Поміж рядків своєї останньої статті російський міністр закордонних справ каже нам, чого насправді хоче президент – історичної реорганізації на свою користь.
В той час, коли європейські лідери вірять, що вони поступово наближаються до вирішення міґраційної кризи після досягнення домовленості з Туреччиною, звіддалік пильно спостерігає інша сила — Росія.
Твіт речниці міністерства закордонних справ сказав багато цього тижня. «Міґраційна криза була спричинена безвідповідальними спробами поширити демократію західного типу на Середній Схід», — таким було повідомлення Марії Захарової за кілька годин перед тим, як лідери ЄС мали зібратися у Брюсселі. Це не лише відобразило загальновідомий кремлівський опір до будь-чого, що має присмак керованої Заходом зміни режиму, під цим також мався на увазі докір.
Росію звинувачували у «використовуванні з воєнними намірами» кризи біженців як способу дестабілізувати Європу — цю заяву нещодавно підтвердив верховний головнокомандувач НАТО в Європі. Ця теза може бути легко оскаржена. Однак, поза всілякими сумнівами, існує постійна потреба знати, про що думає Росія і що вона може мати на меті, коли спостерігає за тим, як ЄС протистоїть численним кризам.
Щоб мати уявлення, що на думці у Владіміра Путіна, варто прочитати те, що нещодавно написав його міністр закордонних справ Сергєй Лавров. У довгій статті, опублікованій цього місяця в журналі «Россия в глобальной политике», редакція якого розміщена у Москві, Лавров висловився дуже чітко. Те, чого хоче Росія, — не що інше, як фундаментальна зміна: формальна, базована на договорі домовленість про влаштування європейської політики та безпеки. Допоки Росія цього не одержить, йдеться далі в повідомленні, не буде стабільності на континенті. Ключовим реченням у статті є таке: «Протягом останніх двох століть будь-які спроби об'єднати Європу без Росії і супроти неї неминуче призводили до жахливих трагедій».
Лавров не є вільним мислителем, який може діяти незалежно від свого боса, Путіна. Він — технократ, міністр закордонних справ, який виконує свої обов'язки найдовше у постсовєтській Росії (перебуває на посаді з 2004 року). Лавров грає на дипломатичному інструменті мелодію, визначену тільки президентом. Щоправда, західні офіційні особи кажуть, що у 2014 році Лаврова як приватну особу обурило раптове рішення Путіна анексувати Крим — вчинок, який йшов у розріз із традиційними заявами Росії про бажання дотримуватися «міжнародного права», однак він дотримався офіційного сценарію. Це не випадково, що статтю Лаврова опубліковано саме тоді, коли Росія грає по високих ставках у Сирії, а європейці намагаються швидко сформулювати свою політику щодо міґрантів.
Казати, що Путін «використовував з воєнними намірами» кризу біженців, — приписувати йому надто багато контролю над подіями, адже Росія не розпочала цю кризу. Але вона здобула вигоду з ситуації, яка поглибила європейську слабкість і розділеність. А криза посприяла зростанню популярності ультраправих європейських рухів, які підтримує Росія.
Головнокомандувач НАТО має рацію, коли вказує на те, що Росія разом зі своїм протеже, Башаром аль-Ассадом, «загострили» кризу біженців. Дії російських бомбардувальників у Сирії, зокрема в районі Алеппо, штовхнули ще тисячі зневірених людей до турецького кордону. Проте належить пам'ятати, що день, коли міґраційна криза вперше вразила публічну свідомість, настав не у 2015-му, а 3 жовтня 2013 року, коли сотні осіб потонули поблизу острова Лампедуза. Це було задовго перед тим, як Росія розпочала свою воєнну інтервенцію в Сирію.
Утім цікаво спостерігати за тим, як Лавров звертається до європейської історії по докази для свого твердження, що без співпраці з Росією континент може лише бути відданий на поталу хаосу. Він говорить про Катерину Велику (чий канцлер одного разу гордо сказав: «Ни одна пушка в Европе без нашего согласия выстрелить не смела»), Наполеонівські війни та Кримський конфлікт 1853–1856 років. Він подає радикальну, параноїдальну версію історії, у якій «західні» європейці протягом віків змовлялися, аби робити жертвою і принижувати Росію.
Здається, що Лавров порівнює Путіна з Петром Великим, який покладався на «жорсткі заходи всередині країни, на рішучу й успішну зовнішню політику», щоб зробити Росію ключовим гравцем «за два з лишком десятиліття». Він повторює кремлівську мантру про те, що Росія не програла холодну війну, але що та закінчилася через «невдалий ланцюжок подій», що привів до розпаду СРСР. Він пише, що в розширенні ЄС і НАТО не йдеться про прямування «менших європейських країн» від «підпорядкування до незалежності», але про просту зміну «лідера». Результат цього такий: сьогодні ці країни «не можуть ухвалити жодного значного рішення без зеленого світла з Вашинґтона чи Брюсселя». У цьому дикому поєднанні інституції ЄС прирівнюються не до чого іншого, як до совєтського тоталітаризму.
Однак центральним пунктом арґументів Лаврова є те, що після 1991 року «ми повинні створити нові основи європейської безпеки», і саме зараз час це зробити — якщо «системні проблеми», що виникли між Росією і Заходом, будуть подолані. Це не новий російський меседж, адже Москва постійно прагне вставити його у поточні європейські дебати. Минулого місяця Дмітрій Мєдвєдєв дав чітко це зрозуміти на Мюнхенській конференції з безпеки. Російський прем'єр-міністр міг спровокувати появу заголовків своєю промовою про нову «холодну війну» чи про небезпеки «третьої ґлобальної трагедії», але так само серйозно він закликав до перегляду «архітектури євроатлантичної безпеки».
Цього року є дещо, що, ймовірно, відкриє перед Росією безпрецедентне вікно можливостей, аби проштовхнути цю вимогу. Криза біженців загрожує ключовим інституціям ЄС, над стосунками Об'єднаного Королівства з Європою нависає референдум, франко-німецька пара у жахливому стані, Анґела Меркель — політично ослаблена, Україна — нестабільна, популістські рухи поширюються по всьому континенту, Балкани переживають нову напруженість, а США — заклопотані своєю виборчою кампанію, тож просякнуті ізоляціонізмом.
Немає сумнівів, що сама Росія не є такою сильною, якою вона хотіла б бути. Її економіка — в рецесії, а санкції кусаються. Але в Москві з ґотичного хмародера свого міністерства, збудованого у сталінському стилі, Лавров провадив довгу гру.
Було багато дискусій про політику Путіна в Сирії. Багато хто вважає, що Росія намагалася стати силою, рівноцінною США, навіть перехитрити їх. І для цього є раціональне пояснення. Через розпалювання дуалізму США–Росія, схожого на холодну війну чи хоч би й на її видимість, Путін розраховує, що головний геополітичний приз дістанеться йому не на Середньому Сході, а у Європі. Саме в цьому насправді полягають російські історичні одержимості. Реагування на цю реальність може стати наступною боротьбою за континент.
Natalie Nougayrède
Putin’s long game has been revealed, and the omens are bad for Europe
The Guardian, 18.03.2016
Зреферувала Леся Стахнів.
23.03.2016