Тема Савіка Шустера, який опинився в центрі скандалу передвеликоднього тижня, видається мені абсолютно показовою, навіть знаковою. Справа в тому, що йдеться про Президента Порошенка, якого я вже зібралася була полюбити настільки, щоб не цікавитися його особою до наступних президентських виборів. Мовляв, війна, недруг не спить, країна-агресор чатує на відповідний момент, аби позбавити Україну легітимної влади і все-таке. І давайте пильнувати своє куховаріння, думала я, що приведе нас до стану стабільної аналітичності та здорового глузду, та усвідомлення, що ніякий Президент не прийде до нас на кухню насипати в нашу зупу свого особистого перцю і в той спосіб її покращити. Ні, думалося, нехай собі надійний очільник держави править собі, а ми займемося тим, що називається наше життя й наше насущне. І дякую тобі, гаранте, що не відволікаєш мене на ті справи, яких я змінити не можу. Мене не обходить кількість твоїх мільярдів, ціна прикрас чи розваг твоєї родини – у кожного з нас є свої найбільші та найважливіші клопоти. Але ж ні, Президент мене серйозно відволік від миття вікон та випікання пасок, і у мене до нього через це є претензії.
Коли йдеться про свободу слова, то випробування нею не витримував жоден диктатор, і про це можна собі багато почитати навіть з Ґуґла. Щодо українських Президентів, то комічно-трагічно щодо преси поводився Леонід Кучма – чоловік освічений і, згрубша, розумний. Але маніакальне «что про меня говорят» зробило його посміховищем в очах найближчого оточення, було однією з причин переслідування Георгія Гонгадзе, появи «темників», а також стало наріжним каменем першої хвилі невдоволення новою владою, що проходила під гаслами «За правду» та «Україна без Кучми». Невміння тримати удар вільної преси демонстрував навіть Президент Ющенко, коли зривався на «ти» на прес-конференціях у звертаннях до журналістів, які торкалися теми дорогого авто його сина. Про Віктора Федоровича не буде йти мова, бо яка там преса, яке там слово – він використовував свої, більш вагомі, на його думку, засоби впливу на нарід, і за це, вірю, невдовзі сяде на лаві підсудних в Гаазі поруч із своїм хазяїном.
Якщо оглянутися на історію незалежної України, то там свобода слова – все кальки та кальки з російського «молчать», а також подекуди намагання все-таки цієї кальки уникнути. Перекуповування журналістів стало у нас добрим тоном. На них, продажних та нікчемних, не шкода малих грошей, бо нездари – разові серветки (витерся – викинув). Пересічність у журналістиці, сіра й непомітна, не може бути загрозою для безчинства і того всього зла, що діється й не карається на нашій території. Тому політикум таких годує з руки, а потім затискає в кулак, до наступних виборів.
Але з-помежи сірості завжди виділяється двоє-троє. Багато хто собі уявляє архангелів у білому одіянні з мечем-словом у руках і підпасовує під цей образ когось, хто вартує. То Савік Шустер? І він перший, напевно, посміється з такого себе. Ні, він не архангел.
Але саме про нього сьогодні мова, тобто про скандал із позбавленням його права праці в Україні, який відкладається до вирішення. Те, що це діється за наказом чи схваленням Порошенка, не викликає жодного сумніву та дуже сильно руйнує довір’я до нього. Так сильно, гадаю, як зруйнувала рештки довір’я до Президента Януковича розправа над студентами на Майдані в листопаді 2013 року. Сьогодні різка поведінка із знаковою медійною постаттю означає кінець іміджу Порошенка-європейця, що володіє англійською та й тільки. Врешті, на початку кар’єри Путіна багато хто теж покладав надії на його німецьку. Ні, хід подій у державі та світі визначає щось набагато глибинніше, як володіння іноземною чолових діячів.
Спробуємо глибше придивитися до історії приборкання шоумена, передачі якого впливають в Україні на формування суспільної думки, а також на ставлення до політиків високого рангу.
Невже події навколо Савіка Шустера останніх днів – це великою мірою міжособистісний конфлікт між ним та Президентом Порошенком? Врешті, про це каже сам керівник найбільш рейтингового політичного шоу в Україні. І на цю думку наштовхує інтерв’ю з журналістом на «Українській правді», опубліковане 29 квітня ц. р.. Врешті, воно ще 3 травня висіло на фронтальній сторінці видання: «Говорить і показує Шустер». Там багато чого прояснено, багато чому зроблено аналіз. Там інтерв’ю з Порошенком напередодні президентських виборів 2014 року додається на відео. Дві особистості, двоє чоловіків, сповнених амбіцій та власних переконань. Вони, здається, трохи змагаються один з одним, трохи красуються один перед одним і перед аудиторією. Вони обидва є собою настільки, наскільки, так би мовити, дозволяють закони жанру.
Савік Шустер каже, що Порошенко відтоді до нього на ефіри не ходить – образився за запитання про покійного Олександра Зінченка, який у часи Президента Ющенка оприлюднив своє ставлення до того, що «любі друзі» Віктора Андрійовича окупували вплив на нього з метою власного збагачення. Головний «любий» був Петро Олексійович, що посідав у той момент пост Глави адміністрації Президента.
Потім шкода було його в протистоянні з Юлією Володимирівною, яка з усією своєю «важкою артилерією» наїхала на його тихе життя в білому маєтку, і там трохи поникали журналюги, і Петро Олексійович у футболочці та джинсах, домашній і теплий, розкривав обійми їм назустріч: дивіться, хлопці, тут так усе просто, я ж не приховую нічого. Тоді, пригадую, я була на його боці. Вміння змахувати непрохану сльозу застосовувалося Порошенком ледь не вперше. І діяло безвідмовно.
Це було давно, більше як десять років тому. Але ще з того епізоду країна взяла на замітку велику амбіційність Петра Порошенка – підкреслено чесного, який набув багатства «непосильным трудом» і справно платить за нього податки. Вся подальша біографія Петра Олексійовича тільки підтверджує тезу про його нарцисизм і намагання всюди бути першим і найкращим. Але... Прем’єром, кажуть, Порошенко був чи не найгіршим. І не будемо вже навіть згадувати, що це було за президентства Януковича.
Ось і якість Порошенка-гаранта теж підійшов час оцінювати. І приводом для перших підсумків є, на жаль, скандал із Шустером, незважаючи на те, що в країні є ще багато про що важливе говорити з Президентом.
Петро Порошенко увійде в історію як особистість чи гамузом серед тих, про яких Шевченко висловився як про васалів Москви? Пом’якшимо в спосіб недослівного цитування вогненну словесну палітру генія й підемо далі. Як реформатор чи як плагіатор увійде Петро Олексійович в історію, і плагіатор не тільки Вольтера чи тих, хто Вольтера передав на словах від себе, – про готовність померти за те, аби публічно була висловлена думка, якої він не поділяє? Як плагіатор чи як наслідувач, копіювальник-кривляльник? Як європеєць чи мавпувальник Батия, над яким, цим Батиєм, за вдалим висловом Андрія Пйонтковського, вже кружляють чорні лебеді? Як чоловік відважний і вільний увійде в історію Порошенко чи навпаки – скутий, скупий і боягузливий, обмежений власними амбіціями й капіталами, світоглядними кліше золотої дитинки партапаратника, цими родимими плямами епохи соціалізму, котра минула для декого безслідно, а декому і стартанути в капіталізм дозволила, й жити в ньому навчила.
Петро Олексійович нісся в останні роки на золотому коні удачі вперед і вперед. Чи не є вона, «госпожа», для нього самоціллю? Трон, багатство, здоров’я. Цінності Президента на цьому обмежуються, напевно. Надто нарцис, надто земний, мало ідеаліст. Що не гріх, у принципі.
Але проглянемо ще раз інтерв’ю Порошенка із Шустером у квітні 2014 року. Журналіст випромінює спокій та витримку, а кандидат у Президенти нервує чи в ейфорії. І це зрозуміло: перемога його на виборах от-от настане, ще немає війни, яку цнотливо поіменовано евфемізмом АТО, кривавого Іловайська й Мінських домовленостей. Кандидат у Президенти багато жестикулює, особливо часто затискає руки в кулаки та помахує в повітрі пальцем, аби переконливіше донести до публіки, як то воно все має бути. Перефразований класик, вкладений в уста Порошенка на початку програми, блякне й блякне в процесі розмови, де все більше кидаються в очі пацанські критерії оцінки, аль-капонівські замашки: я сказав. Обличчя майбутнього Президента – арена емоцій, мімологам тут матеріалу завалися. Але й нефахівцеві видно: переважають речі прості – захоплення собою, неприйняття іншого впритул до ненависті. Як ви смієте мене про це питати? Але Савік Шустер незворушний і питає.
Його робота в Україні може невдовзі завершитися, і він знає чому. Наші королі не вміють тамувати ненависті до критиків, не вміють стримувати бажання заїхати їм по харі, цим пащекатим; таких наші бонзи мають бажання звільнити, знищити, вбити, відрубати їм голову, врешті. Особливо тим, що бонзів не бояться. Самовпевненим вискочкам, які просто вимахуються й дратують.
Так, напевно, думає Президент Порошенко. Той, що за євроінтеграцію і любить робити селфі на фоні європейських антуражів. І про це знає Савік Шустер – людина іншої, як ми з вами, панове, цивілізації. Не тієї, яку ми собі уявляємо європейською. А тієї, що такою, тобто європейською, є.
Що мені особисто вселяє велике довір’я до Шустера? Його участь у русі на підтримку українського дисидента Леоніда Плюща на Заході в середині сімдесятих минулого століття, його участь у визволенні з полону радянських солдатів у Афганістані, які роками гнили в ямах у душманів і вважалися безвісти зниклими, його робота в Росії до 2004 року, коли там також заповідалося на демократичні зміни. Брутальна стаття Вікіпедії про Шустера написана упередженими людьми – не читайте. Нічого також не варті плітки та інсинуації на тему, чий він шпигун.
Свобода слова як така в цій країні знову стала цінністю великою мірою завдяки йому – не архангелу з білими крилами, ні, а звичайній людині, тільки професійній та відважній. А ця риса в журналістиці вартує дорого. Згадаймо, як іще вчора жив обиватель – від Шустера до Шустера, до наступної п’ятниці. З Шустером Україна впізнавала в обличчя своїх «героїв». Чи готове сьогодні громадянське суспільство сказати: навіть якщо ми не дивимося передачу Савіка Шустера, ми готові померти за те, аби вона була? Україна ж – не Росія, правда? І не біда, що насправді Вольтер про свободу слова так не висловлювався.
10.05.2016