Перший галицький

Попри популярну в проросійських колах байку про те, ніби «західняки», «рухівці» чи «націоналісти» двадцять років вели країну «не туди, куди треба», — це насправді вперше виходець із Галичини очолює один з трьох основних органів влади в Україні.

Перефразовуючи класика, скажемо: Андрій Парубій тепер — «не друга, але й не третя особа в державі». Згідно з устроєм парламентсько-президентської республіки, посада голови Верховної Ради є другою у владній ієрархії після президентської. І навіть на випадок, якби з головою держави, борони Боже, щось трапилося, то віжки виконувача обов'язків президента перейшли би саме до спікера, а не до постаті, щодо котрої в Україні запекло сперечалися протягом останніх трьох місяців, тобто прем'єра.

Тож у парламентській президії їх, львівських, тепер є двоє: бо ліворуч від 45-річного Парубія сидить Оксана Сироїд. Але можемо піти ще глибше й казати про «клан» навіть не львівських, а червоноградських: Андрій Парубій народився у Червонограді, а Оксана Сироїд походить із села Городище, що за 10 кілометрів від шахтарського міста, й ходила до школи в Червонограді.

З певного погляду можна сказати, що Парубій опинився у спікерському кріслі випадково. Його парламентський злет пов'язаний з партійною квотою «Народного фронту» — переможця парламентських виборів 2014 року. Півтора року тому «фронтовики» поставили себе в кадрову скруту, коли перших осіб блоку — Яценюка, Турчинова, а з ними і Петренка з Аваковим — відрядили на роботу до інших органів влади. Найадекватнішою кандидатурою був Парубій, який мав добру опінію серед громадськості як командир майданівської Самооборони і мав інституційний досвід після кількох місяців секретарювання в РНБО (цікаво, що спікер ВР і секретар РНБО зразка 2014 року тепер помінялися межи собою становищами). І сьогодні, коли Блок Петра Порошенка зазіхнув на прем'єрську посаду, президію Верховної Ради мусили віддати «Народному фронту». Ніхто ні на мить не вагався, що Парубію.

Можна зробити очевидний висновок, що Андрій Парубій не є ані найбільшим знавцем парламентського реґламенту в сесійній залі і, можливо, ані найкращим модератором для внутрішньої депутатської дискусії. Такою є партійна система України, таким є становище у вищих колах, такою є ціна компромісу, які передбачають: нагорі опиняється не той, хто вміє, а той, хто влаштовує.

Але тепер поставимо префікс «contra» самим собі. Андрій Парубій — це плоть від плоті «майданівський» спікер, це фіґура, яка якнайбільше уособлює запит суспільства, сформований у вигляді результату виборів 2014 року. Дуже просто: на відміну від кандидатури Володимира Гройсмана чи кандидатур до цілого складу Кабінету Міністрів, саме Парубій під час голосування у ВР повною мірою заручився підтримкою голосами старої, створеної на постмайданівській хвилі, коаліції. Парламент підтримав його спікерство 284 голосами, «зелені кнопки» натискали і Радикальна партія, і «Батьківщина», і «Самопоміч». Для порівняння, Гройсман дістав 257 «за», а Кабмін — лише 239.

Щобільше, постанова про призначення Парубія головою Верховної Ради — найрезультативніше голосування в парламенті за весь спекотний четверговий день і одне з найрезультативніших у 2016 році.

Парубія поважають — це добра «фора» для особи, яка береться керувати хаотичним будинком під куполом. У Парубієві бачать людину, котра вирізняється з-поміж класу інших посадовців, що по коліна застрягли у політичній кризі, — це дає надію, що парламент скине зі себе хомут ручного органу.

Андрій Парубій і сам говорив у своєму «кандидатському» виступі, що Верховна Рада має більший потенціал для ухвалення рішень, ніж голоси тандему двох коаліційних фракцій. Бо, як він зазначив, тепер і більшість, і опозиція мають спільні погляди зі стратегічних питань. «Ми маємо унікальну ситуацію — вперше за 25 років в модерній українській історії ми маємо проукраїнську, проєвропейську більшість і проукраїнську, проєвропейську опозицію… І коаліція, і опозиція мають однаковий погляд на фундаментальні речі для української держави», — заявив Парубій.

Спікер закликав шукати порозумінь і сказав, що за всіх часів «найбільшим нашим прокляттям були боротьба між собою і втрата орієнтирів». «Нам весь час треба пам'ятати, що ми в найбільш відповідальні моменти повинні навчитися крізь політику бачити Україну», — закликав тоді ще кандидат у голови ВР.

Бідою українських спікерів є не те, що їм бракує реґламентних знань (пригадуєте затинання Гройсмана в перші дні його спікерства і підказки Турчинова «з останньої парти»?), а те, що вони виступають у ролі прислужників. Майже всі рішення Верховної Ради — це, звісно, не секрет — «витягуються» із сесійної зали і не будуються на тому, щоб відобразити волю більшості. Найбільші сподівання щодо Парубія пов'язані саме з тим, щоб він зламав цю традицію, яка саме за часів його попередника розрослася до непривабливих розмірів.

Перші налисники видалися для пана Андрія глевкими. Верховна Рада затверджувала склад уряду в хитромудрий спосіб, що його «європейські опозиційні партії» назвали антиконституційним. Річ у тім, що постанову про персональний склад кабінету пропонував народний депутат Володимир Гройсман — натомість Конституція передбачає, що це належить до функцій прем'єра. Суща дрібниця — а позареґламентна.

Друге: парламент затверджував усіх міністрів одним оберемком, хоча насправді подання на міністрів оборони та закордонних справ має бути окремим, його реєструє президент іншими постановами. Не варто шукати виправдань: у грудні 2014 року — коли формувався другий уряд Яценюка — кандидатури Полторака й Клімкіна розглядалися окремо від решти міністрів. Власне, цю постанову про персональний склад уряду ставив на голосування Парубій. Це його перша спікерська відповідальність.

Пізніше новий голова Верховної Ради мав ще один неприємний трафунок — у сесійній залі не вистачало голосів на програму уряду, яка давала би Гройсману річний імунітет. Андрій Парубій після того, як Верховна Рада недодала до програми 12 голосів, поінформував, що скористається правом повернутися до розгляду постанови — та лише однісінький раз. Пан спікер не дотримав свого слова, бо повертався до «імунітету» ще двічі: одного разу на прохання депутатів, котрі завіялися в буфетах чи кулуарах, а іншого разу — на прохання Гройсмана, відомого «майстра переголосувань».

Вважатимемо, що ці ексцеси трапилися через тиск моменту або інших персоналій, котрі перебували за лаштунками, — президента і прем'єра. Тим більше, що Парубій уже в п'ятницю обмовився, що «вчора був важкий день».

В інтерв'ю журналістам після призначення пан Парубій сказав, що реформування Верховної Ради — один з його пріоритетів. «Я буду мати кілька несподіваних рішень», — заінтриґував він.