Вуковар

Був час, коли зі Словенії ми подорожували автівками через Славонську рівнину, через усі ці довгі славонські села, між огорожами, що оточують широкі подвір'я. Велосипедисти, трактори, гуси, а іноді дощ і багнюка. В кінці цієї дороги був Новий Сад, місто на Дунаї, вище, над ним, Петроварадин, кораблі, що повільно ковзали над широким водоскидом. Попереду на нас чекала захоплююча круговерть знаменитого театрального фестивалю під назвою "Стерієво позор'є" – з його блискучими виставами і величезними фоє, залами, завжди переповненими глядачами, перемогами і поразками, натовпами артистів і їхньої камарильї з усіх кінців Югославії, літніми майданчиками таверн з тамбуринами і великою кількістю їжі та напоїв, палкими дискусіями про театральне мистецтво, а в пізні години – і про політику; привітання, обійми, поцілунки, сварки, плітки, наклепи, похвали – всього цього було вдосталь. Навіть зараз, коли я згадую ті дні, у мене в голові відлунюють слова пісні zaustavite Dunav...

… Nek me svuda prate s pesmom rujna vina … osam tamburaša s Petrovaradina¹.

Кожного разу по дорозі туди і назад ми зупинялися у Вуковарі.

Прогулянка ідилічним і мирним містечком на Дунаї була чарівною. До берега причалювали великі вантажні судна, оскільки Вуковар був річковим портом, вони тихо проходили повз, якийсь чоловік стояв на палубі і, спершись на перила, байдуже дивився на берег, що пропливав повз нього; зрідка можна було побачити дунайського матроса з собакою, а його дружина розвішувала білизну. Складалося враження, що час тут зупинився: не так давно тут проходили римські військові кораблі, стародавні рибальські судна і вантажні шайки², що перевозили Дунаєм свої вантажі; іноді ці річкові подорожі сягали досить далеко; саме тут габсбурзькі землі з усією їхньою войовничою суворістю, але й купецькою спритністю зустрічались з Османами із сусіднього белградського пашалику.

Мені здається, що ці червневі дні у Вуковарі, які у моїх спогадах завжди були сонячними, навіть якщо ми трохи раніше проїхали через дощ і багнюку, найкраще представляє голуб з Вучедолу, прекрасний керамічний виріб з так званої вучедольської культури мідної епохи. Археологи знайшли його поблизу Вуковара, в селі Вучедол. Сумніваюся, що невідомий творець хотів, щоб цей голуб асоціювався з символом миру, тим більше, що дехто вважає, що це зовсім не голуб, а насправді куріпка.  Але для мене це голубиця, яку знайшли серед вовків Вуковара і Вучедола³. Звідки взялися ці сучасні вовки, які раптово все змінили і разом з жахливими подіями початку 1990-х років затьмарили всі наші спогади про ідилічне містечко на Дунаї картинами жахливих руйнувань.

Коли до моїх рук потрапила невеличка книжечка Сініши Ґлавашевича (Siniša Glavašević) під назвою "Оповідання з Вуковара", перед моїми очима миттєво пройманули телевізійні кадри, які ми дивилися щовечора в 1991 році, і щовечора вони ставали дедалі жахливішими.  Щовечора нас переслідували кадри все більш зруйнованого Вуковара, ідилічного річкового порту та історичного культурного центру з бароковою архітектурою, який перетворювався на руїни та палаючі уламки на очах у Європи та світу. Я досі не можу повірити, що це відбувалося перед телекамерами протягом такого тривалого часу і що ми були абсолютно безпорадними перед цим. Протягом вісімдесяти семи днів з серпня по листопад 1991 року на Вуковар скидали бомби, гранати та інші снаряди ті, хто тримав місто в облозі – Югославська народна армія та сербські воєнізовані формування, день за днем колони танків намагалися вдертися до його центру, а захисники міста, його мешканці та хорватські вояки боролися з величезною самопожертвою. Кажуть, що в цей період на кожен квадратний кілометр міста впало близько п'яти тисяч снарядів, які руйнували і зносили все навколо. Цей смертоносний град руйнував не лише стіни й мури, але й людські життя, масово вбиваючи людей, які ще місяць тому абсолютно нормально займалися своїми справами в місті.

Посеред цього пекла молодий письменник Сініша Ґлавашевич записав: "У Вуковарі більше не трапиться так, що хтось побажає тобі доброго дня, тому що він, безумовно, не має цього на увазі. Коли вас запитують про ваше здоров'я, вони не мають на увазі застуду, ревматизм або щось подібне. Вони мають на увазі твоє життя і поранення, які ти можеш отримати, навіть коли ти дуже дисципліновано сидиш у підвалі. Ти можеш отримати їх, навіть просто допомагаючи комусь на вулиці. Осколок гранати, шрапнель, куля від касетної бомби випереджають твої думки і жорстоко перервуть навіть найпрекрасніший дитячий сон, так само, як це сталося з шестимісячним немовлям на руках у матері. Вони знищать навіть ті рідкісні миті, які кожен з нас, підхоплений вихором війни, намагається вкрасти, щоб хоч на мить побути з близькими хоча б у думках".

Посеред цього апокаліпсису, який Главашевич висвітлював як журналіст Хорватського радіо, як письменник він намагався зберегти зв'язок з життям, з простими людськими справами, зі звичайними емоціями, з любов'ю до ближніх, до тих, хто залишився в місті, і до тих, хто перед обличчям зла і смерті, що панували в ньому, втік з міста. Його ліричні оповідання – це все, що залишилося від його літературних спроб, і навіть його воєнні журналістські репортажі просякнуті волею до життя, навіть якщо вони іноді написані і вимовлені на межі смертельного відчаю.

Поки Словенія намагалася знайти свій шлях у режимі майже нормального життя, а в Загребі за вуковарською драмою спостерігали з екранів телевізорів або за ранковою кавою серед мальовничої міської суєти, у Вуковарі розігрувалися сцени крові, смерті і руйнувань, розповідає Главашевич. І посеред цих сцен розкривається молодий, чутливий письменник-лірик: "Багато жестів, окремих слів і знаків, які ще вчора ми використовували надто делікатно, тепер, у вихорі смерті, стають набагато зрозумілішими". Він ніби знав, що записує свої передчуття смерті.

Незадовго до смерті він надіслав світові своє "Я звинувачую". Він писав: "Дорогі наші співвітчизники, після виборів минулого року ви були в перших рядах, коли святкували перемогу демократії, ви були першими, коли смажили волів і ягнят, але де ви зараз? Зараз ви більше потрібні Батьківщині. До нас доходять новини, що ви розважаєтесь у барах і готелях Загреба та на узбережжі Адріатики. І поки ви нудьгуєте, попиваючи ранкову каву, на нас вже випустили сотню гранат з усієї можливої зброї, яку тільки має ворог". Це не лише звинувачення на адресу його байдужих співвітчизників, це також звинувачення на адресу нас, сусідів Хорватії, які відвернулися спочатку від війни в Хорватії, а потім й від Боснії, спочатку від обложеного Вуковара, а потім від обложеного Сараєво. Саме тому ліричні оповідання Главашевича та його воєнні репортажі і сьогодні, майже через двадцять років, звучать як заклик людини з унікальним життям, яке не повториться, як попередження про те, що не можна мовчати перед обличчям насильства.

Під час жорстокої окупації міста, коли його вулицями лунала переможна пісня руйнівників, Синиша Ґлавашевич зник. Лише на початку 1997 року його тіло було знайдено в братській могилі в Овчарі⁴ і поховано на загребському цвинтарі Міроґой.

Від нього залишилася ця книжечка, залишився образ людини на війні, залишилася єдина слабка зброя, яку він мав посеред процесії смертоносного насильства – слово.  Але більше, ніж питання провини за весь цей жах, коли я прочитав цю брошуру, мене почало наповнювати дивне почуття, поки однієї ночі воно повністю не заволоділо мною: спогади про ідилію Вуковара з моїх подорожей до Нового Саду, театр, тамбураші, zaustavite Dunav ... змішалися з моторошними образами жаху, які ця книжечка принесла у моє життя, наклавшись на маревні телевізійні кадри палаючого міста і відчайдушних людей, що блукають серед руїн. І думка про те, якою тонкою є межа між ідилією і спустошенням, між радістю і відчаєм, між життям і смертю.

(2010)

переклад зі словенської – Нікодем Щиґловський (Nikodem Szczygłowski)

____________________

¹ Популярна пісня, написана Звонком Богданом, під назвою «Стримай Дунай». Там звучать слова, які цитує автор:

«Нехай завжди супроводжує мене пісня молодого вина... вісім тамбурашів з Петроварадина».

Тамбураш – музикант, що грає на тамбурі (тамбурині).

² Šajka/шаjка – старовинний човен, за конструкцією схожий до козацьких чайок, використовуваний зокрема на Дунаї у XVI–XIX ст. Човняри, котрі плавали шайками, називались Šajkaši/Шаjкаши.

³ Йдеться про гру слів: і Vukovar, і Vučedol мають у своєму корені слово "вовк" (хорватською – vuk).

⁴ Масакра у Вуковарі (хорв. Pokolj na Ovčari), у Хорватії ці події відомі як просто «Овчара» (хорв. Ovčara) – масове вбивство у селі Овчара під хорватським містом Вуковар, скоєне 18–20 листопада 1991 р. військовиками Югославської народної армії та сербськими ополченцями. Жертвами стали від 255 до 264 цивільних осіб і військовослужбовців, здебільшого хорватів, які захищали Вуковар. Під час масакри вбили також 25 представників української та русинської національності. Імена вбитих включають одну жінку, одного 77-річного дідуся і одного 16-річного юнака. 23 жертвам було за 49 років. Серед жертв і журналіст Синиша Главашевич. Є свідчення, що криваве вбивство 200 пацієнтів і медпрацівників вуковарської лікарні схвалив особисто Слободан Мілошевич.