Скорбна мати

(Спомин)

Довго-довго прийшлося ждати...

Северка Жука,*) 20-літнього укінченого ґімназиста, засудили на кару смерти за злочин на ідейному підкладі. Ніколи не забуду його ніжного, майже дитячого лиця і тих чорних, глибоких очей, що заєдно сміялися, а усмішка ця була така щира, невинна, що ніхто й не повірив би в переступлення ним межі, заораної лемішем карного закону. А все ж таки... Ідея!

Довго прийшлося ждати... Рішення голови держави про життя або смерть засудженого не надходило. Цілі тижні та місяці проводив Северко самітний у келії в жахливій таємності. Я приходив до нього, щоб його розважити. Він заєдно з тією самою доброю усмішкою вітав і прощав мене.

— Пане, я на все приготований! — говорить спокійно... Та чи спокійно?... Може тілько своєю молодою, проте сильною волею приглушував усі почування, що нуртували в душі — до останку показати себе сильним.

Вкінці прийшло вирішення. Присуд смерти... Жахливе слово. Десь після полудня**) повідомив мене прокуратор, що позавтра, вдосвіта, в четвертій годині, присуд буде виконаний. Мені мороз перейшов по тілі. Це ж має розпрощатися з життям надійна, молода людина, що майже ще не жила...

Як оборонець, я мусів уже з обовязку бути при виконанні цього присуду. Чекали там на мене дійсно жахливі переживання — розмова з батьками, ріднею, остання розмова при екзекуції... Я чув, що: мені не стає сил, що нерви мої не видержать. Та що було діяти? Окремим післанцем повідомив батьків і з жахом дожидав тієї хвилини, що прийти мусить.

На другий день ранесенько чую дзвінок. Відчиняються двері і входить Северинова мати. Прийшла ця перша прикра зустріч — розмова з матірю засудженого, матірю найбільш улюбленої дитини. Це її мізинчик. Вона про нього інакше й не говорила, як тільки "мій Северко", або "мій синуньцьо". Я був приготований на те, що в своїй великій горесті, ця селянка стане гірко ридати, відходити від памяти, бо так звичайно бувало. І я боявся тієї розмови, не знав сам, як запанувати над собою і своїми нервами.

Та вона була така сама, як я нераз її бачив. Спокійна. З таким самим усміхом на лиці, не плакала, не ридала.

— Що ж діяти! Така вже Божа воля! — сказала твердо, здавивши біль.

Я очам своїм і вухам повірити не міг: як це, — мати Северка, того, що так страшенно любила, преспокійно приймає цей несамовитий удар? Бо розумів надто добре яка то болюча ця втрата рідної дитини для матері, розумів і те, що — при наших пересудах — значить слово "мати повішеного". Я відчував аж надто добре, що у цій хвилині мусіла вона переживати. А тому спокій її здивував мене і не так може цей спокій, як ця нерозгадана сила волі матері селянки, що потрафила аж так здавити у собі ввесь цей біль та жахливе терпіння.

А вона наче б то догадалася; що я думаю.

— Ви певно дивуєтеся, що я така cпoкійна? — сказала притишено. — Але не знаєте, що діється у мене ось тут, у серці...

Хвилину ми мовчали. Опісля стали обговорювати, що й як. Коли вона піде на побачення зі сином і як має з ним провести ці останні хвилини, причому звернув я їй увагу, щоби при цій розмові сама не плакала, ані не спричинила плачу у сина, бо він у ніякому разі не сміє заломитися.

— "Вони у мене сльози не побачать! — сказала твердо. — "Вони" мали би ще тішитись тим, що завдають нам такий великий біль, що роблять мені таку страшенну кривду? Ні! Їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старшого сина. Ми йому ще нічого й не казали. Він напевно не видержав би. Такий мякий, як віск. Скажемо йому тоді, як буде вже по всьому. Тому йoгo навіть сюди не брали. А тут вам, за ваше добре серце для "мого Северка" я привезла гостинця, курочку, бо більше нічoгo не мала...

Я почув це й здригнувся всім тілом. До очей тиснулись самі сльози. Насилу гамував себе, закушуючи вуста. Як то? Ця мати в такій жахливій хвилині свого страждального життя не забуває навіть про те, що наказує прадавній місцевий звичай доброї поведінки: прийти з гостинцем... Що було відповідати на це. Я подякував їй, зазначуючи, що ніколи гостинець не був такий дорогий, як саме цей.

Ми розпрощались мовчки і вона пішла на те останнє побачення. Я не міг найти собі спокою, нерви рвались щораз більше, а в таких психічних настроях час довжиться у безконечність.

Вечором нещасна мати знову прийшла до мене. Дальше усміхнена, спокійна, як би нічого й не сталось. — Ет, — подумав я — сміх крізь сльози!...

— Я була у мого Ceвepкa! — почала вона. — Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною. Просив, щоб ви його відвідали, а я казала, які то труднощі ставить вам начальник тюрми й обіцяла, що будете в нього завтра раненько ще перед усім. Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: Слухай, Северку! Щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцював, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю. Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти. Прошу для них на завтра рано вистаратися дозвіл на побачення..

Тут, то я вже просто остовпів з дива. Цього, що почув, навіть не міг собі уявити. І тоді мимохіть прийшло мені на думку, що навіть Богоматір — оспіване поетами материнське серце — і Вона плакала, коли тратила Сина, а довгі віки опісля артисти й малярі напружуватимуть цілу свою уяву, щоб відтворити цей біль і ці сльози.

А тут саме переді мною наша селянка, нещасна матір. І її давить не менший біль і вона в такій же скорботній хвилині не заплакала, не заридала, вона ще й сина піддержувала, щоб гордо держався й не зломився.

Оспіваний і змальований уже цей материнський біль і ці сльози. Та хто ж у силі змалювати цю нашу скорботну матір-селянку з її болем, без сліз. Якого пера, якого пензля би треба.

І син був гідний матері. В останній хвилині додержав їй слова. З усмішкою на лиці, з розясненими очима пішов на смерть.

*) Правдивого прізвища з відомих причин не подаємо.

**) З тих самих причин не подаємо календарних дат справи.

[Краківські вісті]