1 травня, саме в день православного Великодня, в ефір одного з найбільших американських телеканалів Showtime вийшла перша серія третього сезону серіалу «Страшні казки». Прикметно те, що головна героїня завершила попередній, другий, сезон навмисно шокуючим жестом – кинула розп’яття до вогню зі словами «ми самі по собі»… Але, якщо ти не з Ним, то ти з «іншим». І в сучасному американському телебаченні доволі багато серіалів про «іншого», причому «він» не завжди поганий.
Дивитися – один із кайфів людського життя, теоретично цілком безневинний, наданий людині природою у вигляді очей. А це вже людина у своїй гонитві за задоволеннями формує до суспільства свій запит на видовища у вигляді різноманітних «візуалізаційних цирків». В сучасному суспільстві на вівтар візуального задоволення кладеться все, і цілком у законний спосіб театрів, кінотеатрів, телебачення, мережі. Інша справа, що за кожним проявом візуального задоволення є прихований зміст, про що нечасто говорять вголос – він ж прихований! Але немає нічого таємного, яке б не стало відомим. Чудовий прикладнещодавно надала американська організація GLAAD, анти-дифимаційна група. Виступаючи проти всіх можливих «проти», вона оприлюднила заяву щодо утискання прав ЛГБТ-спільнот. Мовляв, компанія WaltDisney минулого року не достатньо показувала у своїх фільмах гомосексуалістів та лесбійок – лише в 22 фільмах з випущених 126. Щоб виправити цю ситуацію компанія мусить ввести у фільми серії «Зоряні війни» героїв-геїв. Бо ж вже намічений цікавий трикутничок, в якому компанія правильно поставила одного афро-американця і жінку як головну героїню… Тобто персонажі, історії про них та сюжетні ходи історії в кожному фільмі – не просто фантазія окремого сценариста, це прояв конкретних завдань з візуалізації дійсності. Або з візуалізації того, що інші вважають дійсністю. Чи що прагнуть нав’язати нам у вигляді дійсності.
Правду казав класик – кіно є найважливішим з видів мистецтва. Звісно, це стосується і його молодшого брата – телебачення. Бо з його допомогою легко нав’язати те, чого немає, або навпаки – переконати в неіснуванні існуючого. Росія та її телеканали це демонструють з 86-відсотковою переконливістю. Цікаво, що спочатку вкарбовування якоїсь ідеї чи теми в підсвідомість мас вимагала утворення тенденції – масового захоплення, і, відповідно, масового виробництва. Але зараз, з розвитком вірусної реклами в мережі, з популярністю маленьких телеканалів та владою слова меншості над діями більшості – історія з GLAAD є показовою, – непотрібно чекати докладати великих зусиль, можна посюсяти з даху і видати це за дощ.
«Страшні казки»
Диявол на екрані до останнього часу був однією з вельми слизьких тем. Ніби-то християни його визнають, отже – стверджують його існування, а, відповідно, є право на його показ та його споглядання. Але як його показати, аби було все правильно з релігійної точки зору і вражаюче з художньої? Тут немало списів поламано, а когось намагалися на них настромити, як було у випаду з фільмом Вільяма Фрідкіна «Той, що виганяє диявола» 1973-го року. Цю створену на голлівудській студії жорстку натуралістичну (на той час) містичну драму, першу у своєму роді, забороняли, зокрема, і через сцену, коли дівчинка, в яку вселився демон, мастурбує розп’яттям. Та незважаючи на це – або, може, якраз саме зважаючи – фільм став одним з найприбутковіших в ‘70-х: він засипав доларами одного з найбільших мейджерів Голівуду компанію WarnerBrothers і зробив Фрідкіна «зіркою» режисури.
Власне, за три роки після «Той, що виганяє диявола» з’явився фільм вже конкретно про диявола, точніше, про антихриста – «Омен» Річарда Доннера, зроблений іншим голлівудським гігантом – 20th CenturyFox. І це вже було набагато серйозніше за сексуально-релігійні ігри Фрідкіна: тема пришестя сина сатани вперше прозвучала на всю потужність можливостей «фабрики мрій». Це було переконливо і страшно. Хоч стрічка і була мало бюджетною (2,8 мільйона), вона лише в США зібрала в 30 разів більше. Глядач налякався, але цей страх межував із задоволенням.
Тож не дивно, що «Омен» здобув продовження і, врешті, виріс у чотири частини з додатком рімейку. Одначе цей продукт масовим не став. Лише культовим. А з культом працювати легше – є підґрунтя і простір для поширення. Телебачення його може довести до безмежжя у вигляді довгограючого серіалу. Що й зробив канал A&E, який, до речі, належить компанії WaltDisney: він показав у себе в ефірі серіал «Деміан», створений за мотивами «Омена» компанією 20th CenturyFoxTelevision. Десята, завершальна серія першого сезону вийшла 9 травня з промовистою назвою AveSatani…
«Деміан»
Ні, «Деміан» ні в якому разі не проповідує сатанізм, навпаки: від початку драматургічно кволий і шаблонний, в середніх серіях він «вилюднів» – набув психологізму і фундаментальності, досить правдоподібно торкаючись особистісного сприйняття зла та ставлячи вустами героїв правильні питання. Муки чоловіка, який ніби має стати антихристом, але таким себе не відчуває, вважаючи, що навколо нього діється заколот, є очевидним плюсом серіалу, бо примушує глядача ототожнитися з героєм в проблемній ситуації. У фіналі чоловік перетворюється на «згаданого», але не через вплив на нього зовнішніх, потойбічних сил, а виключно через події нашого світу і дії оточуючих людей. Втім, внутрішньокадрова і загальнофільмова драматургія, творена режисером і сценаристом, не заперечує глобальних цілей замовників. Про ці цілі ми можемо лише здогадуватися і можемо задати, задля справедливості, риторичне питання – а чи є якісь цілі взагалі?..
…Вихід звукових фільмів в ‘30-х роках минулого століття відразу не мав 100% прийняття глядачів: багато хто не приймав звук у кіно, але за 5 років «великий німий» став карликом. Багатозальні кінотеатри в ‘50-60-х доволі довго стояли порожніми, а тепер однозальники відкривати просто не рентабельно. Зображення в 3D до сьогодні не дуже люблять діти, але фільми-атракціони і мультфільми зараз, в ‘10-х роках XXI сторіччя, випускають більшою мірою саме в 3D. Так само і з темами та натуралізмом на екрані. Прийнятий в 1922 року в США «кодекс Гейза» використовувався як мірило пристойності та моральності для фільмів. А через 50 років після того на великому екрані з’явився фільм «Глибока глотка», де крупним планом роблять мінет і кохаються, і не один і не 10 разів. І цей фільм демонструвався в 73 містах Америки і зібрав неймовірну для порно-фільмів того часу касу в 25 мільйонів доларів. «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе у 1988-му ледь не спричинила в Європі і в США християнську революцію, так сильно образив віруючих момент, в якому диявол показав розіп’ятому Ісусу МОЖЛИВІСТЬ життя в людській сім’ї, з коханою Марією Магдалиною і своїми дітьми. А тепер в серіалах герої плюють на хрест і кидають його в багаття, і ніхто навіть не обурюється.
До речі, серіали про диявола ще донедавна не сприймалися: наприклад, ідея втілення в телевізійному форматі «Дитини Розмарі» за мотивами фільму Романа Поланського1968 року так і залишилася ідеєю. А серіал «Парк авеню, 666», зроблений WarnerBros. Television для каналу AmericanBroadcastingCompany (ABC), був закритий 2012 року після першого сезону. Так, між іншім, ABC теж належить WaltDisney…
Але пройшло три роки. WaltDisney запустив «Деміана». WarnerBros. Television готує для свого NBC телеверсію всім відомого «Адвоката диявола», а для FoxNetwork вже зробив революційного «Люцифера». Чому революційного? Не тому, що це екранізація коміксів, а тому, що він… позитивний. Люциферу набридло сидіти в пеклі, і він пішов у відставку, приїхав до Сполучених Штатів, звісно, до Нью-Йорку, де облаштував собі бар, грає на фортепіано і, в якості розваги (і допомоги поліції!) ловить вбивць, злочинців та інших покидьків, аби кинути їх до пекла… Люцифер Морнінгстар – майже як Іван Іванович – харизматичний сноб, іронічний та ласий до жінок та алкоголю, з постійними дотепами на язику і ностальгійними згадками про свою «минулу» роботу князя пекла. Словом, сучасний і стильний пройдисвіт, балагур і гедоніст, плюс красунчик і багатій. Кому ж не сподобається такий, а він саме подобається. Природно з’являється бажання походити на нього. То й що, що він сатана, – з арамейської це перекладається майже безневинно – «противник». Про інші його біблійній імена – батько брехні, спокусник чи злий дух – якось забувають, та і його сутність і загалом його біблійне падіння вважають лише образом чи алегорією. Диявол в образі героя «Люцифера» виліплений зі світлої глини нових уявлень про світ, в якому до традицій ставляться як до рудиментарного відростку.
Наразі цілком нормально зробити серіал з назвою «Святий диявол» і не вважати це словосполучення оксимороном. Зняти серіал про наслідки воскресіння Ісуса Христа «A.D. TheBibleContinues», і закрити його після першого сезону. Зробити Люцифера супергероєм. Антихриста – жертвою нездар, фанатиків та зрадників. І врешті вийти на коротку доріжку, вимощену незрозумілими намірами. Може намірів і не має, як не було і протоколів сіонських мудреців. А може і є – той, хто має розум, нехай порахує…
