Саме такий висновок можна зробити з критики цього неолібералізму від Джона Монбіо, епатажного зеленого лівака з Британії. Цій критиці він присвятив свою останню книжку і свою ж таки рецензію на неї у своїй колонці в The Guardian. Якщо так виглядає найзапекліша критика неолібералізму, то можна потішитися за нього і поспівчувати The Guardian. Бо абсолютно незрозуміло, а яку ж альтернативу пропонує автор?
Зоологічна освіта автора — хай навіть в Оксфордському університеті (Брейсноуз коледж) — мала би викликати певну поблажливість, коли він пише на економічну тематику. Але ж в рецензії-колонці (яка повністю вбиває бажання читати саму книжку) англійського лівака — просто купа пересмикувань та щонайменше «натяжок», не кажучи вже про відверті марксистські нісенітниці на кшталт трактування відсоткового доходу як «незаробленого», тобто ренти у політико-економічному сенсі. Або повторення багаторазово спростованого твердження, нібито за умов вільного ринку «багаті багатіли, а бідні — бідніли». Це типова маніпуляція лівих, у якій проглядається надважлива і найнебезпечніша ілюзія, властива архаїчній свідомості (на якій будували своє «вчення» Маркс з Енгельсом, а зараз паразитують ліваки): сприйняття світу як «гри з нульовою сумою». Буцімто якщо хтось виграє, то хтось при цьому — неодмінно (неодмінно, Карл!) має програвати. А отже, такого явища, як win-win не може існувати в природі. Парадокс тут у тому, що в такому разі і солідарності, до якої апелюють ліві, теж не має існувати, бо за такого уявлення про світ люди тільки те й роблять, що одне від одного перерозподіляють обмежений ресурс, а отже, вони природно вороги одне одному.
Правда у тому, що протягом останніх кількох десятиліть багаті справді багатіли швидше, частково за рахунок інновацій, частково, можливо, за рахунок «бульбашки», про яку детальніше йтиметься далі — у будь-якому разі, справді, розрив збільшувався. Але на цьому правда закінчується: бідні в жодному разі не стали біднішими. І середній клас нікуди не зник. Інша річ, що його склад змінився: якщо у 60-і роки це були здебільшого blue collars («сині комірці») на кшталт «сантехніка Джо», а такої професії, як програміст, не існувало, то тепер усе навпаки. Якщо порівнювати те, що можна порівняти, — «сантехніка Джо» нині та 50 років тому, — то він, справді, тоді жив, мабуть, трохи краще. А американський виробник взуття взагалі зник за той час — то й що? Зате з'явилася купа американців середнього класу, які стали багатшими, ніж їхні батьки. Хоча порівнювати знову-таки важко, бо можливості сучасної людини середнього класу набагато більші, ніж у людей з приблизно аналогічним рівнем доходів півстоліття тому. Звісно, якщо ліві звикли орієнтуватися на blue collars і бачать, що їхня «паства» бідніє, а її склад поповнюється за рахунок люмпенів, що живуть на соціальну допомогу, то є спокуса узагальнити своє бачення у такий спосіб. Але такі арґументи анітрохи не можуть вважатися серйозними.
Утім несерйозним є головний арґумент автора. Економічна політика після Тетчер та Рейґана аж ніяк не була неоліберальною, радше неокейнсіанською. Точніше, вона була еклектичною, непослідовною, поєднуючи необмежене розширення грошової маси під маскою «інфляційного тарґетування» з елементами дереґуляції фінансових ринків, які, цілком можливо, навіть Гайек з Мізесом засудили б. І саме ця асиметрія, а зовсім не неолібералізм як такий, спричинила багато неґативних наслідків, які широко обговорюються після кризи 2007–2009 рр.
Чому ж «інфляційне тарґетування», яке подається мейнстрімними неокейнсіанцями (не неолібералами!) як видатне досягнення економічної думки, є таким небезпечним? Якщо єдиним індикатором «достатності» чи «нестачі» грошей є інфляція, то відкривається шлях до необмеженої емісії під створення віртуальних «товарів» на кшталт сумнозвісних деривативів. Що неодмінно веде до утворення бульбашки. І саме це свідомо практикували США принаймні після 9/11, з подачі аж ніяк не неоліберала, а зовсім навпаки, шаленого, щоб не сказати скаженого, кейнсіанця Круґмана. І призвело це до того, що облікові ставки в деяких країнах вже навіть номінально неґативні: людям доплачують за те, що вони беруть кредити (!!!), у відчайдушних спробах відновити зростання через стимуляцію попиту — замість очищення економіки від неефективних інвестицій. Нічого менш неоліберального навіть уявити собі неможливо. Нагадаю, «рейґаноміка» полягала, в тому числі, у підвищенні ставок до двозначних. Що, між іншим, призвело до боргової кризи, але мало очищувальний ефект, який дозволив потім не знати великих проблем протягом майже 20 років.
У чому можна згодитися з критиками неолібералізму (але не з автором, бо він про це не згадує), то це в необхідності, сказавши «а», сказати «б»: якщо вже держава накачує економіку грошима, то має і реґулювати її відповідно. Якщо приймається на озброєння відверто антиліберальна концепція too big to fail (у виникненні якої автор безпідставно звинувачує неолібералів), то відповідні банки чи корпорації де-факто визнаються напівдержавними (бо їхні збитки беруть на себе платники податків), відтак права їхніх номінальних власників звужуються, і представники платників податків дістають можливість втручатися в управління. В обох випадках перше без другого — це ніякий не лібералізм, а просто асиметрія, на якій, звичайно, хтось наживається. Адепти теорії змови саме отут мали би припустити і те, що вона виникла не випадково, а з подачі якихось впливових багатих людей. Але точно не через ту «мережу неоліберальних інститутів», яку намагається звинуватити у всіх гріхах автор, бо якраз ці інститути були чи не єдиними, хто бив на сполох щодо безвідповідальної монетарної політики та порятунку великих банків. І вже точно ніяк не ліберальною була політика надання безвідповідальних кредитів, яка, власне, і призвела до кризи 2008 р. Саме це було свідомим роздуванням бульбашки, а щоб приховати економічну нісенітницю, банкам та інвестфондам дозволили занадто вільні ігри з деривативами.
Як і всі ліваки, автор припускається також помилки ім. Азірова, ототожнюючи лібералізм та сприяння великому бізнесу, особливо монополіям. У книжці Альберто Алесіни та Франческо Джавацці (на жаль, видана в ориґіналі італійською, тому посилання можливе на російський переклад, є також конспект), а набагато раніше — у працях Ернандо де Сото доведено, що найбільша нерівність виникає не завдяки вільному ринку, а навпаки, завдяки браку вільної конкуренції та захисту прав власності, зокрема завдяки втручанню держави. Адже насправді абсолютна більшість сучасних держав — це не «держави Робін Гуда», а «держави принца Джона», які походять по прямій лінії від картелю первісних рекетирів, а то й просто завойовників, чия мета полягала саме у збагаченні верхівки (не багатих, що «зробили себе самі» на вільному ринку, а можновладців або «олігархів»). Інститути такої держави Аджемоґлу і Робінсон влучно назвали «екстрактивними», і навели приклад згаданого у статті Монбіо Карлоса Сліма, мексиканського мультимільярдера, як продукту саме таких інститутів — на відміну від тих, хто створив свої статки на вільному конкурентному ринку. Слім, до речі, не зміг працювати у США — саме тому, що там, на відміну від Мексики, держава не стала допомагати йому в монополізації ринків, а діяла навпаки. Приклади російських олігархів, звісно, з тієї ж колоди: автор робить типову помилку всіх ліваків, відмовляючись розрізняти багатства за джерелами походження, тобто відмовляючись відділяти прибуток (чесно зароблений) від ренти (незаробленої).
Це не означає, що у розвинених країнах більше не залишилося можливості збагачуватися за рахунок ренти. Справді, існують вади ринку, в тому числі природні монополії, і ці вади вимагають певного втручання держави. Але ліві тут припускаються такої самої помилки, як і їхні опоненти радикальні лібертаріанці (які заперечують існування вад ринку): вони охоче помічають вади ринку, і навіть малюють їх там, де їх нема, натомість уряд вважають всемогутнім та добромисним. На відміну від обох радикальних течій, критикований автором Мільтон Фрідман, наприклад, визнає вади ринку, і навіть наводить дуже логічний критерій доцільності втручання держави: там і тільки там, де, з одного боку, наявні «вади ринку», а з іншого — держава (не абстрактна, а конкретна, наприклад українська) здатна вреґулювати проблему у кращий спосіб, ніж без її втручання. Адже уряд теж має свої — численні! — вади, найнаочнішою (але далеко не єдиною) з яких є корупція.
Небажання визнавати вади уряду зрештою робить лівих «корисними ідіотами» в руках шукачів ренти. Адже саме вади уряду дозволяють перетворювати його втручання чи невтручання на джерело ренти, в тому й через кейнсіанські механізми (друкування грошей, бюджетний дефіцит etc.). Цілком можливо, що частина таких шукачів ренти використовують неоліберальну риторику (за допомогою таких самих «корисних ідіотів» з-поміж крайніх лібертаріанців) — тоді, коли їм треба позбутися певних обмежень. Але набагато частіше ті самі чи інші шукачі ренти використовують з тією самою метою ліву риторику — у тих випадках, коли в їхніх інтересах посилити державне втручання. Типовий приклад з життя розвинених країн — це саме та програма доступного житла (subprime loans), яка спричинила бум, що закінчився кризою 2007–2009 рр. Якщо подивитися під правильним кутом, то це питання не ідеології, а банального лобіювання відповідних корисливих інтересів. І боротися треба не ідеологічно, а через виявлення та закриття (в тому числі — і за допомогою просвіти) джерел непродуктивного збагачення, хай би чим їхні бенефіціари прикривалися. Ідеологічна суперечка в цьому питанні тільки грає на руку шукачам ренти, бо відволікає від головного і зіштовхує лобами тих, хто міг би завадити пошуку ренти.
Тепер по суті самої суперечки. Я б не формулював її як «Кейнс проти Гайєка», бо насправді це різні речі. Теорія Кейнса — це, в принципі, серйозна економічна теорія, просто, як і будь-яка теоретична модель, вона обмежена. У цьому випадку — насамперед своєю механістичністю: вона на мікроекономічному рівні належно не підкріплена, натомість базується на кількох дуже сильних припущеннях, як-от: досконала конкуренція, досконалий конкурентний відбір підприємців (якщо підприємство недозавантажене — то це тільки з причини ґлобального дисбалансу між попитом та пропозицією, а поганий менеджмент тут ні до чого, бо такого у ринковій економіці буцімто не буває) тощо. До того ж кейнсіанство у довгостроковому періоді несумісне зі сталим розвитком, бо руйнує свою власну базу — названі припущення віддаляються все далі й далі від реальності з кожним епізодом застосування кейнсіанської економічної політики. Тому зараз і маємо глухий кут, з якого кейнсіанськими методами вийти вже не вдасться: ставки вже неґативні, а зростання — близьке до нуля, якщо взагалі є. І навіть не зрозуміло, як застосувати неоліберальні рецепти у такій ситуації без руйнування усього світового порядку. Що, між іншим, теж цілком можливе.
Неоліберальна теорія в економічному сенсі набагато краще обґрунтована, але теж обмежена, хоча й з іншого боку. Її головна проблема у тому, що вона також вважає інституції даними і не враховує як належить політико-економічні й соціальні фактори. А також, на жаль, у тому, що послідовно впроваджувати її висновки — політично невигідно за умов представницької демократії з загальним виборчим правом. Утім економіка має справу з живими людьми, і це вносить великі корективи у теорію.
На великому рівні проблема у тому, що жива людина, на відміну від логічно струнких моделей та теорій, — непослідовна і не конче раціональна. Кожен з нас є конкурентним та солідарним одночасно, хоч, залежно від обставин, різною мірою. Тому теорія, яка абсолютизує конкуренцію, є «нульовим наближенням» в одному сенсі, а протилежна їй, що абсолютизує солідарність, — в іншому. Моделі, побудовані на таких теоріях, є однаково утопічними, а їхні прихильники — однаково зашореними сектантами (поспілкувавшись на ФБ з анархо-капіталістами, наприклад, я з жахом побачив у них ознаки справжнісінького більшовизму, аж до «виховання нової людини», без якої модель, звісно ж, не працює). Тому «істина» є дещо еклектичною з ідеологічного погляду і встановлюється в кожному окремому випадку через суспільну дискусію (суспільний вибір), баланс, а не через послідовний математичний доказ.
При тім, як правильно стверджують Алесіна та Джавацці, перш ніж знаходити баланс між солідарністю та конкуренцією, треба спочатку знищити ту частину придушення конкуренції, яка походить не від солідарності, а від звичайнісінького «суспільного порядку з обмеженим доступом» (і, відповідно, ту частину наруги над солідарністю, яка зобов'язана своїм існуванням не конкуренції, а навпаки, її придушенню) — бо вона зазвичай набагато більша за те, чим переймаються ліві. Намагання замінити відкривання доступу перерозподілом є підтримкою «обмеженого доступу». Тобто ліві непрямо грають на підтримку тих самих монополій та пошуку ренти.
Україні, очевидно, варто долучитися до цієї дискусії (Несторівська група, трохи відкрию інформацію, готує пропозиції в цьому плані), намагаючись встановити баланс в наших умовах і винайти чи запровадити запозичені ефективні механізми поєднання турботи про слабких (солідарності) з конкуренцією. І в цьому контексті стаття Монбіо є корисною, бо наводить на певні думки, зокрема такі.
1. Недарма, мабуть, у країнах, де найгостріше стоїть проблема самотності, — одночасно найсильніші інститути. Важко визначати причинність, але інститути та міжособові зв'язки є, вочевидь, у багатьох випадках субститутами. Наприклад, при обміні: або ти ходиш на базар до одних і тих самих людей, які не обдурять, бо ви одне з одним кожного дня спілкуєтеся; або — до супермаркета, де не дурять, бо є контроль, але натомість усе безособово. Або пенсії: у традиційному суспільстві вирощували купу дітей, аби було кому утримувати в старості; у сучасному — батьки не залежать від дітей. І таке інше. Чи не означає це, що інститути руйнують, цитуючи Ярослава Грицака, «су-спільство»?
2. Відповідь, що її пропонує Несторівська група, полягає у поєднанні солідарності з конкуренцією через своєрідний суспільний «договор відкупу»: активна частина людей дістає свободу для самовираження (та, у разі успіху, збагачення відповідно до таланту) і ґарантії безпеки в обмін на частку доходів, яка дозволяє забезпечити соціальні ґарантії (але не рівності!) патерналістично налаштованій частині суспільства. Але треба усвідомлювати, що ця ідея весь час під загрозою. Ми пропонуємо ґарантувати тільки від абсолютної бідності, що становить загрозу безпеці (і такий підхід є сталим, бо розміри абсолютної бідності зменшуються із зростанням добробуту, отже, вивільняється дедалі більше ресурсів для розвитку), проте люди здебільшого сприймають бідність як відносну. Тож на якомусь етапі вони приводять до влади соціал-демократів (або просто популістів), які оту сталість зростання підривають, мотивуючи це саме солідарністю у вигляді боротьби з нерівністю. Цей шлях веде у глухий кут, бо зрештою утворюється «клас» соціальних паразитів, які живуть на ренту (в даному випадку — справжню), яку отримують за те, що «правильно» голосують. І вони розмножуються дурним прикладом, а зрештою стають (разом з бюджетниками) більшістю — що є кінцем зростання і початком загнивання. Як від цього вберегтися? Чи можна на нинішньому етапі заздалегідь закласти запобіжники, які б не допустили в Україні повторення грецького сценарію? Бо, на жаль, усі інші передумови в нас наявні...
27.04.2016