1.
В дитинстві ми завше буцали м’яча на подвір’ї біля під’їзду. Не відходили далеко од дому, аби батьки не хвилювалися. Натомість од тих наших ігор хвилювались сусіди. Вони виганяли нас бавитись на стадіон, аби не здіймали перед їхніми вікнами шум та пил.
Власне, коли ми підкорялися тим вимогам, боячись, що особливо злісні сусіди проб’ють м’яча чи проклянуть до десятого коліна, то наші матчі перетворювалися на шоу пилу й піску, бо майданчик на стадіоні скидався на велику пісочницю. Темно-зелені краї із невитоптаною травою та запилюжена центральна частина й штрафні, котрі в дощову погоду радше нагадували грязевий курорт.
Я часто стояв на воротах або грав у нападі, тому майже завше крутився в штрафному майданчику. Постійно ставав свідком того, як будь-які дії там перетворювалися на пилову бурю: м’яч не вдавалося розгледіти, спітнілі тіла вкривалися шаром бруду, а курява закривала все на світі. Од того ми безбожно лупили один одного по ногах, сподіваючись навмання забити гол чи відбити атаку. Чи, принаймні, відбити бажання супернику забити гол або відбити атаку.
Нульова видимість тривала кілька секунд, але в ті миті світ ніби завмирав. Не було більше ні чужих, ні своїх, ні поля й ні бальона. Коли зараз намагаюся пригадати, як виглядали обличчя, що виринали наче з нізвідки, коли осідав пил. Лиця тих, з ким тоді грав, то часто се не вдається. Більшости з них зараз немає в Теребовлі. Хтось в більших містах, а хтось – в інших країнах. Розлетілись хто-куди, ніби пил.
2.
Гуляючи погожого дня Варшавою, Ряшевом чи навіть Києвом, ваше взуття має шанс залишитись чистим. Якщо ж доведеться за такої ж погоди прошпацерувати Теребовлею чи Тернополем кілька метрів, то зовидівши шар пилюки на ваших мештах чи шкарпетках місцевих сандаленосців, мимоволі вирішите, що десь в районі Березовиці чи Плебанівки мусить бути море.
Дрібні мушлі, котрими всіяний берег Гнізни біля останньої, лише підтверджуватимуть здогад. Та й пісок, що нерідко виходить на поверхню в довколишніх просторах, теж свідчитиме на користь такої гіпотези.
Проте моря тут ви, звісно, не знайдете. Старожили, закочуючи очі на лоба, ностальгійно згадуватимуть, якою чистою колись була ріка і як добре в ній купалося. Як вулиці міста мили шампунем.
Але море од того не з’явиться. Не з’явиться, бо ця територія підпорядкована диктату боліт. Сей простір, якщо мені не зраджує пам’ять, метеорологи та географи йменують Мокрим Поділлям, через велику кількість дощів. Од них вулиці міст часто вкриваються грязюкою. Опадів тут куди менше, ніж у Львові, тому болото встигає висихати й перетворюватися назад в пил.
Власне, міста Мокрого Поділля постали на болотах між лісів. Тому літні, а тепер і весняні дні часто супроводжуються пиловими бурями та бурьками. Тут можна спробувати розводити Голівуд на гроші, тано віддаючи під зйомки для вестернів локації нашого Дикого Заходу. Досить лиш завезти трохи перекотиполя для обов’язкових сцен про порожнечу вулиць.
Проте тут самі люди подібні на перекотиполя. А ще більше – на пил. Вони рухаються за вітром. Живуть, як Мері Попінс, чекаючи вітру змін. Так само доглядають чужих дітей і піклуються про чужих дорослих.
Вони здіймаються і летять групками на Захід і Схід, на Північ і Південь. Й осідають там, де приб’ються дощем. Через те цей простір можна сміливо йменувати Пупом Землі, центром, з якого все розходиться в різні боки, розлітається, поширюється. Якоюсь точкою А. Розою Вітрів.
Од цього відчуття вітру місцеві рибалки – найкращі у світі метеорологи. А ще тому ж в цім краї так багато політичних флюгерів, що вміють тримати носа за вітром.
Тому тут рекордна кількість заробітчан. Їх дуже часто тягне додому, коли вітер міняється. Тому не рідко вони повертаються, але дуже швидко знову покидають рідні простори, бо дощів на Мокрім Поділлі недостатньо, аби втримати їх на землі.
Надто мало тут й тих, хто так глибоко пустив коріння, повсякчас саджаючи картоплю, моркву та інші петрушки, що не можуть зірватися й полетіти. Або тих, хто з’єднався в грудки пилу й піску і їх вже не можуть здійняти дрібні бурі – надто міцно тримаються одні за одних.
Тому це транзитний, проміжний простір, котрий долають, як етап в житті. Тому поводяться як лелеки, котрих, через велику кількість боліт, тут ніколи не бракувало: відлітають і прилітають.
Кобо Абе в цих краях міг би спокійно надихнутися на свою «Жінку в пісках», але нікому не вдалося би самим лиш пилом й піщинками втримати сих людей в рідних просторах.
Тут мусів би існувати ритуал розвіяння праху покійників за вітром. Натомість буяє культ цвинтарів, що всіляко той ритуал намагається заперечити. Внести постійність в поривчасте життя. Дозволяє мандрівникам й заробітчанам зостатися тут повністю й ніде вже не віятись.
Може це й на краще, в іншім випадку тут не постали би такі розкішні кладовища із прекрасними скульптурами сумних Мадонн, зажурених янголята та скорботних святих, зробленими, переважно, з ПІСковиКА. Не з’явилася б школа майстрів, що добувають риси людські із каменю. Ті фігури на цвинтарях з часом втрачають обличчя й голови. Падають на землю, розбиваються й перетворюються на пил. На пісок для клепсидр.
3.
Кілька років тому майданчик, на котрому ми все дитинство та юність грали футбол, хтось вирішив перетворити на штучне поле для тренувань. Оточили його сіткою, засипали щебенем — не шутром, ні —і так залишили.
Час до часу там проростає між каміння очерет, що розсуває тим щебінь і відкриває пісок. Либонь, рано чи пізно там знову запанує пилюка.
Пил до пилу. Пісок до піску.
