Театр – це спосіб розмови про світ

Львівська театрознавиця та культурологиня Майя Гарбузюк пильно стежить за життям, яке відбувається на українській сцені. Авторка десятків критичних відгуків та рецензій розповіла про проблеми сучасного театру і про те, як війна в Україні будить театр від сну.

Історичні травми театру

Сьогодні український театр окремими виставами та творчими групами починає рухатися у бік глядача і тих проблем, які у нас існують. Після подій на Майдані Незалежності театр почав працювати в новому руслі – в руслі історичної травми. Саме завдяки творам Наталки Ворожбит, Павла Ар’є такі трагедії, як Голодомор, Друга Світова війна, Чорнобиль виходять на сцену. Це говорить про те, що український театр до Майдану був приспаний щодо реалій життя довкола. І хоча швидкість його «прокидання» поки що не велика, тим не менше, драматурги дуже помітно розвиваються.

Феноменом сучасного українського театру можемо вважати львівського драматурга Павла Ар’є. За його п’єсами в театрі поставлено сім вистав, найпопулярнішими залишаються «Баба Пріся» та «Слава Героям». Його драматургія була написана ще до Майдану, проте виявилася надзвичайно потрібною відразу після подій Революції гідності. Ми не говоримо, що ці п’єси ідеальної якості, але важливо, що людина змогла своїм чуттям приготувати театру тексти, які глядач переживає та потребує саме тепер.

Вистава «Зерносховище» за п’єсою Наталії Ворожбит / Спільний проект Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва та Мистецької майстерні «Драбина» / Режисер Андрій Приходько.

Театр боїться зробити боляче глядачеві

Сучасний театр боїться шокувати свого глядача чи вивести його зі стану рівноваги. Енергія спротиву думкам, нав’язаним владою, у нас практично відсутня. Чим сьогодні дійсно може бути цікавий театр – це тими дотиками до наших больових точок і спробами їх лікувати, або пояснювати нам, що із ними робити. Бо ми сьогодні колективно переживаємо травму в країні, і театр як мистецтво обміну енергією між актором і глядачем єдиний, хто може працювати на нашу гармонізацію і гармонізацію культурного простору. В Україні театр поступово починає це робити. Він вчиться цієї гармонізації у закордонних театральних митців, які привозять в Україну свої практики та досвід, і цим самим руйнують наші стереотипи.

Театр існує на своїй окремій території

У спадок від минулих колоніальних часів у нас залишилося поняття автоцензури. Хоч у нас в країні немає цензури як офіційного інституту, проте вона існує всередині самих митців. Це той механізм, який зупиняє митця на порозі бажання сказати щось, що його болить, що він хотів би прокричати. З особистого враження від поїздок на Схід України, на театральний фестиваль «Січеславна», можу сказати, що ні в 2014, ні в 2015 році в репертуарі театрів не прозвучала ані тема війни, ані тема втрат чи Майдану. З тридцяти вистав жодна не розкрила цю тему. Ми не говоримо про прямі паралелі – тут йдеться про відгук митця на тотальні смерті людей. Коли ми проводили цей фестиваль, то через кілька днів на центральній площі Дніпропетровська ховали загиблих із зони АТО. І ця межа між життям реальним, і тим, яке відбувалось на сцені, була просто прірвою. Театр існує на своїй окремій території, і він не навчений говорити із публікою про те, що реально сьогодні її болить. Автоцензура включає той механізм, який дозволяє митцям за інерцією, як і 10-20 років тому, грати так само, і залишати дистанцію між тим, що відбувається за межею театру, і тим, що показує сцена. Ми не можемо поки що вирватися з усталених механізмів і моделей.

Вистава «Баба» Львівського театру імені Лесі Українки за п’єсою «Баба Пріся» Павла Ар’є / Постановка та музичне оформлення – Олексій Кравчук

Європейський театр показує реальне життя на сцені

У Кракові, у таких виставах як «Гамлет» чи «Божественна комедія», які насправді не мають відношення до війни, тема війни не те, що звучить, вона «кричить» у цих виставах. Вони починають романтичні репертуари з переліку всіх війн, які відбувалися у світі в ХХ столітті, і закінчують на нашій війні та на війні у Сирії. Так само і в столиці Литви – Вільнюсі, режисер Еймунтас Някрошюс, знаючи про війну і хворіючи нею, бере до постановки п’єсу Пушкіна про «Бориса Годунова», і робить антиросійську виставу зі зрозумілою оцінкою колоніальних зазіхань Росії. У Вільнюсі є написана литовською авторкою опера про Першу світову війну, але в ній звучить і болить сучасна війна. Європейський театр цю війну бачить і чує, і говорить про неї з глядачем.

Наш партнер із Польщі, театральний критик Йоанна Віховська, яка цікавиться Україною, говорить, що диктатура гарних образів, нових ідей та універсальних проблем – це те, що заважає нашому театру бути близьким до сучасного глядача. Уміння побачити конкретну маленьку людину залишається для нас проблемою. Від тези «Театр – це велика школа» нам вже давно час відмовлятися. Театр – це спосіб розмови про світ, про себе, про людину і про те, що її болить. Театр не дає рецептів, театр не вчить, а розмовляє.

Театральний Jam Session / Презентація у рамках польсько-українського перформативного проекту МАПИ СТРАХУ / МАПИ ІДЕНТИЧНОСТІ. Фото: Мар'яна Павлюк.
 

Після Майдану, коли Україна стала відома і з’явилася на перших шпальтах світових газет, інтерес до неї зріс. І ми маємо сьогодні набагато активніший приплив різних ініціатив з-за кордону, особистостей, програм та спонсорів. Це треба констатувати як дуже позитивну тенденцію, але водночас мала би бути і зворотна сторона. Наші студенти, театрознавці, актори мали би мати можливість виїхати на стажування закордон, щоб повчитися в європейських театральних закладах. Це дуже важливо, тому що по поверненні в Україну вони привезуть з собою не тільки інші знання театру, а приїдуть з досвідом життя в іншій країні.

Чому львівському театру не вистачає різноманітності

Ми звикли думати, що в нашій столиці театральні вистави є найкращими. Насправді є прекрасні роботи не лише в Києві, а й в Луцьку, у Львові, Тернополі. І треба багато працювати, аби вирівнювати цю мапу – щоб вона не сходилася в столиці такою горою. Проблема в тому, що в Києві, і особливо в Харкові, територія театру набагато ширша, ніж територія академічних театрів. І така форма діяльності як недержавні театри у Львові відсутня – при тому, що у певних містах їх кілька десятків. Львівський глядач не отримує іншого, неофіційного театру. І в Києві, і в Харкові є перевиробництво театральних кадрів, і, маючи бажання творити, вони утворюють свої неформальні структури. Хай вони між собою конкурують, у них різної якості вистави, але глядач має можливість дивитися дуже різний театр. Наприклад, актор Артем Вусик в Харкові є представником театру «Прекрасные Цветы». Це театр з різною репутацією, про який я чула різні думки, але він є; у Львові, на жаль, такого театру немає. Ми ще недовиробили ту критичну масу акторів і режисерів, які б переформатувалися і починали творити свої театральні колективи, де ми могли би приходити на виставу навіть для двадцяти людей в залі.

Документальна вистава Сашка Брами «Осінь на Плутоні» на основі бесід з мешканцями геріатричного пансіонату. Показ на Першій сцені сучасної драматургії Драма.UA.

Документальний театр як інший спосіб розмови із глядачем

Хорошою тенденцією зараз є творення документального театру. Це театр, який формується зі сповідей та інтерв’ю звичайних людей. З появою документального театру ми отримуємо прорив до болючих точок, до актуальних тем. Це інший спосіб розмови із глядачем. Його важко оцінювати, адже він стоїть на межі мистецтва і соціальних проектів. Наприклад, виставу «Сім» грали по всьому світу. Це історії семи різних жінок, які пройшли крізь надзвичайні труднощі у своєму житті. Тексти цих жінок в кожній країні читали видатні особи; у нас їх презентували у Львівській музичній академії.

Ще одна вистава-приклад документального театру – «Останній вагон», яку показували у театрі імені Івана Франка. Це п’ять невигаданих історій справжніх людей, які опинились на краю соціальної і особистої прірви, і лише віра допомогла їм вскочити у «останній вагон» нормального життя. Розповідали реальні історії свого життя самі учасники цих подій – колишні наркозалежні, які пройшли реабілітацію у Міжнародній антинаркотичній асоціації. Або документальна вистава «Диплом» Сашка Брами – розповідь про тих, хто обирає майбутнє України. Ще один незалежний проект – «Осінь на Плутоні», метою якого є створення документальної вистави на основі бесід з мешканцями геріатричного пансіонату.

Попри перевагу документального театру, він має й певні недоліки. Проблема в тому, що потім ці автентичні тексти озвучують актори – інші люди. Автентичність тексту народженого і тексту представленого публіці не збігаються. Цей прийом – правда, що ми її говоримо чужими словами так ніби своїми – ще до кінця не вирішена проблема документального театру.

Матеріал підготований на основі публічної лекції у Книгарні "Є" у Львові.