Називання війни

Вірші з війни: поезії ⁄ Борис Гуменюк. ‒ К.: Ярославів Вал, 2015. ‒ 136 с.

Замість мотто: «А ось приїхав Борис Гуменюк із фронту ‒ і вразив, хоча таких більше не знаю». Цей короткий промовистий оціночний вислів належить ощадливому в похвальній мові Ігореві Калинцю.

Збірка «Вірші з війни» ‒ це виразно нова поетична артикуляція в нашому літпроцесі, яка відкриває своїм голосом інший кут зору на війну, що триває в нашій країні. Насамперед слід сказати про контекст та про передлінію поезії цього автора, про те місце, де лиш починає дихати вірш, про його перший крик ‒ звідки він? Отож, Борис Гуменюк – спершу доброволець в батальйоні «Азов», згодом ‒ заступник командира батальйону ОУН, що розташований в гарячій точці ‒ с. Піски, поблизу Донецька. Тому його поетична рефлексія ‒ це не надумана фантазія, подразнена кривавими сценами з інтернетмережі, натомість ‒ безпосередній емпіричний досвід автора. І цей очевидний досвід через складний світ поетичної мови, яка щедро бубнявіє метафоричним висловом, вже у свідомості читача квітне уявленнями про складні миті людського існування в умовах війни, де до краю загострене екзистенційне переживання. Останнє і стає головним смислом поезії Бориса Гуменюка. Слід також сказати, що розуміти цю поезію, як і писати про неї, дуже складно. Відсутність спільного досвіду з автором ‒ це той поріг, який зменшує можливості рефлексії над цими рядками, та я спробую тут принаймні оговорити те, що можна відчути на дистанції, відчути через слово, спробую описати причину появи того «холодку в животі», який викликають густі рядки Бориса Гуменюка.

Можна було очікувати, що поет міркуватиме над бойовими буднями, і десь так це і є. Але сама структура його оповіді включає дію глибших рівнів часопростору, коли внутрішній сюжет поезії стає частиною Великого Ланцюга Буття, що зʼєднаний (за Чарльзом Тейлором) з минулим та майбутнім. Розмисли поета над проблемою відкритого обличчя смерті, яка зазирає щомиті в очі, постійно нагадує про свою присутність, дають ефект осмисленого буття, гостре відчуття екзистенції, яке передається читачеві. Останній, розкинувши руки, наче зависає над прірвою, похитуючись, відчуваючи шостим чуттям межу, за якою ‒ що..? Така поетична модель видирає мить життя з соціально-побутового часопростору, і тим самим дає можливість міркувати про категорії вічності, добра, зла, краси, зрештою, історіософії.

У цій збірці часто можна натрапити на особливий тип формування текстової «картини світу», яка сильно нагадує поезію факту. Але «факт» цей «вислизає з рук», оскільки він сам собі не належить, він є лише частиною складного наративу, з якого складається ландшафт естетики поета. Ось короткий приклад, коли побутова мова сакралізується: до солдата туди має приїхати його дівчина, яку збирали усім селом, він знає про це і ретельно готується. Поет описує, якими засобами і способами Андрійко (так звуть вояка) відмиває руки від мастила та порохового газу, він хоче виглядати перед Марійкою добре, та йому геть не вдається змити відбитки війни на руках:

«Найбільше він хвилювався за свої руки

Посічені з обламаними нігтями з болючими занозами

з мозолями

Які від зброї зʼявляються не там де це буває зазвичай

від лопати чи граблів».

 

Марійка приїздить і товариші проводжають того на побачення:

«Коли проводжали Андрійка

На побачення з Марійкою

Кожен намагався доторкнутися до нього поплескати по плечу

Мовляв давай мужик ми у тебе віримо покажи себе

Будемо тримати за тебе кулаки

Андрійко повернувся рано-вранці

навшпиньках пройшов до свого спальника

Щоб нікого не потривожити

Склав у кутку зброю

Бо бійцю навіть на побачення не можна без зброї

А коли побачив що я не сплю

Самими губами прошепотів одну-єдину фразу

Вона цілувала мої руки

Уявляєте?

Блаженно посміхнувся вдихнув на повні груди

І за мить пірнув на саме дно глибокого короткого сну».

Не знаю, чи потрібно зараз показувати, як саме автор видовжує цю оповідь, як він описує хвилювання хлопця через забруднені військовими буднями руки, як сюжет цього вірша «проплітається» крізь ці руки, Гуменюк довго веде читача до образу рук Бога війни, які цілує Марічка. В процесі читання іноді складається таке враження, що автор занадто перевантажує текст ніби непотрібними побутовими дрібницями, розсипає їх занадто щедро, ніби гублячи основну смислову лінію, а від того наростає напруга. Та знімається вона, коли Андрійко йде на побачення. До слова, тут є елемент давнього українського обряду Комори (першої шлюбної ночі), коли товариші хлопця підбадьорливо плескають того по плечах, проводжаючи до Марічки. Смисл цих побутових деталей розкривається вже в пуанті цього вірша з новелістичною морфологією, коли читач в кінці дізнається, що Марійка цілувала руки солдату. Здається, наче сухий опис факту, закритий простір для тлумачень, приватна історія як така, але за цим коротким пасажем вгадується символічний поцілунок, в якому звеличується постать збірного образу солдата ‒ Бога війни.

В цьому, створеному з дрібних деталей персонажеві, вгадується бажання автора створити власний міфологічний світ, який розпросторюється над духовними уявленнями народу, живиться ними. Це символ, проминувши поверхню якого, ми опиняємось у внутрішній його частині, яка сама по собі є невидимим, смислами, що дають можливість актам творчої уяви читача. В діалозі Платона «Кратил» є міркування Сократа: «Багато хто вважає, що тіло нагадує могильну плиту, що ховає поховану під нею в цьому житті душу. У цей же час ця плита представляє собою також і знак, тому з її допомогою душа окреслює те, що їй потрібно висловити». Таке розуміння знаку та смислу тісно кореспондує з історією у наведеному вище тексті Гуменюка, де сюжет ховає за іманентними йому часом, простором і каузальністю тремкий світ смислів, які водночас ствердні, але водночас і дуже непевні, такі, що їх можна стверджувати і утримувати лише зусиллями читача.

«У нашого серця немає нічого кращого, аніж відчувати інше серце», ‒ сказав Ґюстав Флобер. З цих слів стає очевидним, що далі мова піде про емпатію, про той механізм, який підсилює у поезії Гуменюка градус співстраждання з героями його творів. Прикладом тут буде поезія «Жодного сну за усю війну», де ефект емпатії досягається також тим, що жахливі речі репрезентуються автором буденним способом фактографічної фіксації життя. Відсутність у цій поезії акцентуаційних стрибків, атональної посіченості рядка чи інших способів увиразнення певної тези, образу, несподівано дають неймовірний ефект враження ‒ кривава сцена у спокійному, мелодійному мовному аранжуванні. В аранжуванні, про яке говорить Моріс Мерло-Понті у книзі «Видиме й невидиме»: «Мова так само, як і музика, може підтримувати своє власне аранжування, ловити у власні сіті сенс, вона це робить без винятків кожного разу, як вона є мовою завойовною, активною, творчою, кожного разу, як промовляється дещо в сильному сенсі». Власне ось це спокійне, монотонне аранжування, яке визначає частоту мовного пульсу верлібрового вірша, входить у позірний конфлікт зі смислом поезії. І автор сам, через власну інтелігібельність проявляє свій голос, говорить, що в представлених ним самим фактах немає поезії:

«Але в цьому немає поезії

Немає поезії коли один гине інший вбиває

Нема пафосу в простріленій голові».

Та саме цим самоусвідомленням він утримує в собі це письмо як ознаку того, що конституює людське в людині ‒ вміння бути ураженим болем іншого:

«Як писати про хлопця

Якому осколком розпороло живіт

Надвоє як скальпелем рівненько

Він біг і кишки просто вивалилися на землю

Намоталися на ноги на берці

Він сів іще живий в агонії до стіни приперся

Запихає кишки назад в черевну порожнину

“Допоможіть хлопці”

А як ти йому допоможеш

А писати як».

Тут слід сказати також, що у цій поезії, як то нерідко трапляється з часів Аполлінера, відсутні пунктуаційні знаки. У такий спосіб автор створює індивідуальний простір для читача, якому довірено самостійно вибирати ритм читання, де робити зупинки і як дихати в акті читання. Тут автор відмовляється від влади поетичного темпоритму. Парадоксально, але відсутність знаку запитання у кінцевому рядку цього вірша виразно загострює поставлену тут проблему можливості в художній рефлексії сказати те, що безпосередньо бачив та пережив автор. Наскільки мистецтво здатне транслювати переживання ‒ біль, страх, смуток, радість, щастя? Чи існує форма, яка могла би перенести у собі складний внутрішній світ почувань автора? Шукаючи форми для ретрансляції переживання, Гуменюк знаходить саме таку безекспресивну форму, яка хльостко бʼє уяву читача, подразнюючи зону його емпатії. На наведених вище рядках поета сторонній читач може достеменно перевірити істинність тези Фрідріха Ніцше про те, що «мистецтво має більшу цінність, аніж істина, і це значить, що воно ближче до дійсності, до по-стаючого, до “життя”, аніж істинне, що вже постало і змирилось із цим».

Поставання «картини життя» ‒ болю, страждання, радості, любові в поезії Бориса Гуменюка є одночасно рухом, який вивершує ці категорії як стани людського існування, які в цій поезії відбуваються в межах реальної дійсності, а заразом стають обʼєктами свідомості читача так само, як ними стають і обʼєкти із реальності. Якщо коротко підсумувати цей пасаж, то можна сказати, що Борисові Гуменюку в силу свого таланту та вміння перевозити свої почуття до читача на «човниках мови», в силу щільної густоти його лірики, вдається створити дуже наближений до реальності світ. В цьому світі обʼєкти постають неначе в реальності. Метафору умовно можна назвати мовною помилкою, оскільки вона позбавлена логіко-формальної коректності, вона не наближена до речі, яку називає. Та поетична мова у поезії Бориса Гуменюка настільки творчо активна, наступальна, що створюється певний ефект скорочення дистанції між мовою та обʼєктом, який постає в межах цієї мови. Моріс Мерло-Понті проговорює ознаку поетичної мови як «силу помилки, оскільки вона розрізає цілісну тканину, що в життєвому сенсі зʼєднує нас із речами і з минулим, і розміщується між ним і нами як екран».

Окремо слід також сказати про вміння автора знаходити такі естетичні конфігурації, у яких читач на тактильному рівні, пучками пальців «слухає» війну. Це повʼязано з використанням елементів особливого стилю ‒ тремендизм, який розвинувся у прозі іспанського прозаїка Каміли Хосе Сели. Певні ознаки цієї естетики можемо бачити і в деяких пробах автора «Віршів з війни», коли читач наштовхується на створення чорної картини світу, увиразнення того, що соціально-політичне життя в Україні в суті своїй антилюдське, коли автор показує соціальну безпросвітність людей, які опинилися сам-на-сам зі своїм горем, викинуті на узбіччя життя. Борис Гуменюк рельєфно закроює образи поранених, полишених державою добробатівців, чи вбитих на Інститутській людей, чи згорьованих матерів, дружин:

«Скамʼяніла від горя жінка

Дивиться тепер на нього

Витесаного з каменю

А старенька ледь жива мати

Ходить по добрих людях

Бʼється головою до високих порогів

Добрим людям клямки обціловує

Дайте хоч копійку родині

Та ж лишив трійко малесеньких діток

Ай ˂…˃

Поступово мій білий вірш міняється на лиці

Рядки беруться чорним від люті

Від образи наливається кровʼю

Вірш стає мокрим і солоним

Як кінці хустки згорьованої матері».

До слова сказати, сучасний письменник з Литви Арнас Алішаускас у поезії «Лист Ґеорґу Траклю» (переклад з підрядника Марʼяни Савки) у доволі згущеному темному відсвіті осмислює внутрішнє переживання повоєнної дійсності. Спосіб вислову тут сусідить зі способом поетичної мови Бориса Гуменюка, ось для прикладу кілька рядків:

«Приїзди

Найкраще смердючим потягом

З плямами мазуту на рейках кров’ю на бинтах

У санітарних зонах

Розтягнутих на тисячі кілометрів

Не здригайся щоразу

Санітарна зона всього лише відтинок

Коли зачиняють вбиральні

Зовсім не те що ти думаєш

Жодних тобі санітарів

Жодних гусениць перших в історії танків

Що вминають в чорнозем врожаї Галіції

А нівроку вродило – було б

І горілки удоста й жіночого виску

Приїзди

В нас горілки удоста й жіночого виску

Чи ти досі гадаєш

Що війна то для того аби потім по всьому побачити

Як місяць злиденно-зелений з недуги з плямами божественних пролежнів

Намацує червиві яблука в солдатських очницях

Як мати згрібає в одну хустину обох своїх синів

Як контужений хлопець сімнадцяти літ

Двадцять літ як щоночі кидається з ліжка в окоп…»

Тут поет використовує елементи експресії, які притаманні австрійському поетові Траклю. Тотожний підхід бачимо і у певних фрагментах поезії Бориса Гуменюка, це говорить про те, що обидва поета осмислюють те, що «висить у повітрі», воно стає обʼєктом їхніх розумувань. Це говорить також і про те, що Гуменюк виходить на вищий рівень поетичних контактів, не замикається.

Окремо слід сказати також про метафоричне мислення Бориса Гуменюка. Це складна і велика тема для окремої студії, та мені хотілось би проговорити один момент, за допомогою якого він творить свій художній світ. Обмовлюсь тут про метафору як спосіб пізнання життя, котра здатна убирати у своє тіло ознаки різних предметів, відкриваючи тим самим нову оптику, крізь яку читач вдивляється в буття. Ось кілька прикладів: «А мовчазний набундючений автомат тихо як меч самурая ⁄ Щоразу глибше заходить йому в душу», «Кулі прилетіли з потойбіч війни ⁄ Наче злі шершні ⁄ Вжалили Сашка в шию ⁄ А Макса в серце», «Коли копаєш землю ⁄ Коли щодня копаєш окоп чи траншею ⁄ Пригорщами вигрібаєш цю дорогу й ненависну землю ⁄ Кожна друга пригорща засипається тобі в душу ⁄ Вона скрипить у тебе на зубах ⁄ Ти ламаєш об неї нігті ⁄ Зрештою ‒ у тебе немає і ніколи не буде іншої ⁄ Ти залазиш у неї як в лоно матері ⁄ Тобі в ній тепло й затишно ⁄ Ти раніше ніколи не відчував її так близько як зараз ⁄ І стаєте ви суть одно»; «Земля ізсередини бубнявіє кровʼю ⁄ Чую як схлипують миші ⁄ Бачу крізь землю як тремтять ховрашки ⁄ Від жаху в могилах вмирають мерці ⁄ Бачу і чую кров ⁄ Бачу і чую»; «Вірші бачили як з неба опускалися янголи ⁄ В білому ⁄ Наче санітари Господа ⁄ Щоб забрати чисті душі ⁄ Подалі від сплюндрованих тіл». Я не певний, що потрібно тлумачити ці рядки, вони самі за себе говорять, та все ж слід сказати, що авторові вдається у поезії воскрешати річ, аби представити її у повному блиску її істинності. Борис Гуменюк робить те, що, за Сократом, уміють робити лише «майстри імен», ті, хто в мові творять цей світ.