Іван ЮЗИЧ

Поки 30-річчя Чорнобильської катастрофи не відійшло далеко, згадуємо ті дні. Були вже спогади евакуйованої селянки з Київщини та міліціонера-евакуатора. Цим разом – спогад галичанина.

 

 

Недавно минуло 30 років від аварії на Чорнобильській АЕС, і багато хто ділився спогадами, що трапилося з ним або нею у той час. Наведу дещо і зі своїх вражень.

 

Від кінця лютого до середини червня 1986 року мені довелося бути в Києві на курсах підвищення комп’ютерної кваліфікації. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією, яку скерували на навчання з Вільнюса. Зблизила нас, не в останню чергу, антирадянськість поглядів.

 

Вибирався я у поїздку поспіхом, прихопивши лише необхідні речі. Тому короткохвильового транзистора, що давав би доступ до позаофіційної інформації, не мав.

 

Винаймав кімнату на Борщагівці, у пенсіонерки. На кухні її квартири висів “брехунець” – настінне радіо. Телевізор можна було дивитися в кімнаті у бабусі, чим я намагався не зловживати.

 

Що робив 26 квітня, у день аварії, пригадати не можу. Зате пам’ятаю, що у неділю, 27-го, ми з Наталією весь день дефілювали містом. Добряче натомившись, мали вже намір розходитися. Але випадковий перехожий запропонував пару квитків на футбол: “Динамо” (Київ) – “Спартак” (Москва). Я, давній уболівальник, мерщій викупив їх.

 

Отже, ми вирушили ще й на стадіон – тодішній імені Леніна. Він був заповнений майже ущерть (згідно з протоколом, 82 000 глядачів).

 

Гра видалась середньої цікавості. Москвичі на серйозний опір не спромоглися і були обіграні – 2:1.

 

Пригадую, під час матчу похолоднішало. Можливо, то повіяв північний вітер. Жодної радіації, звісно, не відчувалося, зате неабияк дошкуляв сигаретний дим. На додаток, коли по стадіону оголосили результат матчу у Вільнюсі: “Жальгіріс” – “Торпедо” (Кутаїсі) – 1:2, навколо залунали зловтішні вигуки: “Німці! Німці програли!”. Таке ставлення українських футбольних фанів до литовців страшенно обурило Наталію, і в майбутньому затягти її на стадіон уже не вдавалось.

 

Наступного дня на курсах декотрі з киян – чомусь пошепки – заговорили про те, що чули по “ворожих голосах”, начебто на атомній станції стався вибух, і спостерігається підвищений рівень радіації. Хтось пропускав це повз вуха, а хтось виглядав стривоженим.

 

Світлина з архіву автора

 

 

Мене ж звістка не збентежила аніскільки. Я щойно повернувся з армії, де був офіцером ППО (протиповітряної оборони). Там, порушуючи інструкцію (інакше не виконаєш поставлених завдань), ми постійно зближалися з працюючими антенами радіолокаційних станцій, піддаючись НВЧ (надвисокочастотному) опромінюванню. Тож відчуття небезпеки щодо таких речей притупилось.

 

Розмов про аварію щодень більшало. Казали, зокрема: аби вберегти щитоподібну залозу, варто пити йод (чув, що дехто отруївся, перебравши дозу). Також – що виводить радіацію червоне вино. Кватирки слід тримати зачиненими, пилюку постійно стирати вологою ганчіркою.

 

Я, звісно, нічого з цього не дотримувався. Вікно, оскільки було тепло, тримав нарозстіж. Внизу, здіймаючи куряву, постійно грали у футбол школярі.

 

На першотравневі свята я провів Наталію на поїзд до Вільнюса. Їй належало проїхати через найбільш забруднену територію.

 

 

На вокзалі бував ще не раз, часом спостерігаючи там стовпотворіння. Хоча чимало киян покинули місто, людей у ньому все одно було без ліку.

 

Залишившись у Києві, я цілими днями загоряв у невеликому парку, розбирав конспекти упереміш із читанням художньої літератури.

 

Парк був переповнений. Люди лежали, розстеливши коци, рушники, виконували фізичні вправи, грали у різні ігри. Дуже багато молодих матерів вибирались надвір з дітьми.

 

Також я, маючи досвід у легкій атлетиці, ганяв багатокілометрові кроси. Звісно, дихав пилюкою, що її здіймали машини. Бувало, потрапляв під дощ. Забігав по трасі за місто, де дорога пролягала між садами й городами. Люди там працювали, як зазвичай.

 

Коли повернулася Наталія, заняття на курсах порідшали, оскільки немало викладачів і студентів роз’їхалось. Ми постійно гуляли містом, відвідували спектаклі, концерти, виставки і тому подібне – до Києва, аби підняти його мешканців на дусі, скеровували відомих митців.

 

Особливо полюбляли ми ботанічний сад, де милувались великими чудовими квітами. Взагалі, квіти, трава і листя тої весни повиганялись напрочуд буйними та м’ясистими. Я би не пов’язував це зі впливом радіації, але схильних до такого знаходилося чимало.

 

Бачив міжнародні «Велоперегони миру». Пожвавлення викликав вислів “у жовтій майці лідера” (знак радіаційної небезпеки – саме жовтого кольору).

 

Центральні та місцеві ЗМІ безнастанно рапортували, як усе прекрасно, і наскільки успішно, з перевиконанням плану, ведуться навкіл атомної станції польові роботи.

 

Тим часом, у Львові набирали медиків до Чорнобильської зони. Коли моїй мамі, медлаборанту, запропонували поїхати, вона не відмовилась. Потрапила у Народицький район. Таким чином, ми опинились доволі близько одне від одного, хоч побачитися не могли. Мама потім отримала статус “чорнобильця”.

 

Повернувшись до Львова, я виявив, що там до наслідків аварії ставляться серйозніше, ніж у Києві. Настрої, в кожному разі, видавались тривожнішими. У багатьох місцях, зокрема, на базарах, діяли пункти перевірки на радіацію. Скориставшись нагодою, я попросив обстежити лічильником мене – в одязі, в якому був у Києві. Відхилень не виявили...

 

У споминах цих мало оригінального, і мільйони людей можуть пригадати щось подібне або й значиміше. Але на одному спостереженні хочу заакцентувати.

 

Століттями призвичаєний до нещасть, український народ відреагував на безпрецедентну катастрофу з витримкою та гумором. Миттєво з’явилася величезна кількість анекдотів і віршиків, що передавалися з уст до уст. Вони, на противагу офіційній пропаганді і панічним чуткам, описували ситуацію в парадоксально-комічному дусі. 

 

Віршики ті були українською. У всуціль російськомовному Києві, де нашу мову тоді можна було почути хіба що від прибиральниць. Навіть інтелектуально просунуті євреї (доводилось бувати у їхніх компаніях) раптом пригадали українську.

 

Варто було би зібрати та зберегти ці витвори – унікальний, безцінний фольклорний скарб. Дивуюсь, чому це не зроблено. Ось кілька «чорнобильських» двовіршів, що їх затримала пам’ять:

 

За селом гуде реактор,

В полі оре робот-трактор.

 

Якщо вітер поверне,

Не поможе й каберне!

 

Якщо з мужем щось не те,

То дзвоніть у МАГАТЕ.

 

 

29.04.2016