Самодостатність українського політичного

Одним із законів логіки є закон оберненого відношення між змістом і обсягом поняття, який стверджує, що чим ширшим є зміст поняття, тим вужчий його обсяг, і навпаки. Дуже часто трапляється, що, вживаючи якесь загальне поняття, ми не до кінця можемо дати його дефініцію.

Так є із більшістю понять, які відносяться до сфери політики. Поняття «свобода», «рівність», «справедливість», «демократія» однаково успішно вживають як лідери демократичних, так і тоталітарних держав (скажімо, одна з найрепресивніших держав на планеті – Північна Корея – іменує себе «народно-демократичною республікою»). Широта цих понять спричинила не тільки те, що вони є предметом дискусій та численних переосмислень філософами, політологами та юристами ось уже більш, ніж дві тисячі років, але й те, що вони здатні леґітимізувати будь-яку політику – навіть ту, яка безмежно далека від справжніх ідеалів свободи, рівності та справедливості.

Саме поняття «політика» також не має однозначного визначення та містить у собі множину різних смислів. Проте, проводячи паралель із наведеними вище термінами, бачиш насамперед відмінність: якщо поняття «свобода», «справедливість», «рівність», «демократія» є нормативними, тобто такими, що містять загальновизнану цінність, то «політика» – це лише інструмент для досягнення цих цінностей, адже політику завжди здійснюють в ім’я чогось (справедливості, рівності, свободи, світлого майбутнього тощо), а «політики для політики» (як «мистецтва для мистецтва») не існує.

Усі без винятку політики твердять, що ними рухають лише добрі наміри (це колись заявляли і Гітлер, і Сталін, і Мао), проте, спостерігаючи за ними зі сторони, дуже часто переконуємося в протилежному. Широкого поширення набув вислів: «політика – це брудна справа». Але якщо політика – «брудна справа», то чому в устах усіх своїх апостолів вона завжди слугує добрим намірам? І чому ми дуже часто в це щиро віримо, хоча не менш часто потім гірко розчаровуємося? Щоб з’ясувати це, слід розібратися, чим, власне, є політика як така - без ідеологічної риторики, пафосу та незалежно від того, що про неї кажуть політики? Відповісти на це запитання 80 років тому спробував класик німецької політичної філософії Карл Шмітт (1888-1985) у праці «Поняття політичного» (Der Begriff des Politischen).

Карла Шмітта можна поставити в один ряд з такими мислителями, як Нікколо Макіавеллі, Томас Ґоббс, Карл Маркс та Зиґмунд Фройд. Їх єднає те, що вони ніколи не прикрашали дійсність, не звертаючи уваги, наскільки цинічною та потворною вона може бути. І якщо їх погляди і не виражають всю правду про цю дійсність, то достеменно про якусь її частину, і з цим мусіли погодитись навіть їхні найзапекліші противники.

Перебільшенням буде стверджувати, що Карл Шмітт відкрив сутність політики, а його концепція більш вірна, ніж, скажімо, концепція іншого тодішнього німецького класика Макса Вебера (1864-1920). Проте вона однозначно проливає світло на багато моментів, які, мабуть, є також актуальними для сучасного українського суспільства.

«Поняття політичного» (1927) вийшло в епоху Веймарської республіки, яку роздирали гострі соціально-економічні проблеми, запекла боротьба між нацистами і більшовиками та яка вже стояла на порозі утвердження тоталітаризму. Як і іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґассет, автор праці «Бунт мас», Карл Шмітт розумів, що ХХ століття стане епохою масових суспільств. Виклад своєї концепції він розпочинає із розрізнення понять «державне» та «політичне». До ХХ століття, стверджує він, ототожнення цих понять було правомірним. Проте у ХХ столітті відбулася експансія політичного у інші сфери життя – релігію, культуру, освіту, господарство тощо. Фактично не залишилось жодної сфери суспільного буття, яка була б вільною від політики та державного впливу. «В тотальному суспільстві, - пише філософ, - відсилання до держави вже не в змозі обумовлювати специфіку поняття “політичне”».

Філософ стверджує, що політичне є такою ж автономною сферою людської думки і дії, як і мораль, естетика та господарство. В основі цих сфер лежить розрізнення: доброго і злого (мораль), прекрасного і потворного (естетика) та корисного і шкідливого (господарство). Специфікою ж політичного є розрізнення «друг – ворог». Причому пріоритетність має саме поняття ворога. Звичайно, ворог (задля більшого ефекту) може оголошуватися злим з погляду моралі, потворним з погляду естетики та конкурентом з погляду господарства. Проте  тут йдеться лише про надання йому певних ознак, а встановлення, хто саме є ворогом, тобто іншим, чужим – це виключна компетенція політичного. «Ворог, - стверджує мислитель, - це сукупність людей, що бореться та протистоїть іншій такій самій сукупності. Ворогом є тільки суспільний ворог». Пріоритетна роль у визначенні суспільного ворога належить державі, проте за певних умов може виконуватися і іншими суб’єктами, наприклад партіями, рухами тощо.

У другому виданні своєї праці Шмітт переглянув деякі свої постулати. Центральне місце в його концепції посіло поняття конфлікту. При чому, чим інтенсивніший конфлікт між державами чи суспільними групами, тим більш «політичним» він є. З цієї точки зору цікавою є паралель між Шміттом та англійським мислителем XVII століття Томасом Гоббсом, який також вважав, що в основі суспільних взаємодій лежать конфлікти, а визначення, хто є ворогом – виключна компетенція державної влади. За Гоббсом, однак, держава виникає з природного стану, який мислитель називав «війною всіх проти всіх». Право на життя при цьому є невідчужуваним правом кожного індивіда, і саме для його забезпечення наперекір «війні всіх проти всіх» шляхом суспільного договору утворюється держава. Таким чином, за Гоббсом, людина повинна коритися державі у всьому, за винятком лише одного: коли та замахнеться на її життя. Карл Шмітт ж вважав навпаки: політичне набуває завершеного вигляду тільки тоді, коли держава чи партія вимагає від індивіда віддати у боротьбі з ворогом усе, включаючи своє життя.

За Шміттом, суть політики зводиться до ворожнечі, а міра цієї ворожнечі є водночас мірою політики. Як приклад, згадаймо сталінський СРСР, будні якого минали у безперервній боротьбі з «троцькістами», «бухаринцями», «зінов’євцями» та іншими «ворогами народу». Мета цієї боротьби проголошувалася благородною – побудова комуністичного раю. Насправді ж «вороги» були віртуальні, а їх існування мало виправдати існування самого політичного – більшовицької влади.

Концепція Карла Шмітта, звичайно, не претендує на універсальність. Політичне можна визначати і з точки зору спільного блага (Платон та Аристотель) чи, скажімо, лідерства непересічних особистостей (Макс Вебер, Вільфредо Парето, Гаетано Моска). Але Шмітт наголошує на певному аспекті політичного, який за певних умов може стати визначальним. За наших умов, наприклад. В сучасному українському політикумі дедалі частіше і гучніше лунають войовничі та непримиренні голоси. Замислимось: чи справді їх метою є «демократія», «свобода», «рівність» й «справедливість», як вони самі проголошують, чи, може, це просто голос окремого та самодостатнього політичного?