Людям треба дати їсти і забезпечити спокій. Громадяни хочуть чогось іншого — участі й дії. І мають робити так, щоб в демократії ніколи не було святого спокою
Громадянин — це насамперед юридична категорія. Громадянськими правами диспонують всі, хто має громадянство, або, наприклад, всі, хто народжений громадянином і кому виповнилося 18 років. Громадянство можна також і надати.
Громадянин має права та обов'язки, про що політики повторюють аж до нудоти. По суті, з чисто формального погляду громадянин має одне право — вкидати голос в урну — і один обов'язок — платити податки. Решту прав має людина, а не громадянин, — як-от право на безкоштовну освіту чи лікування.
Таке розуміння громадянина — це дуже мінімалістська, хоч масово поширена, версія розуміння сенсу громадянства. В демократії бути громадянином має означати набагато більше.
Бо громадянин існує не тільки юридично, а передусім політично. Політики стараються за будь-яку ціну ототожнити громадянина з людиною. Забуваючи, що навіть в базових для сучасного Заходу документах йдеться про права людини і громадянина, тобто розрізняється громадянина а людину.
Коли я часто чую думку «люди хочуть, щоби...», то чорти мене беруть, бо це громадяни хочуть, постулюють і вимагають. І повною мірою мають право хотіти, постулювати і домагатися, використовуючи всі можливі способи, дозволені законом, а також ті, яких не забороняє конституція. Демонстрації, протести, страйки, громадські комітети, неурядові організації і зрештою повстання — всі ці засоби є в наявності для громадян.
В нашій цивілізації ми хотіли би, щоб ці форми дій громадян не призводили до фізичних форм боротьби. Але чи можемо — якщо ми не є пацифістами в дусі Ґанді — ґарантувати, що громадяни ніколи не піднімуться на таку боротьбу?
Civis був громадянином Риму тому, що чувся зобов'язаним брати участь в політичному житті. А тому так не є, як це до нудоти повторюють, що громадянин з одного боку має права, а з іншого — обов'язки. Обов'язки — це той самий бік медалі. Обов'язком громадянина в демократії є брати участь у суспільному житті. Очевидно, кожен може сховатися в домашньому затишку, але тоді він є пасивним, гіршим з погляду демократії громадянином. Не кожен мусить йти на демонстрацію, але кожен може брати участь в громадському житті в інший спосіб.
Чому сенс демократії залежить від участі в ній громадян? І чи громадяни мусять завжди протестувати? Згадаймо, демократія виникла, бо ми постановили собі самі вирішувати свої справи. Якщо ми яко громадяни не беремо участі в громадському житті, то ми іґноруємо демократію. А протестувати яко громадяни завше мусимо, бо демократія ніколи не є досконалою. Протест — це частина демократії, а не виняток. До політиків громадяни завжди мусять ставитися скептично. Громадяни, що погоджуються з кожною політичною владою, вже не співвирішують, а тільки небо коптять. Бо ж демократія — це не трамвай задурно.
Тому кожній владі краще мати людей, а не громадян. Людям треба дати їсти, забезпечити спокій та відносний добробут. Громадяни хочуть чогось іншого — участі й дії. Оце кожна влада ненавидить, і тому насправді сучасні політичні лідери воліють процедурну демократію, демократію холодну, бо тоді мають святий спокій.
Так от, громадяни мають робити так, щоб в демократії ніколи не було святого спокою. Завше когось переслідують, десь бракує рівності, а деінде — свободи. Громадянам ніхто не зможе пояснити, що так мусить бути.
Колектив громадян країни — це, зрештою, не те саме, що народ. Власне кажучи, «We, the People...» краще було б перекладати як «Ми, громадяни...», а не «Ми, народ...», тим більше, що коли поставала американська конституція, американського народу ще взагалі не було. Народ є реальною формою спільноти, але його фактичне існування не має нічого спільного з демократією, а роздуми на тему народу забрали би нам дуже багато часу. Тому такою дивною була назва радикальної народної партії в міжвоєнному часі — народна демократія. Такий витвір не може бути чимось путнім, бо народна партія і громадянська партія — це згромадження з іншої форми суспільного наративу. Громадяни нічого проти народу не мають, але народ — хоч би що це означало — не може впливати на підхід громадян щодо демократії.
Людина, на щастя, не є одновимірною істотою. Приватно вона може бути однією з людей, публічно — заангажованим громадянином демократії, а поза тим — мати сентименти до народу. Однак ці три виміри є принципово інакшими, і не можна їх змішувати, а тим більше — ототожнювати.
Тож треба казати: громадянин — це звучить гордо. Але умовою є те, щоб громадянин добре знав свої громадські завдання і щоб ніхто — жоден політик, політична партія чи влада — не звів його з громадянського шляху. Тому він потребує певних рис, які від римських часів звуться громадянськими чеснотами. І про них ми розповімо наступного разу.
Marcin Król
Demokracja to nie tramwaj za darmo
Gazeta Wyborcza, 28.05.2016
Переклад О.Д.
06.06.2016