Львів, 31. мая 1916.
Потрясаючими пригодами не було, і не могло бути, богате зверхнє житє Івана Франка, житє члена забутого народу, у віддаленій від усїх осередків світа провінції. Було здебільшого сїре, вбоге, на загал мало щасливе.
Богате було тільки внутрішнє житє Франка.
Яке богацтво думок і почувань мерехтїло за чолом тої дивної людини! Все, чим-небудь-би не цїкавив ся дух людський на протязї столїть і тисячлїть свого розвитку, все, чим жили і живуть народи і племена всїх частий світа, всї можливі области житя й думки — для всього того жевріє пристрастний інтерес у душі Франка. І то не була сама тільки контемпляційна цїкавість, що легко насичуєть ся й пересичуєть ся, а цїкавість дїяльна, невтомно, ненаситно дїяльна. Старий Єгипет чи Ассирія, Плятон чи Спіноза, шекспірівська Анґлїя чи архи-новітна Австралія, Дантівські середні віки чи американський капіталїзм, Верлен чи К. Ф. Маєр, парцеляція чи індемнїзація, душа польських повстанцїв чи гуцульських опришків, Хмельницький чи дїячі Великої Революції, візантійська декаденція чи простота народної поезії, Фавст Ґетого чи Чернець Шевченка, дневник чи науковий журнал, фільольоґія чи строга фільософія, і — хто в силї бодай приблизно перечислити ті области житя людства цїлого, на які злїтав невсипущий дух Франка, в які він вдирав ся, які вїн наново в собі переживав!
Переживав у собі і — запрошував инших разом переживати.
Ненаситна цїкавість до всього людського, в усїх часах і землях, — се одна з духових підойм Франка. Другою була невтомна роботящість.
Нема в історії нашого народу приміру подібної роботящости, як Франка. Тай історія людства знає тільки дуже небогато подібних прикладів. То була праця як зміст житя, праця як звичний хлїб насущний, праця як непоборимий, в крови і кости вселений інстинкт.
Дивний самітник! В суспільности, де так мало духових інтересів, — такий усе спрагнений пізнати старе й нове. В країнї, де так мало духово працюєть ся, такий безутомний духовий робітник! В провінції, де передчасний нахил до сибаритизму, при цїлій її вбожестві, затолочує навіть гарні духові почини і таланти, — такий тугий, впертий трудівник!
Інстинкт працї так всевладно володів єством Франка, так безвідклично бив ся в усїх нервах його, в усїх кутках його мізку, що не спинула його навіть страшна недуга. Далї працював безупинно ослаблений мозок, далї дріжала рука письменською горячкою...
Франко, на унїверситетській катедрі — яке могуче жерело духових інтересів булось-би було поколїням нашої молодїжи! І який світив-би непереможний приклад працї! Який великий скарб не припав на долю нашій молодїжи і нашому народови!
Відчуває тепер і відчувати-ме довго недостачу сього героя працї і апостола науки на становищи учителя і виховавця унїверситетської молодїжи цїла наша суспільність...
[Дїло]
01.06.1916