Фінансова криза, екологічна катастрофа і навіть зростання політичної ваги Дональда Трампа — у всьому свою роль відіграв неолібералізм. Чому ліві не змогли вигадати альтернативу?
Уявіть собі, що радянський народ ніколи не чув про комунізм. Ідеологія, яка домінує в нашому житті, для більшості з нас не має імені. Згадайте її в розмові, і у відповідь ви отримаєте знизування плечима. Навіть якщо ваші слухачі і чули цей термін раніше, їм буде важко дати йому визначення. Неолібералізм: ви знаєте, що це?
Його анонімність є одночасно симптомом і причиною його сили. Він відіграв головну роль у вражаючому розмаїтті криз: фінансовий обвал 2007–2008 років, офшоризація багатства і влади, про які панамські документи пропонують нам лише побіжний погляд, повільний колапс державної системи охорони здоров'я та освіти, повернення дитячої бідності, епідемія самотності, крах екосистем, зростання політичної ваги Дональда Трампа. Але ми реагуємо на ці кризи так, ніби вони виникають ізольовано, очевидно, не усвідомлюючи того, що у всіх них була каталізатором, або привела до їх ускладнення та сама когерентна філософія, філософія, яка має — або мала — свою назву. Що може бути сильнішим, аніж діяти безіменно?
Неолібералізм став таким поширеним, що ми навіть рідко коли визнаємо його як ідеологію. Виглядає на те, що ми прийняли як припущення, що ця утопічна, мілленаристська віра описує нейтральну силу; свого виду біологічний закон, як теорія еволюції Дарвіна. Але філософія виникла як свідома спроба перекроїти людське життя і змінити локус влади.
Визначальною характеристикою людських відносин неолібералізм бачить конкуренцію. Він перевизначає громадян як споживачів, чий демократичний вибір найкраще здійснюється через купування і продавання, процес, який винагороджує заслуги і карає неефективність. Він стверджує, що «ринок» надає переваги, яких неможливо досягти плануванням.
Спроби обмежити конкуренцію розглядаються як ворожі свободі. Податки і реґулювання мають бути мінімізовані, державні служби мають бути приватизовані. Робітничі організації і колективні трудові угоди профспілок зображуються як спотворення ринку, що перешкоджають формуванню природної ієрархії переможців і переможених. Нерівність подано як доброчесність: винагорода за корисність і ґенератор багатства, яке, просочуючись вниз, збагачує всіх. Спрямовані на створення рівнішого суспільства зусилля — і контпродуктивні, і морально корозійні. Ринок ґарантує, що кожен отримує те, на що він заслуговує.
Ми засвоюємо і відтворюємо її кредо. Багаті переконують себе в тому, що вони здобули свої багатства за заслуги, іґноруючи переваги, як-от освіта, спадок і клас, які, можливо, допомогли забезпечити це здобуття. За свої невдачі бідні починають звинувачувати себе, навіть якщо вони мало що можуть зробити для зміни своєї ситуації.
Не переймайся структурним безробіттям: якщо в тебе нема роботи, то це тому, що ти безініціативний. Не переймайся неймовірними витратами на житло: якщо твоя кредитна карта здохла — то ти безвідповідальний і непередбачливий. Не переймайся, що в школі твої діти більше не мають майданчика для ігор: якщо вони розповніють — це твоя провина. У світі, в якому править конкуренція, ті, хто відстав, дістають визначення — і самовизначення — «лузери».
Серед результатів, які Пол Верхак документує у своїй книжці What About Me? («Як зі мною?»), є епідемії самокаліцтва, розлади травлення, депресія, самотність, тривожність і соціальної фобії. Можливо, нічого дивного в тому, що Велика Британія, в якій неоліберальна ідеологія була застосована найсуворіше, є найсамотнішою столицею Європи. Нині ми всі неоліберали.
***
Термін «неолібералізм» вигадали на зустрічі в Парижі у 1938 році. Серед делеґатів були двоє, котрі приїхали визначити ідеологію, — Людвіґ фон Мізес і Фрідріх Гайєк. Обоє вигнанці з Австрії, вони бачили соціал-демократію — на прикладі "Нового курсу" Франкліна Рузвельта і поступового розвитку соціальної держави у Великій Британії — як прояв колективізму, який займав той самий спектр, що й нацизм з комунізмом.
У книжці The Road to Serfdom («Дорога до рабства»), виданій 1944 року, Гайек пише, що урядове планування, руйнуючи індивідуалізм, неминуче призведе до тоталітарного контролю. Як і книжка Мізеса Bureaucracy («Бюрократія»), The Road to Serfdom збудила чималий інтерес серед читачів. Вона привернула увагу деяких дуже багатих людей, які бачили в цій філософії нагоду звільнитися від реґулювання і оподаткування. Коли в 1947 році Гайек заснував першу організацію, яка мала би поширювати доктрину неолібералізму, — Mont Pelerin Society (Суспільство Мон-Пелерин), — мільйонери та їх фундації підтримали її фінансово.
За їх сприяння він почав створювати те, що Стедман Джонс Даніель в Masters of the Universe («Майстри Всесвіту») описує як «свого роду неоліберальний інтернаціонал»: трансатлантичну мережу науковців, бізнесменів, журналістів й активістів. Заможні покровителі руху фінансували низку наукових інститутів, які мали вдосконалювати і просувати цю ідеологію. Серед них були American Enterprise Institute (Американський інститут підприємництва), Heritage Foundation (Фонд спадщини), Cato Institute (Інститут Катона), Institute of Economic Affairs (Інститут економіки), Centre for Policy Studies (Центр політичних досліджень), Adam Smith Institute (Інститут Адама Сміта). Вони також фінансували академічні посади і кафедри, зокрема в університетах Чикаґо і штату Вірджинія.
В міру свого розвитку неолібералізм ставав дедалі різкішим. Позиція Гайєка про необхідність урядового реґулювання конкуренції, яке запобігало б створенню монополій, поступилася — серед таких американських апостолів, як Мілтон Фрідман, — вірі в те, що владу монополії можна розглядати як нагороду за ефективність.
Під час такої трансформації відбулося ще щось: рух втратив свою назву. В 1951 році Фрідман був щасливий назвати себе неолібералом. Але відразу після того термін почав зникати, і втрачену назву не було замінено жодною загальною альтернативою.
Спочатку, незважаючи на щедре фінансування, неолібералізм залишився на марґінесі. Повоєнний консенсус був майже всезагальним: широко застосовувалися економічні рецепти Джона Мейнарда Кейнса, повна зайнятість і зменшення бідності були спільною метою для США і для більшості країн Західної Європи, верхні ставки податку були високими, уряди, не соромлячись, прагнули досягти результатів у соціальній сфері, розвиваючи нові держпослуги і системи соцзахисту.
Але в 1970-і роки, коли кейнсіанська політика вже розвалювалася і по обидва боки Атлантики настала економічна криза, неоліберальні ідеї почали входити в мейнстрім. Як зауважив Фрідман, «коли настав час, щоби ви змінились ... є альтернатива, готова до застосування». З допомогою прихильно налаштованих журналістів і політичних радників елементи неолібералізму, й насамперед його рекомендації щодо грошово-кредитної політики, були прийняті адміністрацією Джіммі Картера в США та урядом Джіма Каллаґана в Британії.
Незабаром, після приходу до влади Марґарет Тетчер і Рональда Рейґана, настала черга решти пакету: масові скорочення податків для багатих, нищення профспілок, дереґулювання, приватизація, аутсорсинґ і конкуренція в сфері комунальних послуг. За допомогою МВФ, Світового банку, Маастрихтського договору і Світової організації торгівлі неоліберальна політика були впроваджена — часто без демократичної згоди — в більшій частині світу. Найразючішим було її прийняття колись лівими партіями, наприклад британськими лейбористами й американськими демократами. Як зауважив Стедман Джонс, «важко пригадати іншу утопію, яка була би так повно реалізована».
***
Хоч як дивно, але доктрину, яка обіцяє вибір і свободу, треба було просувати під гаслом «альтернативи немає». Під час відвідин Піночетового Чилі (одна з перших країн, в якій програму було всебічно застосовано) Гайєк зауважив: «Особисто я віддаю перевагу ліберальній диктатурі, а не демократичному уряду, позбавленому лібералізму». Виявляється, пропонована неолібералізмом свобода, — яка, бувши окресленою загальними термінами, звучить так заманливо, — означає свободу для щуки, а не для пічкурів.
Свобода від профспілок і колективних переговорів означає свободу тяти зарплату. Свобода від реґулювання означає свободу забруднювати річки, ставити під загрозу життя працівників, стягувати несправедливі процентні ставки і розробляти екзотичні фінансові інструменти. Свобода від податку означає свободу від розподілу багатства, який рятує людей з бідності.
Як удокументувала Наомі Кляйн у своїй The Shock Doctrine («Шоковій доктрині»), неоліберальні теоретики рекомендували використовувати кризи, щоб нав'язати непопулярну політику в той час, коли люди були заклопотані іншим: наприклад, в період після перевороту Піночета, війни в Іраку й урагану "Катріна", який Фрідман описав як «нагоду радикально реформувати систему освіти» в Новому Орлеані.
Там, де неоліберальна політика не може бути впроваджена всередині країни, вона впроваджується інтернаціонально — за допомогою торговельних договорів, що передбачають «вреґулювання суперечок інвестор–держава», тобто створення офшорних трибуналів, завдяки яким корпорації можуть вимагати усунення соціального та екологічної захисту. Коли парламенти проголосували за обмеження продажу сигарет, захист води від гірничодобувних компаній, замороження рахунків за електроенергію або не дали фармацевтичним фірмам грабувати державу, корпорації почали судитись, часто успішно. Демократію звели до театру.
Інший парадокс неолібералізму полягає в тому, що універсальна конкуренція ґрунтується на універсальній квантифікації і порівнянні. Результатом є те, що працівники в пошуку роботи чи будь-яких держпослуг підлягають марудним процедурам перевірки, жорсткому режиму оцінки та моніторинґу, розробленому для визначення переможців і покарання лузерів. Доктрина, запропонована фон Мізесом, яка мала б звільнити нас від бюрократичного жаху централізованого планування, натомість створила його.
Неолібералізм не було задумано як корисливе здирництво, але швидко він став таким. В неоліберальну добу (з 1980 року в Великій Британії і США) економічне зростання було помітно повільнішим, ніж за попередні десятиліття; але не для дуже багатих. За тієї епохи, після занепаду 60-х років, швидко зросла нерівність в розподілі й доходу, й добробуту, завдяки нищенню профспілок, зниженню податків, підвищенню орендної плати, приватизації та дереґулюванню.
Приватизація, або маркетизація, комунальних послуг, таких як енергетика, водні ресурси, залізниця, охорона здоров'я, освіта, дороги і тюрми, дозволила корпораціям встановити блокпости перед важливими активами і брати орендну плату — або з громадян, або з уряду — для власного використання. Іншими словами, орендна плата — це ще один синонім нетрудових доходів. Коли ви платите завищену ціну за залізничний квиток, тільки частина тарифу компенсує операторам гроші, які вони витрачають на паливо, заробітну плату, амортизацію рухомого фонду та інші витрати. Решта відображає той факт, що вони тримають вас на прицілі.
Ті у Великій Британії, хто володіє і керує приватизованими або напівприватизованими послугами, дістають шалені прибутки — мало інвестуючи і беручи за послуги величезну плату. Олігархи Росії та Індії здобули державні активи через розпродаж за залишковим принципом. У Мексиці Карлосу Сліму надали контроль практично над всіма операторами стаціонарних та мобільних телефонів, і незабаром він став найбагатшою людиною в світі.
Фінансіалізація, як зазначає Ендрю Сейер у Why We Can’t Afford the Rich («Чому ми не можемо дозволити багатим»), має такий самий вплив. «Як і оренда, — стверджує він, — інтерес, комісійні відсотки ... це нетрудовий дохід, який дістається без докладених зусиль». В міру того, як бідні стають біднішими, а багаті стають багатшими, багаті купують, здобуваючи щораз більший контроль над іншим ключовим фактором — грошима. Платежі за відсотками здебільшого є переданням грошей від бідних до багатих. Оскільки ціни на нерухомість і закриття державного фінансування навантажують людей боргами (наприклад, перехід від студентських ґрантів до студентських кредитів), зиски з того мають банки та їхні керівники.
Сейер показує, що останні чотири десятиліття характеризувалися трансфером багатства не тільки від бідних до багатих, а й у лавах багатих: від тих, хто заробив свої гроші, виробляючи нові товари або послуги, до тих, хто отримав свої гроші завдяки контролю над чинними активами й отриманню орендної плати, доходів з відсотків чи приросту капіталу. Зароблений дохід витіснено нетрудовим.
Неоліберальну політику повсюди переслідують провали ринку. Не тільки банки занадто великі, щоби збанкрутувати, але також корпорації, на які тепер покладено завдання надавати держпослуги. Як в All Fares the Land («Всі багатства Землі») зауважив Тоні Джадт, Гайек забув, що життєво важливі національні служби не можуть збанкрутувати, або бути доведені до краху, а це означає, що не можна запустити механізм конкуренції. Бізнес забирає прибуток, державі залишається ризик.
Що більший провал, то екстремальнішою стає ідеологія. Уряди використовують неоліберальні кризи як виправдання і нагоду скоротити податки, приватизувати ще не приватизовані державні послуги, зменшити соціальні виплати, дереґулювати корпорації і наново реґулювати громадян. Тепер держава, яка сама себе ненавидить, вгризається своїми зубами в кожний орган державного сектору.
Можливо, найнебезпечнішим впливом неолібералізму є спричинена ним політична — а не економічна — криза. В міру зменшення державної сфери зменшується наша здатність голосуванням змінити хід нашого життя. Замість цього, стверджує неоліберальна теорія, люди можуть здійснювати свій вибір за своїми витратами. Але деякі можуть витрачати більше, ніж інші: у великій демократії споживача або акціонера голоси розподіляються нерівномірно. Як наслідок — владна знесиленість бідного і середнього класу. Коли правиця чи колишня лівиця приймає подібну неоліберальну політику, владна знесиленість перетворюється на громадянську знесиленість. Від політики відсторонено велику кількість людей.
Кріс Геджес зазначає, що «свою базу фашистські рухи будують не з політично активних, а з політично пасивних, "лузерів", які відчувають, часто цілком правильно, що в політичному істеблішменті у них немає права голосу і що вони не відіграють жодної ролі». Коли політичні дебати більше не цікавлять людей, замість цього вони починають реагувати на гасла, символи і сенсації. Для прихильників, наприклад, факти й арґументи не виглядають важливими.
Джадт пояснив, що коли густа мережа взаємодій між людьми і державою була зведена до влади і покори, єдиною силою, що нас єднає, залишилася державна влада. Гайек побоювався, що тоталітаризм найімовірніше може виникати тоді, коли уряди, позбавлені морального авторитету, який випливає з надання державних послуг, зведено до «вмовлянь, погроз і врешті-решт примушення людей до покори».
***
Як і комунізм, неолібералізм — це бог, який зазнав невдачі. Але доктрина зомбі все ще жива, хоч і хитається, і однією з причин є її анонімність. Або, радше, скупчення анонімностей.
Невидиму доктрину про невидиму руку просувають невидимі покровителі. Повільно, дуже повільно, ми почали відкривати імена декого з них. Ми довідались, що Institute of Economic Affairs (Інститут економічних справ), який енергійно виступав в медіях проти подальшого реґулювання тютюнової промисловості, від 1963 року таємно фінансувався British American Tobacco. Ми дізналися, що Чарльз і Девід Кохи, двоє з найбагатших людей світу, заснували інститут, який утворив рух Tea Party («Чайна Партія). Ми виявили, що Чарльз Кох, створюючи один зі своїх наукових інститутів, зазначив, що «для того, щоб уникнути небажаної критики про те, як організація контролюється і на що спрямована її діяльність, вона не має бути широко рекламована».
Часто слова, які використовує неолібералізм, більше приховують, ніж прояснюють. «Ринок» звучить як природна система, яка може діяти на нас однаково — як ґравітація чи атмосферний тиск. Але він наповнений владними відносинами. Чого «хоче ринок» — найпевніше означає, чого хочуть корпорації та їхні боси. «Інвестиції», як зауважує Сейер, означають дві абсолютно різні речі. Одна з них — це фінансування виробничої і суспільно корисної діяльності, а інша — це коли купують чинні активи і заробляють на них гроші, здаючи їх в оренду, отримуючи відсотки, дивіденди і приріст капіталу. Використовуючи те саме слово для різних видів діяльності, капіталізм «замасковує, ховає джерело багатства», і це змушує нас плутати створення багатства, матеріальних благ зі добуванням багатства.
Сто років тому ті, хто успадкував свої гроші, зневажали нуворишів. Видаючи себе за рантьє, підприємці прагнули добитись соціального визнання. Сьогодні у цих відносинах стався реверс: рантьє і ті, хто успадкував свої гроші, видаються себе за підприємців. Вони заявляють, що заробили свої нетрудові доходи.
Ці аноніми і ця плутанина зчіплюються з безіменністю і безадресністю сучасного капіталізму: франчайзинґові моделі, які ґарантують, що працівники не знають, на кого вони працюють; компанії, зареєстровані через мережу офшорних режимів секретності, які настільки складні, що навіть поліція не може виявити бенефіціарів-власників; податкові схеми для обману урядів; фінансові продукти, яких ніхто не розуміє.
Анонімність неолібералізму дуже добре охороняється. Ті, на кого вплинули Гайєк, Мізес і Фрідман, схильні відкидати цей термін, стверджуючи, певною мірою справедливо, що нині він використовується тільки пейоративно. Але вони не пропонують нам жодного замінника. Деякі описують себе як класичних лібералів, або лібертаріанців, але ці визначення вводять в оману і на дивно скромні до себе, бо припускають, що нема жодної новелізації The Road to Serfdom, Bureaucracy чи класичної роботи Фрідмана Capitalism and Freedom («Капіталізм і свобода»).
***
А втім, у неоліберальному проекті є щось захопливе, принаймні на його ранніх стадіях. Це була особлива, інноваційна філософія, яку просувала когерентна мережа інтелектуалів й активістів з чітким планом дій. Терпляче і наполегливо. Дорога до рабства стала шляхом до влади.
Тріумф неолібералізму також є і відображенням провалу лівиці. Коли в 1929 році економіка невтручання призвела до катастрофи, Кейнс, щоби замінити її, розробив комплексну економічну теорію. Коли в 1970-і роки кейнсіанське управління попитом вичерпало себе, була готова альтернатива. Але коли в 2008 році розвалився неолібералізм, не було... нічого. Ось чому бродять зомбі. За 80 років ліві та центристи не створили жодних нових загальних рамок економічної думки.
Кожен виклик духу лорда Кейнса є визнанням поразки. Пропонувати кейнсіанські рішення для вирішення кризи ХХІ століття означає іґнорування трьох очевидних проблем. Важко мобілізувати людей навколо старих ідей; недоліки, виявлені в 70-і роки, нікуди не зникли; і, найголовніше, вони нічого не можуть сказати про нашу найбільшу небезпеку — екологічну кризу. Кейнсіанство працює, стимулюючи споживчий попит, що своєю чергою стимулює економічне зростання. Споживчий попит й економічне зростання — це двигуни екологічного руйнування.
Так само, як історія кейнсіанства, шоу неолібералізму засвідчує: цього не досить, щоби протистояти зламаній системі. Треба запропонувати розумну альтернативу. Для лейбористів, демократів і ширшого спектру лівиці центральним завданням має бути розробка економічної програми Apollo, свідома спроба спроектувати нову систему, пристосовану до вимог ХХІ століття.
(Див. також рецензію Володимира Дубровського на цю рецензію Дж.Монбіо)
George Monbiot
Neoliberalism — the ideology at the root of all our problems
The Guardian, 15.04.2016
Зреферував Михайло Мишкало
George Monbiot
How Did We Get into This Mess?
2016, Verso.