Місто-музей

По історичних місцях Львівської області

Є міста, слава яких рано почалася і рано згасла. Вони не прикрашують підручники історії. Поети в своїх натхненних піснях обійшли мовчанкою їх імена. Як метеорити, блиснувши небаченим вогнем, вони погасли, і століття наклали на них могильну плиту забуття. Тільки мовчазні руїни говорять потомкам про величаве минуле цих міст. Вузенькі вулички старовинних кварталів, фронтони старовинних будов, пам'ятники забутого будівництва стають лише місцем паломництва археологів і художників.

"Коли час прокладає новий шлях, коли нова зморшка лягає на лице землі, — говорить автор "Засудження Паганіні" Анатолій Виноградов, — ті старі шляхи, як старі зморшки на обличчі, втрачають свої попередні окреслення. Шляхи, пройдені історією між країнами землі, піддаються неймовірним змінам. Одні вражають своєю свіжістю, шириною, повнозвучною наповненістю, рухом, інші, ще надовго зберігаючи свою величність, глухнуть, тонуть в тишу... Міста, які лежать на великих історичних шляхах, несуть на собі сліди всіх цих змін. Одні завмирають, інші наповнюються нечуваним і небувалим шумом".

Жовква схожа і не схожа на такі міста.

Вона стояла, як Львів, на стику широких торгових шляхів з Заходу на Схід, щоб вписати в історію сторінки своєї величі і падіння. Вона не викидала вулиць далеко за межі старих застав, рогаток і околиць. І її завмирання пройшло непомітно і так само непомітно приймала вона на свою розвалену бруківку насіння сусідніх гаїв і ланів. Вона не донесла до наших днів аромату минулих віків і зберегла майже цілком творіння великих майстрів минулого. Жовква сьогоднішня — це місто-музей — один з небагатьох зразків типового західноукраїнського містечка середини XVI сторіччя.

...Розглядаю естампи старої Жовкви. Чорні тіні і білі мазки гравюр дуже вдало передають архітектуру міста, яка назавжди застигла в своєму пишному запустінні. Гравюри зроблені художниками Іреною і Зигмунтом Ацеданськими — талановитими львівськими майстрами, закоханими в суворі форми середньовічнього будівництва і в пам'ятники епохи Відродження. Вирізані на дереві і лінолеумі, вони відображають сувору похмурість військових гроз, які пронеслися над баштами і міськими стінами, соборами і королівським замком, викликаючи в глядача схвильоване почуття і захоплення.

Ірена Юзефівна розгортає переді мною все нові й нові папки з гравюрами і знову роблю екскурс в місто-музей. Я входжу через приземлісті Звіринецькі ворота на торгову площу. Ліворуч височать стіни замку — любимої резиденції польського короля Яна Собєського. Напроти — старовинна католицька "фара" і дзвіниця у вигляді сторожової башти — чудові зразки раннього ренесансу. Стіни всередині "фари" обвішані портретами і картинами кисті італьянських майстрів. Королі і воїни неторопливо їдуть на них в жовтому пороховому диму. Багряні спалахи мортир освітлюють їх гордовиті обличчя. Блищать кіраси. Знамена майорять у синіх хмарах. Кільце площі замикають ниші і катакомби торгових рядів XVI сторіччя.

Давно хотілось відвідати Жовкву — місто, в якому народився Богдан Хмельницький, і над яким 7 вересня 1914 року, під час першого в історії авіації повітряного бою, загинув смертю героя видатний російський льотчик — капітан Петро Миколайович Нестеров — автор першої в світі мертвої петлі.

Стояв яскравий, золотий вересневий день. Багряні листки скидав ліс на узгір'я, що лежать на захід від Жовкви. Тут колись був мисливський будиночок Собєського, але від нього залишились лише ями і алея широколистих кленів та назва "Гарай!" за чудовий вигляд, який звідціля відкривається на місто. Блакитне небо, чисте і чудове простилалося в зеніті. Три австрійські літаки, як і напередодні, ішли розгорнутим строєм над розташуванням лінії фронту російських військ, прямуючи в Жовкву. Вчора вони над містом скинули кілька бомб.

Нестеров зранку вилетів у розвідку і щойно повернувся на аеродром. Але побачивши ворожі літаки, він наказав вивести свого "Морана" і став швидко готуватися до нового вильоту. Проводжаючи його, товариші просили бути обережним і не ризикувати даремно.

Нестеров відмахувався:

— Що ви говорите! Ну, загину, на самий гірший кінець... Яке значення має життя одної людини в порівнянні з тим, що робиться навколо.

Він вилетів на своєму "Морані" один, без спостерігача. Бій розгорівся над болотистою долиною, біля околиць Жовкви. Спостерігачі з землі бачили, що російський літак врізався у ворожий. Секунда і літак ворога став падати. А літак Нестерова промайнув далі і став знижуватись, йдучи по спіралі. Глядачі готові були святкувати перемогу, але несподівано для всіх, на височині всього 50 метрів "Моран" похитнувся і став падати каменем... Коли до місця падіння прибігли люди, тіло героя лежало в уламках розбитого літака.

Йшли дні, але жодна газета, жоден журнал не відгукнулися на загибель Нестерова. Важко було зрозуміти причини мовчання, яким оточили смерть великого льотчика. Кілька коротеньких сумних рядків пройшли непоміченими.

"Сьогодні коло полудня, — говорилося в них, — австрійський літак літав над Жовквою, наміряючись скинути бомби. Штабс-капітан Нестеров полетів за ним, скоро наздогнав і вдарив ворожий літак зверху своїм літаком. Обидва апарати впали. Льотчики розбилися на смерть. Генерал Рузський піднімав клопотання про забезпечення сім'ї, зважаючи на подвиг Нестерова, який ішов на вірну смерть".

Причина проста: Нестеров був непотрібний тодішній миколаївській Росії, як були їй непотрібні Ціалковський і Мічурін, Сєдов і Мєчніков.

Ще у Львові, в комітеті по охороні пам'ятників мені вказали на Емануїла Анзельмовича Гая, як на знавця старої Жовкви. Понад 20 років він вивчає минуле міста. Маленький провінціальний страховий агент став спеціалістом-істориком. З пунктуальною сумлінністю і пристрастю вченого він обнишпорив і описав всі цікаві місця Жовкви, зібрав про неї цікаві матеріали, книги і гравюри. Для мене така людина — клад. Ось чому, приїхавши в Жовкву, я насамперед поспішив по вказаному адресу.

Хазяїн зустрів привітно. В кімнаті, в яку я ввійшов, книги стояли на полицях шкафів, були вкладені рівними рядами на письмовому столі, лежали в кутках. І, як потім довідався, більшість з них відносились до історії Жовкви. Стіни увішані картинами і гравюрами теж про Жовкву. І серед них — чудова гравюра Матейка, яка відображує старовинну жовківську синагогу, побудовану в 1687 році. Я побував в ній. Різні дерев'яні прикраси, як і всі будови, в стилі ренесанс, були частково зруйновані. Їх знищено під час польсько-німецької війни в 1939 році.

Від тов. Гая я довідався про деякі подробиці перебування в Жовкві Богдана Хмельницького і царя Петра І.

Богдан Хмельницький народився в 1596 році на околиці міста — у Винниках. Батько його, Михайло, був служивою людиною у володаря Жовкви — коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Хлопчиком ходив Богдан вчитися в школу при різдв'яній церкві. В 1629 році він в числі інших служивих людей захищав Жовкву від татар. Місто було укріплене земляним валом (кам'яні стіни і фортифікації були побудовані лише в 1670 році при Яні Собєському). Вже тоді винахідливість і мужність дали Богданові славу. В останній раз Хмельницький побував на батьківщині в 1648 році, коли на чолі своєї армії, вже визнаним вождем українського народу, йшов спід Львова не Замостя. Жовква стояла на шляху. Міщани міста за порадою війта Луки Ковнацького вислали в табір Хмельницького своїх виборних. Серед них були українці, поляки і євреї. Посли просили гетьмана не руйнувати міста і обіцяли допомогу у війні з шляхетською Польщею. Богдан Хмельницький пощадив Жовкву. В холодний жовтневий вечір, перед заходом сонця, гетьман в'їхав у своє рідне місто. Народ зустрічав його з хлібом і сіллю, під церковний дзвін. Шляхта і єзуїти, арендарі втекли в Замостя. Ночував Хмельницький в замку, перед яким, як і в дні юності, стояла статуя Геракла, який спирався на булаву.

Тепер від величавого замку, побудованого архітектором Павлом в 1600 році, від замку, який вражав сучасників красотою і пишністю, який при Яні Собєському став любимим місцеперебуванням короля, залишилася бліда тінь. Переходячи від одного спадкоємця до іншого, замок руйнувався. Після Собєського він попав в руки Радзівілів. В 1787 році його купив з торгів Юзефович. Потім ще були хазяї — якісь ділки, які спекулювали історичними пам'ятниками, як хідким товаром. Продавались з торгів картини, зброя, мебель. Обідраний, зруйнований він перейшов в 1891 році в розпорядження міста... Останній бал, який було дано в його стінах, відбувся 15 серпня 1809 року — на честь народження імператора Наполеона.

В Жовкві весною 1707 року кілька днів жив цар Петро І. Це було саме під час російсько-шведської війни. Шведський король Карл XII успішно почав Північну війну. Розбивши петровські, погано навчені війська під Нарвою, змусивши Данію вийти з тройственного союзу і покоритися Швеції, він побідоносно йшов у Саксонію і Польщу. В цей час цар Петро посилено готував Росію до війни проти шведів. Як і всюди, в Жовкві цар багато і посилено працював. Багато наказів, рескриптів, універсалів і листів було власноручно написано ним князеві Ромодановському, Брюсу, Меншікову, Рєпніну і іншим. В перервах від роботи він хрестив дітей місцевих ремісників і рвав хворі зуби у своїх приближених. Жив Петро І у Василіянському монастирі. Сюди до нього 22 квітня прибув гетьман Мазепа, до якого цар вже тоді виявляв недовір'я. Як розповідають знайдені документи, з Жовкви зрадник Мазепа послав в Саксонію Карлові XII єзуїта з пропозицією своїх послуг.

Монастир був закладений за 16 років до приїзду Петра І. Ігуменом його був полонений Яном Собєським в Молдавії і вивезений в Галичину сучавський митрополіт Дозітей. Разом з полоненим ігуменом в Жовкву були доставлені цінні ризи, церковне обладнання і т. д.

Кам'яні стіни, рови і земляні фортеці укріпляли в ті далекі роки Жовкву. Четверо воріт — Глинські, Звіринецькі, Львівські і Єврейські — вели з нього в пригороди і на шляхи. Тепер збереглося двоє перших воріт. Від фортифікації лишилися лише рови та обвалені стіни. Тепер тут розбито місцевий парк культури і відпочинку. Краще всіх збереглася "фара", з її мармуровими надгробними плитами, пам'ятниками і портретами Жолкєвських, Даниловичів і Собєських. Але найкращими і найціннішими прикрасами є картина "Мадонни" Дольчі — один з найпрекрасніших жіночих образів світового живопису.

...Колись Жовква мала магдебурське право. По традиції двічі на добу, впівдень і впівніч, з башти ратуші сурмач сурмив мотив міського гімну. Останній сурмач магістрату Шнерх працює тепер інкасатором на електростанції і бере участь в самодіяльному оркестрі.

Нам не шкода зникнення звичаю сповіщати жителям Жовкви південь і північ звуками срібної сурми. Сталися більш принципіальні зміни. З встановленням радянської влади народ вимів капіталістичних господарів старої Жовкви і разом з ними магістрат. Побідоносний червоний прапор пролетарської держави гарячим полум'ям горить тепер над будинком міської Ради — справжнього господаря міста.

[Вільна Україна]