виголошена на вечерницях в Станіславові в роковини смерти Т. Шевченка.
Не мале се свято, що нинї празнуємо; се бо свято 25-міліонового народу, замешкуючого обширні простори землї від Тиси до Припетї, а від Сяна аж пo-за Дон. Тільки, на жаль, на перекір здоровій мисли, 22 міліони мусять нишком ховатись з празнованєм свята нашого поета правди і истини, а тілько трем міліонам Русинів, зістаючим під володїнєм австрійским, вільно прилюдно почтити свого світоча, свого воскресителя народного.
Тому-ж в таких обставинах політичних мусить у нас се свято з тим більшим ентузіязмом і запалом бути відсвятковане, бо ми ту в Галичинї тепер умственним осередком Руси, ми точкою атракційною для всїх Русинів.
Усї свічні і культурні народи уміють шанувати память мужів, котрі відзначились в розвою их національности і цїлої людскости; тим більше Русини всюди, де дорожать своєю нацією і розуміють понимати идеї ґенія, повинні обходити святу память Т. Шевченка, яко такого, котрий дав житє цїлій рускій національности.
Торжественну сю хвилю, припавшу саме в приснопамятний день знесеня перед 43 роками в Австрії панщини і зрівнаня усїх станів перед правом, відсвяткуємо дуже добре, коли призастановимо ся над значінєм умислової літературної працї власне того мужа, котрий в своїм "Посланію" казав обняти і найменчого брата, — над єго значінєм для нашої національности, а заразом і для людскости. В тій цїли мусимо порівнати минувшу Русь з тим часом, в котрім виступив Шевченко зі своєю літературною дїяльностію на народну арену.
Була колись Русь через довгі віки самостійною й независимою державою. Мала своїх князїв, котрих значінє мусїло бути широко знане в Европі, коли між иншими Ярослав Мудрий, автор славної "Правди Рускої", повидавав свої дочки замуж за можних европейских королїв, француского, шведского і угорского, сина оженив з дочкою грецкого императора Конст. Палеольоґа, а сестру подружив з королем польским Казимиром; коли польскі князї кликали на поміч в своїх межиусобицях війска "однодержавним" званого Романа Волиньского; коли могучість Данила, котрий наново сполучив був Галицку Русь з Kiївскою в одну велику державу, дійшла аж до папи, тогдїшного всемогучого пана христіяньского світа, котрий прислав єму королївску корону, що нею Данило в Дрогичинї р. 1255 коронував ся на короля Руси; коло син Данилів Роман, оженившись з племінницею остатного Бабенберґа, осїв бодай на короткій час на тронї австрійскім; коли дальше війска Данилові разом з королем угорским Белею воювало аж 20 миль за Віднем з Нїмцями і зумівали их своєю мужностію, стрійностію і богатим узброєнєм.
Русь славилась також своїми богатствами. Кіїв колишній посїдав таке богатство і заможність, таку торговлю і блеск, провадив таке роскішне житє, що притягав к собі чужинцїв. Між иншими війско Болеслава Хороброго та Болеслава Смілого, зайшовши в Кіїв, не хотїло вертати в Польщу, уподобавши собі роскішне, майже сибаритске житє в Кіїві, сїй рускій Капуї. Судна же купецкі за Данила далеко й численно пливали по Дунаю аж по Ґалич.
Просвіта й культура Руси стояла високо, висше як в сусїдній Польши і в Уграх. Найлучшим того знаком єсть ся обставина, що коли Литовцї року 1320 побідили Русь, то морально поконані були від Руси, бо, хоч витязї, приняли від неї і язик, і віру, і письменство, анальоґічно, як витязї Римляне мopaльно поконані була Грецією. Руска мова відтак була державною не тілько на дворі Ягайлонів, великих князїв литовских, але також у Волощинї і Молдавії.
А відтак по сполученю україньскої Руси з Польщею в р. 1471, коли по смерти Симеона Олельковича засїв в Кіїві польскій намістник Ґаштолд, рух літературний і просвітний на Руси не упадає, но розвиваєсь на всякім поли. Відроджені в західній Европі гуманістичні студії відбивають ся живим ехом і на Руси, і ту вже в ХVІ. віцї в львівскім Ставропігійскім братстві виходить грецко-славяньска граматика. Рівночасно з перекладом Біблії Лютра в Нїмеччинї появляють ся переклади св. Письма і на Руси в живучім язицї рускім [Скорини, а відтак Євангеліє Пересопницке], видають ся кодекси правничі, як Статути литовскі, лексикони і лїтописи.
А що найславнїйше, то кіївска Колєґія, основана Петром Могилою, митрополитом кіївским, а вивінувана перед тим богато Сагайдачним, гетьманом козацким, заяснїла своїми ученими, побиравшими науки вже тогдї в західно-европейских академіях. Ученість, схолястерія і полєміка богословска тих учених видала цїлу богату літературу.
Коли то в нашій Руси духове житє плило широким руслом, то в північнім Московскім княжестві, в котрім татарска неволя утвердила всхідний деспотизм, розлягалась широка темрява. Доперва наші рускі учені з Полудня, як Симеон Полоцкій, Епифаній Славинецкій, св. Дмитро Ростовскій, Теофан Прокопович і Стефан Яворскій вкинули там перші лучі просвіти і західної науки, а принїсши з собою освіту і книжний язик з Руси, положили основини під так пізну будову московского літературного язика.
И в політичнім взглядї по півторавiкoвім панованю Польщі, по договорі Збаражскім р. 1652 жила Гетьманьска і Козацка Русь, сей тогдї осередок Руси, повним автономічним, самостійним житєм. В Гетьманщинї, як каже Костомарів, воскресла давня удїлова Русь з єї вічевим, виборчим укладом, з єї народоправством. Козацка рада — се давні віча, гетьман — се великій князь, а Запорожска Сїч — се давний торговельний Новгород або Псков. В Сїчи заховав ся давний, славяньскій, демократичний і широко-народний уклад з широкою свободою личности. Тая то україньска автономічна Русь вже двома віками перед францускою революцією вставала в оборонї достоїньства чоловіка, божих і людских прав та свобід кождої особи, в оборонї народу і віри. Она то своїми грудьми повздержувала від Польщі і від цїлого західного христіяньского світа напори орд татарских і турецких.
Сей цїловіковий козацкій період воєнної Руси устав по цїлковитім адміністративнім зілляню України-Руси з Москвою в наслїдок знесеня Катериною ІІ-ою Гетьманщини в р. 1762 і в наслїдок зруйнованя Сїчи в. р. 1775. Від тепер повстала в мовсковскій державі тенденція цїлковитого знищеня якого-будь позору відрубности давної Руси, а навіть тенденція винародовленя.
І підчас коли по розборі Польщі в австрійскій Руси піклують ся цїсарі австрійскі здвигненєм народности рускої, то над Русею україньскою замість вдячности за взяту просвіту і культуру повисло тяжке ярмо московскої централізаційної, уніфікаційної, татарскої системи, щоби все, що входить в склад держави московскої, під каждим взглядом: державним, реліґійним і народним засімілювати. І ото україньскій воль ний славний народ закріпощено, землї пороздавано московским боярам, передових мужів забрано з України, в край понасилано московских чиновників і війско. Не диво, що давне житє руске притихло, а пани україньскі, потомки кармазинових козаків, відцуравшись закріпощеного люду, жили в народній апатії.
Сталось по замipaм московских централізаторів, котрі думали й думають, що народности, не маючі державности, мають приняти і літературу і язик того народу, котрий складом обставин панує. Забули они, що національність, яко сума всїх фізичних і духових прикмет раси, не має жадної звязи з державностію. І не через державности доходили культурні народи до великого розвитку. Сама бо державність є внїшна форма, а національність є жива сила і має снагу утворяти самий зміст і дух літератури і поступу. Національність єсть в своїй натурі якась жива, творча сила жизни, як сила природи, котра невідомими для нас способами зі своїх невичерпаних жерел по віки утворяє живі сущости, живі цвіти. Так і на такім ґрунтї національнім сходять і ростуть роскішними пахучими квітками оріґінальні піснї, поеми, високі поезії, оріґінальні музичні мельодії.
Учені признали, що як-раз україньско-рускій нарід є тим між славяньскими народами плодовитим грунтом, на котрім повстала і повстає найкрасша народно-людова поезія. Нарід україньско-рускій і без державности все оспівує в своїх думах подвиги своїх предків і славу своїх героїв, оспівує в думках свою теперішність, виливає в своїх пісоньках свої нїжні, глубокі чувства, висказує в пословицях і приказках идеї о Бозї, погляди на світ і природу, на відносини суспільні і міжнародні. Но сеся поезія людова, як цвіт польний, не звернула уваги загалу, хоть як була хороша і принадна, а то тим менше, що була она поезією народу, котрий не мав великої писаної нової словесности, а котрому давну літературу разом з назвою "Русь" відняли велико-державні московскі письменники, а присвоїли своїй державній нації. Тим способом народність руско-україньска зійшла при кінци тамтого а з-початку сего віку як-би з горізонту европейского в виду пануючої московскої нації. Она і єї минувшість стали призабуті.
Вправдї появляють ся штучні цвіти на ниві народній рускій, появляють ся поети-писателї рускі, но их твори суть тілько малими окрушинами, котрі не в силї були виповнити цїлого духа опанованої національности і не вспіли збудити цїлу народність, яко таку, до нового житя.
І так Иван Котляревскій дїлає вправдї посередно над розбудженєм національним, ударяючи в своїй "Енеїдї" на сумний стан потомків давної козацкої держави і на зледащілість зденаціоналізованого україньского паньства, але се робить тілько инстиктовно, несвідомо. Так і Артимовскій, Гулак в своїй сатирі "Пан та собака" малює ярко нещасну долю кріпаків. Григорій Квітка описує в оповіданях всї найкрасші прикмети, як і блуди україньского простого народу зі всїми єго звичаями, обичаями і понятями. Представляє Квітка народ цивілізованим і здібним найвисшої культури. Евгеній Гребінка дотикає болючої струни, а то неправостей московских чиновників супротив україньского народу. Яков Кухаренко, ґенерал чорноморских козаків, малює нам побит козаків в их новій вітчинї на Чорноморю. Микола Костомарів вертаєсь в минувшину і представляє живо в своїх траґедіях, в "Переяславскій Ночи" і "Саві Чалім", давні змаганя цїлого, тепер закріпощеного, україньского народу в оборонї своєї віри і свободи. Амвросій же Метлиньскій, сей предтеча Шевченка, звертає нашу увагу в своїх думках на степи і могили та на кости, там поховані, яко свідків давного житя, давної слави. Однак нїхто ще не подав ради, як цїлий нарід здвигнути до приналежного єму становища, не вказав проґрами, після якої робити, не виткнув виразно того, против чого ударити належить, — нїхто не зумів зєдинити цїлий нарід руско-україньскій під один прапор.
(Конець буде.)
[Дѣло, 28.05.1891]
(Конец.)
Аж в 1840-их роках виступає на видівню син кріпацкій, котрий, будучи сам 24 лїт кріпаком, перенїс на собі цїлу долю народу, з котрого вийшов, а обдарений висшою силою віщою, силою живої піснї від Бога, зумів сам один в имени народу, яко єго репрезентант, відспівати то, що весь нарід болїло і пекло. Тим ото став ся він правдивим народним поетом. А коли додамо до того ще сю обставину, що Шевченко свій природний ґеній віщій озарив і поглубив науками, широким, і то в пізнїйшім віцї набутим образованєм і приставанєм з першими свічними людьми в Петербурзї, то дістанемо понятє правдивого народного, а заразом вселюдского поета. В Шевченку скристалізувалась цїла народна поезія, всї народу змаганя, прямованя і бажаня; в Шевченковім ґенію відбив ся цїлий культурний самобутний рускій тип, реліґія і мораль, лірична і епічна поезія, теософія і фільософія розуму. Шевченко став ся поетом народним по плоти і кости. Не дивно, що єго поезія зелєктризувала весь нарід і приняла ся яко своя, питома, рідна, вихухана идеалами народними, — що она зросла ся з народом і хиба аж з ним може вмерти. В тім великість поезії Шевченкової. Хоть-би наш нарід не мав инших творів, тілько свою устну словесність і твори Шевченка, то вже має право, — як каже один нїмецкій критик, — на самобутню відрубну, не широку, але за те глубоку літературу, бо-ж безперечно твори Шевченка суть змістом глубші від Пушкинівских або Мицкевичівских.
Пригляньмо ся близше напрямам поетичної творчости Шевченка.
Природним способом піднїс Шевченко в своїх піснях насамперед славні дїла предків, цїле давне, вольне і в славні подвиги за людске добро і правду богате житє в рядї своїх историчних поем, як Иван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки та й Чернець, і висказав: за що ми боролись, за що кров лила ся, чия кривда, чия правда і чиї ми дїти. Метлиньскій тільки розкрив могили, начинені трупом, a Шевченко заспівав над ними "Слава наша не вмре, не поляже". А котрого ворога историчного Метлиньскій не смів був указати, того вказав неустрашимо Шевченко. Шевченко показав нам исторію України-Руси так, як то нарід, той дїяч, оспівував, а не як накручували державні историки.
Паралельно до славної минувшини представив Шевченко і нужденну теперішність в нагій правдї. Наперед вивів нам в своїх битових поемах гарні типи, вооружені найкрасшими свойствами душі і ума, святими чувствами любови як матїрної так і дружної, святими идеалами справедливости і честноти. Но заразом показав, як той нарід, що такі типи посїдає, караєсь тепер недолею та неволею і коротає свій вік в темнотї і кріпацтві.
Природно, що крок, котрий зробив Шевченко, був зовсїм добрий і спасенний, именно зорґанізувати світлих Русинів в товариство Кирило-Методієвске, котре би з одної сторони письмами і розправами зискувало уми у властелинів і панів для знесеня кріпацтва, а з другої сторони закладанєм шкіл, перекладом святого письма і видаванєм популярних наукових книжок ширило правдиву просвіту добра і любови христіяньскої між людом. В поезіях же своїх ударив на кривди і неправди, які дїють ся навіть з-відти, з-відки повинна виходити оборона проти кривди. Розумієсь, Шевченко тим робом мусїв попасти в конфлікт з узаконеним на Українї порядком і мусїв по 9-лїтній воли знов ити в неволю, на вигнанє, як то й давнїйші мислителї мусїли уступати зі свого краю.
Як Шевченко историчними поемами і побитовими піснями і цїлою своєю поезією, яко найвисшим розвитком народної поезії зазначив, перед ким треба було, таки истнованє а не загибель великої, самобутної, відрубнои, самостійної і дуже давної народности з давною исторією, культурою і літературою, так само зрозуміло і льогічно виспівав, що і дальше робота около розумного піднесеня народу мусить відбуватись на почві народній, національній, в рамах націоналізму, а не космополітизму, бо що одному народови є пригоже, другому може бути невідповідне. Найперше єсть старанє о власну хату, бо тілько в своїй хатї своя правда, і сила, і воля. Нація і родина велика тої самої раси, національна-ж почва — се спільна хата. Правдиві і розумні добутки науки і поступу вселюдскости казав засївати і в свій национальний грунт, але висміяв тих, котрі улудні, ложні і невчасні теорії, супротивні характерови народу і єго понятям, і повну силу непридатних фраз тілько для фраз вносять і засївають, яко шкідливе хабазє в своїм до сего непридатнім грунтї, і замість очищувати ниву, они спиняють добру єї управу. Се нерозумна праця.
З піднесенєм національним усїх верств свого народу сполучив Шевченко також і то старанє, котре було в статутах Кирило-Методієвского братства виразно зазначене, щоби свою народність поставити яко значучу, велику, славяньску національність на приналежнім їй становищи в федерації духовій з иншими славяньскими народностями так, щоб між ними панувала рівність, а не геґемонія одного над другим, згода, любов і взаїмне шанованє. Як бо любив Шевченко свою Україну, так обнимав своєю любвою і цїлу Славянщину. Україна, Славянщина і Шевченко — то нерозлучні понятя.
Се коротко начеркнені точки змісту поетичної творчости Шевченка, точки, виплинувші по першій раз з єго ґенія, пророчого і віщого духа, точки неоспоримі і безвзглядно та вічно правдиві. А з сих точок пізнаємо благородні наміри, — як каже польскій критик Баталія, — україньскої интеліґенції.
Тому-ж Шевченко своїм потрясаючим живим словом і своїми високими идеями збудив цїлу Україну до національного житя і визвав за собою цїлий ряд писателїв, в першій лінії Марка Вовчка і Стороженка, збираючих вірні фотоґрафії з житя-бутя народу, а відтак епохальні студії Костомарова над исторією і стариною руского народу. Дальше знов идея Шевченкова увільненя селян з кріпацтва найшла мало-по-малу у всїх верствах просвічених похвалу і знесено вкінци і в Россії 19 цвітня 1861 р. кріпацтво, чого Шевченко, на жаль, вже не дочекав ся, умерши зломаний в 10-лїтній неволи на силах фізичних, но нїяк на духових, на четвертім роцї по поворотї з засланя. По идеям Шевченка зачато на Українї вводити в 1860-их роках школи, видавати популярні книжки для люду, почала руска література розвиватись і вже широкою струєю плисти, коли тимчасом той рух літературний уколов в очи тих, котрі постарались о нещастний заказ з р. 1876 україньскої літератури, яко чогось для московскої держави небезпечного, коли приміром анї розвій провасальскої літератури не шкодить державности францускій, анї розвій фляміньскої не грозить нїчим небезпечним Бельґії. Але-ж правда, се західна Европа.
І ото идея Шевченкова — розвивати свою національність, розвивати свою літературу і просвіту на своїм ріднім язицї, зістає спинена в великій державі россійскій, між тим, як ті-ж идеї Шевченкові найвисшого добра, правди і любови дізнали найлучшого оцїненя від критиків инших славяньских, нїмецких, француских і анґлійских.
За се спасенні наслїдки осягнули идеї Шевченкові у нас в Галичинї. Коли бо в 1860-их роках повіяло по другій раз до нас животворним вітром з України, идеї Шевченка заставили просвічених Русинів зорґанізуватись для працї около піднесеня рускої народности і около морального і економічного піддвигненя люду, сего найголовнїйшого елєменту в нашій нації. Повстав ряд часописей, жиючих идеями Шевченка. Повстало під впливом идей Шевченка товариство "Просвіта", котре видало сотки тисячей книжочок правдивої вартости для люду. Повстали і повстають сотки читалень по селах, "бесїди" по містах, товариства жіночі, хори церковні, народні торговлї, народні крамницї, народні спілки, каси позичкові, товариства ремісничі і т. д.
Идеї Шевченка оживили у нас житє на всякім поли. Праця для морального і економічного піддвигненя народу поступає все наперед.
Тому-ж то, як довго буде лунати по Руси від Сяну по Дон руска піснь, як довго течи буде вода в Днїстрі і Днїпрі, так довго будуть идеї Шевченка, яко єдино правдиві і спасенні, Русинам провідною звіздою, будуть, як каже Дюран, паллядіюм, на котре звертатись будуть очи тих, котрі переняті суть идеями, виплеканими соками серця Шевченкового. А і ті там, де не сміють прилюдно подражати идеям нашого кобзаря, коли будуть таки йти слїдом науки сего апостола правди і добра, не розтоплять ся в чужім, московскім мори, бо Русини не якась оаза Мещери або Мордви, але, після висказу бл. п. архикн. Рудольфа — давний культурний нарід, — не дадуть ся стерти з лиця землї, памятаючи на слова, що их вложив Шевченко в уста встаючого з могили козака:
Усї ми однако на волї жили,
Усї ми однако за волю лягли, —
Усї ми і встанем.
[Дѣло, 30.05.1891]
30.05.1891