Оповіданє
I.
Стару Клїщиху я дуже добре знав. Я й не тямлю навіть, коли і як я зробив з нею ту знайомість: чи она до мене перша промовила, чи я до неї, — досить, що стара Клїщиха при кождій стрічи зі мною не залишила до мене усміхнутись або що-небудь сказати, н. пр.: "куди Бог провадить "чи здорові?" "що доброго чувати?" і т. н.
Була се старушка з сивим волосям на голові, з сивими очима, з котрих пробивалась якась сердечність, якась доброта... і з цїлою сїтію морщин на круглім, милім старечім лици. Я нераз думав собі: Як би я був малярем, то би-м взяв собі за задачу — відмалювати єї погрудє. Був би се тип рускої селянки з над Стира. Не надто трудна се річ відмалювати тую жовту "балдацьку" хустку з синими цятками і з кривульками, що мов арабскій завій обвивала єї голову і сиві пачоси, що вилїзали з під хустки, но найтруднїйшою, по моїй думцї, річею було би вірно віддати ті єї очи з виразом, якій з них пробивав ся, і ті тоненькі морщини, що розгнїздили ся довкола єї очей, довкола уст і по цїлім лици. Я нераз так думав...
Клїщишина хата стояла при дорозї на самім краю села. І се було причиною, що я з нею часто стрічав ся, йдучи в поле або в лїс, що за полем тягнув ся темною лавою. А що Клїщиха була великою говорухою і знала багато старих казок і пісень, то я нераз вступав до єї хати, щоби від неї записати собі яку пісню або казку. Клїщиха мешкала в одній половинї хати зі своїм молодшим сином, в другій половинї (через сїни) мешкав старшій син з жінкою і з дїтьми віддїльно від матери.
Той старшій син з вічно заспанима очима і з коротко обстриженою бородою не подобав ся менї за-для своєї похмурої вдачі, — та вже й длятого він не міг менї подобати ся, що стара Клїщиха нїколи не говорила менї про него нїчого доброго; правда, она не говорила й нїчого злого про него, но я міг легко догледїти, що син не шанував матери, а може навіть і доскулював їй не мало. Переходячи коло Клїщишиної хати, я чув там нераз сварку, з котрої особливо давав ся чути захриплий голос старшого сина, раз чув-єм навіть жіночій плач, котрий ледви чи міг походити від Клїщишиної невістки, бо та мала далеко тоншій, пискливий голос. Стара Клїщиха говорила менї нераз о старих добрих часах, о великім господарстві, о колишних достатках, коли то ще жив єї небіщик чоловік, — но о теперішних родинних справах не любила говорити, а на дотичні питаня відповідала виминаючо. Я й не допитував ся дуже...
За то молодшій син, Яків, подобав ся менї немало за-для своєї отвертости і веселости. Був се 20-лїтний парубок з русими кучерами, з ясними, голубими очима. Мати любила єго цїлою душею, жила єго житєм, i не могла єго досить нахвалити ся. Чи він єї також рівно любив, — сего не вгадаю, але що любив, то правда, і шанував єї. Тих кілька моргів поля, що до них належали, обробляв сам, матери не пускав до жадної тяжкої роботи, а коли дома не було що робити, ходив до лїса рубати сажнї, то наймав ся у других людей. Правда, мав він свої хиби: був легкодушний, любив брехати та часом заглянути до келишка, — но мати або не добачила тих хиб через безмір своєї материньскої любови, або брала их на карб молодости, і Яків був усе любимцем матери, так що люде навіть передражнювали єго "маминим синком".
II.
Такої охайности, як в Клїщишиній хатї, я нїгде не видїв. Хата все була чисто заметена, на долівцї не мож було побачити смітя, на білій печи, на митих лавках нї порошинки. Межи образами, що в три ряди висїли по стїнах, було повно цвітів свіжих, сухих і паперових, стіл був усе застелений білим обрусом, постїль рябим, вовняним килимом, в головах на постели лежали симетрично одна на другій білі подушки аж під повалу. Коли я вступив часом до тої хати, то мене огортало якесь миле чутя і я питав себе в дусї: чому то по других сельских хатах не так опрятно, не так привітно?.. Стара Клїщиха садовила мене звичайно за стіл, а сама сїдала напротив мене, брала до рук шитя і зачинала розмову.
— Як у вас чистенько в хатї, аж мило! — говорив я нераз до Клїщихи.
— А що-ж маю робити на старість, як не порати ся в хатї? — відказувала она весело, — но не буде оно так все, не буде... Нехай но прийде невістка, настануть малі дїти, то й чистість мине ся. Ех, коби то менї дочекати оженити того Якова з якою доброю дївчиною, то би-м ще може й віджила трохи...
Се було єї бажанєм, єї мрією...
Я уважав стару Клїщиху за щасливу жінку. І, справдї, она була щасливою: мала свою хату, була независима, a старшій син, хоч і не обходив ся з нею, як годить ся, то она любила Якова, мала в нїм захист, оборону.
Но, як скоро минає людске щастя, хоч і не цїлковите щастя, я власне пізнав на тій Клїщисї.
На веснї заасентерували Якова. Прийшла осїнь, Яків з другими новобранцами мусїв ити до войска і власне від тої хвилї небосклін над Клїщишиною головою почав чим раз більше затемнювати ся, а спокій і щасливі мрії чим раз більше розсипати ся.
. . . . . . .
Був красний осїнний день. По улицях тарахкотїли терлицї, дїти грали ся на сонци, a горобцї сидїли купами на плотах і радили свою раду горобячу. І я вийшов у поле, налюбувати ся осїнним сонцем, котре з кождим днем чим раз більше віддаляло ся від нас і чим раз скупійше посилало свого тепла благодатного.
Зближаючись улицею до кінця села, я почув жіночій плач, такій самий плач, як то за небіщиком плачуть-заводять. Не далеко передо мною стояло Клїщишине обійстя. Я лучше прислухав ся і переконав ся, що се з-відтам той плач походить. Що се може бути? Чи вмер хто, чи яке нещастя сталось? Я прискорив ходу і в кілька хвиль опинив ся на Клїщишинім подвірю.
І ось якій образ представив ся моїм очам:
На приспі під хатою сидїла стара Клїщиха. Єї лиця я не міг від разу побачити, бо она закрила єго долонями, і так сидячи, хитала головою, то в право, то в лїво і заводила:
"Ах, синоньку, моя ти дитинонько! ти йдеш від мене в далеку чужиноньку, покидаєш свою матїнку рідну" і т. д.
Яків, одягнений в старий сїрак, в синій жовнїрскій шапцї на голові і з клуночком під пахою стояв биля матери і також плакав та отерав очи кратчатою хустинкою, котру що-хвиля виймав з кишенї, то назад єї ховав. Старшій син молотив у стодолї і не звертав уваги на матїр і брата. Менї було якось нїяково... Я стояв о кілька кроків від обох тих людей і не смів промовити слова нї до одного, нї до другого. Жаль і туга, що перед близькою розлукою цїлком обняли обі ті до себе приналежні особи, і менї мимохіть удїлились. Я вкінци відважив ся промовити до Якова:
— Що-ж, Якове, вже йдеш від нас? покидаєш село?...
— Ах, мушу! Покидаю мамуню... Бідні мамуня! хто то их догляне без мене?
При послїдних словах Яків звернув свої очи на старшого брата, що спокійно собі молотив у стодолї. Справдї великій жаль і докір пробивав ся в тих єго очах...
Клїщиха, почувши мій голос, глянула на мене, но нїчого не промовила, тілько тяжко застогнала. Бідна стара! Мабуть виплакала вже всї свої сльози, бо очи були сухі, тілько червоні й попідпухали. На поморщених лицях було мож добре розпізнати рівцї, куди плили сльози. Я уважав за свій обовязок — хоч в части розбити смуток старої.
— Не плачте, матусю! — кажу, — Бог з вами. Тілько людских дїтей иде до війска та вертають до дому здорові на потїху матерям, то й ваш верне, нїчого єму не станесь, коби був лиш статочним.
При тих словах заглянув я Якову в очи.
Клїщиха ще тяжше застогнала.
— Ах, не видїти єго вже моїм очам, не видїти!... се я добре чую ось тут, — она показала рукою на серце, і знов закрила лице долонями, і знов стала хитати головою то в право, то в лїво.
В-тім з криком убіг на подвірє замазаний, розхрістаний хлопчина:
— А, Якове! а йди вже раз до того войска! На оболонї чекають на тебе жовнїри, Гриць і Микола, і прислали мене до тебе, щоби сь уже раз ишов до того войска!
Розхрістанець закричав з острою міною на замазанім від болота лици і побіг назад в улицю, вимахуючи руками.
Хлопчина справдї пригадав Якову, що вже час ити прилучитись до товаришів.
Він нахилив ся до матери і взяв єї за руку.
— Ну, бувайте здорові, мамуню! я йду, вже кличуть, — сказав Яків, цїлуючи матїр у руку.
Клїщиха зірвала ся з приспи, обняла обіруч Якова і стала захриплим голосом заводити:
— Ах, сину мій єдиний! ти мене покидаєш... на кого-ж ти мене зіставляєш?..
Она се вимовляла таким тоном роспуки і благаня, що проймав до глубини серце чоловіка і, признаюсь, витиснув менї дві сльози з очей.
Клїщисї впала з голови на землю хустка, що і так уже тілько трохи на голові трималась, а сиве волося маяло на сонци, разило очи. Стара на нїщо не вважала, а зі всїх сил тримала сина, що старав ся видертись з материних обнять. Уявляю собі, як нинї, що се за величавий і страшний був образ: олицетворена роспука матери, ґрупа безперечно гідна долота і найславнїйшого різбаря.
— Пустїть, мамо! — просив ся Яків, — плач нїчого не поможе... Ви менї тим способом ще більше жалю завдаєте...
— Нї, не пущу! — кричала мати, — ти мусиш зістати дома! Я сама пійду до шандарів, до всїх панів піду, до самого цїсаря піду, впаду до ніг, чей змилують ся надо мною!...
Бідна мати!...
Якову удало ся якось освободитись від матери і він чим скорійше почав бігти в сторону до оболоня. Но мати не стояла: з витягненими наперед руками і з розбурханим сивим волосям на голові она пустилась за сином.
— Гвалту! ратуйте! не пускайте єго! — кричала Клїщиха на здогін за сином. Но нїхто не стримував Якова. Люде знали, куди єму дорога. Баби, що тїпали на улици коноплї, переставали на хвилю тарахкати терлицями та похитували головами.
— Бідна мати! — говорила одна до другої.
І я сказав собі в дусї: бідна мати! — і пішов в дальшу дорогу в поле.
Я не міг о нїчім иншім думати, лиш о Клїщисї і Якові. Бідна стара! Що она тепер буде сама робити?... Чи старшій син пошанує єї старість, чи догляне єї?... і чого она так розжалила ся?.. Чи-ж би справдї материньске серце могло мати в собі передчутє якого лиха, нещастя?... Такі і тим подібні мисли кружали по моїй голові через цїлий час мого блуканя по поли.
Сонце вже почало спускати ся д заходови. Позад мене дав ся чути туркіт воза і протяжна мельодія якоїсь піснї. Віз наближав ся чим раз більше до мене і голоси, що співали піснї, чим раз лїпше мож було розрізнити. Вкінци віз мене дігнав і я зійшов на бік з дороги. Се їхали рекрути з запаленими циґарами і з піснею в устах. Яків був між ними.
— Будьте здорові! Дай Боже побачитись! — закричали до мене хлопцї і засалютували по жовнїрски, приложивши пальцї дo шапок.
Віз покотив ся дальше і жовнірска пісня дальше лунала:
Чорна хмара наступає,
Дрібний дощик йде,
Позволь, позволь, пане капраль,
На мід, вино йти...
Я ще довго блукав полями, а коли-м вертав до дому, вже була ніч. На небі світив повний місяць і тьма зірок мигтїла. Переходячи коло Клїщишиної хати, я якось мимовільно став на хвилину і заглянув через ворота на подвірє. Посеред подвіря лежала ще хустка, що перед кількома годинами впала Клїщисї з голови. Нїхто єї не підняв... В вікнах не світило ся, лише світло місяця, мов блудний огник, горіло на малих шибках. Серед глубокої тишини було чути, як десь в хлїві правильно ремигала товарина...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 18.05.1891]
(Дальше.)
ІІІ.
Після того я рідко коли видїв ся зі Старою Клїщихою. Настали слотяні осїнні днї. По улицях болото, й на поли болото, а вітер, що обривав з дерев і уносив з собою пожовкле листя, проймав чоловіка холодом. Я волїв по щоденних занятях злишній час пересиджувати в своїй кімнатцї занятий читанєм якої путньої книжки, або дечим иншим.
В Клїщисї я доглянув велику зміну. Була се стара жінка, но тепер ще більше постарілась: очи в глуб запали і, здаєсь, ще більше морщин прибуло на старечім лици. О давнїйшій єї говірливости, о піснях і казках нема вже що й говорити...
В першій половинї грудня ще снїгу не було. Був однак приморозок, а синяві хмарки, що товпились на овидї і розпихали себе взаїмно, звіщали, що земля леда день покриєсь білою пеленою. Я був одного дня в поблизькім повітовім містї. Мав там потребу в дїлах шкільних [я в той час був на селї учителем "великої і малої азбуки"], а при тій нагодїѣ уважав я за потрібне покупити собі деяких снїдних річей про запас.
Яко чоловік любячій передо всїм свій куток і тверезий [я вправдї купив собі одну флящину кмінківки а другу ямайки, але се от так, щоб не придалось], я не забавляв довго в містї. Зараз по залагодженю справунків вибрав ся я в дорогу, щоби за дня стати вдома.
Я вже був близько свого села, на поли, куди я любив так часто проходжуватись. В досить значнім віддаленю напротив коней я спостеріг якусь темну точку, що на серединї дороги слабо порушалась. В міру, що як віз на перед поступав, можна було чим-раз виразнїйше розпізнати, що ce чимось наладований міх гнете чиїсь плечі. При самій земли було видно дві ноги червоно-синьої барви.
— Гооов! — крикнув мій візник, — з дороги, бабо! не полохай людских коней!
Він пізнав мабуть по ногах, що они мусять належати до якоїсь "баби", бо голови цїлком не було видно из-за міха.
Но баба не вступала в-перед коней. Чи не чула крику, чи було їй тяжко уступити, досить, що мого Йвана пірвала лютість. Він потягнув з цїлої сили за віжки і спинив напруго конї, що аж присїли на задні ноги і позадирали морди до гори, а сам скочив з воза.
— Чи ти здуріла, бабо, чи ошалїла!? Хочеш, щоб тебе конї розїхали чи що? — кричав Иван, пінячись зі злости.
Був се оден з сїльских богачів взагалї добрий чоловік, тілько крикливий і прудкій.
Аж тепер зійшов міх поволи на бік з дороги і впав на землю, а з-під міха вилїзла і сїла на свій тягар — стара Клїщиха.
— Ох, то-ж то я втомилась, втомилась, Боженьку мій! — говорила она, відсапуючи. — Стара вже я, батеньки мої, не добачаю добре, та й зійшла на середину дороги, а трималась краєм.
Она отирала запаскою піт з чола і споглядала на село, неначе мірила дорогу, чи далеко їй ще двигати свій тягар.
— А що ви такого несете в тім мішку, матусю? — запитав я стару.
— Пеньки несу з лїса... вже ото третим наворотом, хвалити Бога. Се ще Яків мій, коби здоров, заробив лїтом в "скарбі" та й ось треба поносити. Хотїла-м чекати снїгу, то би санками було лекше, але що-ж?... Уже зимно, треба затопити в печи, старі кости розігріти...
— І не за тяжко вам двигати такій тягар?
— Чи не тяжко? А що-ж робити? Нема кому менї помогти, нема...
Послїдні слова Клїщиха сказала зниженим тоном, мов сама до себе говорила, і покивала смутно головою. Я знав добре, о кім она думала в тій хвили...
Я хотїв ще де-що поговорити зі старою, но мій візник поправив упряж на конях, сїв на своє місце і — вйооо! — затяв конї, і віз загуркотїв по заморозї. Я оглядав ся ще кілька разів за Клїщихою, — она все сидїла на мішку і не рухала ся з місця. Сонце вже зайшло за рубець лїса, починало темнїти і холодний вітер змагав ся під ніч.
Приїхавши до дому, я ходив довгій час по своїй кімнатцї в-перед і назад. Мов ті хмари на небосклонї, товпились по моїй голові невеселі мисли і не давали менї спокою... Що она там робить, та Клїщиха? Чи донесла она свій тягар до дому, чи може зіставила на дорозї?... Які то люде на світї.. страх! Щоби рідний син дав своїй старій матери так горювати, щоби він не повозив з лїса дров?... Має прецїнь віз, має конї!... Мене пірвала злість на Клїщишиного сина, заспаного, з наїженою бородою... І се має бути чоловік, з людским серцем, з людским чутям?.. Або то таких людей мало на світї — холодних, неприступних, безсердечних?... Або то мало бідних матїрок поневіряє ся на старість, клене свою долю?... І чому я не поміг старій Клїщисї, я!...
Менї аж тепер прийшло до голови, що я їй міг помогти. Правда, на моїм возї було повно річей накуплених в містї, але може би де таки знайшлось було місце і на міх з пеньками. Я остаточно міг злїзти з воза і прийти пішки до дому. Мій візник був би воркотїв під носом і сердив ся, но я єму міг де-що доплатити. Мене совість гризла, я не втерпів. Одягнув ся в плащ, взяв шапку, палицю і пійшов у поле на місце, де ми зіставили Клїщиху.
Та я не знайшов там нїкого. Ніч була темна, вітер дув зі всеї сили, з-помежи хмар, що мов шалені потвори летїли в даль, жалібно блимали зірки.
IV.
Невдовзї упав снїг, настала біла зима, рух на селї став меншій. Правда, можна було видїти що-дня, як люде саньми возили сїно, дрова, як гонили товар до води і т. и., однак не було того гамору і тої веселости, що за тепла. Кожде волїло сидїти в теплій хатї, при теплій печи.
Я Клїщихи не видїв і не думав єї скоро побачити. Та она зайшла до мене сама. Одного вечера я що-ино засвітив у себе лямпу і розложив книжку на столї, чую: щось шлапає в сїнях... отворюють ся двері, входить Клїщиха в старій кожушинї, закручена в якусь витерту хустку.
— Слава Исусу Христу! — привитала мене і... зайшлась від кашлю.
Я мусїв почекати хвилину, заким она прийшла до себе. По хвили стала до мене говорити з поспіхом, відпочиваючи маленько по кождім реченю, мабуть з утоми:
— Ви мене й не сподївались, но я таки прийшла до вас... Маю лист від Якова... Вже менї єго читали, та нїхто не може добре розяснити... що він там хоче... Кажуть тілько, що пише за грішми, та я й сама теє знаю... А ось тут вам маселця і кілька яєчок принесла за ваш труд... бо таки мусите менї за одним заходом і відписати... Хто-ж се менї зробить, як не ви?...
Клїщиха поставила на краю стола щось завите в білу шматину і вийняла з-за пазухи лист.
Я був в немилім положеню, именно за-для того гостинця, що она поставила на край стола. І на що она менї принесла масло і яйця, сама бідна, стара?... Чи я не можу без того обійти ся? І що тут менї робити?..
Клїщиха тримала в руцї лист. Лист був розпечатаний і добре вимятий: видно, що вже не один мав єго в своїх руках.
— Добре, — кажу, — зараз вам перечитаю, а ви за тим часом сядьте собі оттут на стільци.
— Ох, таки сяду... Щось я не здужаю, болить під грудьми, та й кашель допікає, — сказала Клїщиха, покашлюючи, і сїла на вказане місце.
Я розвинув лист і став читати. Був се лист звичайний, вояцкій, писаний вояцкою мовою, яких я в житю перечитав не мало.
"Кохані родзїци! — писав Яків — Доношу вам, же єстем з ласки Бога здрув і поводить ся менї, як звикле пши войску, тілько бим ся хтїв довідаць о вашім здровлю і поводзеню... Як корова буде мати теля, то напишіть менї, чи бичок чи теличка, і не продавайте, аж я прийду з войска" і т. д. При кінци листу стояло написано: "Єстем в вельких тарапатах, згубив-єм від ґвера цинґель і вкрали в мене дві пари комісних калесонів і подерли на феци. Пришлїть менї конче пару крейцарів, хоть три риньскі..."
Чи се правда? — думаю собі. — Не з таких то Яків, щоби дав у себе що вкрасти... і з-відки він знає, що власне подерли на феци? Злапав ся! Або той "цинґель"!.. що за цинґель?.. Се вже очевидна брехня, щоб налякати бідну матїр та виманити "пару крейцарів"...
Я положив лист на столї. Глянув-єм на Клїщиху, що сидїла напротив мене, — в єї очах світили ся сльози.
— Отже-ж то я не знаю й нїхто не знає, в яких він "опаратах", — промовила до мене — і що там ще при кінци написано, Бог єго знає...
Я їй розтолкував коротко, о що в листї розходить ся і дав пізнати, щоб она не конче вірила в то, що там написано, і не спішила ся зараз посилати гроші, котрі їй може потрібнїйші, нїж синови.
Клїщиха тяжко зітхнула.
— Правда чи не правда, що він там пише, — промовила, — але я таки гроші пішлю. Знайшло ся ще три риньских, ось они...
Стара вийняла з-за пазухи якійсь платок і стала єго осторожно розвивати, а відтак дрожачою рукою положила на столї три паперові риньскі.
На нїй було видно зворушенє. Я собі подумав: "Чи не лїпше було-б їй нїчо не говорити?.."
— От, таке лихо... на стару голову, — сказала Клїщиха і тяжко закашляла. — Напишіть єму, будьте ласкаві, що я єму посилаю гроші, щоби він як найскорше прийшов до дому, бо я не здужаю, коле по-під грудьми, в хатї зимно, нема кому врубати дров. Нехай просить старших, може пустять, хоть на тиждень, два..
(Конець буде.)
[Дѣло, 19.05.1891]
(Конець.)
Я став писати лист. Писав-єм в имени матери і висказав всї єї гадки й бажаня, хоть я був в души переконаний, що то все на-дармо, Якова з войска не пустять а однакож не казав я нїчого бідній матери, щоб єї не тревожите. Відтак дописав-єм від себе: "Якове! Ти, небоже, не жартуй і не тумани старої матери нїякими цинґлями, нї калесонами, нї фецами. Ми тут дуже добре розуміємо ся на таких річах та знаємо розрізнити правду від брехнї..."
Я відтак перечитав в голос, що-м написав [крім моєї дописки].
Мій лист дуже сподобав ся Клїщисї і коли на моє запитанє она відповіла, що не має нїчого більше додати, я вложив до середини гроші [переказу не було в мене під рукою], запечатав, як слїд, і заадресував.
— Ось ваш лист, — кажу, — на почтї треба буде заплатити ще 15 крейцарів, а карточку, яку вам на почтї дадуть, сховайте і тримайте у себе.
Я пригадав собі на Клїщишин гостинець.
— А за масло і яйця — кажу — я вам дякую... можете собі взяти до дому...
Клїщиха якось дивно видивилась на мене.
— Так, так. Ви старі, та ще й слабі, то, думаю, самі потребуєте щось смачнїйше зїсти.
Я не казав їй: "ви бідні", щоб не подразнити в нїй почутя власного достоїнства, знаючи, що она має в памяти давне богатство, давні достатки...
— А де-ж би я скоромилась? Таж тепер свята Пилипівка, — відказала здивована Клїщиха.
— А, кілько-ж ви маєте лїт?
— Та вже шістьдесять, хвалити Бога, минуло...
— Шістьдесять лїт! — подумав я собі, — і она не хоче скоромитись... Що за постійність, що за сила волї!... Але чим она живить ся, коли навіть молока не хоче їсти? Борщем, пісною капустою, чорним хлїбом... Чи се здорові і поживні страви для шістьдесяти-лїтної жінки? Се не було новостію для мене, а все-таки я над тим призадумав ся.
— То ви такі старі, а не хочете скоромитись... a менї приносите масло, щоби я молодий, їв скором? — сказав я, усміхаючись. — Я вам кажу, що і пан-отець з певностію позволять їсти масно такій старій та ще до того слабій жінцї...
— А щоби й позволили, то таки не хочу... не "паскудилась" за-молоду, й на старість не хочу.
На таке рішуче заявленє старої Клїщихи, я не мав сміливости дальше о тім говорити. Я лиш подивляв єї тверду віру і реліґійність і корив ся в души перед тою простою, старенькою жінкою.
Мій "камердинер" внїс до кімнати кипучій самовар. [Я, коли був у веселім гуморі, титулував "камердинером" старого Якима, що був вислуженим вояком, відставним форисіцом, був у битві під Кеніґрецом і згірдно виражав ся о теперішній міліції, хвалив ся все, що вміє добре по нїмецки, хоч я від него не чув нїколи нїмецкого слова крім "ферхлюхте Прайс" і "штінкенде Юд", був шкільним сторожем і — моїм камердинером, з котрої назви був особливо задоволений, побирав три пенсії: одну з цїсарскої каси за перестрілену лопатку лївої ноги, другу від громади, а третю від мене.]
Я зробив дві склянки чаю. Одну поставив перед себе, другу перед Клїщиху.
— Але-ж паничу, на що ви собі робите коло мене заходи? — відмовляла ся Клїщиха, — де менї з вами разом пити, та ще й "гарбату"?
Но коли я сказав, що се добре на кашель, стара не вимовлялась довго, присунула ся близше до стола і стала осторожно сербати горячій чай, уважаючи, щоби не розлити або не попечи ся.
Забавно було дивитись на Якима, що стояв, мов за давних часів, випростований коло порога, наче справдешний камердинер і — чекав своєї порції.
— Ось ви й правду говорили, — мовила Клїщиха, допиваючи свою склянку, — аж лекше стало людинї в грудях від тої "гарбати"... Дай же вам, Боженьку, здоровля!...
Она встала зі стілця, щоби йти до дому. Я знав добре, що она принесеного гостинця не возьме з собою, а коли-б я на се наставав, то би-м зробив їй ще більшу прикрість. Но не хотячи бути в довгу, я вийняв з шуфлядки пачку чаю та й кусень цукру і дав їй ті продукти в дарунку.
— Коли вам — кажу — гербата добре смакувала і коли вам від неї лекше, то маєте оттут теє зїля: парте собі дома, та пийте на здоровля!
Клїщиха стала менї дякувати, мов-би я їй дав не знать які дорогоцїнности.
— От, дурна баба! — говорив Яким з філософічною міною по відходї Клїщихи, збираючи посуду зі стола. — Падькає ся за тим своїм синком, як би там при войску були не люде, а Татаре... Гей, гей! коб то молоді лїта... то би-м зараз дирнув до реґіменту під фану, тілько би мене тут видїли!... Але що то за войско тепер? Самі хрущі, молокососи! і що они там роблять при тім войску? Нї то війни, нї ребелії... от, тереблять бараболї та дурно їдять хлїб цїсарскій... Тьфу!
Яким говорив сей монольог собі під носом, но так, щоби я чув єго бесїду. Я однак уважав єго балаканину за пусті слова, котрими він при першій-лїпшій нагодї любив хвалитись, і не докинув до неї жадного слова. Я думав о чім иншім...
— А ось — продовжав мій камердинер — стара принесла масла і яєць! Добра баба, стара господиня! Зараз зробимо "смажецьню", по мадярски! Ишти кутя теректете!...
Я мовчав...
V.
Після того я старої Клїщихи вже більше не видїв — нїколи. Прийшли Різдвяні свята, я поїхав до родини. А коли вернув, був-єм слабий з перестуди і мусїв лежати в постели та слухати Якимових оповідань про кулї, гармати, про різні краї, міста і т. д.
Одного ранку збудили мене зі сну звони, що якось напрасно стали голосити і все вели свою жалібну пісню.
— Чого то звонять? — запитав я Якима, що докидав до печи дров.
— Чого? А ховають отту бабу, що перед святами в нас була.
— Яку?
— А отту Клїщиху.
— Що! Она вмерла?
— Ая! Пересвяткувала собі гарненько, як Бог приказав, а по святах: Со духи, амінь!
— Чи-ж би так скоро мала вмерти?
— Ба! Коли прийшов час, а властиво смерть, та й ходи небоженько, форвертс марш!
Яким хотїв своїм словам надати характер гумористичний, та менї було не до того. Мене сильно вразила ся смутна вість і я став в мисли розбирати недавну минувшість Клїщихи...
Похорон мусїв переходити улицею попри вікна моєї кімнати. До моїх ушей став уже долітати протяжний носовий дишкант нашого дяка. Я встав з постелї, обвинув ся покривалом і спер ся о вікно. Ось і похорон: Попереду дїд Трохим несе хрест, хоругви шелестять, з вітром борикають ся... Серединою дороги повільним кроком ступає старенькій отець Н. в старенькій спичастій папафії на голові, в чорнім фелонї і з хрестиком в руцї, побіч него дяк з книжкою під пахою... А, ось і домовина... Два cиві воли тягнуть єї, смутно поспускали рогаті голови, неначе розуміють, яку они службу виповняють... За домовиною иде старшій син Клїщишин, заспаний, як звичайно, з шапкою під пахою: не видно на єго лици нї смутку, нї радости. А там дальше йдуть зі свічками в руках чоловіки, жінки, всї в кожухах, та йдучи гуторять між собою, вихваляють мабуть небіжку... Цїлий той образ, мов в калейдоскопі пересунув ся перед моїми очима і мене огорнув невимовний жаль за Клїщихою... Я собі пригадав єї піснї, єї казки, котрих она менї не щадила, прийшов менї на мисль Яків...
Бідний Яків! Він і не знає, що тут дома дїє ся... І що він там робить під сю пору?... Га, не трудна на се відповідь: десь або на екзецирцї, або на вартї, або може... тоже в шинку сміє ся з товаришами, розкочує материн гріш...
[Дѣло, 20.05.1891]
20.05.1891