Вибух на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року «прославив» Україну на весь світ, показавши всю небезпеку «мирного атому» для людства (не дуже давні події на АЕС «Фукусіма» – лише підтвердження тому). Свідченням цього є й трагедія людей, змушених через недбальство тогочасних чиновників залишити свої домівки разом із нажитим добром і виїхати в інші регіони. Дехто з них, не вкоренившись на нових місцях, повернувся доживати віку до рідної хати, а хтось лише сумує, згадуючи колишню домівку. Такі нотки звучать у розповіді Любові Яківни Коваленко, нині жительки міста Вишневого, що біля Києва. До евакуації жінка мешкала в колишньому районному центрі Поліське столичної області.
«Взнали ми про аварію на Чорнобильський атомній станції прямо на власному городі. Знаєте, ми, поліщуки – люди землі, споконвіку в ній копирсалися, а тоді ж, коли все бабахнуло, якраз городня пора була, – починає розповідь моя співрозмовниця. – Станція від нас була в 30 кілометрах, у Прип’яті, так люди, які звідти зі зміни поверталися, про це горе розповіли. Скільки часу вже пройшло, а я, як зараз, помню, як двоє молодих хлопців говорять нам із сусідкою:
- Жіночки тікайте з городу, в Прип’яті вибухнув атомний реактор, тепер в землі дуже багато радіації, і копирсатися в ній небезпечно для здоров’я.
Ми з тим атомом ніколи до цього не зіштовхувалися, то й сприйняли їх застереження спокійно, з посмішкою. Мало, що там сталося, – нас воно не торкнеться, думалося тоді.
Перший острах з’явився на другий день, коли встала вранці, а все наше Поліське вже забите автобусами з жителями Прип’яті. Нагнали їх більше сотні, мабуть. В центрі таке творилося – шум, крик, плач, гам. Таке враження: все одно, що третя світова війна почалася. Їх же коли евакуювали, то не знали, куди будуть везти, а прип’ятчани так взагалі думали, що це тимчасово – декілька днів у нас перебудуть, а потім повернуться назад, до своїх домівок. З усього було видно, що влада сама не знає, що роботи в такій ситуації. Про що говорити, коли ці люди декілька тижнів з маленькими дітьми жили в одному з корпусів лікарні. Умови там для проживання були не курортні, тим більше вони практично без одягу і речей першої необхідності. Вони ж як розповідали? Їх евакуювали вночі, речей з собою багато не дозволяли брати. Окремих так взагалі з вулиць забирали посеред ночі, кого з сумкою, а кого й без сумки хапали.
Уже потім керівництво Поліського почали викликати людей і просити брати по можливості до себе на постій сім`ї. Люди брали – хто по одній, хто по дві родини, в залежності від квадратури власного житла. Поки житло для них будували, вони в нас в Поліському на постої знаходилися.
Обід ліквідаторів
Нам з владних керівників ніхто нічого не повідомляв, чому стільки людей і чи небезпечна радіація для життя. Перші тижні ми, по суті, всю інформацію черпали від робітників з АЕС, які після вахт поверталися додому, ото вони нам слово по слові і розповідали. А потім усіх водіїв з нашої «Сільгосптехніки» забрали до Прип’яті, для ремонтних робіт. Хлопці, коли поверталися, говорили, що коли під’їздили до реактора, постійно давали стакан горілки. Вона убезпечувала від радіації, так вони потім з дому її набирали банками і везли з собою. Ніхто ні в кого не запитував, хочеш чи не хочеш – мусиш виконувати громадянський обов’язок перед суспільством. Так вони його виконали, як слід. В живих майже нікого не залишилося, повмирали в основному від раку, і горілка не допомогла. У нас у сусідньому селі була пожежна частина, так її працівники одні з перших тушили реактор – їх теж уже нікого не залишилося в живих. У мене брат лікарем працював там, буквально за 10 років по тому помер від третього інфаркту – ось вам і радіація.
Керівництво – як республіканське, так і всесоюзне – своїм громадянським обов’язком вважало не рятування десятків тисяч людей, а своєї власної шкури і своїх рідних. Уже в перші тижні серед людей поширилися чутки, що тодішній перший секретар ЦК України Володимир Щербицький втік на вертольоті зі своїми рідними до Криму. Звичайно, що він не міг втекти – посада, яку він займав, не дозволяла, а ось рідних своїх – і дітей, і внуків, впевнена, що вивіз від гріха подальше. Наше керівництво саме так і вчинило. Дуже швидко – їм там, мабуть, у верхах говорили про реальну ситуацію. Вивезли своїх дітей і жінок подальше звідси, в санаторії і піонерські табори. Окремі так взагалі по 3-4 місяці сиділи в санаторіях. Прості люди не могли собі такого дозволити. Пам’ятаю, як примушували дітей і батьків йти на майські демонстрації, а тоді вже вітер такий був, що людину ледь не здувало з ніг, мабуть штучно все це робили, щоби розігнати радіацію, чи ще для чогось.
Вже за декілька тижнів нам повідомили, що не варто виходити на вулицю, коли велике сонце, і дітей теж не випускати. В будинках потрібно робити влажне прибирання по декілька раз на день, не вживати власних присадибних продуктів. З продуктами так взагалі жах: виходить, що перші дні, коли цієї гадості радіаційної нападало на землю під саму зав’язку, ми вживали все це разом з продуктами, і нікому зі спеціалістів не прийшло в голову повідомити людям про небезпеку таких харчів. Потім полісчанам взагалі заборонили вживати харчі з городів. Вся їжа була привозна, в магазині прилавки ломилися від тушонками, ковбасами, молока. Одним словом, все, чого твоя душа бажає, – аби гроші були. Виходить так: держава людям життя поламала, та й на цьому ще й намагалася нажитися, продаючи радіаційно чисті продукти харчування. Не всі притримувалися таких рекомендацій влади. Люди постарше і надалі вирощували на городах все необхідне для себе. Говорили: воно ж не смердить нічим, і вкус нормальний, чому ж не їсти? А хто молодше, так боялися вживати такі фрукти і овочі, все купували, а землю біля хати обробляли кожен рік, щоби бур’янами не заростала. В основному квітами засівали.
Справжні страхіття почалися, коли військові в робах і протигазах почали роботи в селищі дезінфекцію. Приїздить на вулицю зелена машина, виходить звідти декілька чоловік в робах і давай з брандспойта поливати всю вулицю і приватні будинки, а напор цієї суміші такий був, що змітав усе з землі. Навіть фарба з будинків відразу облуплювалася. І вся ця гидота стікала по вулиці. Це страхіття було: плач, крик. Досі не можу забути того, що ми пережили. Нещодавно побачили з сестрою по телебаченню про проблеми з АЕС в Японії, день обоє ревли – ми ж, як ніхто інший, знаємо, що ці люди переживають.
Дезінфекцію проводили солдати з Прибалтики, так вони теж були налякані всім цим, постійно просили дозволу подзвонити додому, аби повідомити рідним, що живі і здорові, – там же думали, що тут ледь не пустеля уже скрізь.
Ми ж думали, що солдати помиють, і все буде, як до цього. Та де там… Після дезінфекції почали на підприємствах Поліського видавати робітникам захисний одяг, комбінезони зелені і протигази чи респіратори. На вулицях людей все більше в такому одязі з’являлося. Збоку виглядало так все одно, що інопланетяни прилетіли і мирно співіснують із місцевим населенням.
А вже після того, як почали в селищі знімати верхній шар землі, ми з чоловіком зрозуміли, що нас чекає доля жителів Прип’яті. Землю знімали просто: заходять у двір декілька людей у військові формі і мовчки, нічого не питаючи, починають дезометром проводити заміри радіації, а потім спеціальними лопатами знімали землю на тачки і вивозили її у спеціально створені кладовища для радіоактивної землі.
Здається, у 1988 році нам повідомили, що наше Поліське буде евакуйоване в інші регіони України. В 1993 році евакуація завершилась. На підприємствах всі стояли в чергах. Спочатку переселяли сім`ї з маленькими дітьми, а потім всіх інших. Люди часто змушені були залишати все своє добро. З собою нічого не дозволяли брати, воно все рахувалося радіоактивним.
Нові оселі для переселенців були неякісними. Знаєте ж, як у нас роблять для когось – аби рахувалося. У мене брат отримав житло в Переяславі-Хмельницькому, так він біля двох років приводив його в придатний для життя стан. Правда, людям давали право вибору при переселенні, ми могли самі вибирати, де хочемо жити: у місті чи селі і в якому регіоні.
Я працювала інженером на швейній фабриці «Пролісок», так на у 1992 рік прийшли ордери на три квартири: в Черкасах, Харкові та Вишневому. Порадившись із чоловіком, вирішили їхати до Вишневого.
Але те, що ми тут отримали, – це просто кошмар в порівнянні з залишеним у Поліському. Там же селище було, як на картинці. Все скрізь асфальтовано, газ, нова поліклініка, селищна рада, а скільки нових будинків залишилося, в них так ніхто і не встиг засилитися. Нова лікарня так взагалі залишилися з новим медичним устаткуванням. А природа, яка у нас була, – просто фантастика, до нас у санаторії приїздили відпочивати з усього Союзу, люди постійно говорили, що такої краси ніде не бачили. І все це знищив клятий атом, придуманий «великими» вченими. А от як вберегти людей від нього, не додумались – мабуть, розуму не хватило, а, можливо, часу. Одним словом, поламали людям життя своїм атомом і прирекли поневірятися по країні.
Не знаю, можливо, комусь і вигідно було переселятися, а нашій сім`ї – ні. Там у нас був власний будинок з літньою кухнею, 15 соток землі, асфальтоване подвір’я, нові меблі в будинку – ну все, як у нормальних хазяїв. Із будинку нічого з собою взяти не дозволили, потім усе наше майно просто розікрали. Мабуть, якісь злодії продали на базарах – ніхто й не здогадується, що воно радіоактивне. А тут нам дали двокімнатну квартиру, яка за квадратурою й поряд не стояла з тим, що у нас було. І то квартира була в такому стані, що потрібно було «закочувати рукава», щоби довести її до Божого вигляду. Землі так взагалі три сотки дали, і ту тепер влада відбирає, бо там, бачте, мають будувати якісь будинки.
Роботи на новому місці нам не дали – так, як обіцяли. Прийшлося побігати, поки познаходили собі щось. Я влаштувалася на роботу в Київ, в управління місцевої промисловості, працювала там, доки чоловік не захворів. Чоловік взагалі відразу впав у депресію від того, в яке «райське» життя потрапив. Він привик постійно жити в просторому будинку, де тихо і спокійно, а в багатоповерхівці таких благ немає. Постійно хтось свердлить, стукає, кашляє, він цього всього винести не міг. Постійно говорив, що проміняли добротну садибу, по суті, на гуртожиток – тільки з власними «удобствами». Не знаю, чи переїзд на нього так вплинув, чи радіація, але за кілька років він переніс інфаркт, потім декілька операцій на підшлунковій і помер в 61 рік. Я уже більше 18 років у Вишневому і досі не вважаю місто своїм рідним – не можу тут прижитися і не приживусь уже. Весь час тягне до власного будинку.
Кладовище – це єдине, що досі лишилося в Поліському і куди люди можуть добратися без перешкод. Тепер, коли щороку їздимо туди на проводи після Великодня, так серце кров’ю обливається, коли все те бачимо. Там все перерили, сполошні канави, до будинку нашого вже не добратися ніяк. Я не раз говорила сестрі: краще би вони кинули туди якусь бомбу і зрівняли все з лицем землі, щоби нам не бачити цього всього. Єдиний добрий знак – ліс знову позеленів. Коли рвонув реактор, велика кількість радіації впала на невеличкий лісок біля нас, і він пожовтів. Тепер він знову зелений. Природа сама вилікувала те, що людські руки знищили".
Всі світлини 1986 року – з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного
26.04.2014