Політики вигадують громадську думку, потім її голос визнають за голос спільноти, частіше всієї нації. І вже мають підстави для конкретних дій, бо нібито дістали повноваження
Теоретично в демократії громадська думка повинна мати вирішальний голос. Оскільки це ми — всі громадяни — правимо, то ми й вирішуємо. Практично, однак, доброго методу дати громадській думці голос нема, тому залишаються тільки арифметичні методи — вибори і референдуми.
Звідси виникає питання: чи взагалі існує щось таке, що називають «громадською думкою». Відповідь: не існує. А політики, які дуже люблять на неї покликатися, банально і цинічно обдурюють.
Вершиною шахрайства і брехні є консультації з громадськістю. На позір йдеться ніби про те, щоби вислухати голос, тобто опінію, всього суспільства або окремо вибраних груп, до яких стосується, скажімо, пропонований закон. Але оскільки нема жодного механізму проведення консультацій з громадськістю і навіть вбогі соцдослідження не беруться до уваги очільниками, то такі консультації — це бздура. Нащо ж використовують бздури? А для того, щоб надати недемократично ухваленим рішенням видимість демократії.
Тому ми можемо сказати, що неіснуюча громадська думка — одна з тих речей, що виникли для того, щоб замінити або виправити реальні недоліки або ґанджі демократії. Ми ж вибрали своїх представників, і це вони мають виражати нашу думку. Але оскільки ми знаємо, що ці представники є ні до чого, то над їхніми головами політики тягнуться до думки загалу. Хоча, по суті, зовсім не хочуть знати думку загалу, а хочуть лиш ухвалювати такі рішення, які загалові сподобаються. Пристосування до громадської думки нагадує покер для бідних. Всі брешуть, а виграє той, хто бреше найкраще.
Я, наприклад, як особа не є виразником громадської думки, тому що я не є публічною особою, бо таких нема. Коли ж, в який момент закінчується опінія одиниці й починається опінія громадська? Тоді, коли у гру вступають політики. Це вони вигадують громадську думку, потім її голос визнають за голос спільноти, часто всієї нації, і вже мають підстави для конкретних політичних дій, бо нібито дістали повноваження.
Всілякі дослідження громадської думки — що є доброю розвагою для медій — апелюють до поглядів громадян, яких мають за ідіотів. Хто ж бо може сенсовно відповісти на питання: ви більше довіряє панові Дуді чи панові Петру? Так само є з питанням шестирічок в школах чи — вже я чую обурення — ухваленням конституції на референдумі.
В одних випадках ми не можемо мати думки, в інших — справа є такою складною, що одного простого поставленого нам питання замало, щоб відобразити наші погляди, і через те вони фальшуються. Скандальним прикладом посилання на громадську думку є справа пенсійного віку, бо відповідь залежить від віку і заробітку громадянина. Нема однієї доброї відповіді, як суґерують політики.
До витіснення демократичних інституцій фікцією громадської думки вдаються у всіх західних демократіях. Подеколи ми це називаємо популізмом, хоча така кваліфікація не конче є влучною. Але всюди йдеться про те саме — про зменшення ролі громадян на користь громадської думки, тобто про спрощення політичного життя до гасел, про зведення політики до рівня телешоу, яке публіка оцінює телефонним голосуванням. Тут і натяку нема на правду чи об'єктивний погляд — йдеться тільки про популярність.
Очевидно, частково винуваті ми самі, бо як громадяни ми дозволили звести себе до рівня глядачів чи респондентів. Однак нас виправдовує те, що інституції публічних дебатів не функціонують. Тому збираємо підписи під протестом чи вимогою в конкретній справі, загалом усвідомлюючи, що йдеться не про дієвість громадянської дії, а про демонстрацію позиції громадської думки. Іншого виходу нема, бо політики скасували або обмежили інституції-посередники. Скільки ж протестів я підписав за своє життя — від часів комуни до останніх півроку! І ніц. Так мусить бути, бо часом варто видати писк або крик, тому що інакше несила витримати.
Цікавим є питання, чи інформація щодо позиції громадської думки в тій або іншій справі має якийсь вплив на громадян, на їхні реальні погляди. Може виникнути враження, що громадянам до того всього цілком байдуже. Та насправді у багатьох конкретних ситуаціях цей вплив є, і він може бути шкідливим, а от корисним — ніколи.
Найчастіше це трапляється в період виборчих кампаній. Саме тоді те, чого не існує, ненадовго стає тим, що існує, тобто роль громадської думки та її досліджень може мати фатальні наслідки. Чому завжди фатальні? Бо вкрай спрощене послання, сформульоване політиками, ніколи не є чесним. А отже, громадська думка в ті періоди спричиняє дальше падіння рівня політики — до рівня, наближеного до ідіотизму. І хтось потім виграє.
Чию цей «хтось» матиме довіру, коли виборчі міражі позникають? Тож мета демократії мусить полягати в тому, щоб видобути громадянина з фікції громадської думки, і про це — наступного разу.
Marcin Król
Piski i krzyki
Gazeta Wyborcza, 21.05.2016
Переклад О.Д.
31.05.2016