На хвилях неіснуючого моря
Передмова перекладача до есе Драґо Янчара «Архіпелаґ Югославія – тридцять років»
Приблизно 20 років тому – здається, це був 1999 рік – я вперше прочитав «Спогади про Югославію» Драґо Янчара.
До того я ніколи ще не був у Словенії, не знав її мови, все, що я знав про Югославію, здебільша асоціювалось в мене із стереотипними образами, навіяними фільмами Кустиріци, музикою Бреґовича та нечисленими прочитаними книжками таких авторів, як, наприклад, Міодраґ Булатович та його «Герой на ослятах» і «Краще було за війни».
Відтоді минуло дві декади, виросло нове покоління, котре має своє, нове бачення старих історій. Я натомість отримав від життя нагоду особисто багато разів відвідати більшість місць від Тріґлаву до Вардару, про котрі мріяв тоді, вперше тримаючи в руках книжку збірки есеїв Драґо Янчара. Я прочитав безліч текстів словенською, трохи хорватською, дещо сербською та навіть македонською мовами. Югославія – як явище культурного штибу, як досі жива історія, котрої досі можна торкнутись, почути, відчути, – постала переді мною як велика, незбагнена загадка, наче одна з великих красових печер в Словенії, занурюючись у котру дедалі глибше, бажання досліджувати її поступово тільки зростає.
Тридцять років по тому, у своєму новому тексті, Янчар знову повертається до своїх «спогадів» про Югославію з 1991 року, котрі тоді ще не були спогадами, – дивлячись з перспективи минулого часу і порівнюючи обидва тексти не важко помітити, наскільки влучно тоді словенський письменник описав свої уявні «майбутні» відчуття до заданої теми.
Хтось може закинути авторові юґоностальґію – й частково матиме рацію, сам Янчар її аж ніяк не цурається, проте підкреслює – «лише у культурному ракурсі». Юґоностальґія дійсно є знаковим явищем на усьому просторі колишньої СФРЮ, від Любляни на півночі до Скоп´є на півдні, хоча її підґрунтя та прояви й відрізняються. Я чув про тугу до Югославії безліч разів у багатьох розмовах, з приятелями та незнайомими – словенцями, македонцями, хорватами, чорногорцями. Необізнаний та нетерплячий читач може швидкоруч провести паралелі з ностальґією за «совком» та «найкращим у світі морозивом», так добре відомим пересічному українцеві явищем. Проте не поспішаймо з висновками, позаяк будь-які порівняння СФРЮ до СРСР дуже умовні й у більшості випадків недоречні, позаяк мало допомагають зрозуміти суть питання.
На відміну від СРСР епохи Брежнєва, за котрим так тужать поціновювачі «совєтського пломбіру» та «стабільності», Югославія часів Тіто дійсно була не тільки вільною (варто хоча б згадати, що югославський паспорт давав тоді, у розпал Холодної війни, можливість безвізових поїздок майже в усі країни Західної Европи, водночас також й до країн т. зв. «соцтабору», що було феноменом світового рівня), але й на порядок заможнішою не тільки від СРСР, але й будь-якої іншої соціалістичної країни (у цьому контексті вистачить нагадати, що рівень життя майже в усіх країнах колишньої Югославії – за винятком Словенії та частково Хорватії – й досі є нижчим за показники першої половини 80 років ХХ ст). Проте – як слушно нагадує Янчар – це все ж таки була диктатура. Можна сперечатись з тезою, поставленою письменником, чи дійсно ця країна мала шанс на інший сценарій розвитку подій на початку 90-х, якби тільки у ній відбулась демократизація. Однак важко не погодитись із тим, що «відкриті кордони й свобода культури не означають також автоматично свободи політичної», позаяк це спостереження й досі є актуальним й нині набуває навіть більшого змісту.
Драґо Янчар з ностальґією згадує Югославію як спільний культурний простір – ці роздуми можна розглядати через призму притаманної для старшого покоління точки зору, але, знову ж, не варто намагатись порівнювати це явище до проявів ностальґії за «спільною радянською культурною спадщиною». Перш за все, варто пам´ятати, що культура у Югославії, попри все, була значно менше індоктринована, ніж у Совєтському Союзі і з цього приводу сприймалась більшістю югославів як набагато автентичніша, «власна», ніж це було у СРСР. По-друге, в Югославії був повністю відсутній імперський, колонізаторський чинник верховенства однієї мови або культури над іншими. Так, більшість культурного продукту в Югославії створювалось мовою, котра тоді називалась сербо-хорватською, проте жодним чином не обмежувались права й менших мов – словенської або македонської. За промовистий приклад нехай послужать слова самого Янчара:
«у 1980-х роках в Україні видавалося українською мовою 500 книг, 500 нових видань. Це, звичайно, не порівняти з кількістю російських книг. А в Словенії вже тоді видавали приблизно 4000 видань для двомільйонного населення».
Власне завдяки почуттю спільноти того колишнього простору, коли 19 лютого помер відомий співак, поет і композитор Джьордже Балашевич (Đorđe Balaševіć) з Нового Саду, пісні котрого напам´ять знала та співала колись вся Югославія, – за ним сумували однаково мешканці Любляни, Скоп´є, Заґреба та Белґраду, а на фасаді ратуші Сараєва висвітлили його портрет. Балашевич, котрий на початку 90-х показово відмовився брати участь у спіралі насильства та взаємної ненависті, котру накручував режим Слободана Мілошевича, досі сприймався усіма мешканцями колишньої Югославії як «свій», власне як один із символів того невловимого чогось, що в минулому об´єднувало й залишило по собі позитивні спогади.
Балашевича часто називали «Панонський моряк», за назвою однієї з його популярних пісень, приспів котрої звучить так:
«Моє море зникло
Але я живу надією.
Так, можливо, десь
Ми ще зустрінемось»
———
Mog mora nema
Al' ja živim u nadi
Da možda ipak negde
Srešćemo se još
Мабуть, це не випадково, що Балашевич співав про віддавна неіснуюче Панонське море, а Драґо Янчар описуючи культурний простір колишньої Югославії, використав метафору архіпелаґу, запозичену з твору Жозе Сарамаґу.
Тримайте вітрила по вітру, захоплива подорож між островами, про котрі пише у своїх творах Янчар та оспівував у своїх піснях Балашевич триватиме.
Нікодем Щиґловський
АРХІПЕЛАҐ ЮГОСЛАВІЯ – ТРИДЦЯТЬ РОКІВ
Коли життя у шлюбі стає нестерпним, подружжя вирішує розлучитись. А коли після довгих і докучливих розмов, після жахливих, принизливих для обох сторін формальностей врешті настає розлучення, відкривається порожнеча. Порожнеча залишеного помешкання, порожнеча після ампутованого шматочка життя, порожній звук тиші, у тому, чого нема. Були і сварки, і навіть ненависть. Однак там, де ненависть, є любов, принаймні так пишуть у кожному дешевому бульварному романі.
Так я розважав у 1991 році.
Через тридцять років як назву мого тексту до серії есе про югославський архіпелаґ, запропоновану Традукі, я волів би використовувати заголовок роману Жозе Сарамаґу "Кам'яний пліт" – як метафору розпаду колишньої спільної держави. Автор роману розповідає історію Піренейського півострова, де невелика лінія, проведена гілочкою в’язу, спричиняє цілі тектонічні зрушення, внаслідок чого півострів відривається від континенту, стає островом, згаданим у назві кам’яним плотом, котрий пливе по широкому морю; некомпетентні політики та багатії забирають грошву, покинуті готелі на узбережжі окупують безхатьки, запановує хаос.
Звучить знайомо, щось подібне власне сталося з Югославією, коли вона через якісь невидимі лінії, проведені між нами, перетворилася на архіпелаґ, згодом обвалилися мости, що з'єднують острови, пороми затонули, навіть телефонні лінії було розірвано і знищено підводні кабелі на дні моря, що їх пов’язували. Минуло багато часу.
Зараз кораблі знову пливуть, а кабелі гучать від обміну інформацією.
Сьогодні я можу говорити про Югославію, використовуючи літературні метафори. Тоді, у 1991 році, мої думки були набагато особистішими. Зрештою, не могло бути інакше, оскільки усе своє життя до того фатального року я провів в країні з таким ім’ям. Тоді я думав про момент розлуки між Словенією та Югославією, порівнював його з дуже особистим досвідом історій моїх друзів та родичів, котрі переживали щось подібне у своєму приватному житті.
Вже тривають виснажливі розмови, жадібне подружжя переносить майно у безпечне місце, газети обраховують на кожній сторінці, скільки й хто саме вніс до цього подружжя, який прибуток з нього виніс, скільки й хто та кому виплатить перед розлученням. Здоровий глузд підказує, що так має бути, позаяк ця держава від початку не була правильно сконструйована. Втім… З нею та в ній ми прожили ціле життя. Я кохаю Далмацію, сентиментальні спогади поєднують мене зі сповненими вина ночами, з приголомшливими запахами Середземного моря, холодним камінням її площ і церков; античність, ренесанс, тиша садів в католицьких монастирях на островах. Ріки Боснії, симбіоз культур і релігій у Сараєві, гул й тиснява східного базару, стукіт тоненьких молоточків, які обробляють мідь у маленьких майстернях на вузьких вуличках. Біблійна Македонія, гортанна мова моїх македонських друзів, сповнена розумних, емоційних зворотів думок. Дунай, Новий Сад, де під час фестивалю театрального мистецтва під циганську музику ми святкували проминальну славу театру та топили у вині однаково проминальні моменти (несправедливих) поразок. Белград та переповнююча його життєрадісність, ранкові запахи з численних пекарень, сербські колеги, колись обдаровані політичним чорним гумором, сьогодні вже мабуть заниклим, особливою іронією та самоіронією. Південна Сербія, містечко Врань'є, де – супроти моєї волі – я як солдат провів рік життя і де, окрім огидних казарм, пізнав також парадоксальну мішанину орієнтального сибаритства і православної містики; солодкий сум, Морава, слов'янські пісні під акомпанемент орієнтальних бубнів. І наприкінці Загреб, який у цих роздумах, без сумніву, не бажав би бути на згаданим поруч із Белградом або – борони Боже! – з південною Сербією. Загреб – з поглядом, спрямованим на Відень, але обома ногами – на Балканах. Загреб – це вже майже Словенія, втім, і щось інше: його історичний патос, хорватські шахівниці, виразний католицький месіянизм, центр реґіону на сторожі західної цивілізації: antеmurale chrіstіanіtatіs. Так, і Загреб опиниться в іншій державі, яка буде називатись Республікою Хорватією. З часткою занепокоєння й еґоїзму я думаю про свої книжки, які можна було знайти на полицях і вітринах книгарень в усіх тих містах, різними мовами, різними абетками та з різними обкладинками, про сцени великих та малих театрів, де актори душею та тілом оживляли плоди моєї уяви.
Отак я думав, писав і говорив.
Коли Предраґ Матвеєвич написав мені, що через свої судження він вважає мене югоностальгічним, обережно додаючи – у "культурному сенсі" – він був правий. Я був і досі є таким, але насправді лише завдяки культурі як у найвужчому, так і в найширшому її розумінні.
Іноді я думаю про Югославію з ностальгією, іноді з гнівом. З ностальгією за її культурною різноманітністю та друзями, натомість з гнівом на диктатуру та нерозумних політиків, котрі нею керували. Якби лише Югославія була демократією, вона, імовірно, не розпалася б. Проте це була диктатура з одним неомильним лідером-керманичем і брутальним апаратом армії, поліції, бюрократії, з її піонерськими присягами, стадіонними ритуалами, організованими на честь святкування уродин Тіто. Я знав людей, котрі пройшли югославський ГУЛАГ на острові Ґолі Оток, я знав тих, хто втратив своїх батьків внаслідок революційного насильства, я також знав тих, кого з політичних причин кидали до в'язниці іноді лише через неправильно висловлену думку у невідповідний час й товаристві або необачний жарт про Тіто чи якогось комуністичного лідера. Але все це стало мені зрозумілим лишень тоді, коли я підріс і в юності здобував знання та розвивав свій погляд на світ, а разом із ним в мені наростав скептицизм та опір. До цього я жив у щасливій омані, як «чудово бути молодим у нашій рідній країні», як ми співали на піонерських зборах.
Югославія була диктатурою, хоча вона й справді була набагато вільнішою, ніж інші комуністичні країни. У 1960-х відкрилися кордони, люди побачили, що життя в Югославії було суттєво кращим, ніж в Угорщині чи Чехії. Культурний обмін та відцентрові творчі процеси були набагато відкритішими. В інших місцях Східної Європи було б важко уявити книги Солженіцина, Кундери, Буніна, Камю чи Оруелла на вітринах книгарень – як це було в Любляні чи Белграді. Видавались чисельні критичні літературні часописи, багато перекладали, а театри були захоплюючим місцем для пошуку естетичних та соціально-критичних вражень. Так звану "чорну хвилю" югославського кіно відзначав значний мистецький рівень, і вона була відображенням жорсткого протистояння політичній одностайності.
Однак відкриті кордони та прояви культурної свободи не означали водночас свободи політичної. Ми жили у дивному парадоксі, враховуючи, що держава з її однопартійною системою та всіма її інституціями в кінцевому розрахунку була таки диктатурою. Це була країна, де політики не розуміли, що світ і Європа змінюються. Водночас не можна стверджувати, що саме ця політична система та ментальність призвели до краху економіки. У 1980-х ми розглядали можливість перетворення Югославії на демократичну державу та конфедерацію. Однак цього не могло статися, головним чином завдяки "квадратним" головам генералів та верхівки керівництва Комуністичної партії Югославії. Югославія розпалася тоді не виключно з приводу націоналізмів, культурних та економічних відмінностей – так, ці відмінності справді мали значення й впливали на процес децентралізації, але федерація розпалася головним чином з приводу диктатури. Влада не розуміла, що час змін неминуче настав. Навіть сьогодні я думаю, що ця велика країна не розпалася б на менші частини архіпелагу, якби у нас був хоч якийсь демократичний лад. І навіть якби все ж таки розпад настав, це не відбулося б настільки жахливо.
Спочатку війна ненадовго спалахнула в Словенії, де на вулиці міст з казарм вивели танки Югославської народної армії, потім у Хорватії, згодом запалало вже пекло у Боснії. Я був у Сараєві під час війни і бачив, що там відбувається, на власні очі, це був болісний досвід. Я написав тоді есе під назвою «Короткий рапорт з довго обложеного міста» (“Kratko poročіlo іz dolgo obleganega mesta”). Багато друзів і знайомих відвернулись від мене в ті роки, багатьох захопив вирій війни, в якій вони обрали ту чи іншу сторону.
Наприкінці 1990-х у Франкфурті під час книжкового ярмарку, в товаристві письменників з усіх нових країн, що виникли після падіння Югославії, ми три дні дискутували про те, що з нами сталось. Ми прагнули протистояти безглуздому розриву всіх культурних зв’язків, взаємного обміну досвідом та повному призупиненню спілкування між островами архіпелаґу. Нарешті, ми підготували декларацію про необхідність відновлення культурної співпраці в колишній Югославії, яку підписали та надіслали всім очільним газетам та іншим ЗМІ країн від Любляни до Скоп'є. Наше звернення зустріло дуже мляву реакцію. Лише нечисельні газети його взагалі опублікували, у відповідь на це з’явилося декілька памфлетів, більшість просто махнули на нас рукою: кого цікавлять ці дивакуваті митці? Дійсно, нікому це вже не було цікаво, люди почали облаштовуватись на своїх островах, почуватись там у себе вдома. До особливостей острівного життя того часу належало захопливе занурення у розпал жорсткої конкуренції за привласнення грошей і здобуття влади, а отже, проведення внутрішньополітичної нещадної різні, котру німці називають selbstzerfleіschung.
Раніше, коли країна опинилася на межі розпаду, я почав думати, що, незважаючи на опір, який я відчував щодо її партійних апаратчиків, мені буде нелегко опинитися лише серед моїх улюблених словенців, що крокують до Європи з різними європейськими фразами на вустах, серед хижих підприємців та лагідних співаків, поміж всезнанням спорідненості та сарказмом у відповідь, серед заздрості та гніву. Зазвичай письменник добре знає своє оточення та його слабкі сторони. Але це було б лише частиною проблеми; те, що нас чекало найближчим часом, стало набагато більшим випробуванням. Принаймні для тих з нас, хто вважав, що демократія є чудодійним рішенням усіх соціальних проблем.
Навіть не знаю, що саме ми тоді собі уявляли? Звичайно, парламентарну систему, свободу преси та слова, економічне зростання. Але доки ми зрозуміли, що відбувається, вже надійшли зміни, котрих ми, прихильники демократії, взагалі не розуміли. Одного разу я писав: ми мріяли про демократію, але прокинулись у капіталізмі. І ще якому! Це не був звичайний капіталізм. Казали, що це був перехідний період. Він був досить диким і неприборканим, залишаючи багатьох людей осторонь – збіднілих, самотніх і загублених. Не тільки в Словенії та інших країнах колишньої Югославії, але і по всій Східній Європі. Спільне або "громадське" майно довелося передати приватним власникам, почалася "приватизація", процес, для якого в Росії вигадано навіть красномовний термін "прихватизація".
Не тільки в Словенії, а й у всій колишній Югославії та інших країнах Східної Європи люди пера та писаного слова не надто замислювалися над тим, що капіталізм керується своїми правилами, що власники капіталу можуть впливати на політику, ЗМІ, суспільство в цілому і навіть культурне життя. А демократія, своєю чергою, є надзвичайно крихким соціальним явищем – oтже, завжди знайдеться той, хто захоче привласнити якомога більше економічного та соціального простору для себе. Звичайно, не зрозумійте мене неправильно, я все ще вважаю так само як і раніше, повторюючи за Черчіллем: демократія може бути найгіршою системою у світі, але поки що ніхто не створив кращої. Однак це не допомогло нам зрозуміти життя у чудовому новому світі.
Раптом ми опинились у зовсім іншому світі, серед нас з’явилися люди типу nouveaux rіche, збагачені завдяки напівкримінальній приватизації, дедалі більше наростали соціальні диспропорції, невід'ємною частиною політичної боротьби стала брутальна демаґогія. Демократичне життя принесло з собою не лише свободу слова, а й свободу виражати і поширювати зло, гнів та заздрість. Частина цього явища, мабуть, повинна бути включена до якостей так званого національного характеру, притаманного для всіх малих народів, члени яких воліють мати справу радше самі з собою, а не з великим світом, що їх оточує. До цього приєдналася дика матеріалістична гонитва щурів, характерна для т. зв. перехідного періоду, з’явилися примітивні, а згодом і дещо витонченіші олігархи, з’явився прошарок збіднілих людей, які ледве заробляли на життя. Політична демаґогія всіх видів, разом із засобами масової інформації, цинічно використовували ледь минулі страждання та незагоєні рани війни до примітивного зведення взаємних рахунків та закріплення впливу нових володарів на кожному з островів архіпелаґу.
Поява інтернету та можливість дискусій та вдавання з себе розумних на так званих "форумах" остаточно показали суть усього цього хаосу демаґогії та різноманітних упереджень, що стало тріумфом великої перемоги «розумних» всезнаючих ідіотів, часто схильних до насильства, готових заради доведення своєї рації майже до всього, часом навіть не лише словесно.
У 90-х і на початку нового століття я приділяв багато енерґії журналістським текстам, метою яких було критика описаних вище процесів, а також реакція на нову, нетолеранційну атмосферу у суспільстві. Поки я не зрозумів, що вітряки, на жаль, справжні, дуже потужні і що вони в будь-яку мить можуть повалити мене на землю. Я облишив цю боротьбу і зосередився виключно на літературі.
Що мені залишилось? Що залишилось усім нам?
Спогади про спільне життя у минулому, європейська утопія в майбутньому. Для нас, тих хто жив в Югославії, крім усвідомлення цієї утопії, існує також побоювання, що доля югославської федерації може повторитися. Після усього болісного досвіду ХХ століття Унія була для всіх народів Європи найкращим, що могло трапитися з нами на цьому континенті, виснаженому війнами, національними та ідеолоґічними конфліктами. Що ж, зараз Європа, здається, вступає в чергову фазу кризи. Мене часто запитують, чи я вірю в те, що кордони знову закриються, чи Європа може опинитися на межі розпаду? Чи з Європою може статись те, що трапилось з Югославією? Я вважаю, що це порівняння не є доречним хоча б з приводу з існуючих цінностей, таких як права людини, свобода слова, відкриті кордони та все інше, про що ми звикли говорити в Європі. У Югославії в якийсь момент це було вже неможливо. Незалежно від нинішнього невтішного досвіду з вірусом COVІD-19, періодичної економічної рецесії, незважаючи на загрозу тероризму, пов'язаної з радикальним ісламом та так звану міграційну кризу, європейці навряд чи дозволять позбавити себе відкритих кордонів, свобод та демократії в довготерміновій перспективі.
Коли я думаю про сьогоднішню Європу, я часто задаюся питанням про своє життя в Югославії та долю югославського архіпелаґу після 1991 року. Ці рядки я пишу під час карантину, коли запроваджено обмеження на пересування, щодня через телевізійні екрани нас повідомляють про нову кількість заражених та загиблих від невтішного вірусу, який називається COVІD-19. Ми живемо у невизначеності, зі страхом дивимось у майбутнє, іноді мені здається, що ми справді дійшли вже до краю всіх утопій, наче вступили у фазу якоїсь дистопії. Можливо, це почалося ще з краху всіх утопій ХХ століття. У що тільки ми всі вже не вірили! У соціальні утопії, у велич наших власних націй, у перемоги нашої віри над їхньою ... також в югославську утопію. І ми були готові пожертвувати за це життям, як своїм, так і – переважно – чужим. Врешті-решт, нині нам залишається принаймні "Європа" з притаманним їй праґматизмом і високим рівнем цінностей прав людини, наче у вигляді трохи скромнішої, невеличкої та частково реалізованої утопії, в яку ми все ще можемо вірити, принаймні я досі вірю.
Письменник вже віддавна балансує на межі, у нас давно вже немає моральних авторитетів, ніде не видно Толстого чи Камю, що навряд чи повинно дивувати в епоху інтернету, де всі знають все про кожного і всім дозволено сказати все про всіх.
Тому я залишаюся осторонь, спостерігаю за життям, пишу про нього, посилаючись на історичний час або сучасність.
У цей момент, наприкінці тридцятирічної подорожі з Югославії до нового, іншого світу, в цей невизначений для Європи та світу момент, посередь усіх цих карантинів, обмежень пересування, серед людей із масками на обличчях, я чекаю; навіть вже не чогось нового – бо навіть цього трохи боюся – а повернення до звичного життя. За ці тридцять років я багато і постійно подорожував від свого словенського острова до решти островів югославського архіпелагу, головним чином з метою презентації своїх книг, які досі видавалися на всіх цих островах. Натомість я припинив боротьбу з політичними штормами, які продовжують лютувати між островами та на кожному з них окремо.
Не так давно я сидів у каварні в Белграді зі своїм молодшим другом, поетом та видавцем Ґойком Божовичем, він власне нещодавно видав у своєму видавництві мій останній роман. Про політику ми говорили мало або взагалі нічого. Відстані між островами зросли настільки, що досвід одного острова не допомагає зрозуміти, що відбувається на іншому. Однак ми багато говорили про різноманітність та художній посил літературних творів, щодо котрих розділяємо спільне зацікавлення. Видавництво Ґойка називається "Архіпелаґ". Я не сумніваюся, що він власне так його назвав з огляду на все багатство літературного мистецтва, цікаву різноманітність поетики, багатогранність життєвого досвіду, поширення фантастичних пейзажів в книгах, котрі він видає.
Цей літературний архіпелаґ є сьогодні моєю домівкою. У той час, коли з маскою на обличчі я ледве можу піти до сусідньої крамниці, це дозволяє мені подорожувати далеко й високо, іноді навіть у минуле, навіть до своєї юності, коли ми ще жили поруч один з одним, доки не стали подібними до тих, кого кам'яний пліт Сарамаґу забрав кожного на свій острів.
Перeклад зі словенської – Нікодем Щиґловський (Nіkodem Szczyglowskі)
