Спогади про Югославію.

Драґо Янчар

Відомо дві драматичні оповіді, які змальовують мить, коли словенці відокремились від Габсбурзької монархії. Обидві з відповідною часткою напруги, пафосу і зворушення, як це властиво історії, що незабаром стане легендою. Є чимало їхніх варіацій з по-різному розставленими акцентами.

Перша історія відбувається в тиші австрійського двору, у цісарсько-королівській авдієнційній залі. Її протагоністами є Карл I, цісар Австрії і король Угорщини, та доктор Антон Корошец, депутат Райхстаґу і безсумнівний політичний лідер словенського народу, дотоді завше вірного Австрії. Тієї пори, 11 жовтня, Австро-Угорщина майже програла війну, монархія тріщала по швах, велична, сповнена слави держава переживала військовий, економічний та політичний занепад. Молодий реґент здавався пригніченим, Корошец, католицький священик, поводився впевнено. Розмова велася повільно, перериваючись тривалими хвилинами тиші. Це мовчав цісар, який хотів би зупинити час, але той невпинно збігав. Корошец знав, що ззовні, за дверима цієї зали, історія, згідно з волею Бога, мчить назустріч новим цілям, тож оголосив цісареві, що словенці, спільно із хорватами та сербами, створять нову державу. Цісаря ця новина сповнила сумом, позаяк словенці завжди були вельми лояльні до монархії, а з Корошцем він завжди міг порозумітись.

– Ми пережили нечувані переслідування, – сказав Корошец і по тій хвилі продовжив: – діяли заборони зібрань, шаленіла цензура.

Цісар відповів на те, що словенці не витримають в згоді з православними сербами, хорвати також ні. Корошец переконаний, що усі будуть рівні в усьому, а хто буде працьовитий, той дасть собі раду. Словенці довели вже свою міць у боротьбі з німцями та в економіці, а серби сливуть з толеранції. Цісар, який тримає в шухляді маніфест до своїх народів (проголосить його кілька днів пізніше), пропонує словенцям автономію. Це було метою їхньої політичної боротьби протягом майже ста років.

«Запізно, Ваша Величносте, запізно», – відповідає доктор Корошец. Цісар питає, чи то можливо, що словенці облишають його, а потім затуляє обличчя руками й починає ридати. Корошец, за його розповіддю, неквапно вийшов із зали, позаяк цісар нічого вже більше не казав. Це була їхня остання зустріч.

Другий епізод відбувся вісімнадцять днів пізніше, 29 жовтня 1918 року, на Конґресовій площі в Любляні. Незліченна кількість людей, прапори, транспаранти, вигуки, делегації з усіх куточків Словенії, багато чоловіків у мундирах австрійського війська. З балкону Крайового Палацу політичні лідери зачитують прокламацію Національної Ради про відокремлення словенців від Австрії та приєднання до нової Держави Словенців, Хорватів і Сербів. Натовп радісно вітає право націй на самовизначення, вигукують гасла на честь Вілсона-визволителя, історичної справедливості, Держави Сербів, Хорватів і Словенців, республіки, слов'ян, які живуть на території від Ґданська до Трієсту і доктора Антона Корошця, якого нема на балконі. Він у Швейцарії, серед дипломатів проводить бурхливу діяльність на користь нової держави. В своєму документі Національна Рада хоча й проголошує відокремлення та створення нової держави, але жодним словом не згадує, що Словенія також залишає монархію. Натовп жадає більшого, бажає усього. Тоді відбувається щось непередбачуване. «В цей момент, – пише журналіст газети «Словенец», – до балюстради підходить молодий поручник, доктор Міхайло Ростохар з оголеною шаблею в руці і від імені словенських офіцерів австрійського війська, зібраного на площі, відмовляється виконувати накази Австрії, водночас складаючи присягу Національній Раді. Натовп охоплює запал, вихором пролітає шалена хвиля емоцій: кожен знає, що ми саме переходимо від старої Австрії до нової Югославії».

Словенці з ентузіазмом увійшли до новоствореної Держави Словенців, Хорватів і Сербів із Загребом, який слугував за столицю тимчасового уряду. Австрійської «в'язниці народів» вже не існувало, і якоїсь миті світ здавався щасливим та ідеально впорядкованим.

Але тільки цієї миті. Через місяць, коли нова держава блискавично та без попередніх, детальних погоджень, об'єднувалась із Королівством Сербії та Королівством Чорногорії, загальний ентузіазм вже дещо послабшав. В одній люблянській парафії парох записав у хроніці: «Я зробив усе, щоби люди прийшли на урочисту службу з нагоди заснування Королівства Сербів, Хорватів і Словенців, але храм не був повним». Невідомо, які події цього місяця стали на заваді людям піти до церкви. Можливо, те, що з очікуваної республіки вийшло королівство, а столицю перенесли з Загреба до далекого Белграду. Можливо, простий факт, що люди ані на йоту не покращили свою долю. Люди нетерпеливі та швидко забувають про ентузіазм. Після двох років ілюзії остаточно розвіялись. Минуло ледь два роки від створення нової держави, коли жандармерія та військо на вулицях Любляни вже стріляють по робітниках-страйкарях і демонстрантах. Вбито тринадцятьох людей, тридцять поранено. Схожа подія протягом останніх неспокійних років панування Австрії в Любляні сталася ще під час патріотичних маніфестацій 1907 року: вбито тоді двох словенських демонстрантів. З цього приводу скликано на нараду австрійський парламент, протестувала вся громадська думка цілої монархії, розпочато слідство.

Після двох років стало зрозуміло, що нова держава не була тим, чого очікували від неї люди. Австрійську корону замінили, за невимовно низьким курсом, на сербського динара, розпущено словенські військові загони, збільшили податки. Словенія втратила Каринтію та Прімор'є, рекрути мали проходити військову службу у південній Сербії, урядовців також переносили на південь, економіка після війни не могла вийти зі стану занепаду.

Проте югославська ідея пережила усі ці, а також й інші труднощі. Хоча зростало невдоволення також в Хорватії й у самій Сербії, здавалось, що це мине, що за мить держава стане на ноги. Цього ніколи не сталось.

Аж до сьогодні. Баланс опісля понад сімдесяти років, які минули від тих, сповнених ентузіазму й щастя жовтневих днів, пригнічує. Залякане населення чекає наступної хвилі розкрученої інфляції, безробіття росте великими темпами, економіка близька зламу. Кожна хвилина загрожує вибухом національних конфліктів, які можуть перерости в громадянську війну. В Косові Сербія ввела військовий стан. В Хорватії, на території колишнього австрійського Військового Прикордоння, встановленого колись проти турків, серби нападають на відділення поліції, забирають зброю, блокують шляхи, затримують туристів, що прямують до Далматії. Федеральна адміністрація не функціонує, армія відкрито погрожує заколотом. Впродовж сімдесяти років на цій землі і на цих людях випробувано усе, що можна було випробувати в політиці – короткотривалий парламентаризм, який закінчився стріляниною у парламенті, запровадження монархічної сербської диктатури у 1929 році, військовий путч в 1941-му, початок комунізму і знов велике свято в 1945 році на Конґресовій площі з оратором Йосипом Броз Тіто, сталінську диктатуру, часи соціалістичної планової економіки і ліберальних іntermezzo, врешті вільні вибори після падіння комунізму торік, що ще більше поділило державу. Протягом сімдесяти років не вирішено жодної істотної проблеми: ні економічної, ні суспільної, ні національної. Сьогодні, 9 січня 1991 року, коли починаю писати цей текст, я почув по радіо драматичні новини. Сербія пограбувала державну монетарну систему і з фонду Національного Банку загарбала для своїх потреб величезну суму, яку важко навіть уявити, половину планованої емісії на 1991 рік. Коментатор не добирає слів: грабіж сторіччя. На зібранні президії федерації сидять генерали. Погоджено наказ роззброєння усіх формацій, які не входять у склад Народної Югославської Армії. Ніхто не вірить, що це означає те, що повинно означати – роззброєння розбійників на дорогах Військового Прикордоння. Усі переконані, що це буде спроба роззброєння хорватських і словенських загонів територіальної оборони, які, безсумнівно, не є ані «югославськими», ані «народними», водночас це початок дій проти двох республік, де комуністи програли вибори 9 січня. Ці події зловісно нагадують диктатуру 6 січня 1929 року.

23 грудня минулого року в Словенії провели референдум, поставлено на ньому одне питання: чи підтримуєте ви ідею незалежної і суверенної словенської держави? Так або ні. 88 відсотків виборців відповіли ствердно. Й справді, схоже на те, що Югославія існує вже тільки на мапі та в головах генералів. Можливо, на момент публікації цього тексту її вже не буде, можливо, замість роздумів на тему сьогоднішньої Югославії я пишу насправді спогад про неї, як саме жартівливо я й назвав свій текст, коли в жовтні минулого року обговорював цю ідею з Антоніном Лімом, редактором Lettre Internatіonale у Ґраці.

Спільне життя в югославському подружжі після понад сімдесяти років із щасливого шлюбу стало насправді нестерпним.

Коли життя у шлюбі стає нестерпним, подружжя вирішує розлучитись. А коли після довгих і докучливих розмов, після жахливих, принизливих для обох сторін формальностей, врешті настає розлучення, відкривається порожнеча. Порожнеча залишеного помешкання, порожнеча після ампутованого шматочка життя, порожній звук тиші, у тому, чого нема. Були і сварки, і навіть ненависть. Однак там, де ненависть, є любов, принаймні так пишуть у кожному дешевому бульварному романі.

З прикрістю думаю про неминучу хвилину, коли розійдуться шляхи Словенії та Югославії. Вже тривають вичерпні розмови, жадібне подружжя переносить майно у безпечне місце, газети обраховують на кожній сторінці, скільки й хто саме вніс до цього подружжя, який прибуток з нього виніс, скільки й хто та кому виплатить перед розлученням. Здоровий глузд підказує, що так має бути, позаяк ця держава від початку не була правильно сконструйована. Втім… З нею та в ній ми прожили ціле життя. Я кохаю Далмацію, сентиментальні спогади поєднують мене зі сповненими вина ночами, з приголомшливими запахами Середземного моря, холодним камінням її площ і церков; античність, ренесанс, тиша садів в католицьких монастирях на островах. Ріки Боснії, симбіоз культур і релігій у Сараєві, гул й тиснява східного базару, стукіт тоненьких молоточків, які обробляють мідь у маленьких майстернях на вузьких вуличках. Біблійна Македонія, гортанна мова моїх македонських друзів, сповнена розумних, емоційних зворотів думок. Дунай, Новий Сад, де під час фестивалю театрального мистецтва під циганську музику ми святкували проминальну славу театру та топили у вині однаково проминальні моменти (несправедливих) поразок. Белград та переповнююча його життєрадісність, ранкові запахи з численних пекарень, сербські колеги, колись обдаровані політичним чорним гумором, сьогодні вже мабуть заниклим, особливою іронією та самоіронією. Південна Сербія, містечко Вран'є, де – супроти моєї волі – я як солдат провів рік життя і де, окрім огидних казарм, пізнав також парадоксальну мішанину орієнтального сибаритства і православної містики; солодкий сум, Морава, слов'янські пісні під акомпанімент орієнтальних бубнів. І наприкінці Загреб, який у цих роздумах, без сумніву, не бажав би бути на згаданим поруч із Белградом або – борони Боже! – з південною Сербією. Загреб – з поглядом, спрямованим на Відень, але обома ногами – на Балканах. Загреб це вже майже Словенія, втім, і щось інше: його історичний патос, хорватські шахівниці, виразний католицький месіянизм, центр реґіону на сторожі західної цивілізації: antіmurale chrіstіanіtatіs. Так, і Загреб опиниться в іншій державі, яка буде називатись Республікою Хорватією. З часткою занепокоєння й еґоїзму я думаю про свої книжки, які можна було знайти на полицях і вітринах книгарень в усіх тих містах, різними мовами, різними абетками та з різними обкладинками, про сцени великих та малих театрів, де актори душею та тілом оживляли плоди моєї уяви.

Чи насправді все це втрачено?

З прикрістю думаю про хвилину, коли опинюсь серед моїх дорогих словенців, які входять до Европи, які розмовляють про Европу, серед безжалісних капіталістів і пристрасних співаків, свійського всезнайства та рівної йому заздрості, відрази та насмішок. Перед найчистішими цілями та рішеннями. А «чисті» рішення якось не поміщаються у моїй психічній конструкції. Залишається надія, що нова незалежна Словенія буде країною синтезу. Насамперед, синтезу того, що вже має, того, що їй принесла тисячолітня присутність в Центральній Европі. І не обов'язково це мусить бути відчуття практичності та підприємництва, але й відкритість до світу, зацікавлення і толерантність щодо різноманітності, яка є в нас і навколо нас. Не означає це тільки й виключно вічного зацікавлення центральноєвропейською культурною спадщиною – австрійцями, чехами, угорцями чи італійцями, але всіма творчими імпульсами, а також тими, що будуть надходити з колишньої Югославії.

Як натомість ми дамо собі раду самі з собою, це вже інша справа. Хоча вже списано стоси паперу на тему можливостей і неминучих проблем незалежної Словенії, цю проблему найкраще вирішить майбутнє. Але одне зрозуміло вже сьогодні. За невдачі ніхто не зможе звинувачувати когось іншого, не можна буде стверджувати, що певні прикрі особливості словенського характеру є наслідком безперервного пригнічення, що організм не в змозі осягнути повного розвитку, що економіка і суспільство не можуть розвиватись вільно, тому що їхній розвиток зупиняє хтось інший, інколи Відень, іншим разом Рим, Белград чи Москва. Не матимемо можливості виправдовувати центральноєвропейські депресії та самогубні тенденції відсутністю свободи.

Імовірно, не висловлюватимусь виключно від власного імені, кажучи, що люблю Югославію – тобто географію, культуру, людей, і що від щирого серця ненавиджу «югославізм», тобто югославську ідею. Більше навіть – стверджую, що саме фанатики цієї ідеї остаточно знищили Югославію. Політична термінологія міжвоєнного періоду докладно окреслила концепцію націоналізму. Націоналістами були югослави. Вони мали власну організацію під назвою ОРЮНА [ОРJУНА – ОРганизација ЈУгославенских Националиста]. У культурному сенсі вони проголошували уніфікацію народів Югославії, знесення усіх різниць між ними, зокрема мовних. Вони були архилояльними монархістами, прихильниками твердої руки і диктатури, до якої згодом таки й дійшло. Озброєних людей в чорних мундирах, які в Словенії і Далмації били й вбивали своїх політичних суперників, ліві та прихильники культурної автономії вважали фашистами. Звичайно, вони мали рацію. Однак югослави були ідеалістами. Їхні серця пломеніли любов'ю до Югославії, єдиної й неподільної, народженої з вогню й крові Першої світової війни. Від правих радикалів ідеалізм югославської ідеї в більш розмаїтих формах досяг багатьох, також і інтелектуальних умів. Від сербських п'ємонтців через хорватських інтеґралістів аж до словенських митців, які ненавиділи світлої пам'яті Австрію, «в'язницю народів». А найсильнішою базою та батьківщиною югославської ідеї було військо, «одне з найкращих в Европі», як пишуть з нагоди чергових маневрів тодішні газети, але також те саме військо, яке в 1941 році понесло поразку в першій битві.

Югонаціоналізм та інтеґраціоналізм, запроваджувані насилу та штучно, приховуючи справжній, орґанічний стан речей, автоматично викликали ефект протилежний до задуманого – розпад Югославії. За сприяння Берліну та Риму створено хорватську державу, налаштовану винятково вороже до сербів, Сходу, всього, що нехорватське, неєвропейське і незахідне. А при цьому це не перешкоджало загарбати в свої обійми боснійських мусульман, які, згідно з їхньою теорією, були ніким іншим, як хорватами іншої віри. Серби створили власні загони, розпочалась жорстока різня, яку історія запам'ятає як криваве балканське шалене насилля, спрямоване проти всіх та проти всього. Словенці, третій народ щасливої трійці СХС з 1918 року, не втручались у цю суперечку. Вбивали себе навзаєм: ліві і праві, червоні та чорні. Але залишмо цей історичний екскурс (зрештою, до сьогодні не знайшов він ще належного собі місця в історіоґрафії) та спробуймо підвести підсумки: в 1941 році здавалось, що Югославія назавжди пропала. Навіть колишні югослави перестали в неї вірити, тепер вони знов стали тільки хорватами, сербами, словенцями. Не вірили в неї також творці нової мапи Європи, які задумувались над відновленням сербської держави або утворенням центральноєвропейської федерації наддунайських держав. Тоді ідею Югославії перейняли та відновили ті, хто в своїх програмах майже десять років тому бажали бачити її – це штучне версальське утворення – знищеною, а на її руїнах вбачали незалежні радянські республіки. Такий план щодо Словенії підписали в якомусь документі між іншими комуністичні партії Італії та Австрії. Ніколи не дізнаємось, чи ідея відновлення Югославії виникла в якомусь московському бюро Комітерну, чи теж в головах югославських комуністів, що знову думали про інтеґрацію.

У 1945 році на Конґресовій площі в Любляні знову зібрався щасливий натовп. Саме тоді Югославія відродилась з крові, як вчили нас у школах, нас, які пізніше прийшли на світ. Вона була комуністична й була Тітовська. Розпочався вік безсмертя.

Не тільки ми з піонерськими галстуками на шиї і малими кулачками, затиснутими в жесті вітання з мирним, красивим чоловіком у білому мундирі, також ті, хто вчив нас усього цього, робітники та вояки, письменники та філософи, вся Югославія вірила, що живе в епоху, яка не закінчиться ніколи. Про те, що її втілення (його біографію та багато віршів, написаних для нього ми знали напам'ять) колись звичайнісінько помре, ніхто з нас навіть не подумав. Югославію, ґеоґрафічну і культурну країну, знову замінила ідея. Недоторкана й безсмертна ідея з трьома обличчями: Тіто-Югославія-комунізм. Багато інтелектуалів виробили собі комплексну субсистему цієї «триєдності» з незліченними аналоґіями і варіантами, що сягали кожної частинки суспільства. Після суперечки зі Сталіном, Ідея, наповнена софістичним змістом, зміцніла і за межами країни. Не тільки політично та мілітарно. Жан Кассо і багато інших писали на її честь похвальні гімни. Для народів Східної Європи вона означала надію. Югославські ріки, Адріатика, верхи Альп – усе це не мало нічого спільного з реальністю. Усе це було тільки метафори триєдиної ідеї та її субсистема. Тоді нікому не спало на думку, що серед чудової, динамічно розвиненої історії існують принижені, зневажені, ув'язнені, тортуровані та вбивані люди. Ціна ідеї Югославії та її персоніфікації була висока не тільки під час війни, а й пізніше. В темних словенських лісах, коли світ тішився миром, до карстових ям вкинуто п'ятнадцять тисяч тіл вбитих без слідства політичних супротивників¹. Коли світ прославляв відвагу Тіто за його опір супроти Сталіна, на адріатичному Голому Острові закладено один із найжорстокіших ґулагів, які знає новітня історія Європи. Золоті ідеї триєдності опанували армію, таємну поліцію, фабрики і університети. Югославія, справді ліберальніша за іншу частину східної імперії, її найбільш дисидентська частина, була тоді найбільш розбещеним дитям Заходу, дитям, якому треба вибачати витівки, позаяк вони були лише дрібницею, порівняно з користями та надіями, які пробуджувало. Треба визнати, що в цій Югославії жилось цілком незле. Звісно, за однієї умови: не допускались сумніви у вірі в триєдине божество, а згодом також в цілу субсистему. Отож бути хорватом означало бути колаборантом, зрадником, не мати роботи або сидіти у в'язниці. Селянин або католик ставав небезпечною категорією, інтелектуал – підозрілим, якщо тільки він не був справжнім марксистом. І так далі, аж до деталей, описаних сьогодні в численних, часто повторюваних спогадах.

Так, ми жили в епоху безсмертя і вічності. Певна рок-група здобула собі велику популярність пісенькою «Ім'я вічності». Її приспів лунав так: «Якщо існує вічність| якщо вічність має ім'я | то це ім'я Тіто». «Югославія – це Тіто», – проголошували транспаранти. Після смерті Тіто з'явились пропозиції, які цілком поважно пропонували назвати Югославію Його іменем. Не знаю як — можливо, Тітославією. Не кажу – Тітолендом, позаяк це було б так само позбавлене смаку, як несмачним видається загальне опльовування померлого президента, перед чим не в змозі його захистити жодна «Комісія Охорони Образу та Імені маршала Тіто», яка досі ще існує. Мені тепер здається, що я готовий сам взяти його під захист. Серед наввипередки опльовуючих є багато таких, що ще вчора підносили його до небес. Нещодавно певний сербський літератор, охоплений святим гнівом, перевершив усіх: запропонував ексгумувати Йосипа Броз і його серце пробити осиновим кілком.

Зелоти знов взялись до роботи. А я, говорячи про Тіто, хотів тільки звернути увагу на щось, а саме на нещасну ідею «югославізму», що злетіла понад реальність і поховала її під своїми руїнами.

Насправді багато звичайних людей вважає, що в епоху Тіто їм жилось цілком непогано, напевно, краще, ніж зараз. Так само досі живі піддані цісаря Франца Йозефа можуть засвідчити, що в часи монархії хліб був дешевший.

В Югославії жилось добре тільки порівняно з іншими. А ті інші, яким було гірше, становили значну частину Східної Європи. Тому югослави з мішаниною гордості, презирства та жалю – цією комбінацією почуттів родом з Орієнту – споглядали на румунів, поляків, а також чехів, угорців. Було заразом трохи солідарності, але мало, дуже мало. Переважало самовдоволення. Нечисленні скептики, здебільша в західній частині країни, де щодня можна було слідкувати та порівнювати за життям в Австрії та Італії, вже тоді голосно звертали увагу на відносність цього самовдоволення югославів. Ще за життя маршала Тіто почали спадати різні частини нового вбрання короля: з'являлись ознаки дедалі більшої рецесії, зростала інфляція, безробіття, робітники мандрували з півдня на північ до Західної Європи. Це мало бути підтвердженням, згідно з тогочасними критеріями, права до вільного пересування і до праці. І справді так було, але за цією начебто свободою ховались хвилі страху і репресії, насувалася та набирала обертів економічна криза. Незабаром після смерті маршала Тіто виявилось, що відносний суспільний спокій і самовдоволення громадян куплено ціною гори доларових боргів, такою високою, що за нею не видно нічого.

Після краху частини совєтської імперії, після заведення демократії насамперед в Угорщині, а пізніше також в інших країнах, ця болюча правда відкрила очі навіть тим, хто аж до цієї хвилини ототожнювали Югославію з піснями про Тіто («з цього шляху не зійдемо») і маханням прапорами після баскетбольних матчів. Навіть вони мусили собі це усвідомити, усі розумні й наївні, позаяк правда торкнулась якщо не їх віруючих сердець, то щонайменш їх мозків. Тоді вони почали задумуватись над своїми порожніми кишенями: інфляція шаленіла, економіка в стані розкладу. Квазі-реформа і нова заборгованість, про яку урядовці попіклувались на Заході, на кошт своєї колишньої антиросійської «стратегії тампону». Однак жоден старий метод не міг уже допомогти: цілковитий економічний колапс, величезне безробіття, вибух соціальних конфліктів, які в цій країні перетворюються у конфлікти національні, усе це стало нам на порозі.

Не знаю, яким чином Тіто вдавалось перевести «спраглих через воду», тобто західних політиків (саме цього словосполучення вживали, щоби схвалювати його дотепність, висміювати його жертви), і завдяки запровадженій антисовєтський політиці витягувати щоразу нові позики. Насправді ціла країна, а передусім ціла армія, були просякнуті комуністичними ідеалами і цінностями. Кожен дорослий югослав, який служив у війську, знає, що прожив рік у фортеці найбільш правовірного, відсталого і доґматичного комунізму. І ця армія в ситуації можливої кризи мала бути союзником Заходу? Тільки хто в це вірив? В Югославії ніхто, на Заході – схоже, всі.

Ще і сьогодні знайдуться там політики та стратеги, які в цій, і далі на 99,9 відсотків комуністичній армії бачать буцімто ґаранта буцімто стабільності в цій частині світу. Прагматики, які не зважають на принципи, своїми математичними, ґеополітичними і стратегічними ідеями скоїли більше зла людськості, ніж люди з принципами, також зрештою не безневинні. Хіба Захід ще зовсім нещодавно не обдаровував допомогою кривавого Чаушеску, тільки тому, що той вів дещо більш незалежну закордонну політику?

Звісно, заплатили за це не західні стратеги, за цю політику кров'ю заплатили румуни. І сьогодні продовжують за це платити.

Якщо після смерті Тіто, прислуховуючись до виття сирен, дивлячись на сцени автентичної жалості, ми знали, що якась епоха несхибно наближається до кінця, що це, начебто несмертельне і вічне, в істоті є смертельне і проминаюче, то остаточне падіння найбільшої есхатолоґічної ідеї цього сторіччя ми побачили під час Різдва 1989 року. Телебачення, цей шалений, антиґутенбергівський винахід, не дозволило нам читати сповнених драматизму описів. На живо, безпосередньо, щодня, щогодини, показували драму румунського кровавого короля, який ще сьогодні ходив по застелених для нього червоних килимах на летовищі в Тегерані, а вже наступного дня в якійсь закинутій військовій базі йому міряють тиск перед екзекуцією. Королівство тирана в хаосі і крові.

І тільки тоді насправді закінчилась певна епоха, в такому самому стилі, як і почалась. Однак маю поважні сумніви, що після тих фінальних сцен, яким не бракує милих акцентів – знесення мурів, обійми, письменник-дисидент майже щойно з-за ґрат тепер на троні, епілоґ ще попереду. У Радянському Союзі. В Югославії. В обидвох країнах, де натуру світу ґвалтували не тільки в суспільній площині, але й намагались змінити його органічну, культурну постать. В СРСР теоретики і практики покликали до життя так званий радянський, а в СФРЮ – югославський народ. І виховали маси, що вірять в ці твори. Для певних людей фікція стала реальністю, тим часом розбуджена реальність такого становища речей не може визнати.

Останню ілюзію, що югославська, а водночас соціалістична, тобто Тітовська, ідея, має, відповідно до світової есхатолоґії комунізму, властиво протестантський характер, ми пережили наприкінці шістдесятих років. Реформи створили ліберальну атмосферу, тож ми, які тоді були у віці, коли формуються погляди молодих людей, це становище вважали за самоочевидне. Ми не знали, що ця ідея тримається цілком незле в межах загальносвітового братнього ідеолоґічного простору. Ми не вірили, що югославські «протестанти» вже колись підступно обіграли угорців, а ще менш вірили, що залишать на самоті чехів, які нашого комуністичного Лютера носили на руках у Празі. Що можуть повернутись холодні п'ятдесяті роки, нікому з нас ні на хвилину не спадало на думку.

Заразом тому, кожен із нас зокрема та всі разом, ми заплатили за наш лібералізм, ліві схильності та націоналізм.

Надійшли сімдесяті роки, чеські колабораціоналісти обіймались на летовищах з нашими володарями. Тіто склав візит Кім Ір Сенові, а після його повернення щасливий народ в центрі Европи повторював сцени з Кореї цілими тижнями: дороги, якими він проїздив, натовпи засипали квітами. Не знаю, чи Він цікавився тоді чимось іншим, але зелоти остаточно взяли справи в свої руки. Його фотокартка стала святою, як в п'ятдесяті роки, тоді з приводу «незакінченої революції», тепер натомість з інерції, а також завзяття зелотів. Більше того, вже не було місця навіть для жартів в стилі Швейка. Цієї фотокартки навіть мухи не сміли запаскудити. Мій наївний приятель, який за прикладом багатьох людей після вторгнення до Чехословаччини, записався до партії (на цю надзвичайно парадоксальну кампанію, що не мала нічого спільного з логікою та здоровим глуздом, повелись в ці часи багато людей), прийшов до мене колись у відчаї. Його донька, повернувшись з дитячого садочка, чітко повідомила батьків: «Вас також люблю, але не так, як товариша Тіто». Любити товариша Тіто і вважати себе югославом (борони Боже, не словенцем, хорватом чи навіть за «індивіда») – було чимось більшим, ніж питанням патріотизму. Це була справа світогляду.

Наприкінці шістдесятих Югославія завдяки визнанню своїх культурних окремішностей, різних поглядів на світ та життя наблизилась до реальності. Однак в сімдесятих знов сталась триєдиною Ідеєю. А позаяк кордони країни були відкриті (що слугувало за доказ впевненості в собі її володарів і їх глибокої віри), праця зелотів ставала дедалі важчою. Назовні либонь чекала реальність. З тим більшим патріотичним запалом вони пристали до боротьби з цією реальністю: прапори, стадіонні церемонії², пісні, прозорі заяви літераторів, скандування: «Ю-го-сла-ві-я» або «Ті-то, Ті-то» у багатьох викликали сльози в очах. Ми, котрі це нове урочисте марення оглядали збоку або з-за ґрат – а в шістдесятих було нас там багато – вже тоді відчували, що все це добром не закінчиться.

Впродовж тих кількох років, коли наша держава називалась Королівством Сербів, Хорватів і Словенців, ще перед 1929 роком, перед введенням диктатури і зміною назви на Королівство Югославії, на перший погляд, схоже, все було гаразд. Серби у війську, хорвати в культурі, словенці в економіці, кожен із тих народів мав свій вклад до влади і слави. Але вже за першої, побіжної навіть, спроби характеристики югославської ідилії ми зіштовхуємось з подвійними труднощами. Перша – це стереотип: хорватський письменник, Мірослав Крлежа, чітко окреслив, що він про це думає: «Нехай Господь нас боронить перед сербськими гарматами та хорватською культурою». Друга перешкода має зв'язок з реальністю. На цій землі жили також македонці, яких вважали за південних сербів, мусульмани-босняки, яких вважали за потурчених сербів і хорватів, тобто за таких, що варті хіба що Карла Мая та його повісті «В країні скіпетарів». Словенці вже тоді були переконані у застосуванні щодо них економічної експлуатації і культурної уніфікації, хорвати стверджували, що їх пригнічують, а серби нарікали, що не отримають керівної ролі, яка належить їм з огляду на їхні воєнні перемоги. Комуністи в новій соціалістичній державі дбайливо піклувались, щоби речі, які знищили першу Югославію, не повторились, у своєму здобутку вони мали на озброєнні ленінську теорію міжнаціональних відносин. Створено республіки, албанцям дали автономну провінцію у складі Сербії. Безсумнівно, вони були позбавлені будь-яких компетенцій, про все вирішував центр, Політичне Бюро. Чим більші були права республіки (та індивідів), записані в змінюваних що кілька років з великою помпезністю конституціях, тим менші були їх реальні можливості. Ідея, як вже було сказано, була одна – «югославізм», а найбільш вхопився за цю ідею найчисельніший нарід федерації – серби. До переписів населення внесли термін «югослав» на означення національності. Після сорока років праці, після вкладу нечуваної енергії у створення цього нового народу, серед двадцяти мільйонів мешканців країни нарахували ледве мільйон югославів. Після смерті Тіто, під швидко тріскаючим цементом «югославськості», унаочнилося те, що насправді було під сподом.

Пам'ятаю, це було 1979 року. Ми сиділи в чудовому римському амфітеатрі в Пулі, де щороку під зоряним небом показують нову продукцію югославської кінематоґрафії. Протягом довгих років це були фільми, на які публіка реагувала з ентузіазмом, коли вистрелив один партизан і впало двадцять німців, а сумно зітхала, коли стріляло двадцятьох німців і гинув один партизан. Цього вечора ми чекали на зовсім інший фільм, несподіванка зустріла нас однак вже з короткометражним фільмом, який попереджав показ. Показували документальну стрічку з Косова, етнографічний фільм. Картина розповідала про життя великої албанської родини, в одному будинку мешкало кілька її поколінь, кожне біля свого вогнища. На середині фільму почався його кінець: усі члени родини виходили з будинку по сходах, один за одним, від наймолодшого до найстаршого. Не знаю, чи було їх сто, чи може більше, але промова була чітка: «Ми тут. Можете нас вважати за арнаутів або скіпетарів Карла Мая, можете казати, що ми розгосподарювались на старій сербській землі, однак ми тут, і ніхто цього факту не може змінити». Серби, які в Косові мають старі пам'ятки культури, монастирі, колиску середньовічної сербської держави, не могли погодитись з реальністю, подібно як творці югославської ідеї з правдою, що югославського народу не існує. Через два роки опісля в Косові вперше стало неспокійно – демонстранти вимагали незалежної республіки. Демонстрацію вгамували за допомогою сили, як і наступні, що не забарились невдовзі після першої.

У наступних роках виявилось, що в цій державі незадоволені не тільки албанці, але всі, усі народи, враховуючи національні меншини. Як ленінські правила не вирішили жодної проблеми в жодній галузі, так само, вочевидь, було і з національною проблемою, хоча уявними успіхами хвалились без упину. У середині вісімдесятих виявилось, – підсумовуючи в кількох словах зі страхом, що буду осуджений за стереотипність, – що незадоволеними є: словенці, тому що почуваються економічно використаними, а їх культура під загрозою; хорвати – з подібних міркувань, а також тому, що в їхній республіці всі керівні посади займають серби, від таємної поліції аж до урядових крісел; серби – бо в Югославії втратили свою державність, бо албанці переслідують їх у Косові, нищать їх прадавню культуру, бо розвинута Північ (Словенія, Хорватія), як відомо, використовує слабо розвинений Південь, а не навпаки; македонці – тому, що довели свою республіку до економічного банкрутства, а Югославія не робить нічого заради їх визнання на міжнародній арені; албанці – тому, що їх переслідують серби, їхня поліція і військо. З різних причин незадоволені та нещасливі у Югославії також чорногорці, мусульмани-босняки, угорці у Воєводині та італійці в Істрії. На цьому ґрунті швидко виросли негативні стереотипи: словенці – проавстрійські сепаратисти, ненавидять армію, підкопують державу; хорвати – це нація вбивць, самовпевнені міщани, ватикансько-комінтернівські заколотники; македонці – паразити; чорногорці – ледарі; албанці – примітиви й ґвалтівники; а мусульмани-босняки – це люди Хомейні.

Хаос. Хто може це зрозуміти? Мірослав Крлежа описав цей стан, як балканський шинок, в якому всі вже дещо сп'янілі, усі поводяться небезпечно. І чекають, коли хтось розіб'є лямпу. У Югославії ця метафора увійшла до щоденної мови.

В минулому році разом з падінням комунізму в усій Східній Европі картина Югославії стала дещо виразніша. Зникли різні, не тільки політичні, але й літературні і філософські фантасмаґорії про становище суспільства і духа в цій країні. Ми нарешті об'єднались заради виборів – нехай покажуть, якою є реальність. Прийшов час, коли реальність перестала бути продуктивною в марксистських осередках і деяких націоналістичних союзах письменників, які завше мають найбільш правильні погляди на тему культури і демократичних традицій своїх народів. В Словенії, де вибори провели насамперед, комуністи здобули більш-менш стільки ж голосів, як у Чехословаччині. В Хорватії зазнали нищівної поразки. В Сербії, перейменовані на соціалістів, здобули абсолютну більшість. В Чорногорії, яка тим часом сталась сателітом сербських керманичів, вони перемогли під старою, доброю назвою комуністів. В Боснії і Герцеґовині виборці віддали свої голоси на національні об'єднання: босняцько-мусульманські, сербські і хорватські. Албанці збойкотували сербські вибори. Македонія залишилась поділена між націоналістами, югославськими реформаторами та комуністами.

Словом, Схід й надалі був червоний. Як у Румунії і Болгарії. Не пишу цього навмисно. Стверджую тільки, що культурні складові виявляються старішими й сильнішими від ідеї, яка хоче їх знесилити. Не пишу цього навмисно, хоча сербські колеги годували нас без перерви демократичними традиціями свого народу і центральноевропейським провінціоналізмом хорватів і словенців. Стверджую це з сумом. У складні сімдесяті роки, коли власне в Белграді клімат був ліберальніший, ніж у Словенії, колеги серби багато в чому нам допомагали. Тоді народилось багато зв'язків, які тривали до вісімдесятих років. В Словенії, на «острові свободи» – як про цю країну писав “Newsweek” – ми тоді друкували твори заборонених і переслідуваних сербських авторів. Пишу з сумом, позаяк переконаний, що серед сербів переміг не настільки комунізм, як ірраціональність. Косівський «спазм». А, крім цього, своєю священною війною проти албанців і кожного, хто принаймні намагався зрозуміти албанців, доклались власне письменники. Величезні емоції, які отримали голос, велетенський потенціал традиційно сполітизованого сербського народу використали фахівці від ірраціональних справ, ідеї далеких від реальності – правлячі комуністи. Як наслідок, у добрячій половині Югославії ми й надалі маємо комуністів у владі, які й далі дурять себе й інших ідеєю «югославізму», а з іншого боку – дві демократичні держави, які з ірраціональністю балканського і комуністичного типу не бажають вже мати нічого спільного. Хорватію і Словенію.

Історія письменників зі Сходу, які свідомо, або супроти власної волі загрузли в політиці, сьогодні добре відома і не треба її нагадувати. Ті, хто протягом однієї ночі змінили арешти та мовчання на керівні посади та невпинне світло рефлекторів, незабаром збагнуть, що розум, етична позиція і відкритість не тільки дефіцитні, але інколи навіть небажані для політичного праґматизму прикмети. На них чекають гіркі розчарування. У кращому випадку вони усвідомлять щось, що деякий час не було їм чужим, хоча подумки, мабуть, були впевнені, що це стосується когось іншого, крім них: а саме, що світ політики, влади і сили насправді є чимось зовсім іншим, ніж світ літератури. Однак, що чекає на тих наших колег, які, втративши будь-яке відчуття авторефлексії, манять за собою своїх читачів, чи то пак тільки сліпо увіруваних в них співгромадян, на небезпечні води насильства?

Питаю: чи ради цього стільки років ми казали, що політика не повинна втручатися у літературу, щоби тепер деякі літератори втручались у політику у спосіб ще більш мутний, ніж це роблять самі політики?

Кілька років тому, коли в Югославії почав тріскати обруч репресій, з'явились перші публічні симптоми національної нетерпимості. Жодна несподіванка для кожного, хто хоч трохи пізнав душу цієї вічно хворої держави. Насилля в Косові, підбурюване, на жаль, деякими нашими колегами, свято переконаними в тому, що боронять справедливу справу – одвічну «сербськість», вплинуло на охолодження традиційно добрих стосунків між словенцями і сербами. В словенському і сербському ПЕН-клубах ми погодили організацію відкритих, публічних панельних дискусій. Вони відбулись згодом у Любляні та Белграді. Майже в жодному пункті ми не досягли порозуміння. Словенські прагнення демократії для них були «партикуляризмом», розповіді про Центральну Европу – «провінційні». Їхня «косівська травма» для нас була «анахронічна», їх поступки щодо режиму Мілошевіча, який остаточно врегулює питання сербів в пост-тітовській, тобто комінтернівській Югославії, ми вважали за поступки для націонал-більшовізму. Звісно, я спрощую, розмови були складніші та більш дотепні, ніж можу передати в цих кількох словах. Але ми розмовляли. Тепер уже не розмовляємо. Остання розмова, яка відбулась в мене з одним сербським колегою, борцем за святу справу сербського народу і його православних традицій, мала місце після нової хвилі жахливого насилля у Косові, після застосування поліцією таких методів, як «тунель сардинок» (спосіб фізичного знущання над молодими албанцями). Я висловив не тільки свій протест, але й побоювання, що божевілля може незабаром поглинути всю Югославію, яка з національними суперечками має гіркий, найгірший з можливих, досвід. Західна Европа, в цих справах теж не безвинна, протверезіла після останньої війни. А тут, у Югославії, де було стільки насильства, де пролито стільки крові, схоже на те, що ми готові повторити ці жахливі речі. Хіба не час щонайменше замовкнути, якщо вже не можемо голосно протестувати проти того, що готується? Можливо, я висловився дещо патетично, тим часом в його відповіді виразно бринів цинізм: «Те, про що ти говориш, це тільки якась лірична тема». Якщо вже з Міодраґом Булатовічем, а саме так звали цього сербського експерта з ліричних тем, ми не могли порозумітись навіть у справі турботи про людське життя та людську гідність, то вже не знаю, про що ще ми могли б говорити. Звісно, завжди знайдеться хтось, хто скаже, що існує щось більше, ніж життя, а саме – правда. Сербська правда, албанська правда. А між ними – ножі й епічна тема. Раз-у-раз.

Нехай мені, однак, буде дозволено не брати участь у тих дебатах. Нехай мені буде дозволено цікавитись іншими речами.

Світлої пам'яті президент охоче вживав в своїх промовах словосполучення «ми зверху, ви – знизу». Це значило, що вони зверху щось відповідально вирішили, а ми знизу відповідально це виконаємо. Я тоді був редактором студентського часопису і таке звернення до людей мені здавалось чимось нечуваним. Ми надрукували карикатуру – блоки з граніту, на верхньому був напис: «Ми – зверху», а на нижньому — «Ви – знизу». Верхній тріскався, невпинно розпадався. З приводу цієї карикатури ми звісно мали проблеми з комуністичними зелотами. Проте, справа не в цьому. Проблема в тому, що для людей це було щось цілком зрозумілим. Сьогодні, коли також колеги письменники ведуть розмови про вищу та нижчу культуру народів, про «старі» і «молоді» народи, які живуть в Югославії, про народи, спроможні створити власну державу, і підлеглі народи, навіть про нижчу расу (албанців), я розумію, чому цю фразу сприймали так легковірно. На Балканах завжди хтось зверху і хтось знизу. Як у Візантії. Або в Османській імперії. Володарі зверху, натовп знизу. Один народ зверху, інший знизу. Бюрократична партійна каста зверху, куркулі та реакціоністи знизу. Одні чинять насильство, інші бояться. Ті, що зверху, коли у владі, мусять з цієї влади отримувати користь, інакше вони нічого не варті. Якщо випадково якийсь час функціонує парламент, в якому всі хотіли би бути рівними, у ньому стріляють в депутатів хорватів³. Інколи здається, що травми з ближчого і дальшого минулого зрослись із теперішнім нерозривно і загніздились в його ґенетичному коді. Не можу собі пояснити інакше ситуації, коли письменники своїм розумом і пером слугують меті доведення національної, культурної та політичної вищості. А якщо це так, Югославії не врятує жодна розумна думка, жодний сучасний, соціологічний чи суспільний метод, жодна послідовна демократична пропозиція, ані система.

В країні, де кожна думка замінюється у міркування, що з цього матимуть ці зверху та ті знизу, кожна думка перетвориться у політичний праґматизм. В такій державі субтильність духу завше підпорядковується королям, героям, бубнам і богам, перед якими не можна сховатись. Як це відбувалось усі ці роки, до кожного дому застукає ще раз історія, в тому чи іншому мундирі. Ці, що «знизу», будуть далі питати, обережні щодо кожної влади, як Селянин з «Електри» Еврипіда:

Агій, це що за люди? Задля чого б то

Ступили на селянський мій поріг низький?

Чи діло є до мене?..⁴

Після вільних виборів і змін на Европейському континенті, в Югославії й далі роїться від політичних в'язнів. Вистачить взяти в руки останній номер “Index of Censorshіp” з Лондону, з січня 1991 року. Три колонки прізвищ людей, прикладів знущань, усі зі Сербії, більшість з нещасного Косова, три колонки сухої інформації. За ними ховаються розповіді про ув'язнення, репресії тощо. А де ще тисячі історій про «тунелі сардинок», розповіді з минулих років, з усіх куточків країни? Тут, перед історією, яка реалізується за принципом «зверху – знизу», не можна втекти навіть на вулиці.

Словенський письменик Іван Цанкар в епоху, описану на початку цього тексту, сказав, що Австрія повинна задуситись у власному лайні. Чи сьогодні маю це повторити слідом за ним, замінюючи Австрію Югославією? Чи полишаючи Югославію разом з Республікою Словенією, я дійсно втечу перед хаосом і божевіллям сучасного світу?

Югославія становить найбільш хаотичну частину Европи. Маю враження, що це хаос, який неможливо опанувати. Тому, що в ній бачать – можливо, я перебільшую, – метафору глибокого хаосу, поглинаючого весь світ, усі від неї відвертаються. Цей зліпок культур, цивілізацій, релігій, візантійських, католицьких і европейсько-раціоналістичних інґрідіентів віддзеркалює хаос світу, від якого лінійні, порядкуючі цей світ уми відвертаються з відмовкою: цього не розумію.

Навіть якби телебачення не годувало нас щовечора півгодинною, сконденсованою версією хаосу сучасного світу, навіть якби світ навколо нас, світ югославського нарікання, який сьогодні є знаком, що випереджує завтрашнє сплетіння божевілля і болю, не був аж так дефінітивно хаотичним — і далі лишається фактом, що людина двадцятого віку вже неспроможна панувати над світом. Ми бачимо, що всі прагнення людини, починаючи від духовних, скажімо – етичних, через техніку, науку й економіку, прямують сьогодні до того, аби життя було більш терпиме, толерантне, більш зручне з матеріальної точки зору і в кожному пункті над ним можна було панувати.

Насправді нетолерантність, схована під різними обличчями, є дедалі більшою. Навіть ті її різновиди, котрі, як ми вважали, вже належать до минулого. Людина звичайно втрачає орієнтацію в тому, що відбувається в світі і з нею самою. Комуністи та нацисти склали разом усі освічені гасла минулих епох, але замість впорядкованих суспільних і національних держав ми отримали небезпечний, вбивчий відвар, який надав більше сили усьому, що в людських особистостях та в національних колективних ідеях було найгіршим. Як маю розуміти Югославію, як маю і далі брати участь в упорядкуванні її хаосу, коли зі світом, як таким, не все гаразд? Якісь натовпи вже сто років перевалюються по Европі, вигукують суспільні, релігійні та національні гасла, якісь люди вештаються вистеленими червоними килимами по летовищах, залпи, гімни, таємничі, неясні вісті за зачиненими дверима; повідомлення, наслідком яких є бойкоти, економічні війни, атентати, зрештою, справжні війни. Навіть всерятівна економіка і техніка нічого не врятували. Якийсь снайпер стріляє з десятого поверху, вбиваючи двадцятьох людей. Якийсь собі кореєць з ранку до вечора бігає Сеулом, піклуючись про свій комп'ютерний бізнес, завдяки якому купить собі нове авто, замість того, щоб сісти собі під деревом та розмірковувати над гармонією інь-янь, як це робив ще двадцять років тому. Хочу сказати, що в нашому житті існує щось більше, ніж тільки історія логічних причин і наслідків. Як і в цілому світі, в югославському хаосі є багато ірраціональних справ. Така інтерпретація, я знаю, не надто може кому-небудь допомогти, а ще менше в цьому конкретному випадку.

Може, однак, принаймні відтворити факт, що існують люди, яким набридло закладати власне життя й розум, слова та вчинки заради того, щоб якась держава, що зветься Югославією вступила в XXI сторіччя як держава демократична, сучасна і вільна, держава без будь-якого ґатунку політичного насилля, без невпинної практики погроз і залякувань, безкінечного цього «ми – зверху» та «ви – знизу».

Вже півжиття борюсь за пошану до відмінності, за єдність в різноманітності – національній, культурній, індивідуальній, творчій. А результат повторюється: різні сили стоять навпроти себе, скалячи зуби. Відколи я віднайшов сенс в усьому цьому, тобто відколи став скептиком, тільки з найбільшим зусиллям міг зносити комуністичну, югославську символіку, її іконоґрафіку, її стадіонні ритуали на честь маршала. Сховані під нею, вони діяли в кожній клітинці суспільних мікроорганізмів: таємна поліція, суди, військовий апарат, страх. А тепер, мій Боже, коли це минуло, знову з'являються нові володарі зі стрічками орденів, гербами, замайорівши прапорами, парадними загонами. Знаю, що це не те саме, що колись, але чи вони не можуть вигадати чогось іншого? Чогось, що би нам не нагадувало весь час про вчорашній день, про ці кошмари, що невпинно втамовують нам подих у грудях.

Я висловив упередження, властиве письменникам. Демократія в Словенії, без сумнівів, не функціонує так, як би ми цього бажали. Парламент є ареною тривіальних сварок, люди з підозрою дивляться на руки нової влади, усюди панує зловмисність, обмеженість, постійна роздратованість, сьогодні люди забувають, що було вчора. І що буде завтра. Але, незважаючи на все, навіть найгірша демократія краща за її відсутність. І нескінченно краща за танки на вулицях. А танки, в цю хвилину, коли закінчую писати цей текст, в неділю, 13 січня, о 14:00, є на вулицях Вільнюса. Литва розділяє долю Чехословаччини з 1968 року.

Цей текст я хотів закінчити (ще сьогодні мушу його віднести на пошту) зверненням уваги на відносність поняття свободи людини в національній демократичній державі, на стосунки між владою й особистістю, більш глибокі, ніж права, які правлять суспільством. З нашими питаннями і критикою ми не будемо в змозі втекти від цього навіть в новій, повсталій мирним шляхом та з допомогою плебісциту Республіці Словенії.

Тепер я змушений його закінчити інакше. Доля Литви є також долею Словенії. Европа, про яку ми стільки говоримо у Литві, в Словенії і в інших малих східноевропейських державах, повинна знати, що це також її доля.

Рух за суверенну Словенію насправді вже досить старий, але те, що закінчилось грудневим плебісцитом⁵, не розпочалось націоналізмом. Почалось від боротьби за права людини. Від літературних журналів, статей відважних публіцистів, альтернативних рухів. Почалось від акцій на підтримку свободи особистості, демократії, плюралізму. Багато розумних і політично активних словенців здавна уявляли собі, що цього можливо буде досягнути водночас зі зміною стосунків в усій Югославії. Югославська Народна Армія, головний захисник югославської і сумлінний охоронець комуністичної ідей, відповіла арештом трьох молодих публіцистів і одного військовика, зі своїх. І тільки тоді знову наповнилась знаменита Конгресова площа в Любляні. П'ятдесят тисяч людей вимагали їх звільнення. Так це почалось і від 1988 року – дати цих подій – аж до сьогодні, багато разів роблено чергові спроби змін у Югославії. Всі вони закінчувались поразкою. Виявилось, що ароґантність людей, які давно вже втратили контакт з реальністю, не знає меж. Тільки тоді справа дозріла до прийняття рішення щодо права про самостійність. Словенія співтворила цю державу. Якщо велика кількість її громадян після сімдесяти років, опісля довгих роздумів, дійшла до висновку, що не бажає в ній довше жити, то ця республіка має право виходу з цієї держави. Не знаю, коли европейська громадська думка візьметься за важливі проблеми власного континенту, а дещо менше уваги присвячуватиме південноамериканським військовим путчам. Схоже на те, що не надто скоро, позаяк складається враження, що разом зі зникненням НДР з мапи Европи вирішено останню велику проблему цієї частини світу.

Побоююсь, що власне нещасна Литва буде змушена довести, ще це зовсім не так. А завтра Словенія? Хорватія? Косово? Ціла Югославія?

На минулому тижні в Любляні викладав високого ранґу клерк Ради Европи. З великою прихильністю висловлювався про молоду словенську демократію, а громадськість була йому за це вдячна. Найважливіше, як ствердив із задоволенням, що плюралізм і пошана прав людини, завдячуючи зусиллям Ради Европи, відтепер розширились також на Східну Европу. Коли він закінчив, якийсь слухач-іґнорант підняв руку та запитав, чи до основних прав людини належить право до самовизначення народів, цей старий принцип, на який покликалась Словенія в 1918 році.

— Безсумнівно, — відповів викладач. — Хоча у випадку Словенії, незважаючи на проведений плебісцит, маючий, зрештою, велике значення, існують деякі застереження юридичного характеру: вона не суверенна держава.

— Що ж мають зробити Словенія або Литва, аби такими стати? В 1918 році для цього вистачило би прийнятого рішення референдуму.

— Мусять отримати контроль над своєю територією, — була відповідь, — мусять бути суверенними.

— А що буде, якщо завтра на Литву нападуть російські війська, або на вулицях Любляни з'являться танки Югославської Народної Армії?

— Ви отримаєте цілковиту моральну підтримку, — відповів клерк.

— Дякую, — відказав на це наївний слухач, автор цього тексту.

Словенія, проводячи плебісцит і затверджуючи в парламенті усі нормативні юридичні акти згідно з вимогами, прийняла рішення про суверенність. Але перед тим допустила ще одну можливість – перемовин на тему конфедерації. Тобто на тему тих спільних зв'язків, підставою яких буде реальне становище речей, географія, інтереси і культура, а не волюнтаристська ідея «югославськості». Комуністична президія держави та Народна Армія відкинули цю пропозицію в найкатегоричнішій формі. Прийде час, коли президенти і генерали приймуть рішення, що Югославія – це реальність, а не ідея реальності. Тоді вони запропонують Словенії конфедерацію. А якийсь інший К., не Корошец, буде їм змушений відповісти, згідно з натуральним становищем речей: «Запізно, товариші генерали і президенти. Запізно».

Не знаю, що буде далі, не знаю, які історичні легенди й оповідання складатимуть про те, що тільки має відбутись. Знаю натомість, що Словенія матиме моральну підтримку. І що з нею, або без неї, результат буде такий самий, як у жовтні 1918 року. Щось закінчиться, а щось почнеться. А ті, кому буде дано пережити це все, напишуть через сімдесят років свої спогади.

[Drago Jančar, „Spomіnі na Jugoslavіjo“, 1991]

Перeклад зі словенської – Нікодем Щиґловський (Nіkodem Szczyglowskі)

_____________________________

¹ Йдеться про масові розстріли т. зв. «домобранів», вояків словенських збройних сил, які спільно з Вермахтом боролися проти комуністичної партизанки. У травні 1945 року близько 10.000-12.000 домобранів без суду та слідства були розстріляні комуністами в лісах і печерах Кочевського Рогу.

² Йдеться про святкування т. зв. Дня Юності (серб./хорв./слов. – Dan Mladostі/Дан Младости) 25 травня, з нагоди уродин Тіто, державного свята в Югославії.

³ Йдеться про події, які мали місце в югославській Скупщині (парламенті) 20 червня 1928 року, коли депутат-серб, представник Радикальної партії застрелив під час наради кількох депутатів від Хорватської Селянської Партії.

⁴ Переклад А.Содомори (1993).

⁵ 23 грудня 1990 року в Словенії відбувся плебісцит (референдум) з єдиним питанням: «Чи Республіка Словенія має стати самостійною і незалежною державою?». «Так» відповіло 88% виборців.

(Примітки перекладача)

13.04.2016