До сторіччя з дня висунення Івана Франка на Нобелівську премію. Ініціатором його виступив греко-католицький священик. Не єдиний із цього середовища, хто підтримував великого вільнодумця.
«Але сих швидко можна пізнати: на соборчиках і зборах вони тихі, не гримлять, на проповідях їх слово навіяне теплою любов’ю, у них все і порада і підмога для вбогих, для покривджених і заблуканих»
(Іван Франко про добрих священиків. Уривок зі статті «Радикали і попи», 1899 р.)
«Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть», – так навчав Ісус Христос в одній із дев’яти заповідей блаженства. На жаль, деякі християни (зокрема, й священики) воліють чинити так, наче Христос проповідував: «блаженні справедливі» і «око за око» замість «блаженні милостиві» і «любіть ворогів своїх». Ця стаття про тих, що намагалися бути милостивими навіть до осіб, яких значна частина Церкви вважала ворогами. Йдеться про священиків, що не цуралися подати руку допомоги найвідомішому українському соціалістові Галичини ХІХ століття – Іванові Франкові.
У 1870-х і 1880-х роках в Галичину проникали нові ідеї соціалізму, які кидали виклик усталеному суспільному порядку, цісарській владі і навіть авторитету Церкви. Відділення Церкви від держави, релігія як приватна справа людини, суто факультативне вивчення релігії у школі, цивільний шлюб і можливість розлучення – ось неповний перелік того, що пропонували соціалісти в релігійній сфері. Серед тих, хто взявся поширювати ці ідеї, був молодий амбітний письменник і публіцист – Іван Франко. За пропаганду соціалістичних ідей у 1878 році його заарештували. Згодом Франко пережив ще два арешти, один із яких підірвав його здоров’я.
Але не фізичні випробування завдавали йому найтяжчих страждань. Людина, перш за все, є істотою соціальною. Вона потребує взаємодії з іншими людьми, їхньої любові, розуміння, підтримки, поваги. «Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільності, кинений на нас, страшенно болів мене» ¹, – так писав Франко в одному з листів до Михайла Драгоманова.
Справді, після першого арешту Франка та сміливих заяв на судовому процесі, його почали цькувати та цуратися. Деякі люди (переважно старші), за словами Франка, просто побоювалися зустрічатися з ним відкрито, і робили це тільки таємно, що дуже його пригнічувало ². Одного з найважчих ударів завдав Франкові батько його коханої Ольги – о. Михайло Рошкевич. Після Франкового арешту він перестав сприймати Франка як перспективну партію для своєї дочки, заборонивши їй зустрічатися та листуватися з коханим.
Переслідувань і психологічного тиску зазнавали не лише Франко та його ідейні соратники, але й ті, кого підозрювали в симпатії та дружбі з ним. Щоб ви собі уявили ту важку атмосферу, що витала навколо особи Франка, я наведу кілька цитат із спогадів очевидців. Приятель Франка Андрій Чайковський згадував: «Листаю я список членів «Просвіти». Знаходжу Івана Франка. Його ймення перекреслене навхрест з допискою «виключений». Питаю людей: «Чому?». Сиплються на нього, на Павлика, на Драгоманова громи. Вони є причиною великого нещастя: компрометація перед урядом… Мене остерігають, щоб собі часом не заходити. То лжепророки, атеїсти. Якби я до тої компанії потрапив, то можу втратити офіцерський ступінь» ³.
Під час навчання в гімназії за відносини з Франком був переслідуваний Іван Кипріян (до речі, майбутній священик), його намагався вигнати з гімназії о. Василь Ільницький ⁴. На щастя, ця історія мала вдале для І.Кипріяна закінчення. Як згадував у своїх спогадах Іван Куровець: «А втім, це виключення не мало поважних наслідків, бо Шкільна краєва рада не затвердила ексклюзії [виключення. – І.М.], а Кипріян здав матуру [іспит на атестат зрілості. – І.М.] в звичайнім терміні» ⁵.
Подібна ситуація до І.Кипріяна сталася і з Григорієм Величком: «Вчитель математики в українській гімназії, москвофіл Савицький, завзятий ворог українства, денунціював [доніс. – І. М.] мене 1880 року перед дирекцією, що я соціаліст, ворог державного ладу. Директор Ільницький (священик) – добра, гуманна людина, але поміркованих поглядів, – викликав мене до канцелярії й почав кричати: «Ти знаєш Франка й Павлика, ти соціаліст, я тебе викину зі школи». Я зрікся тоді Франка, казав, що його не знаю» ⁶.
Особа молодого Франка була досить демонізована в клерикальному середовищі й подекуди її навіть використовували як інструмент у з’ясуванні особистих стосунків. Сам Франко згадував про одну з таких провокацій, яка трапилася в 1879 році, коли «кількох семінаристів з руської духовної семінарії вигнано за те, що тілько що мали на вулиці розмовляти «съ нѣкимъ индивидуумомъ іменем Франкомъ» ⁷. Подібних свідчень є набагато більше. Я навів лише деякі з них для ілюстрації.
Як бачимо, Франко здобув собі репутацію безбожника та ворога Церкви. Звісно випадок його релігійних поглядів був не таким однозначним і куди складнішим, ніж це прагнули показати ті, що його цькували. Але важливо розуміти, що певні уявлення та стереотипи в колективній свідомості можуть бути куди реальнішими й важливішими, ніж реальний стан речей. З численних свідчень очевидно одне – приязні стосунки з Франком, особливо для осіб духовного стану, могли мати неприємні наслідки. Втім, навіть серед священиків знаходилися такі, що мали відвагу й милосердя допомагати Франкові та приятелювати з ним, наражаючись на осуд та інші небезпеки.
Одним із них був о. Антон Чапельський, парох с. Добрівляни (Дрогобиччина). Отець Антон був батьком Івана Чапельського – гімназійного приятеля Франка. Священика любили й поважали в селі за його добру вдачу. Він відзначався ще й тим, що не брав від бідніших селян плату за треби ⁸. У 1880-х роках о. Антон переховував Франка та його друзів від переслідувань жандармерії на своїй парафії. Його онук Володимир так згадував про сміливий вчинок дідуся: «Дідуньо не убоявшись, запер раз на ключ Павлика у шафі і сидів біля неї, поки не забралися з хати жандарми, які прийшли його арештувати» ⁹. Іван Чапельський теж пішов слідами свого батька і став священиком, деякий час навіть був каноніком Собору Святого Юрія у Львові. Прогресивні погляди о. Івана Чапельського не сприймалися його колегами священиками зі Собору св. Юрія. Деякі з них дорікали о. Івану «попахіванієм» світським духом, а поза очі скаржилися на його приязнь з безбожником і ворогом Церкви Франком ¹⁰. Але отець Чапельський витримував цей тиск і дружби з Франком не зраджував.
Мав неприємність через дружбу з Іваном Франком ще один його приятель о. Іван Кузів, парох села Дидьова (Надсяння). У 1889 році Франко гостював у нього разом з приятелями з Наддніпрянської України Сергієм Дегеном і його сестрами, які були дітьми генерал-майора російської армії. Через це в домі священика жандарми вчинили обшук, підозрюючи гостей у шпигунстві ¹¹. Не відповідають дійсності твердження о. Зиновія Флюнта, начебто обшук так налякав о. Кузіва, що той уже більше не приймав у себе прогресивних людей, зокрема, і Франко перестав до нього їздити ¹². Можливо, о. Флюнт володів недостовірною інформацію, бо як свідчать листи о. Кузіва ¹³ та спогади Володимира Чапельського ¹⁴, Франко продовжував частенько приїздити в гості до пароха с. Дидьова. Зенон Кузеля зазначав, що Франко відчував тут себе як вдома і дуже полюбляв тут рибалити ¹⁵.
Також варто згадати випадок, коли о. Йосип Заячківський заступився за Франка. У 1892 році розглядали кілька кандидатур на вступ до Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, серед яких була і кандидатура Франка. Але за рік перед тим Франко виступив із заявою, що Шевченківський комітет нібито має намір видати цензуроване видання творів Шевченка замість повного. Через те Кость Левицький тримав образу на Франка і виступив проти нього. Старенький 82-річний о. Йосип Заячківський взявся обороняти Франка: «Має він великі хиби, але й має талант. Служить чужим богам, але годилось би спробувати: може подавши йому кусник хліба, удасться притягнути його до спільної хосенної праці» ¹⁶. На жаль, слова старого священика не переконали більшості: за Франка подали свої голоси лише 5 з 22 осіб ¹⁷.
О. Йосип Заячківський (1810–1894)
Згодом Франка спіткала ще одна невдача: після блискуче зробленого докторату у Відні, завдяки «старанням» намісника Галичини Казімєжа Бадені та митрополита Сильвестра Сембратовича йому не дали обійняти посаду очільника кафедри руської словесності Львівського університету. За іронією долі, цей університет тепер носить ім’я Франка.
Після такого важкого психологічного удару молодий доктор потребував відпочинку, щоб одновити сили. Розуміючи це, його друг Андрій Чайковський попросив о. Омеляна Глібовицького, пароха с. Цигани (Борщівщина) прийняти Франка разом із дружиною та дітьми на відпочинок ¹⁸. І той сердечно погодився прийняти Франка, співчутливо написавши до нього: «За одно Вам ручу, що серця застанете на Ваш приєм широко а безоблудно щиро отворені. Та не шукайте далеко за причиною, чому на раз я такий став для Вас до гостинності прудкий. Просто жаль мені того Франка, що мов кєртиця [кріт. – І.М.] порхаєсь в землиці правди, та рад би чим небудь попошанувати єго за труд піднятий в благо сердечнойі Русі» ¹⁹.
З цього листа почалася багаторічна дружба між священиком о. Омеляном Глібовицьким й Іваном Франком. Отець Глібовицький вочевидь заімпонував Франкові не лише своєю відкритістю та гостинністю, але й своєю активною соціальною та національною позицією. У виборах до Галицького сейму та Віденського парламенту 1895–1897 років він був активним агітатором за свідомих українських послів, навіть намовляв селян опротестувати сфальсифіковані результати виборів ²⁰. Також о. Глібовицький виховував своїх дітей в національному дусі та критикував священиків, які не цікавилися народними справами, а лише займалися «чревоугодієм», картярством і розвагами ²¹.
Відзначався такою ж активною позицією й інший приятель Франка – о. Остап Нижанківський, широко відомий своїм музичним талантом. Франко не раз гостював у нього. У 1890-х роках Франко пробував себе реалізувати не лише як письменник, публіцист і науковець, але і як політичний діяч. Він став одним із засновників Русько-Української Радикальної Партії та брав участь у виборах.
Якщо хтось думає, що передвиборча кампанія та вибори за часів «бабці Австрії» проходили чесніше та прозоріше, ніж у сучасній Україні, той помиляється. Громадянське суспільство перебувало у зародковому стані, а на кону, як завжди, стояли високі ставки. І чимало політиків уживали всіх можливих засобів, щоби дістатися мети: було і використання адмінресурсу, і «чорний піар», і підкуп виборців, і свого роду «тітушки», які вчиняли провокації. В 1897 році о. Остап Нижанківський обійняв парафію в заможному селі Довжанка на Тернопільщині. І саме по округу, до якого входило це село, цього ж року балотувався на виборах до австрійського парламенту Іван Франко. Отець О.Нижанківський вирішив активно підтримати кандидатуру Франка, виступивши таким чином проти кандидатури його опонента – графа Борковського ²². На жаль, Франко вибори програв, а о. Остап Нижанківський за його підтримку поплатився: втратив парафію і був переведений до Качанівки, бідного села біля російського кордону.
О. Остап Нижанківський (1863–1919)
Ще одним священиком, який прихильно ставилися до Франка, був о. Олекса Волянський, парох с. Криворівня на Гуцульщині. На початку ХХ століття в Криворівні відпочивала тогочасна українська інтелігенція. Отець Волянський гостинно приймав відпочивальників і полюбляв з ними розмовляти. Для нього особисті якості Франка та його талант були важливіші за його релігійні переконання. У своїх спогадах о. Олекса писав: «Не моя річ рішати, чи був Франко атеїстом, чи ні, але своїм примірним поведенням, і то всюди, де б не сходився з людьми, ніколи не порушував теми про віру і церкву, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер немиле враження необачного вислову» ²³. Як і у випадку з о. Нижанківським, дружба з Франком не минула для о. Волянського безслідно – він отримав догану від владики Григорія Хомишина і потрапив у немилість через те, що дозволив ходити до греко-католицького храму православним – Франкові та Грушевському, і ще й приймав їх у своєму домі ²⁴.
До речі, саме владика Григорій Хомишин був одним з найбільш вороже налаштованих щодо Франка церковних діячів. Ще до призначення на престол єпископа Станіславівського о. Хомишин критикував у проповідях Франка та людей, які його шанували. Ось як таку критику описував у газеті «Громадський голос» один із дописувачів: «Дальше спалахнув о. проповідник [Хомишин. – І.М.] «святим обуреннєм» на станиславівські пані за те, що мало їх видить у церкві, хоть як ходило о те аби устроїти концерт в честь «безбожника» Івана Франка, провідника радикалів, то пані й панове з товариства «Бояна» сьпівали на тім концерті, а одна, і то така, що належить до церковного брацтва, «сьміла» навіть деклямувати твір сего безбожника!» ²⁵.
Парох містечка Комарне о. Володимир Петрик також отримав догану від єпископа за те, що співав Франкові «многая літа» ²⁶. В 1902 році, коли Франко мав приїхати в Комарне як делегат від «Просвіти», з’явилися побоювання, щоби церковна влада не вигнала о. Петрика з парафії. Але академіки (студенти) з Комарного дуже просили, щоби Франко приїхав, бо послухати його бажають чимало міщан і селян ²⁷. Бажання було таким великим, що міщани навіть готові були піти на конфлікт з вищою церковною владою: «Для успокоєня Петрика заявили міщане, що в разі коли би єго хотіли перенести, так вони всі внесуть поданє до духовних властей, що зривають всякі зносини з Римом» ²⁸.
Цікавий факт, що ідея висунення Івана Франка на Нобелівську премію теж належить священикові. В листі до Франка від 14 листопада 1915 о. д-р. Йосип Застирець писав: «Дуже мене гнївить, що Штокгольмска Академія признає нагороди «Нобля» ріжним людям а наших, великих людей поминає що в голодї і холодї ставили будівлї під небо високі. Я не втерпів і вислав до Штокгольму представленє в тій справі» ²⁹.
26 листопада цього ж року о. д-р. Й. Застирець написав Королівській Академії в Стокгольм: «Цей найбільший поет і письменник, пісні якого стали національним гімном, цей найбільший Провідник своєї нації, інтернаціональний геній заслуговує на те, щоб славетна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією хоча б у похилому віці, коли поет тяжко хворіє» ³⁰. Але було запізно. Список претендентів на Нобелівську премію було вже сформовано. Через півроку після цього один із найталановитіших та найпрацьовитіших українських письменників пішов із життя внаслідок важкої хвороби, так і не ставши першим українським лауреатом Нобелівської премії.
Як бачимо, знаходилися священики, які співчували Франкові, дружили з ним і готові були за нього заступитися, навіть ризикуючи мати через це неприємності. Вони не відверталися від нього, попри репутацію Франка в суспільстві, його ідейні чи релігійні погляди, а також його подекуди різку критику Церкви. Ці священики знали, що в такий спосіб виконують заповідь Христову: «Люби ближнього свого, як самого себе». Вони вписали свої імена в історію як ті, хто колись подав руку допомоги Іванові Франкові. І не мало значення, чи той, кому вони її подавали, став чи не став нобелівським лауреатом.
ПРИМІТКИ
¹ Франко І. Лист до Михайла Драгоманова. – Львів, 26 квітня 1890. / Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 49. Листи (1886–1894). – К.: Наукова думка, 1986. – С. 245–246
² Там само. – С. 246
³ Чайковський А. Мої спомини про І.Франка / Спогади про Івана Франка. Видання 2-ге, доповнене, перероблене / Упорядник М.Гнатюк. – Л.: Каменяр, 2011. – С. 153
⁴ Лист І.Франка до М.Павлика. – Львів, бл. 16 квітня 1879 р. / Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 48… – С.181
⁵ Куровець І. Іван Франко в моїх згадках / Спогади про Івана Франка… – С. 95
⁶ Величко Г. Спомини про Франка / Спогади про Івана Франка… – С. 380
⁷ Франко І. Радикали і попи. – Громадський Голос. – Львів, 15 листопада 1898. – Ч. 23. – С. 176
⁸ Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856 – 1886). – Київ: Критика, 2006. – С. 260
⁹ Чапельський В. Благословлю Вас своєю любов’ю / Спогади про Івана Франка… – С. 357
¹⁰ Чапельський В. Я любив їх усіх. З минулого Дрогобиччини. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 215
¹¹ Флюнт З. Мої спогади про д-ра Івана Франка / Спогади про Івана Франка… – С. 706
¹² Там само. – С. 707
¹³ Лист о. Івана Кузіва до І.Франка. – 1896. – Інститут літературознавства ім. Тараса Шевченка. – Ф. 3. – Спр. 1615. – Арк. 489–490
¹⁴ Чапельський В. Я любив їх усіх. З минулого Дрогобиччини. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 161
¹⁵ Кузеля З. Із моїх споминів про Івана Франка / Спогади про Івана Франка… – С. 412
¹⁶ Возняк М. Автобіографічний документ І.Франка з 1892 р. – Літературно-науковий додаток «Нового часу». – Львів, 18 квітня 1938. – Ч. 15. – С. 1
¹⁷ Там само. – С. 1
¹⁸ Глібовицька Д. Із спогадів про Івана Франка / Спогади про Івана Франка… – С. 333
¹⁹ Лист о. Омеляна Глібовицького до Івана Франка. – Спр. 1638, арк. 100
²⁰ Горак Р. Про взаємини Івана Франка з Глібовицькими та Лепкими / Франкіана Богдана Лепкого. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007. – С. 25–26
²¹ Там само. – С. 23–24
²² Оленська О. Остап Нижанківський
²³ Волянський О. Мої спомини про Івана Франка / Спогади про Івана Франка... – С. 695
²⁴ Куровець І. Іван Франко в моїх згадках / Спогади про І.Франка… – С. 99
²⁵ Пильний слухач о. дра Хомишина. Новий подвижник // Громадський голос. – Львів, 15 квітня 1899. – Ч. 8. – С. 65
²⁶ Лист Леся Мартовича до І.Франка. – Городок, 5 травня 1902. – ІЛ. – Ф. 3. – Спр. 1611. – Арк. 473–474
²⁷ Там само. – Арк. 474
²⁸ Там само. – Арк. 475
²⁹ Лист о. Йосипа Застирця до І.Франка. – Відень, 5 листопада 1915. – ІЛ. – Ф. 3. – Спр.1630. – Арк. 192–193
³⁰ Пасемко І. І тут не судилося… // Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І.Франка
Статтю підготував Ігор МЕДВІДЬ – історик, молодший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України
28.11.2015