Лежить в найгарнїйшій комнатї своєї віллї, що тоне серед маєвої зелени, купаючи ся в промїнях сонця. Як він любив її, ту свою хату, — любовю селянської душі, що хоче мати бодай кусник власної землї, любовю, висисаною з поколїня в поколїнє з матірним молоком. Тепер лежить як справжнїй господар, у своїй хатї.
Спить спокійно. Від вісьмох лїт се перший спокійний сон. Перший і останнїй. На лици, яке безпосередно по смерти носило ще слїди болю, спокій і погідність вічного сну.
В головах прегарний портрет роботи Панкевича. Іван Франко в силї віку за письменським столом. Гарне лице Поета неначе дивить ся з стїни на себе самого в домовинї і на все, що дїєть ся кругом.
Лежить серед цвітів. Цвіти на нїм в домовинї, цвіти кругом домовини, вінки цвітів наповняють комнату. Стільки цвітів! Здаєть ся, за цїле житє не мав він стільки цвітів, що мати-ме нинї, в останній день свого земного побуту.
Бо не тільки не був встелений цвітами його житєвий шлях, але не було цвітів і в його щоденнім житю. Проста і скромна була обстанова його щоденного житя, така проста і така скромна, що свята дрож проймала на думку про те, яка велика, яка богата красою мусить бути та душа, що серед такої обстанови такими скарбами, такими цвітами сипала кругом.
Так лежить серед цвітів, а до нього приходять люди. Кого нинї тільки не буде в нього?
Прийдуть дїти, що читали його "Лиса Микиту", його "Дон Кіхота", його "Абу Касимові капцї", його оповіданя з часу "Коли ще звірі говорили".
Прийдуть селяни, яким отвирали очи його ґазети і брошури, які заслухували ся в його словах на вічах і зборах, які маючи його за примір, готові були на всякі переслїдуваня в імя лїпшої будучности.
Прийде шкільна молодїж, що вчитуєть ся в його твори як в евангеліє, навчаєть ся з них любити красу і добро, правду і справедливість, волю і рівність, працювати для добра свого народу і всїх синів Матери-Землї, що пє з них як з вічного жерела житя.
Прийдуть поважні мужі, молодші і старші, мужі громадянської працї, — і ті, що виростали в сонци його творчости, від нього вчили ся, як жити і працювати, і ті, що розходили ся з ним в поглядах про основи суспільности і суспільної працї, — прийдуть одні і другі зложити глибокий поклін його земним останкам, його Великому Духови, його безсмертним заслугам, всему тому, що в його житю вічне, невмируще для народу й людськости.
Прийдуть мужі науки зложити честь і шану одному з найбільших зпоміж своєї братії, що нестертими буквами записав своє імя на таблицях історії змагань людського духа до правди, до досконалости.
Всї вони прийдуть, — де-б не були в сей день. Не тільки ті, що мають щастє проводити його на місце вічного сну. З усїх сторін, з цїлої української землї, з цїлого культурного світа линуть думкою до нього всї ті, що знали його як Великого Сина України.
А він лежить серед цвітів і приймає їх, своїх гостий. Він — мужицька дитина з села галицької України. Немов каже: Ось до яких вершин може підняти ся український нарід, нарід бідних селянських мас, — ось яке сильне непереможне в нього змаганє до світла!
Так лежить він серед цвітів в найгарнїйшій комнатї своєї віллї в останнїй день свого земного побуту. Лежить богатий і могучий. Богатий, бо оставив народови свому безцїнні скарби, які нїколи не "мимоідуть". Могучий, бо царює і царювати-ме над душами грядущих і грядущих поколїнь.
[Дїло]
01.06.1916