І.
Весняний час! Чарівний час!
Мов човен легкий він до нас
На хвилях мовчки припливає.
Ах, скільки чарів, скільки див,
Мов сріблом кованих огнив
В вінок життя він нам вплїтає!
Я бачу десь в голубій млї:
Лицарські коники сильні
До цїли мчуть ся на взаводи;
На кожнім з них одна сидить
Богиня щастя — і держить
В нїжних руках святі поводи.
За кождою із нас летить
Одна богиня, щоб вславить
Змагання наші та ідеї!..
Котра мети скорійш діпне,
Судьба їй в дарі принесе
Вінець — лавровії трофеї.
Одні з них наче пси з черед
Скоренько мчуть ся наперед
І всїх лишають за собою,
А инші, слабші від тамтих,
Не поженуть коней сильних,
Ідуть повільною ходою...
О горе! Щож то за свита,
Що ледво поводи трима —
Онтам на золотому возї?
— Се моя доля! Квола так,
Що цїли не діпне нїяк
І марне згине по дорозї...
ІІ.
Нераз я бачу, як в мій двір
Весїльних гостей йде безмір...
За столи разом засїдають
І між собою гуторять,
Один одного здоровлять,
Вино червоне розливають.
I я сїдаю коло їх...
Та чом разить мене їх сміх
Мов удар жалібного дзвона?
Ах, Боже! Дїйсність чи мана?
Поглянь! Менї замісць вина
Із чарки ллєть ся кров червона!
ІІІ.
То знов, здаєть ся, йде у даль
Моя туга, розпука й жаль,
Минуле щастє здоганяє...
А біль кричить: нема, нема!
І з серця тиша гробова
У душу їдь переливає.
І ще вчуваєть ся менї:
Десь у незнанії краї
Богинї щастя з вітром линуть;
Ще хвилю конї тупотять,
Каміннєм вози грюкотять,
Ще в далї мріють... слабнуть... гинуть.
Тодї я мов мале дитя
Кидаюсь йти на шлях життя
До щастя — у чудні хороми;
Мов неокрилений той птах
Слабий паду я на полях
І мовчки гину від утоми...
***
Чарівна весно, чудна ти!...
Ти повна чарів і краси,
Та чом з дїтей своїх кепкуєш?...
До нас ти з цвітами ідеш,
Красу нам райську все несеш,
Та крихти щастя не даруєш!...
Весняний час! Чарівний час!
Мов човен легкий він до нас
На хвилях мовчки припливає,
Та скільки болїв і жалїв,
Ридань сирітських і плачів
Новим розмаєм він квітчає!...
[Вістник Союза визволення України]
21.05.1916