Майя Гарбузюк

Ще півроку тому вони були випускним акторським курсом ЛНУ ім. І. Франка (творча майстерня Олега Стефана), а тепер, працюючи у різних театрах Львова, попри все тримаються разом у колективі, започаткованому ще під час навчання. Хто бачив понад рік чи два тому їхній перформанс «Гершом: чужинець на чужині»  (вистава дала назву й самому театрові) або ж дипломну виставу «Емігранти дядька Сема» за К. Одетсом у режисурі нью-йоркця Сета Баумріна, той знає, що цим хлопцям та дівчатам не позичати ані голосів, ані виразних тіл, ані уміння витинати найтонші мережива психологічної драми.

 

 

25 грудня 2017-го та 9 січня 2018-го вони запросили шанувальників театру на власну версію «Різдва» і запропонували щось найменш подібне до вистави. Обравши мінімум з того, чим впевнено володіють, вони тихо й зосереджено відтворили добре знані святвечірні звичаї, додавши до них  власної фантазії й геть по вінця – душі. У нагоді стали і етюди з наслідування тварин, і пронизливе багатоголосся, і автентика музичного ряду, культура костюму, ретельно дібраний реквізит, але... 

 

 

 

Раптом виконавці повернулись обличчям до зали і... кожен почав оповідати про свій Святвечір, щойно пережитий, сповнений магії, люблений з дитячих літ: коли ти найменший у сім’ї і мусиш виголосити молитву, затинаючись від неймовірного хвилювання; коли услід за дідом обходиш обору й усіх тварин; коли тебе малою заганяють під стіл кудкудахтати або примушують слухати відкіль собака загавкає – звідтіль, мовляв, і жениха чекати. Львівський глядач незвичний до таких одкровень, до того, що актор – і не актор зовсім, а звичайна людина, котра виповідає самого себе, власну пам’ять, дитинство, домівку... Спосіб цей, геть не новий, уперше для себе вони випробували у виставі «Сад» Театру ім. Леся Курбаса, написаній та поставленій торік студентом з Оксфорду Джеком Кловером (вона ще йтиме у курбасівців – раджу подивитись). Досвід виявився корисним – проріс ось так несподівано, і повів далі...

 

 

 

...Від щедро накритого столу до глядача переходять келихи з червоним вином – і це вже запрошення до спільної трапези. Як сказав би критик – це і є кульмінація дійства. Камерна, тиха, непафосна, неформальна. Об’єднавшись у коло, незнайомі досі люди перестають соромитися одне одного і починають ділитися святвечірніми спогадами. Буковинці, прикарпатці, криворіжці, львів’яни, подібні й несхожі, випадкові глядачі й запрошені гості – насправді не має значення, звідки і хто ти, коли тобі пропонують пригадати щось своє, найрідніше. Когось у цьому не зупинити, а хтось ледь наважується промовити слово, і це – теж вчинок...

 

...А я от затялась. Чи то інтроверт всередині взбунтувався, чи моєму, пострадянському, поколінню, важко оповідати приватні історії ось так, на людях? Замість цього підбадьорюю своїх малих – найменших тут – племінниць-киянок, котрі із переповненими захвату очима вже вмостились на широких дерев’яних колодах, що їх обережно розгойдують, міцно тримаючи, хлопці-актори...

 

 

Та й не актори вони зовсім! Провадять бесіду, запитують, починають коляди, що їх підхоплюють у колі. Так і триваємо разом: спів-кутя-спогади-спів... Іноземець, котрий невідомо звідкіль опинився в залі, округлює очі і прагне збагнути сенс того, в чому так хоче, але не вміє взяти участь...

Ось таке воно, «Різдво» на Заводській, 31, де на п’ятому поверсі театр «Гершом»: зігрівання душевним теплом, приватною/спільною пам’яттю, цілющим вином.

Оприсутнена людяність...

 

 

Учасники/творці вечора: Ольга Ковальчук, Валерія Котеленець, Віра Ціхацька,  Андрій Петрук, Марко Свіжінський, Василь Сидорко, Юрій Сулик. 

 

Світлини: Роман Риф’як

12.01.2018