Сила держави має полягати у привабливості пропонованої нею ідеї, а не в сумлінності управління не знати чим.
Жодна демократична держава не може дати собі раду з адміністрацією. Число чиновників повсюдно росте, і кожна зміна призводить лише до збільшення адміністрації. Новітня держава мусила мати адміністрацію передусім для стягування податків. Рішельє, хоч прекрасно це розумів, все ж програв, йому не вдалося запровадити державну податкову систему. Потім цю справу довів до кінця Наполеон, а остаточно поєднав адміністрацію з державою Бісмарк. Хоч би що про них казали, але демократами вони не були.
Від часів Бісмарка державна адміністрація є засадничо проти демократії. Демократія є рухом, надією, наміром народу здобути владу. Адміністрація пильнує інтереси держави. Очевидно, що держава — на загал — існує для того, щоб ділити забрані від людей та підприємств гроші й скеровувати їх назад народові. Забрані гроші призначаються на різні потреби, в тому на освіту чи систему охорони здоров'я, автобани чи мости. Теоретично це робить саме адміністрація.
Механізм, проте, особливий. Гроші спершу забирають (адміністрація казначейства), відтак роблять з них бюджет (адміністрація фінансів) і потім розподіляють, роздаючи (адміністрації окремих сфер суспільного життя).
Особливість цього механізму полягає, по-перше, в тому, що він є цілковито вилучений з демократичного порядку ухвалення рішень, бо затвердження бюджету парламентом — це сміховинна справа. По-друге, за такого масштабу видатків та через плинність їхнього характеру ніхто не здужає перевірити виконання бюджету. По-третє, ніхто нас не питає, на що витрачати гроші насамперед. По суті, ми могли б кричати, як американці наприкінці XVIII століття: «No taxation without representation» (Нема податків без представництва).
В добрій демократії можна боротися за дотримання закону, за конституційний суд, за обмеження ролі поліції і прокуратури, але не можна боротися за скорочення адміністрації. В кожному разі це досі нікому не вдалося. Число жахливо обтяжливих для бюджету держчиновників росте невпинно.
То, може, варто змінити міркування і доручити адміністрації реальне правління державою, а політикам лишити тільки формулювання принципових напрямів розвитку? Якщо вже адміністрація домінує, то хай і бере на себе відповідальність.
Адже нема нічого прозорого чи розсудливого в тому, що після перемоги певної партії чи коаліції міністрами та вищими чиновниками стають її політичні прихильники, люди часто зовсім некомпетентні. В деяких країнах нижчій адміністрації дають спокій, але вища підлягає заміні. Але ж навіть ті, що голосували за PiS, поняття не мали, що голосують за міністра Радзивілла [актуальний міністр охорони здоров'я] чи Зьобро [актуальний міністр юстиції].
То чом би на посади міністрів (прем'єра?) не винаймати сумлінних менеджерів за відповідні гроші й лише вказувати їм цілі? В цьому б і полягала роль партії-переможниці. А якщо менеджери не впораються, то викидати їх геть. Жодних ніби-конкурсів — тільки менеджерські контракти. Добре ж відомо, хто є хто.
Переконання, що політики розуміються на тому, що вони роблять протягом 90% часу, тобто на адмініструванні, є безпідставне і помилкове. Воно походить з XIX століття, коли адміністрування було набагато простішим, а політики були розумнішими. Згаданий Бісмарк знав, що не розуміється на економіці, тому керувати нею доручав банкірам і підприємцям. Сьогодні все якраз навпаки — за урядування Америкою бореться торгівець нерухомістю. Під виглядом безміру адміністративних проблем нас, звичайних людей, позбавили будь-якого впливу на адміністрацію.
Поволі все складається так, що вже не тільки адміністрація, а й сама держава як організація стає ворогом демократії. Знаємо кілька форм спротиву надмірній владі держави: анархічну (не таку вже й погану) чи, навпаки, авторитарну (гіршу) — оскільки держава править, то хай вже править цілковито. Однак жодна форма спротиву державі не має демократичного характеру.
Світ, і насамперед світ західний, за звичкою прийняв, що сильна держава є благом, і навіть — а це абсолютний нонсенс — цінністю. Однак зі всіх цих слів про суверенітет, могутність і безпеку, що їх нібито приносить сильна держава, виникає тільки одне — розростання адміністрації. Держава ж бо чим більше контролює, тим сильнішою почувається.
Якщо ми хочемо врятувати демократію, то мусимо збудувати державу як політичну спільноту, а не як систему управління адміністрацією. Сила держави має полягати у привабливості пропонованої нею ідеї, а не в сумлінності управління не знати чим (крім наших грошей — бо це відомо). Демократія програє боротьбу з державою, а держава — з адміністрацією, якщо ми повіримо хоч на мить, що адміністрація знає краще. Певну надію породжує засадничо демократична політична інституція, тобто самоврядування, але про це вже наступного разу.
Марцін Круль (1944 р.н.) — філософ, історик ідей, діяч опозиції в ПНР. У 2015 р. видав книжки «Були ми глупі» і «Пора на демократію».
Marcin Król
A ona rośnie, rośnie, rośnie
Gazeta Wyborcza, 7.05.2016
Переклад О.Д.
25.05.2016