Часто лучає ся нам читати в "Батьківщинї" стихи, складані селянами. Звичайно бувають се не правдиві поезії, a віршовані поклики, змісту патріотичного, або дидактичного. Иншого рода стихи дістались нам в руки з пера одного жида руского. Вправдї і они не суть поезіями, але оріґінальні, богаті змістом, і свідчать, що автор уміє дивитись на житє і свої вражіня відтворювати. У автора є досить чувства, именно реліґійного, але більше острого дотепу і иронії. Форма в стихах видаєсь неправильною, однакож уживані рефрени вказують, що се піснї, і то підложені мабуть під жидівскі мельодії.
На зошитї поезій єсть напись: "Tu sia nachodiat 14 nowi Piani zrobłenij wid Poeta [H. Н.] z Husiatynia Gałicij. Kutru Pieniu choczity czitaty, musity za numerym szukaty" [c. є. на спис пісень після сторін]. Автор зове свої твори піснями в правдивім значіню слова, а "новими" зве их мабуть з огляду на свої давнїйші піснї. Єго 14 пісень — то по-більше образки з житя, а радше приклади, якими мотивує свої тези, що н. пр. "тепер правди нема", або що "війтом не хоче бути." Бере він ті приклади звичайно зі свого житя або своїх найблисших: жінки, брата, сестри, кума і т. д. З таких кількох образків, попереджених вступом, складають ся піснї: Тепер правди нема, Я не хочу війтом бути, Що кому до того, Бодай не казати і Справедливий жид. Крім того малює він ще одноцїльно образець сироти-дївчини, єдинака-сироти, пяницї, шевця, вдови і слїпого з роду. Про себе говорить у віршу: "Поета говорит до свого нещастя". Єсть ще крім того любовний вірш: "Закоханий" і реліґійно-дидактичний: "Треба дякувати" (Богу за житє).
Про автора самого мало звісток маємо. Знаємо лише, що він досить світа видїв, мав свою менажерію, пробував якійсь час в Гусятинї, а тепер жиє у Львові. Зазвав він мабуть не мало біди, коли у віршу: "Поета говорить до свого нещастя" нарікає на се нещастє і жалує ся, що в нїм так залюбило ся і спокою єму не дає. А дальше каже:
Чи не доста я вже терпів
в моїх молодих лїтах?
З голоду ся намлїв,
волочив ся по чужих хатах.
А тепер на мої старші лїта
уміла би ти*) мене нехати! —
бо вже тої сили нема,
тяжко біди вітримати...
А ти мене не опускаєш,
мучиш до остатної мінути,
щастє менї відбираєш,
ой тяжко ся тебе відбути!
Єму не пора тепер вже журити ся, він би рад відітхнути і чимсь людям прислужити ся, а именно рад би стати правдивим поетом і о се він тепер журить ся. Тому відзиває ся дальше в тім стиху до свого нещастя:
Чи не доста я ся намучу,
З голови пісню віписати?
голови ся нераз накручу,
слово до слова прирівняти.
Хотїв би я добре зробіти,
аби ся люде не сміяли,
аби моє имя ходило по світї,
аби мене за доброго поета мали;
коли ти, нещастя, мене ся тримаєш,
і що тобі ся приходить з того,
що ти другого казати намовляєш,
що моя пісня не варта нїчого?...
Але нещастє відповідає, що оно від Бога на него наслано і тому мусить свою службу зробити; а чей колись оно єго відчепить ся, лише нехай на Бога уповає.
Хоч мимо бажаня автора ми єго не можемо вважати "добрим поетом", але подаємо таки деякі лїпші єго піснї, котрі дадуть нам пізнати автора. Безперечно, мова в тих піснях погана, але дивувати ся нема чого, бо се ж писав жид, що мабуть і не кінчив більше, як нормальні школи. Ось ті єго піснї:
Тепер правди нема!
Теперішних богачів порахуймо но ми,
а й тоті, що свої грунта мают,
рахуют ся великі пани,
але як вони виглядают?
Збіже ще в поли стоїт,
ще не упав той білий цвіт,
а той вже до терміну продав...
Чи схоче він слово тримати,
до терміну відослати? —
Аби лиш гроші дістав...
Бо тепер правди нема!
Подивім ся на теперішних купцїв,
а й вони ся лїпше не мают:
напакуют си повних склепів,
а з фабрики без грошей набирают.
Товар по-маленьку ся розходит,
а час близче приходит, —
треба фабрикантови віддати...
А купец мудро собі подумав,
аби фабрикант фіґу дістав,
всьой маєток на жінку записати!
Бо тепер правди нема!
Там оден другого ся набив.
Кождий знає, що то не повинно бути,—
зараз поліціян приступив,
хоче го до арешту замкнути.
Той ся до поліціяна обернув,
вочима на него липнув...
Поліціян каже: "Менче з тим!" —
зачинає він ся в долину дивити:
"Не треба — каже — єму ся противити,
не заходи ся з ним!"
Бо тепер правди нема!
Там оден ся кохає,
до одної панни ходит,
вона му "мілосчь" обіцяє...
Вірте ми, що за ніс го водит!
Вона му тілько до вочей світить,
що з другим не вогорить, —
а подарунків фест приймає!
А він тілько ся оберне плечима,
як тілько го видит за дверима,
то му фіґу віставляє...
Бо тепер правди нема!
Я не хочу війтом бути!
Чого ви ся мене учепили? —
я ся вас питаю.
Що ви в менї заздріли,
я, бігме, сам не знаю!
Мене війтом оббирати,
аби я мав за всїх відповідати?!
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Як ви там собі пєте,
то мене не кличіте;
а як ся пібєте,
до мене идете ся скаржіти.
Чи-ж я там сидїв,
чи-ж я з вами пів?
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Як там одна сусїда
з гнїзда си яйце позичила,
вже та криклива біда
до мене прилетїла:
"Всїх яєц ми з гнїзда віберає,
а пан "вуйт" того допускає!"
То я маю в чужої кобіти
коло єї гнїзда сидїти?!
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Одному ся захотїло мясо їсти,
а грошей бідний не мав,
позволив си на чужу гору залїзти,
курочку собі дістав.
Господар до мене прибігає:
"Най пан "вуйт" го покарає!"
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Одному ся не хотїло в болото лїзти,
аби собі чобіт не поталяпав, —
позволив си на чужого коня сїсти,
а й з тим собі відґальопав...
А той вже війта проклинає,
Що в селї злодїїв тримає...
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Там церкву обікрали,
а я собі спав в моїм дому,
навіть ми цїлу половнику не дали [добичи]
а люде кажут, що я винен тому...
Чи маю я церкву пильнувати,
або там на вартї стояти?
Я не хочу тої баламути,
я не хочу війтом бути!
Як прийде до асентерунку,
там без мене нема нїчого:
пани мене кличут до рахунку,
бо без мене не приймут анї одного.
А та стара відьма зачинає проклинати,
що я її сина казав асентірувати...
На що менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Пан оберлємант мене любит,
без мене на крок не иде;
як мене з-далека видит,
вже ся з мене сміє.
Але ферфебер не хоче зо мном жіти,
каже менї коло остатної лавки сидїти...
Ha що-ж менї тої баламути?
Я не хочу війтом бути!
Що кому до того?
Ріжні річи бувают,
котрих би хотїли люде знати, —
одні ся питают,
а другі не хочут казати.
Приповідка така буває,
що нераз відповідає
оден до другого:
"Що кому до того?"
Моя жінка мене любит
і на віки менї обіцяє,
що щирости не згубит,
бо більше нїкого не знає.
Але мому сусїдови добре ся поводить, —
він до мене не ходить,
але до дому до мого...
А що кому до того?
Там оден касїр сидит,
чужі гроші пильнує, —
вірно він служит
і ріхтельно рахує.
Єму не буде бракувати,
бо знає добре рахувати.
На останку здає й рахунку свого...
А що кому до того?
Ревізори службу добре знают,
по шинках добре контролюют,
a картовніки в карти грают,
а ті зараз заказуют.
A картовнік ся покривит,
тілько на ревізора ся подивит:
"Не ма — каже — ту нїкого..."
А що кому до того?
Бодай не казати!
Люде добрі, ся подивіт
на той цїлий світ!
Добре го порахуйте,
самі в собі поміркуйте:
смішно вам буде,
що нераз до того прийде,
що треба повідати:
"Бодай не казати!"
Мій брат добрий чоловік —
такій на него добрий вік!
На спацірку си пішов,
бріфташку си знайшов,
в котрім місци, сам не знає,
добре, що єї має...
Треба, треба розум мати,
як — бодай не казати!
Там оден шкоду мав,
рано склеп вітворений стояв.
Тоті шафи повні були,
порожнїсїнькі ся лишили.
Той по містї вганяє,
за злодїєм шукає...
А мій кумсь не умів спати —
бодай не казати...
Там в тім великім містї на рінку
взяв си старий молоду жінку.
Щасливу старість проводить,
молода жінка добре го обходить,
як тілько ся смеркає,
вже го посилає:
"Иди, старенькій, спати!"
А сама? — бодай не казати!
Швец.
Чи не можу я ся величати? —
я ся вас питаю, —
хто-ж то може казати,
що я не добре ремесло маю?
Аби лиш доброї копити,
а шили до того, —
вже є відки жити,
не журу ся нїчого.
Крісло на трох ногах —
добре менї сидїти,
а смола в руках,
вже зачинаю робіти.
Пару чобіт прикраю,
ще-м не зачав шити,
вже свіжі гроші маю,
буде за що пити.
Кождому обіцяю
зробити до часу,
гроші на перед вібираю
і всїх за ніс воджу.
Тому обіцяв на суботу,
що чобіт принесу,
а сам кидаю роботу,
а до келішка cя беру.
Недїля є день святий,
не можна робити,
понедїлок теж день важний,
треба на blau пити,
a ві второк ся поправити,
а в середу спочивати,
в четвер ся забавити,
а в пятницю спати.
Вже ся тиждень скінчив, —
як не було так нема чобіт!
Я гроші пропив,
а ви, пани, босі ходїт!
А як не хочете босі ходити, —
до Відню написати,
свіжі гроші з кишенї виймити,
можете чобіт дістати.
Закоханий.
Ануся моя люба,
чого ти відступила?
таж твоя золота губа
до мене говорила,
то Пан-Біг тебе для мене осотворив,
тілько зі мном хочеш жити,
а тепер ся я лишив,
анї хочеш ся на мене дивити.
Не дурно та сова
над моїм домом кричала, —
фалшиві твої слова,
що ти менї казала!
Oй дурила ти мене, дурила,
а я нїчого не знав,
на шнурку мене водила, —
аж тепер мій світ пропав!
Я тепер спокою не маю,
кров в минї кипіт,
я ся ту не втримаю,
піду я далї в світ.
Дай ти Боже, добрий вік,
але аби с за мене не забула,
принаймі раз в рік
аби-с мене припімнула!
Годї нам подавати всї піснї, хоч в кождій з них видно немалий талант обсерваційний. З прочих стихів видко, що він глубоко-реліґійний чоловік, відчуває несправедливість людску і недолю сироти, вдови і слїпого з-роду чоловіка. Декуди иронія єго стає трівіяльною, але звичайно дразливі місця в своїх піснях старає ся висказати в необразливий спосіб.
Маємо ще одно єго коротеньке оповіданє про те, як жид піддурив хлопа. Дуже удачно змальований там хитрий жид і карикатурно-глупий хлоп. Він позичив собі в Шміли рубля, а на застав дав кожух, хоч мимо того мав віддати за одного рубля два. Сховав жид кожух, дав рубля, але й зараз починає мужикови толкувати: "На що вам такій великій клопіт на ваше голова? Аж два рублї бути винним? що? ви такій великій богач? Ви будете мене послухати, то буде добре, як той казав, і менї і тобі, буде вовк сита і коза цїлий, віддайте тепер оден рубель, а оден будете винні. І вам буде лехше на ваше голова і я не буду багацько трачати..." Дурний мужик так зробив, віддав рубля, а вернувши домів, не знав жінцї й оповісти, як се стало ся. "А що ти розумієш! і Шміла ґерехт і Суре ґерехт, а кожуха нема, і грошей нема." Оповіданє се писане в формі діальоґа.
Отсе письменні твори жида-стихотворця, які маємо під рукою. Розвелисьмо ся над ними ширше, бо факт, що се жид писав по руски, надто цїкавий. Свідчить се, що не лише письменні селяне, але буває і жид на Руси не вдоволяє ся вже пасивним приниманєм просвіти, але й сам бере за перо, щоби свої думки висказати.
*) Слова "нещастє" уживає автор в родї женьскім: "нещастя".
[Дѣло]
21.05.1891