Що ж тобі сталося, Європо?

Промова Святішого Отця на врученні міжнародної премії Карла Великого

Найпревелебніші еміненції та ексцеленції,

Шановні пані та панове!

Сердечно вітаю і дякую за вашу присутність. Особливо вдячний панам Марцелю Філіппу, Юрґену Лінделю, Мартіну Шульцу, Жан-Клоду Юнкеру і Дональдові Туску за їхні люб'язні слова. Прагну підкреслити свій намір присвятити Європі цю престижну нагороду, якої удостоєний. Адже ж ми не відзначаємо урочистий жест. Ми радше використовуємо нагоду, щоб спільно висловити побажання нового і відважного імпульсу для цього улюбленого континенту.

Креативність, ґеніальність, здатність відроджуватися й оновлюватися є частиною духу Європи. В минулому сторіччі Європа дала людству свідчення, що новий початок можливий. Після років трагічних конфліктів, кульмінацією яких була найстрахітливіша зі всіх відомих воєн, народилось — завдяки Божій милості — щось безпрецедентно нове в історії людства. Попіл руїн не здатен був загасити надію і пошук солідарності, що запалали в серцях батьків-засновників європейського проекту. Вони заклали фундамент бастіонові миру, споруді з держав, які об'єдналися не з примусу, а з огляду на вільний вибір спільного блага, назавжди відрікаючись від конфронтації. Європа, так довго поділена, врешті відшукала сама себе і почала будувати свій дім.

Ця «сім'я народів» [1], похвально розширюючись, останнім часом, здається, менше відчуває себе вдома в межах спільного муру. Деколи ці мури надто різняться від того світлого проекту, що був розроблений батьками-засновниками. Виглядає, що тодішня атмосфера їхнього нового і палкого прагнення будувати єдність щораз більше щезає. Ми, спадкоємці цієї мрії, спокушаємося ідеєю піддатися своїм корисливим інтересам і думати про спорудження окремих парканів. Однак я переконаний, що резиґнація і втома не лежать в душі Європи і що «труднощі можуть стати сильними каталізаторами єдності» [2].

В Європарламенті я вжив образ Європи-бабці. Я зазначив, що є наростаюче враження змученої і постарілої Європи, безплідної і нежиттєлюбної, де великі ідеали, які інспірували Європу, втратили свою притягальну силу; підупалої Європи, яка втрачає свої інноваційні та креативні здібності, яка концентрується на збереженні та здомінуванні простору, а не на ґенеруванні прилучення і змін; Європи, яка все більше «окопується», замість відкриватися на ініціювання нових соціальних процесів, здатних анґажувати всіх людей і всі групи в пошук нових і продуктивних рішень поточних проблем, що приносять плоди у вигляді важливих історичних подій, в Європу захисницю-простору, а не матір, що породжує процеси (порів. Evangelii gaudium, 223).

Що ж тобі сталося, гуманістична Європо, захиснице прав людини, демократії і свободи? Що ж тобі сталося, Європо, вітчизно поетів, філософів, артистів, музикантів, письменників? Що ж тобі сталося, Європо, мамо народів і країн, мамо величних чоловіків і жінок, що вміли захищати і життям своїм жертвувати за гідність своїх братів?

Вцілілий у нацистських таборах письменник Елі Візель сказав, що нині вирішальне значення має «трансфузія пам'яті». Мусимо «пом'янути», трохи дистанціюватися щодо теперішнього, щоб почути голос наших предків. Пам'ять не тільки поможе нам не повторювати помилок минулого (порів. Evangelii gaudium, 108), а й дозволить ще раз осягнути досвід, що поміг нашим народам подолати кризи минулого. Трансфузія пам'яті звільнить нас від спокуси спішно будувати на рухомому піску миттєвих результатів, що приносить «легкий — швидкий і леткий — політичний зиск, але не творить звершення людяності» (там само, 224).

Для цього варто звернутися до батьків-засновників Європи. Вони вміли шукати альтернативні, інноваційні шляхи у світі, травмованому війною. Мали відвагу не тільки мріяти про ідею Європи, а й радикально змінити моделі, що спричиняли тільки лиш насилля і нищення. Відважилися шукати різнобічні рішення все більш спільних проблем.

Роберт Шуман в тому, що визнається актом народження першої європейської спільноти, сказав: «Європа не виникне ані відразу, ані за єдиним планом: виникатиме шляхом конкретних реалізацій, творячи передусім солідарність de facto» [3]. Саме тепер, в нашому позначеному конфліктами і стражданнями світі варто повернутися до цієї de facto солідарності, до цієї самої конкретної шляхетності, що існувала по Другій світовій війні, бо — як продовжував Шуман — «мир у світі неможливо зберегти без пропорційних загрозі творчих зусиль» [4]. Батьки-засновники були вісниками миру і пророками майбутнього. Нині їхня візія більше як коли-будь надихає будувати мости і руйнувати мури. Ця візія переконує нас не задовольнятися косметичною ретушшю чи крученими компромісами для виправлення тих чи інших угод, а відважно закласти нові, міцно укорінені фундаменти. Як заявив Альчіде де Ґаспері, всі, «однаково іспіровані турботою про спільне благо нашої європейської вітчизни, нашої Вітчизни Європи», покликані безстрашно починати «конструктивний проект, що потребує всю нашу квоту терпіння і нашої безперервної співпраці» [5].

Ця трансфузія пам'яті дозволить черпати натхнення в минулому, щоб відважно протистояти складним багатополюсним структурам наших часів і рішуче взятися за виклик «оновлення» ідеї Європи. Європи, здатної до породження нового гуманізму, заснованого на трьох здібностях: здатності інтеґрувати, здатності провадити діалог і здатності ґенерувати.

Здатність інтеґрувати

Еріх Привара, у своїй прекрасній роботі Idee Europa [Ідея Європи], закликає нас до роздумів про місто як місце співіснування різних інстанцій і рівнів. Він знав оту редукціоністську тенденцію, невід'ємну в кожній спробі переосмислити суспільну тканину. Дивовижна краса багатьох наших міст великою мірою коріниться в тому, що їм вдалося зберегти специфічні відмінності епох, народів, стилів, візій. Досить глянути на безцінний культурний спадок Риму, щоб зрозуміти, що багатство і цінність народу ґрунтуються на вмінні поєднати всі ці рівні в здоровому співіснуванні. Різного плану редукціонізм і спроби уніфікації, не породжуючи жодних цінностей, прирікають наші народи на жорстоку бідність: бідність виключення. Зовсім не вносячи величі, багатства і краси, спричиняють нікчемність, вузькість і брутальність. Замість нагороджувати дух шляхетністю — накидують посередність.

Корені наших народів, корені Європи століттями консолідувалися необхідністю об'єднати в новому синтезі найрізноманітніші і найвідокремленіші культури. Ідентичність Європи є — і завжди була — динамічною і багатокультурною ідентичністю.

Політична діяльність не може не бачити невідкладність цього фундаментального завдання. Ми знаємо, що «ціле є чимось більшим за частину, але також і чимось більшим за суму частин», і це вимагає невпинної праці, щоб «розширити наші горизонти і розпізнати більше благо, що приносить вигоди всім нам» (Evangelii gaudium, 235). Ми заохочені сприяти такій інтеґрації, що в солідарності знаходить спосіб діяти, спосіб творення історії. Солідарності, яку ніколи не можна плутати з милостинею, а треба розуміти як засіб створення можливостей для всіх мешканців наших міст — а також багатьох інших міст — жити з гідністю. Час нас вчить, що не досить тільки поселити людей разом — виклик полягає в глибокій культурній інтеґрації.

Тільки так спільнота європейських народів зможе здолати спокусу повернення до односторонніх парадигм і вибору «ідеологічних колонізацій». Тільки тоді знову відкриється широта європейської душі, породженої із зіткнень цивілізацій і народів. Душа Європи за фактом ширша за чинні кордони Унії і покликана стати моделлю нового синтезу й діалогу. Істинний лик Європи не у конфронтації, а в багатстві її різних культур і красі відданості ідеї відкритості. Без цієї здатності до інтеґрації, слова, які колись сказав Конрад Аденауер, виявляться пророчими: «майбутньому Заходу загрожує не так політична напруга відносин, як загроза конформізму, однорідність думок і почуттів: коротше кажучи, цілої системи життя, втечі від відповідальності з піклуванням лиш тільки про себе» [6].

Здатність провадити діалог

Якщо є якесь слово, яке ми мусимо невтомно повторювати, то це «діалог». Ми покликані насаджувати культуру діалогу у всякий спосіб, щоб таким чином відбудовувати суспільну тканину. Культура діалогу закладає істинне учнівство і аскетизм, що помагає нам розпізнати іншого як валідних партнерів у діалозі, поважати іноземця, імміґранта, осіб різних культур як суб'єктів, яких треба вислухати. Пильним завданням є для нас сьогодні анґажувати всіх членів суспільства у творення «культури, яка віддає перевагу діалогові як формі зустрічі» та у творення «засобу консенсусу і згоди, прагнучи справедливого, чуйного й інклюзивного суспільства як мети» (Evangelii gaudium, 239). Мир буде міцний настільки, наскільки ми озброїмо наших дітей зброєю діалогу, навчимо їх провадити добру боротьбу зустрічі й неґоціацій. Так ми заповімо їм культуру, здатну накреслити стратегію життя, а не смерті, й інтеґрації, а не виключення.

Ця культура діалогу має стати невід'ємною частиною освіти, що викладається в наших школах, і пронизувати всі дисципліни, допомагаючи дати молодим інструменти до владнання конфліктів в інший спосіб, аніж ми привчені робити. Нині існує невідкладна потреба творення «коаліцій» — не тільки військових та економічних, а й культурних, освітніх, філософських та релігійних. Коаліцій, які підкреслюють, що за багатьма конфліктами стоїть гра за владу економічних груп. Коаліцій, здатних захистити людей від експлуатації у невластивих цілях. Озброймо наших людей культурою діалогу і зустрічі.

Здатність ґенерувати

Діалог зі всім, що він несе із собою, нагадує нам, що ніхто не може залишатися простим глядачем чи спостерігачем. Для всіх, від найменшого до найбільшого, є активна роль у створенні інтеґрованого і примиреного суспільства. Ця культура діалогу уможливиться тільки тоді, якщо всі ми братимемо участь в її плануванні і творенні. Нинішня ситуація нікому не дозволяє стояти осторонь і спостерігати чужі змагання. Навпаки, вона є потужним закликом до особистої і суспільної відповідальності.

У цьому сенсі наша молодь має домінуючу роль. Вона — не майбутнє наших народів, вона — їхнє теперішнє. Вже зараз своїми мріями і життям вона формує європейський дух. Ми не можемо думати про майбутнє, не пропонуючи їй справжньої можливості бути каталізаторами змін і перетворень. Ми не можемо уявити собі Європи, не роблячи молодь учасником і протагоністом цієї мрії.

Останнім часом я багато думав про це. Я питаю себе: як ми можемо втягувати нашу молодь в цей проект будівництва, коли не пропонуємо їй зайнятості, гідної роботи, що дозволяє їй самій розвивати вміння, інтелект і здібності? Як ми можемо сказати їм, що вони протагоністи, коли зростаюче безробіття та неповна зайнятість охоплює мільйони молодих європейців? Як запобігти втраті нашої молоді, яка врешті виїжджає деінде в пошуках ідеалів і відчуття приналежності, бо тут, на своїй землі, ми не вміємо запропонувати їй можливості й належно її оцінити?

Справедливий розподіл плодів землі та людської праці не є звичайною філантропією. Він є моральним обов'язком [7]. Якщо ми хочемо думати про наше суспільство в інший спосіб, то мусимо створити робочі місця гідної і добре винагороджуваної праці, особливо для нашої молоді.

Це вимагає пошуку нових економічних моделей, більш інклюзивних і справедливих, націлених не на служіння нечисленним, а на вигоду простих людей і цілого суспільства. А це вимагає від нас переходу від грошевої економіки до суспільної економіки. Я думаю, наприклад, про суспільну ринкову економіку, до якої заохочували також і мої попередники (порів. Іван Павло II, Промова до посла Федеративної Республіки Німеччина, 8 листопада 1990 р.). Це передбачає перехід від економіки, яка прагне доходу і зиску на підставі спекуляцій і позикових відсотків, до суспільної економіки, яка інвестує в людей, творячи місця роботі і кваліфікації.

Ми мусимо перейти від грошевої економіки, яка сприяє корупції як ресурсові досягнення вигоди, до суспільної економіки, яка ґарантує доступ до землі, до житла через роботу. Робота фактично є місцем, де люди і спільноти можуть ввести до гри «багато вимірів життя: креативність, планування майбутнього, розвиток талантів, життя згідно з цінностями, комунікація з іншими — віддаючи хвалу Богу. З цього випливає, що ґлобальні суспільні реалії сучасного світу, поза вузькими справами бізнесу і сумнівною економічною раціональністю, вимагають "прагнути до досягнення — визнаного пріоритетним — мети, якою є доступ всіх до роботи"» [8] (Енцикліка Laudato si', 127).

Якщо ми хочемо гідного майбутнього, майбутнього миру для наших суспільств, то досягти його можемо тільки прагнучи реальної інтеґрації, тієї, «яка дає гідну, вільну, творчу роботу, роботу співучасті й солідарності» [9]. Цей перехід (від грошевої економіки до суспільної економіки) не тільки дасть нові перспективи та конкретні шанси інтеґрації і включення, а й знову відкриє нам снагу мрії про той гуманізм, якого Європа є колискою і джерелом.

У відродженні змученої, але все ж повної енергії і потенціалу Європи може і мусить відіграти свою роль Церква. Це її завдання збігається з її місією: звіщення Євангелія, яке сьогодні більше, ніж будь-коли, знаходить свій вираз у спробі перев'язати рани людства сильною і простою присутністю Ісуса, Його милосердям, що розраджує і підбадьорює. Бог прагне перебувати між людьми, але може це зробити тільки через чоловіків і жінок, які, подібно до великих євангелізаторів континенту, порушені Ним і живуть Євангелієм, не шукаючи нічого іншого. Тільки багата свідками Церква може дати чисту воду Євангелія кореням Європи. У цій ініціативі прямування християн до повної єдності є великим знаком часів і відповіддю на заклик Господа, «щоб усі одне були» (Ів 17: 21).

Серцем і розумом, з надією і без марної ностальгії, як син, який знаходить в матері Європі своє коріння життя і віри, я мрію про новий європейський гуманізм, що включає «безустанний процес гуманізації» і закликає до «пам'яті, відваги, [і] здорової та людської утопійної візії» [10]. Я мрію про молоду Європу, здатну ще бути матір'ю: матір'ю, яка має життя, бо поважає життя і дає довге життя. Я мрію про Європу, яка піклується про дітей, по-братерськи помагає бідним і тим, які приходять в пошуках гостинності, бо нічого не мають і потребують сховку. Я мрію про Європу, яка уважна і турботлива до хворих і старших, щоб вони не чулися виключеними як непотрібні. Мрію про Європу, де бути імміґрантом було б не злочином, а закликом до більшого анґажування на користь гідності кожної людини. Я мрію про Європу, де молоді люди дихали б чистим повітрям чесності, любили б красу культури і простого життя, не забрудненого ненаситними потребами споживацтва; де шлюб і діти є великою відповідальністю і радістю, а не проблемою через відсутність стабільної роботи. Я мрію про Європу родин, з високоефективними політиками, сконцентрованими більше на обличчях, ніж на числах, більше на рівнях народжуваності, ніж на темпах споживання. Я мрію про Європу, яка сприяє і захищає права всіх, не забуваючи про їхні обов'язки щодо всіх. Я мрію про Європу, про яку не можна буде сказати, що її відданість ідеї прав людини була її останньою утопією. Дякую.

Ватикан, 6 травня 2016 року

________________________________________

[1] Виступ у Європарламенті, Страсбурґ, 25 листопада 2014.

[2] Там само.

[3] Декларація Шумана — 9 травня 1950 р.

[4]Там само.

[5] Discorso alla Conferenza Parlamentare Europea, Париж, 21 квітня 1954.

[6] Discorso all'Assemblea degli artigiani tedeschi, Дюссельдорф, 27 квітня 1952.

[7] Виступ до представників народних рухів, Санта-Крус-де-ля-Сьєрра, 9 липня 2015.

[8] Бенедикт XVI, Енцикліка Caritas in veritatae (29 червня 2009), 32: AAS 101(2009), 666.

[9] Промова до представників народних рухів, Санта-Крус-де-ля-Сьєрра, 9 липня 2015.

[10] Виступ в Раді Європи, Страсбурґ, 25 листопада 2014.