Приходжу до Преображенської церкви. При головнім престолї править співану службу Божу наш священик. Народу в церкві не богато, зате ґрупами розкиненими стоять салдати і молять ся. Підходжу до одної з таких ґруп і питаю салдата:
— Чи і у вас так само править ся служба Божа?
— Нєт! — відповідає.
— А якже у вас?
— По старославянськи.
— Таж і у нас по старославянськи.
— Нєт!
— А по якомуж?
— По хахлацьки.
Я став йому обясняти, що язик і у нас старославянський і що, бути може, у нас инакше виголошує ся, як у них, але салдат не відповів нїчого, а на моє запитанє, з котрої він ґубернїї відповів, що з київської. Другий салдат, з Пермської ґубернії, промовив щось також до мене, та я його не розумів. Російські жовнїри взагалї народ побожний і милосерний, і не було случаю, щоби якому жебракови, котрі в часї їх побуту по всїх вулицях тягали ся, салдати не виймали мошонки і не дали їм чогось.
__________
Другий раз трафив я на службу Божу, в тій самій церкві правлену самим Евльогієм у великій асистї. В церкві було так богато народу, який зібрав ся з цїкавости, що не можна було бачити, щo дїєть ся при великім престолї. Співав хор з Почаєва. Хоч знаю дуже добре нашу Службу Божу, не міг я, прийшовши вже в часї, коли Служба Божа вже правила ся, і станувши менше більше по серединї церкви, зорієнтувати ся, в котрім місци править ся вона, бо анї слїв священиків анї хору не можна було зрозуміти. Священики гудїли щось, а хоча хор, треба признати, співав дуже гарно, але відмінно, як у нас, — слів не можна було зрозуміти. Здаєть ся, що по Євангелію, була проповідь. На проповідальницю вийшов священик середних лїт, чорнявий, середного росту, з коротко стриженою бородою і волосєм коротко острижечим, і став говорити чистою українською бесїдою. Зміст проповіди був той, що — мовляв — ми получили ся вже полїтично, і що до повної сполуки, належить ся нам ще з'єдинити на поли церковнім.
Священик той, як я пізнїйше довідався, був парохом тутешної православної церкви при Францїшканській улици, установленим вже Росіянами, і звав ся Туркевич, a мaв походити десь з околиць межуючих з Галичиною. В часї входу з чесними дарами вдало ся менї побачити Евльоґія і його асисту. Вхід той відбував ся з великою помпою, але голови неострижені, волосє розчіхране, хід неприродний, неповоротливість, недостача всякої елєґанції зробили на мене вражінє коров, запряжених в хомути до карити.
По входї вийшов я з церкви, бо мав вже її досить. Як я чув пізнїйше, служба ся правила ся повних три години і закінчилась проповідю Евлогія на ту саму тему, що і Туркевича, тільки в російській мові.
Як на наші часи три годин вистояти в церкві, за богато, хоч би і незнати для кого.
Священики російські відзначували ся всї майже, з малими виїмками, брудом і нищетою духа.
(Дальше буде).
[Дїло, 28.05.1916]
(Далї).
В часї занятя Львова читало ся тут найохотнїйше книжки воєнного вмісту, як пр. "Война і мир" Толстого, або "Розгром" Золї. Та що повісти ті були розхоплювані, то не легко було їх в якій небудь мові дістати. Я став шукати "Розгрому" по всїх книгарнях і антикварнях, та годї було дістати. Шукаючи так, зайшов я на улицю Баторія до антикварні Іґля, і тут переглядав писаня Золї, які мав він на складї. В часї тім зайшов до склепу якийсь салдат і зажадав творів Шевченка. Коли Іґель сказав йому, що не має, звернув ся я до салдата і сказав йому, що бачив Шевченка виставленого по польських книгарнях і там зможе він дїстати. На те відповів він, що хоче виданя львівського, а не російського, яке є по книгарнях. На се я йому замітив, що львівського виданя не знаю, чи буде він могти дістати, бо книгарню ім. Шевченка, де твори ті продавали ся, їх власти замкнули, одначе може бути, що і в книгарни Ставропіґійській їх знайде. При тій нагодї став я його випитувати осторожно (лучало ся, що мало ся нераз до дїла з умисне висланими салдатами на вивіди, або з охранниками чужого і домашного плоду і легко можна було клопоту допитати ся), з котрих він сторін, на що відповів він менї, що є родом чотири версти від Канева, а до Кирилївки з його села є 50 до 60 верст.
По тій відповіди, не знайшовши "Розгрому", вийшов я зі склепу. За мною вийшов мабуть зараз і салдат, бо дігнав мене на дорозї і відозвав ся:
— Шевченко писав правду, та длятого замкнули його книгарню.
На те не дав я зі зрозумілих причин відповіди, по чім він знов щось заговорив до мене, чого я не дочув. На мою увагу, що я не дочув, що він говорив, додав він:
— Чи не дістав би Шевченка у Вас або у кого другого?
На се відповів я йому, що маю вправдї Шевченка, але старе праське виданє, а у инших трудно дістати, бо богато інтелїґенції виїхало зі Львова і мало хто є у Львові. Відпровадивши його на площу Марійську, я показав йому куди йде ся до книгарнї Ставропіґійської, і розпращав ся з ним. 3 його бесїди набрав я переконаня, що той салдат був свідомий Українець, що дуже йому прикро було, що не міг дістати Шевченка. Говорив чисто по українськи.
[Дїло, 06.06.1916]
(Далї).
До парку Стрийського приходили дуже часто салдати, стаціоновані в кадетській школї, на вправи і в часї відпочинку розсївши ся ґрупами по лавках, вдавали ся радо в бесїду з людьми що проходжувались по парку. Бувало, випитували ся за назву декотрих дерев і кущів, тїшили ся і переморгували ся між собою, як почули, що якась деревина називає ся так само, як у них, запевнювали нас, що буде нам добре з ними, бо будемо все мати до житя дешево, і розказували, що мають наказ з нами чемно і людяно поводити ся. Як люде салдати є на загал чемні, добродушні без великого уявленя про себе, особливо ті, що говорили українською бесїдою. Що мали наказ з нами добре обходити ся, переконав я ся сам особисто одного разу, коли кілька салдатів зачіпило мене на дорозї і питало ся мене, маючи в руцї галузку модрини, як те дерево називаєть ся, — то йдучий за ними офіцир задержав мене і випитував мене, чого салдати від мене хотїли, а коли довідав ся від мене, о що розходило ся, питав ся, чи не жадали вони від мене гроший або чогось подібного,..
*
Дня 21. червня 1915 р. отже в сам передодень остаточного повного опорожненя Львова Росіянами йшов я з сином коло 9. години рано до ринку. Скрутивши з вулицї Пулаского на вул. св. Софії, здибав я двох салдатів, ідучих з вулицї Двернїцкого. Впало менї в очи, що виглядали якби не виспані, а плащі були на них дуже помняті. Поступаючи за ними, дійшов я так аж на базар межи вул. Стрийською і вул. Яблоновского, де баби городовину продають. Коли салдати ті скрутили попри базар хідником на вулицю Яблоновского, над'їхала з вул. Повчинської патруля з пяти чоловіків. На крик старшого салдата станули. Зацїкавлений, станув і я, на самім углі вул. Яблоновского. Патруля зблизила ся до солдатів, старший став щось кричати, двох з патрулї злїзло з коний, на приказ старшого один з салдатів кинув ся на хідник, а инші, злїзши з коний, стали його бити нагайкою в присутности цїлого базару, на що я, не могучи ся дивити на сю достоїнство людське понижуючу екзекуцію, відійшов. Така сама доля стрінула і другого солдата. Чим солдати провинили ся, не знаю, бо не міг я криком виголошеної бесїди зрозуміти. Та видко, суджено менї було, того дня бути ще раз свідком такої самої екзекуції. Коли я був на площи Бернардинській, надїхала ся сама патруля, і побачивши на кльомбах перед ґенеральною командою, там, де звичайно грає музика війскова, якогось старшого хлопця на лавцї, а за плечами його пів мішка муки, виконала на нїм ту саму екзекуцію з тою ріжницею, що хлопець не хотїв на землю положити ся і двох солдатів силою його на землю положили, що потім дали хлопцеви кілька хвиль часу до відпочинку, в часї котрого усїв на лавку і тер в неї задною частю тїла; потім, наказавши йому забрати муку на плечі, забрали його з собою.
*
В часї відступу Росіян з Болехівщини приїхало до Гошова, звісного місця відпустового "Ясна Гора", на автомобіли двох солдатів висаджувати міст над Свічою при гостинци до Долини. Перед мостом один з солдатів злїз, а другий вїдїхавши кусник за міст, станув на гостинци. Той перший зійшов з гостинця і удав ся під міст, аби підложити зривну матерію. Коли підходив під міст, вихопив ся йому з під ніг заяць, до котрого, зміривши ся, стрілив з карабіну, та не влучив. Другий салдат на гостинци, учувши вистріл, а не знаючи його причини, взяв і свій карабін і вистрілив в сторону мнимого неприятеля. Салдат під мостом, почувши знов той вистріл, вистрілив ще paз з карабіну, почім побіг до авта, оба посїдали і відїхали. Так заяць виратував міст, а салдати наїли ся страху, будучи певні, що неприятель за ними гонить.
[Дїло, 16.06.1916]
(Далї).
Як Росіяни заняли Галичину, рознеслась чутка, що ґрунти панські, себто двірські, будуть дїлити між селян. Як та дїльба відбувалась, оповідав менї один властитель дібр з Coкальщини.
Одного дня — каже він — сиджу я в вікнї моєї комнати, і бачу що селяни з сусїдного села сходять ся на моє подвірє. Здивований тим, що то мало би означувати, виходжу на ґанок і питаю їх, чого хотять. На те відповідають вони, що зібрали ся на подїл ґрунтів, і що "Єго Благородіє", себто начальник уїзда, прибуде. Занепокоєний і зіритований тим, хоча знав я начальника уїзду і він про щось подібне не згадував менї, пішов я до хати і в трівозї очікую, що то буде. Може в яку годину надїхав дїйсно начальник уїзда в супроводї кількох салдатів. Я вийшов йому на стрічу, а по повитаню коли він побачив селян, звернув ся до них і запитав:
— Щож, будемо дїлити?
— Та просимо — відповіли селяни.
— Добре, а по кількож ви хочете?
— По 30 морґів — відповідають.
— Е, то буде за богато, може візьмете по 10, по 15, по 20, бо знаєте, люди, то буде такий ґрунт, що його кождий мусить сам особисто обробити, а не знаю, чи кождий з вас буде в силї то зробити, а ґрунту того не буде вільно анї продати, анї заставити.
Люди поміркувавши, в міру як начальник підвисшував скількість морґів, згодили ся остаточно на 25 морґів, і низше тих не хотїли вже спустити.
— Но — каже начальник — коли так, то нехай вже буде 25 морґів, але памятайте, під якими умовами дістаєте ґрунт.
Селяни згодились.
— А тепер — каже — спишемо протокол.
Він подиктував якесь письмо, почім казав в тім селянам письмо те підписати. Коли люди всї підписали, сховав він письмо, а селянам з війтом на чолї казав "влїпити" по 25 нагайок, що і буде точно виповнене і з тим відправив їх. З якими почуванями селяни по тім подїлї ґрунтів відійшли — не потребую говорити.
_____
Росіяни, особливо салдати, розсївали нечувані річи про те, як "Ґерманцї" нищать і карають наш нарід. Оповідали, кілько то — мовляв — народу вбито в Перемишли; що в Стрию замкнено до вязницї 32 священиків і масу селян і тримали їх там три дни не давши їсти і пити, і як би вони були би не надійшли, були би всї погибли; кілько в Станиславові і инших містах повішено; що в цїлих горах "що дерево то висить якийсь хлоп..." Все те оповідали тому, щоби нарід настрашити і до себе привернути. Що прості салдати такі річи розголошували, сьому не можна серед такої трівоги дивувати ся, одначе крім них було богато інтелїґентних людий, котрі розголошувані вісти ті дальше ширили і на доказ "правдивости" покликували ся на якісь свідоцтва і тим спосо бом панїку ширили ще більшу між народом. Всї ті інтелїґенти з наближенєм наших опустили край, а кілько селян, збаламучених ними, поневоли вийшло з сїл — також відома річ.
Цїль їх була осягнена.
*
Коли з Росіянами було найгірше, а саме в місяци маю і червни 1915 р. війскова орхестра пригравала пополудни півтора години Львовянам в парку Стрийськім. Грали найчастійше арії з пісень як: "Не ходи Грицю", "Сонце низенько" і тим подібних. Кажуть, що при таких нагодах роблено облави на молодих людий, здібних до війска. По при се музикою хотїли вони покрити свій страх, а нам не дати пізнати, що свобода наша наближаєть ся.
(Далї буде.)
[Дїло, 18.06.1916]
(Далї).
Радник висшого суду краєвого Д. опинив ся в часї інвазії у свояків на селї недалеко Самбора. Коли вийшов одного разу на прохід в поле, надійшли два салдати і стали його перешукувати під позором, чи не має оружя. На щастє не мав він при собі нїчого, крім старого годинника, і сей вони забрали, а коли він побачив, що салдати не думають звернути його, сказав до них:
— Приходите і кажете, що нас освободжуєте, а тимчасом ви грабите.
На се відповіли вони:
— Не шкодить, не шкодить — забрали годинник тай пішли...
*
До робіт укріплень (шанцїв) забирали у Львові, кого тільки попали, без розбору на вік і стан, хиба що хтось оплатив ся, то його пускали. Професори унїверситету X. і С. висловили перед урядником унїверситетським М. побоюванє, що також їх можуть взяти, і не знають, як в такім разї боронитись. М. не надумуючись довго, пішов до пристава при вул. Зибликевича і принїс від него "бумажку" того змісту: що оказатель тої бумажки називає ся так і так, є професором унїверситету і не має бути покликуваний до робіт. Ориґінали тої бумажки можна побачити у властителїв.
*
Коли перед війною писали наші ґазети, що Львову надає характер польського міста інтелїґенція напливова, головно фалянґа уряднича, — признаюсь отверто, я не дуже тому вірив. Та прийшла хвиля, що я переконав ся про правду тих слів.
Коли часть української інтелїґенції вивезено, часть утїкла, маса урядників виїхала, а так само велика часть жидів, а решта зі страху по звісній стрілянинї на улици Казимірівській і инших присїла, тодї Львів прибрав зовсїм характер російського міста. По вулицях чути було — куди не руш ся, тільки російську мову, вивіски як гриби показали ся також по склепах російські — таблицї з назвами улиць російські — між иншими одна дуже цїкава — а іменно улиця "Kącik" ввала ся також по російськи "Концик", оповіщеня також російські, і — о диво — нїхто тих афішів анї здирав, анї не замазував, цїла людність приймала всї зарядженя без нїякого опору.
З польськости міста майже нїчого не лишилось.
*
Коротка процедура. На вул. св. Софії посварились раз два сторожі, почім стали бити ся. На те надбіг полїціянт, звалив одного і другого нагайкою по плечах кільканайцять разів, вони розскочили ся, і без списуваня протоколу, без записуваня до книжки і веденя на поліцію і суду справа — була скінчена.
(Далї буде.)
[Дїло, 20.06.1916]
(Далї).
Коли війну виповіджено, люди, ведені інстинктом, кинули ся до кас ощадности і до банків винимати гроші заощаджені. Тодї то стали ґазети одноголосно накликувати, щоби того не чинити, бо гріш не пропаде, що він безпечнїйший в касах і де инде, що неприятель приватного маєтку не забирає і т. д. Однак, не предвидїли ґазети одної обставини, котра потім зайшла і богато людий, а передовсїм клясу урядничу поставила в дуже скрутне положенє. Коли Росіяни мали заняти Львів, деякі банки і щадницї як і товариства кредитові, виїхали і забрали гроші з собою. З хвилею занятя Львова, урядники перестали побирати платню і не побирали цїлий час (майже 10 місяцїв!), а жити треба було, гроші заощаджені не одному були би придали ся, але дістати їх не було можна. Набідував ж ся дехто не мало — і не один заставив що мав найдорозше, аби якось прожити. Вправдї пізнїйше, банки і місто давали малі завдатки на платню — котрі не виставали на житє, а також і кухнї дешеві заложено, але не всї урядники з них користали, стидаючись туди іти.
Були і російські "пріюти", де богато "ізбранних" живилось, одначе до них "мазепинцїв" не приймали. Навіть В. Бобринському впало те в очи і мав він сказати, що "мазепинцїв" належало би принимати, бо ми їх повинні єднати а не відтручувати". Не чув я одначе, щоби які "мазепинцї" просили о принятє до тих "приютів", і аби їх і пізнїйше принимано. Бачив я тільки, що простий нарід, гонений до Росії, забирано до тих "пріютів", і там їх годовано, бо розходило ся їм о те, аби нарід собі з'єднати.
*
В лїтї 1914 р. налетїла на Львів комаха, так звана панна (Libellula), і обсїла всї городи і парки. Найбільше їх було в парку Стрийськім, над ставом. Народ уважав їх за саранчу. В 1915 роцї анї один соловій не відозвав ся в парку Стрийськім, хоча весною попередного року було їх велика маса, а дерева шпилькові через оба роки не родили, себто шишок, що всї замітили. Чи і природа завмерла була?...
(Далї буде.)
[Дїло, 22.06.1916]
22.06.1916