90 років тому у ніч проти 12 травня 1926 року маршалок Польщі Юзеф Пілсудський (1867–1935) почав свій черговий марш до влади (або як тоді казали, "на Бельведер"). Його найближчими соратниками, які після військового перевороту зайняли формально найвищі посади в державі, стали професори Львівської політехніки Ігнацій Мосціцький і Казимир Бартель.
На вулицях Варшави в травні 1926-го
Після переможних для неї воєн 1919–1921 років Польська держава значно поширила свою територію на сході – на Галичину, Волинь, Полісся, білоруські та литовські землі. 17 березня 1921 року Сейм ухвалив нову конституцію країни. А наступного дня у Ризі підписали мирний договір з Москвою.
Польські політики вважали, що маршалок Пілсудський виконав свою історичну місію, здобув для Польщі незалежність, оборонив її від ворогів, а тепер, коли йому доходить шістдесятка, може йти на почесну емеритуру і не заважає урядувати та робити інтереси.
Під час виборів першого президента Речі Посполитої у грудні 1922 року маршалок Пілсудський добровільно відмовився від своє посади Начальника Держави і не став висувати своєї кандидатури на президентство. Наступного року Пілсудський відмовився від посад шефа Генерального штабу та голови Таємної військової ради, оселився в дачному містечку Сулєювек під Варшавою, де писав спогади та зустрічався з відданими йому особисто друзями-легіонерами, серед яких були і масони.
Тим часом у Польщі запанувала "сеймократія". Жодна з політичних партій не могла здобути більшість у парламенті, коаліції були недовговічними, а уряди змінювалися по кілька разів на рік. Прем’єр-міністрами у 1922–1926 роках були: Антоній Поніковський, Артур Сливинський, Юліан Новак, Владислав Сікорський, Вінцент Вітос, Владислав Ґрабський, Олександр Скшинський...
Уряд Вінцента Вітоса
10 травня 1926 року уряд знову очолив лідер Польської народної (селянської) партії "Пяст" (PSL “Piast”) Вінцентій Вітос. Його уряд підтримали християнські демократи й інші фракції. Але Пілсудський не вірив, що цей уряд зможе довго перебувати при владі і натякав, що треба боротися з головною бідою держави – "пануванням розбещених партій і сторонницьтв над Польщею".
Новий прем’єр-міністр Вітос відповів в газетному інтерв’ю: "Нехай нарешті маршал Пілсудський вийде зі схованки, нехай створить уряд, нехай візьме до співпраці всіх творчих людей, кому до серця добро держави. Якщо цього не зробить, буде враження, що насправді йому не залежить на впорядкування стосунків в державі" ¹.
На той час Пілсудському не залежало сягати по владу. Економічна ситуація була ненайгірша. Поляки потроху забували про гіперінфляцію першої половини 1920-х. Після рішення Ради амбасадорів щодо передачі Галичини під контроль Польщі леґальні українські партії припинили бойкот польської держави і зайнялися парламентською діяльністю.
Це стосувалося й Української військової організації (УВО). Про це писав, зокрема, Петро Мірчук: "З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до леґальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, – д-р Л.Макарушка, д-р В.Целевич, О.Навроцький, М.Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм. Палієвим, – поставилась позитивно до леґальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути леґальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими леґальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелеґальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО" ².
Натомість дещо погіршилася для Польщі міжнародна ситуація. 24 квітня 1926 року СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу та нейтралітет. Але реальної загрози на той час ще не було...
Та повернімося до подій під Варшавою. Пілсудський вирішив здійснити тиск на президента Станіслава Войцеховського і домогтися вигідного для нього складу уряду. Віддані йому генерали й офіцери почали збирати свої підрозділи до полігону у Рембертові під приводом маневрів. 7-й полк уланів під командою підполковника Казимира Стаміровського прибув під будинок маршала у Сулєювку для особистої охорони Пілсудського.
12 травня зранку вірні Пілсудському частини зайняли Прагу (лівобережну частину Варшави) та мости на Віслі.
Пілсудський на мості Понятовського. 12 травня 1926 року.
Пілсудський особисто виїхав на міст Понятовського в центрі міста і запросив для перемовин президента Войцеховського. Вони зустрілися близько 17 години на мості. Маршал вимагав відставки уряду Вітоса, а президент – негайної капітуляції зібраного Пілсудським війська. До згоди не дійшло, й обидва роз’їхалися.
Відтоді, ввечері почалися сутички в столиці між урядовими військами (1700 вояків під проводом військового міністра Мальчевського і генерала Тадеуша Розвадовського) та пілсудчиками (3500 вояків під командою генерала Орліча-Дрешера).
Пілсудчики мали перевагу, тож почали витісняти урядові війська зі середмістя Варшави. Пілсудський мав вплив на Польську соціалістичну партію (одним із засновників якої він колись був) і профспілки, а через них – і на залізничників. Тому колійовці пропускали до столиці війська, що перейшли на бік Пілсудського, натомість затримували полки, вірні урядові.
Як зауважує історик Влодзімєж Сулея з Польського інституту національної пам’яті, український чинник також відіграв свою роль під час перевороту: "Справді в сторону столиці рухалися на допомогу урядові частини з Кракова і Познаня, але вже прибуття підкріплень з Львівського військового корпусу №4, яким командував ген. Владислав Сікорський, виявилося сумнівним (частину відділів визнано непевними, а сам Сікорський зволікав, прикриваючись побоюваннями перед виступом відцентрових українських рухів)" ³. Випускник Львівської політехніки, колишній прем’єр, генерал Владислав Сікорський (1881–1943) очевидно не поспішав посилати військо до Варшави, бо не знав, хто там виграє. А була нагода полякати трохи столицю "українськими рухами".
Оборона Бельведеру
За два дні чисельна перевага пілсудчиків зросла ще більше – 8500 вояків проти 2200 проурядових жовнірів. Урядові війська змушені були відступити до президентського палацу Бельведер, а потім до приміського палацу Вілянув. 14 травня соціалісти та профспілки оголосили загальний страйк. Дехто з урядовців пропонував переїхати до Познані і звідти продовжувати боротьбу з Пілсудським. Але президент Войцеховський і прем’єр Вітос не хотіли доводити справу до повномасштабної громадянської війни, то й подали ввечері 14 травня у відставку. Загалом за час перевороту загинуло з обох боків 215 військових і 164 цивільні. До тисячі осіб були поранені.
Казимир Бартель. 1929
Наступного дня маршалок (спікер) Сейму Мацєй Ратай за вказівкою Пілсудського доручив формування нового уряду професору нарисної геометрії Львівської політехніки Казимирові Бартелю (1882–1941). Новий прем’єр, належний до масонів, закликав політиків до миру, національної єдності, обіцяв зняти з посад некомпетентних і корумпованих урядовців.
Саме Бартель запропонував Пілсудському на нового президента професора хімії й електротехніки тієї ж Львівської політехніки Ігнація Мосьціцького (1867–1946). 4 червня Сейм і Сенат обрали Мосьціцького президентом, потім його переобирали, і він залишався на цій посаді до 17 вересня 1939 року. Тоді він перебрався з Кутів мостом через Черемош до Вижниці і був інтернований у Румунії.
Присяга президента Мосціцького. 6 червня 1926 року.
Сам Пілсудський ставати президентом не хотів. Він залишив для себе посади міністра військових справ і генерального інспектора Збройних сил. Хоча деякий час займав у 1926–1928 та 1930 роках (формально) посаду прем’єра. Але фактично керував урядом віце-прем’єр К.Бартель. Загалом Бартель як прем’єр керував до 1930 року п’ятьма урядами.
Під вибори до Сейму у 1928 році прихильники Пілсудського створили Безпартійний блок співпраці з урядом (BBWR). Тоді цей блок здобув 29% виборів, а у 1930-му – 56%.
Таким чином внаслідок перевороту в Польщі встановився авторитарний режим Юзефа Пілсудського, названий "санацією" ("оздоровленням"), який існував і після його смерті. Остаточно затвердила цей державний лад Конституція 23 квітня 1935 року.
Наступником Пілсудського став Едвард Ридз-Сміґли (1886–1941), що походив з Бережан. З Галичиною в ІІ Речі Посполитій рахувалися.
ПРИМІТКИ
¹ "Nowy Kurier Polski". – 9.05.1926.
² Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. – Київ, 2007. – С. 72.
³ "Nasz Dziennik". – 27.05.2011.
12.05.2016