Саме таку амбітну мету Львівського місяця у Вроцлаві задекларував на відкритті директор польсько-української фундації «ТРАНСКУЛЬТУРА» Рафал Козінський. Беручи до уваги якість того, що він робить, Рафал щиро вірить у можливість такої культурної окупації.
Першого квітня у Вроцлаві розпочався гіперважливий (для України) проект – Львівський місяць, упродовж якого польське місто буде переповнене мистецтвом/текстами/образами/звуками/запахами/ й людьми зі Львова та України. А все тому, що цього року місто Вроцлав (разом з іспанським містом Сан-Себастьян) отримало почесний титул «Європейська столиця культури 2016» та упродовж квітня поділиться цим званням зі Львовом. Програма «Європейська столиця культури» бере свій початок з далекого 1985-го і є проектом Єврокомісії. Саме тому участь у конкурсі можуть брати виключно міста з Об’єднаної Європи. Тож те, що Львів отримав шанс упродовж місяця й собі стати культурною столицею Старого Світу – є Подією культури року (якби раптом десь була така номінація).
Однією з найвагоміших акцій Першого дня Місяця стало відкриття унікальної за своїм значенням та історичною вагою виставки «Український Зріз: переТВОРЕННЯ». Тут варто почати з приміщення. Презентація українського мистецтва для оргкомітету «ЄСК Вроцлав 2016» є настільки важливою, що мерія польського міста виділила для експозиції 5 поверхів кам’яниці на Ринку (включно з підвальними приміщеннями). Раніше там розміщувався торгівельний центр на зразок наших цумів. Важко уявити собі таке розуміння ролі і місця культури в наших широтах.
Що ж таке «Український ЗРІЗ : переТВОРЕННЯ»? Це дві частини одного цілого: кураторський проект Влодка Кауфмана та Ліди Савченко-Дуди, в якому вони зібрали роботи більше сорока сучасних українських митців та (вперше в історії української культури!) знакові роботи з Відкритого архіву медіамистецтва України – (де)(ре)конструювання – під кураторством Андрія Лініка і Яніни Пруденко.
Перша частина проекту розміщується на трьох поверхах і має назву «Український Зріз: переТВОРЕННЯ».
«Назва перетворення, очевидно, невипадкова. Проект «зрізу» – це трієнале, яке відбувається вже втретє. Сьогодні проект припадає на час, коли в Україні війна. Тому для нас, організаторів, було дуже важливо відслідкувати, як це вплинуло або не вплинуло на митців. І якщо минулі рази ми намагалися відбирати художників так, аби представити всі регіони України, то цього разу обирали проекти, які, на нашу думку, підходили до візуалізації цієї ідеї. Нас аж ніяк не цікавило зібрати парад зірок, тому тут є роботи як дуже відомих художників, так і таких, яких не знають ще навіть в Україні», – зазначив Влодко Кауфман.
У задумі вроцлавського «Українського зрізу» смисловим підґрунтям є «земля» в усіх можливих ракурсах трактування митцями цього поняття. Куратор неодноразово наголошував на важливості землі як метафори для розуміння актуальних подій на Сході країни. А також того, як поняття землі як ґрунту/будівельного матеріалу/Батьківщини/дому/поверхні/Земної кулі трансформується в твори й стає віддзеркаленням страхів/сподівань/травм/певності чи непевності авторів. «Багатьом здається, що сучасне мистецтво існує десь в абстрактному вимірі. Але на те воно й «сучасне», що дуже точно й швидко реагує на те, що відбувається в соціумі», – каже куратор.
Перший поверх привертає увагу до робіт львівського художника Андрія Сагайдаковського. «Коли ми обираємо проекти, в яких присутні плавці, я мимоволі пробую трактувати це у контексті анексії півострова (до подій з Кримом мені б це й на думку не спало!), – коментує Кауфман. – Або от постать журливого чоловіка, який стоїть на пірсі, і не зрозуміло, яка то пора, які в нього наміри, чи він допливе, чи не допливе?… Мені ця робота видається іконою невизначеного сьогодення. Виявляється, художник, який вважає себе абстрагованим від соціуму, може настільки збурювати свідомість глядача».
Влодко Кауфман пропонує звернути пильнішу увагу також на роботу «Il fondamento» знаменитого харківського графіка Павла Макова. Проект Макова – це метафора будівництва блокпостів з того бетону, який призначався для закладання фундаментів. Вочевидь, художника подразнює «неконструктивний» метод нецільового використання матеріалу: в сучасній Україні бетонні блоки є засобом оборони від смерті, тоді як створені були для зведення домівок для життя. «Це певна "вибудована графіка", яка може нагадувати відбиток пальця або навіть Божу печать», – ділиться міркуваннями куратор.
Дуже промовистою є інсталяція Наталки Шимін, яка знову відсилає нас до теми землі. Пригадуються дитячі мрії про казкові землі, в які хочеться потрапити. Мисткиня використовує змішану техніку: будує пасочки з ґрунту (та ж земля) на тлі тканого килимка, які раніше вішали коло дитячого ліжка. На килимку – чарівний замок, і авторка наче ностальгує за тим, що так і не потрапила у той вимріяний світ. Але, якщо додивитися, то розумієш, що на килимку зображено Ринкову площу Вроцлава. Тобто, за вікном ми якраз маємо нагоду побачити реалізацію дитячої мрії художниці: реалізацію мрії про казкові землі.
Для «Зрізу» куратори Влодко Кауфман та Ліда Савченко-Дуда свідомо обрали кілька проектів авторів, які особисто побували на війні. Адже відомо, що коли людина опиняється в екстремальних умовах, це збурює її креативність. Ймовірно, розуміння того, що будь-яка мить може стати останньою, запускає механізм творчої реалізації. Так з’явилась медіаінсталяція багаторічного беззмінного прес-секретаря «Дзиґи» Юрка Вовкогона «Рани», який під час служби на Сході зафільмував сліди-рани від обстрілів на деревах. Це його перший досвід роботи з візуальними образами, до того він практикував лише писання віршів. Окрім теми каліцтва війною в прямому і переносному сенсах, Юрко працює також з поняттями тиші та шуму. Не тільки на війні важлива здатність вслухатися/розчути, тож автор пропонує нам зануритись у звуки тріскучого беззвуччя розсипаних попід «Ранами» пластикових кристаликів, які озвучують кожен крок глядача, щоби нагадати – кожен твій рух/крок відчутний, важливий, має резонанс, а, отже, ти буквально відповідальний за кожен крок.
Понад півсотні візуальних об’єктів проекту наводять на думку, що «Український Зріз» є перетворенням у квадраті. З одного боку, йдеться про реакцію/переосмислення сучасного українського мистецтва загальносуспільних проблем та війни. З іншої – актуальне мистецтво (ре)транслює нові смисли й шукає виходу з патової ситуації конфлікту, коли питання землі як маркера самоідентифікації суттєво загострилося. Напевно, ця дуальність є єдино можливим рецептом самозбереження українського мистецтва у реаліях від 30 листопада 2013 року до сьогодні.
Два верхні поверхи займає історія українського медіамистецтва: «Українскький Зріз: (де)(ре)конструювання», де зібрані знакові медіаоб’єкти від 1991-го й до 2015 року. За словами кураторки Яніни Пруденко, дуже симптоматично, на жаль, є те, що наше медіамистецтво вперше експоноване на теренах Польщі, тоді як Україна не проявляє жодного зацікавлення цією темою. «Це перша виставка, яка ґрунтується на матеріалах Відкритого архіву медіаарту, незалежного проекту, який не підтримується державою та існує з 2008 року, – коментує Яніна. Роботи першого поверху вибудувані за хронологічним принципом». Експозиція українського медіамистецтва поділена за наступними темами: ерос і танатос, [оптичні ] ілюзії, критика ТБ, німе кіно, глітч/loop, присвята Малевичу, люди з особливими потребами, війна і революція.
Перший «медіаповерх» розпочинається проектом Олександра Гнилицькго, який ще з дев’яностих працював з новими медіа. Він часто використовував оптичні ілюзії, що назагал було властиво для медіаарту ‘90-тих (проекти О.Ройтбурда, В.Лавного). «Окрім оптичних прийомів, у вітчизняному медіамистецтві відчутна тема німого кіно, яка була популярною ще з тих таки 90-х. Олександр Ройдбурд цитує німе кіно і вкладає туди свої фрази, тоді як Ілля Чічкан наслідує його естетику. Одеський художник Гліб Ткачук у своїй роботі використовує кіно Ж. Мельєса і зіштовхує три жанри: телебачення, кіно і цифрові медіа», – наголошує кураторка.
Окрема кімната на «Українському Зрізі» присвячена темі людей з особливими потребами. Тут можна побачити/послухати роботи з ‘90-х і нульових. За словами Яніни Пруденко, ця тема була і є популярною серед українських медіахудожників. Унаслідок АТО ця проблема значно актуалізувалась, бо людей з особливими потребами стає все більше.
Важливим для українського медіамистецтва є також творчість Казимира Малевича, найвідомішій роботі якого «Чорний квадрат на білому тлі» щойно минулого року виповнилось 100 років. Цій темі присвячена 3D роботична аудіоінсталяція чорного квадрату Андрія Лініка «ОМ», в якій scienсe-art поєднується зі строгою естетикою супрематизму, а також «Чорний екран» – робота Семена Кравцова з херсонської групи «Тотем». Прикметно, що митець розмістив свою роботу в куті під стелею, як це зробив сам К. Малевич на «Останній футуристичній виставці «0,10», де вперше було експоновано «Чорний квадрат», що, за задумом художника зайняв традиційне місце ікони.
Остання кімната «Українскього Зрізу: (де)(ре)конструювання» містить найсвіжіші роботи-рефлексії на тему війни і революції. Митці намагаються осмислити роль і постать героя, виникнення його образу та набору характерних ознак. Антон Маков у медіаінсталяції «Hero» використовує пошуковик, який вихоплює з надр мережі випадкові обличчя за темою «герой» і формує фоторобот сучасного медіагероя. Відеоробота Аліни Якубенко була створена 2014 року під час резиденції на острові Бірючому в Азовському морі. Мисткиня тоді пошила двосторонній прапор: з однієї сторони він жовто-блакитний, з іншої – російський триколор. Це може бути як рефлексією непевності політичної та громадянської позиції східних територій країни, так і загалом непостійності, мінливості й непослідовності українського політикуму.
Під час кураторської екскурсії Яніна Пруденко згадала й про інтерактивний медіапроект Михайла Барабаша «Тир», який він створив ще до революції. Тут напевно слід говорити про провидницьку функцію мистецтва, його надчутливість до майбутніх суспільних перетворень. «У 2014-му році – на початку 2015-го я збирала останні твори для Відкритого архіву медіаарту, – коментує Яніна, і виявила, що вже у 2013 році у роботах було певне передчуття трагічних подій. Результатом такої пошукової роботи стала виставка «Передчуття 013».
Відтак, масштабний проект «Український зріз: переТВОРЕННЯ» разом з двома поверхами «(де)(ре)конструкції» історії українського медіаарту створили у Вроцлаві прецедент, який є апріорі унікальною подією в історії сучасного українського мистецтва. І водночас – дошкульним докором. Важливо – бо трієнале втретє демонструє світові, що українське актуальне мистецтво динамічно розвивається і реагує на суспільні проблеми. А також має потужний сектор медіаарту, який так само включений у (р)еволюційні процеси українського суспільства. А докір в тому, що такі масштабні мистецькі проекти чомусь більш цікаві західному сусідові, ніж країні-продуценту, де влада від культури і влада загалом не розуміють і не хочуть зрозуміти важливості культури як рушія суспільних перетворень.
Найцінніше тут, однак, те, що завдяки і всупереч усьому, «Український Зріз» таки відбувається і триватиме у Вроцлаві до кінця квітня; що вже є тримовний каталог трьох перших поверхів, а незабаром з’явиться й каталог всього медіаарту, що значно збільшує наші шанси таки «захопити Європу Україною».
У тексті використана пряма мова Влодка Кауфмана та Яніни Пруденко з першої кураторської екскурсії «Українським Зрізом», яка відбулась 2 квітня 2016 року, на другий день Львівського Місяця у Вроцлаві.
Фото: Ірина Шимон
13.04.2016