Короткий рапорт з довго обложеного міста

Драґо Янчар

Читачі, а разом з ними і західні редактори та видавці, мають уже вдосталь понурих сцен з комуністичних таборів та психлікарень. Досить запеклих революціонерів і реформаторів суспільства, дисидентів та їхніх переслідувачів, сірих будинків у містах Східної Європи і чорних автівок, що кружляють у темряві ночі. Тепер публіка любить сценки з сьогодення країн, де колись панував тоталітарний режим. Тобто такі сценки, які показують: як тоді їли, вдягались, пили, кохали (або ж: не їли, не вдягались, не пили і не кохали). Зрештою, це не так складно збагнути. Хто, однак, може сьогодні зрозуміти поета, який цілий день дивиться у стіну, оздоблену букетом дротів, що стирчать повсюди, який ввечері сідає за стіл і пише вірша «Мікрофон у стіні»? Сцену, коли спрагла усіляких проявів добробуту людина зі Сходу пожадливо поглинає гамбургера на вулиці якогось кафківського міста, розуміє без труднощів; коли представниця якогось східноєвропейського племені, сумно споглядаючи, стоїть перед вітриною приголомшливої парфумерії в одній із західних столиць і тільки зі своєю східною валютою у кишені також це розуміє; вона така ж як і ми, тільки жила при комунізмі, бідолаха. Сьогодні читач із Заходу любить літературу на тему «Як ми жили без нейлонових панчішок, посміхаючись, і незважаючи на це».

Читачі, а разом з ними і західні редактори та видавці, мають також вдосталь руїн Сараєва та бідолах, які рубають останні кущі в парку, нещасливців, яких привозять до шпиталю з плямами крові на одязі; вже не можуть навіть дивитися на постріли, які роз'яснюють вночі небо над Сараєвом на екрані телевізора, не люблять на цьому екрані бронетехніки і військових, що метушяться біля неї або зазвичай лежать вбиті десь в окопах, повних болота. У людському нещасті є щось таке непристойне, щось, у чому людина сама винна. Але, так важко це збагнути. «Найважливіше, що усе це ми вже бачили, про все це вже читали, — каже читач, — про всі ці концентраційні табори у Боснії і про ґвалтування також». Усю цю «жорстокість» вже вичерпано, дайте нам щось пристойне. Тільки щоб це не було про голод або нестачу води; про те, як готують їсти, як миються (або: не готують їсти, не миються), ми вже знаємо».

Нелегка доля письменника. Одне чітко мусить знати: навіть якщо до Сараєва прибуде військовим транспортним літаком у смішному шоломі на голові, навіть якщо потім єгипетські військові з UNPROFOR-у (яким всередині БТРу зброя випадає з рук) помилково вивезуть його через сербські позиції, навіть якщо пізніше, під час літературного вечора сараєвський поет з відповідним до хвилі пафосом привітає його і порівняє з Мальро («котрий до Іспанії також прилетів військовим літаком…»), мусить це знати. Коли під час свого перебування у місті постійно чутиме стрілянину та відлуння вибухів, мусить знати. Коли споглядає свіжі могили в парках, мусить знати: усе це було вже сказане, оглянуте і записане, усе це вже нікого не обходить. Це не Іспанія, не Мальро, не чудова розповідь. Сараєво — це вже знає віддавна — чорна дірка континенту, від якої відвертають погляд, при виді якої вимикають телевізор і відкладають книжку.

Ю. М. професор літератури. Письменник мандрує з ним вулицею, де будинки мають потріскані вікна, а вітрини крамниць забито дошками. Вони проходять повз базар, місце, де кулі згубили десятки людей. Професор має шовкову краватку та окуляри в тоненькій оправі.

«Чи боявся він, коли щодня, вночі і вдень, падали кулі?», — запитує письменник. Професор махає рукою: «Кого ці справи цікавлять! Це був жах, — промовляє за хвилину, — позаяк від початку в місті діяло дванадцять військових формацій, до того ж різних». «Дванадцять?», — каже письменник.

«Так, дванадцять, насамперед організували самооборону злочинці. Пізніше, у свій спосіб, вони дбали також про порядок. Тепер вже краще. Тільки снайпери, — додає професор, — коли з узгір'я лунає галас пострілів, це також жахливо. Невідомо, звідки прилетить». Письменник хотів би знати, як тут відбувається звичайне життя: день за днем. Професор махає рукою: «Кого це обходить?».

«Усіх, — запевняє письменник, — тільки це їх ще цікавить». «Якщо насправді хочеш знати, — відповідає професор, затримуючись на півкроці, — найжахливішими були не кулі. Зрозуміло, що це мине. Найжахливішим було те, що я не міг ані спати, ані читати, ані писати». І це, — каже письменник, — саме це і є найбільш звичайною історією, яку хоче почути звиклий до найгіршого читач: професор, який не міг читати».

Історія професора літератури правдива, звичайна. Він почувався, немов так само зле під час війни, як жінка у комуністичній країні без нейлонових панчіх. Професор Ю. М. пережив майже десять місяців без книжки в руках. Послухай, читачу, ти, який знаєш усе про готування та одівання у час війни, бо про читання ти, певно, ще нічого не чув.

«У період найзатятіших боїв, — розповідає професор, — протягом дев'яти місяців місто було позбавлене електроенергії. Взимку дні короткі. Не було опалення, не було нічого, щоб запросити друзів. Друзі також не мали нічого, щоб запросити мене, їм також було зимно. По вулицях неможливо було прогулюватись. Тож щодня, о п'ятій вечора я лягав на ліжко, накривався усім, що тільки мав під рукою, і починав мріяти про те, як було б чудово що-небудь прочитати. Свічок ми не мали вже віддавна, тож, щоб не заснути, я дивився у стелю. Якби я заснув, то прокинувся б о десятій і пізніше не заснув би до ранку. Коли мені вдавалось не заснути, о десятій я подумки казав до себе: «Тепер можеш вже спати, професоре». Вранці починались пошуки води, чогось їстивного, розшуки друзів, на читання знов не було часу, хіба що раптом якась годинка. І так проминали дні, один за другим, дев'ять місяців».

— Не перебільшуйте, — каже читач, позіхаючи, — чули ми вже таке, і кращі навіть історії. Декотрі письменники в Сараєві не могли читати тільки через те, що спалили усі свої бібліотеки, бо мерзли взимку. «Це правда, — відповідаю. — Ця історія ще краща, ще більш звичайна і через це ще більш вражаюча. Але, звертаю увагу, відчуваючи професійну образу, професор Ю. М. зовсім не сказав ще, що він був поранений, тільки що не міг читати. А він дійсно був поранений: куля влучила на десять сантиметрів нижче серця, і, до речі, вона і досі там». «То що з того? — каже читач. — Хто з мешканців Сараєва не був поранений на десять сантиметрів нижче серця? Щовечора по телевізору показують когось з пораненням». «Професор Ю. М., — продовжую, намагаючись звернути увагу читача в останній відчайдушній спробі, — був мером Сараєва. Коли почалась стрілянина, він і далі спокійно крокував вулицею, він почувався би незручно, втікаючи вулицями свого міста. Куля влучила у нього тільки тому, що він не хотів сховатись. Чи у своїй «звичайності» не варте зацікавлення та уваги принаймні це?»

«Ну так, — каже читач, — хай буде, якщо насправді він був мером».

Наближається тисячний день облоги Сараєва. Скільки ж оповідань, як з «Тисячі та однієї ночі» правдивих розповідей. Кожен має свою власну історію: двісті п'ятдесят тисяч розповідей. Починаючи з історії про професора літератури аж до розповіді про те, як пес-волоцюга після вибуху ракети вхопив руку з дитячого майданчика — тому в шпиталі не було чого пришити. Розповіді кружляють без упину. Вже давно забули про молоду пару, Ромео та Юлію, серба та мусульманку, які намагались втекти з міста, але на нічиїй землі, між двох ліній фронту, їх досягли кулі. Кілька днів їхні тіла лежали на асфальті: не було можливості їх забрати. У Сараєво багато таких історій, які місто розповідає саме собі; багато таких зображень, котрі тільки воно споглядає. Спалена бібліотека жахає порожнечею, снаряд потрапив також в Галерею малярства. Розповіді і зображення мандрують у світ, але не цікавлять нікого, окрім самих мешканців Сараєва. Від пошти також залишились тільки зчорнілі стіни. Крім нечисленних людей, що мають власних кур'єрів, ніхто нікому не пише, ніхто не отримує листів. Незважаючи на це, усі знаємо все, ті хто там залишився, і ми, які назовні. Про Сараєво все вже написано, все сказано, усе сфотографовано і відзнято. І усе триває так далі, вже тисячний день. Різанину вірмен на початку століття влаштовано десь у далекій Анатолії, концентраційні табори були герметично замкнуті, ГУЛАГи – на кінці світу, натомість все, що відбувається у Сараєві та загалом у Боснії, відбувається весь час на наших очах – ми це бачимо, щиро кажучи, вже в наступну хвилину. Незважаючи на всі ці телевізійні камери і телеканали, телевізійний світ ще ніколи не був таким сліпим та глухим як сьогодні. Усі заклики, усі виклики (скільки разів ми вже чули фразу: «На очах Европи і світу відбувається знищення»), усе це в своїй безтурботності та деструкції стає абсурдом. Навіть автор цього тексту також намагається написати звичайну історію тільки тому, щоб її взагалі хто-небудь прочитав. І сам собі здається при цьому трохи дурнем.

На стіні висить велика картина, написана олійними фарбами, ідилія: білі овечки на зеленій мураві, струмочок, дерево кидає тінь, поруч чабан. Написана трохи невправною рукою, пропорціям далеко до гармонії, картина загалом трохи «кічувата». Мені здається, що вона займає собою майже всю стіну; хтось у цьому помешканні, у пейзажі цього малюнку шукав спокою, якого у великому місті поруч з галасливою вулицею, ніколи не відчував. Тепер не чути проїжджаючих автомобілів: вулиця унизу темна та порожня. Сидимо в помешканні спаленого будинку, стіни на сходах і в коридорі осмалені, усі помешкання знищені, за винятком одного, власне цього, з ідилічною картиною на стіні. Помешкання є штаб-квартирою боснійсько-герцеговинського Пен Клубу. На столах – свічки, скромне частування, ракія, яку попивають собі близько п'ятнадцяти осіб: сараєвські письменники, художники та журналісти зі своїми словенськими гостями. Темряву і тишу на дворі невпинно переривають постріли. Декотрі з них лунають з ближніх пагорбів, інші чути зовсім поруч. Крім нас, дивних і нечастих тут гостей, ніхто не звертає на них уваги. В тиньку на стінах – численні сліди куль. На картині видно тільки один слід. Куля влучила в чабана. Наші господарі сміються з цієї символіки. Його не минула. Усі знають: у Сараєві найкраще бути «схибнутою» людиною.

Ті, які сидять з нами, не схожі на схибнутих, безталанних людей. Говорять мудро, розважливо, з іронією, тільки інколи голосно й безкомпромісно. Кулі снайперів та снаряди з пагорбів «не схибили» щодо жодного з них: відомий поет старшого покоління І. С. має слід від торкання кулею чола; відомий вже нам професор отримав кулю десять сантиметрів нижче серця, її не вийняли; театральному критикові С. Ф. уламки снаряду розшарпали сухожилля обидвох ніг, поетці Ф. Д. спалили дім, Т.К. втратив дружину, Г.С. (сербського поета), його «співвітчизники» проголосили зрадником, тому що лишився у місті. Не питаю, чи щось оминуло (або не оминуло) поетку та публіцистку Л.О., хорватського поета Ж.І., пані професорку Х.К., мисткиню, котра різьбить «рідкісних птахів». «Рідкісні птахи» – це глиняні, дивним чином викривлені, мертві голуби.

Краще було б навіть не питати в драматурга З.Т. про те, що його не оминуло. Оповідь З.Т., мусульманина, – це наче розповідь з жахливого сну. Одного вечора, після вистави в Камеральному театрі, де успішно показували його п'єсу, в помешканні на Ґрбавіці його схопили сусіди серби та передали… Кому? У Сараєві ще і досі ніхто не каже – сербам. Отже, передали його – «їм», «тим з пагорбів», у найкращому випадку – «четникам». У сараєвському полоні драматург З.Т. копав окопи на лінії фронту, дещо вище над містом, він та інші військовополонені слугували за живий мур: вони стояли там, щоб їх повбивали «ці, з міста». З.Т. був змушений витягувати вбитих сербських вояків з поля битви та закопувати тіла; йому не пощастило, як і його привілейованому приятелеві, який працював за грабаря. З.Т. під час кожного наступу тремтів за життя сербських вояків, адже коли вбивали сербського вояка, то командир наказував їм ставати в шеренгу і з револьверу стріляв в одного з полонених. Так З.Т. пережив у полоні шість місяців. Під час обміну полоненими на сараєвському летовищі куля, яка влучила в автобус, досягла товаришевого місця, де хвилину до цього сидів він сам.

З.Т. не знає, чому таке мусило трапитись саме з ним, чому він мав пройти через цей жах, чому врятувався саме він. Так, як інші, він ставить собі запитання: «Чому Сараєво? Чому саме Сараєво?»

Добре відоме запитання хворих на рак, яке ставить Сьюзен Зонтаґ на початку своєї книжки «Illness as Metaphor»: «Чому саме я?»

І справді: «Чому Сараєво? Чому саме Сараєво?»

Складається враження, що якась абсурдна, ірраціональна зла доля переслідує місто. Ми, люди літератури, відразу намагаємось розвинути цю думку: Сараєво — це метафора нашого сторіччя. Почалося від пострілів до австрійського наступника престолу, тут почалась жахлива Перша світова війна. І закінчується знов у Сараєві страхітливим знищенням.

Але, чи ми також здатні думати трохи інакше? Чи не в тому, власне, місці, чи не в цьому куточку світу звичайний терористичний акт, вуличне вбивство, не ми піднесли до рангу високої цінності, символу любові до Батьківщини, мітологічного патріотизму? Чи не бачимо незвичайної схожості між Гаврілом Прінципом (і його товаришами з конспірації) та сучасними фанатиками тероризму? Він, позуючий для фото у місцевого фотографа, вони — пружачи груди перед телевізійними камерами? Нарцисувате переконання про свою обраність і місію тоді і тепер? Готовність складення свого єдиного життя у жертву, і водночас, рішуча спрямованість до знищення якогось іншого життя, яке, незважаючи на всі організовані засоби безпеки, залежить від звироднілої, суб'єктивної волі та холодного, раціонального плану знищення.

Чи коли-небудь задумувались ми про те, що в Сараєві вже більше як сімдесять років прославляють акт терор? Чи цього акту терору не вмонтували в систему цінностей, в думки та почуття людей, які наприкінці століття знов вбивають інших та руйнують мури свого міста? Чи наприкінці нашого віку, якщо стежити за цією думкою до кінця, у головах і вчинках убивць та руйнівників сьогодення не реалізується автентична воля та автентичний сенс «патріотизму»?

Протягом сімдесяти років Гавріла Прінципа прославляли в цій країні як героя. Скільки ж товстих історичних книжок, скільки віршів, театральних вистав, промов і статей випродукували його горді нащадки! Пригадую собі, як в Сараєві ми ходили дивитися на відтиснуті в бруківці сліди його ніг: тут він стояв, з цього місця стріляв. Тут розпочалась Перша світова війна, яка коштувала мільйонів жертв. Пригадую також собі, що відчував себе при цьому ніяково: з іншого боку проїжджав, не сподіваючись чогось, престолонаступник Фердинанд. І його дружина, в капелюсі з широкими крисами. За хвилину вони лежали у калюжі крові, на сидінні автомобіля, мертві. Пригадую собі сповнені пафосу слова, які ми стільки разів читали та стільки разів слухали: «Постріли відбились голосним відлунням у цілій Европі, у Відні, Берліні, Парижі». Також в Любляні, де оратори закликали до боротьби проти сербів, а словенські «відновителі» готувались нести допомогу сербським братам. Також у Празі, де Швейк кричав: «Na Bělehrad, na Bělehrad.. Tak ste nam zabili Ferdinanda». Під кінець сторіччя ми знову опиняємось у Сараєві, де вже стріляють не тільки в якогось там кепсько охоронюваного наступника престолу, але і в кожного. А довкола викарбуваних на камінні сумнозвісних слідів Гавріла Прінципа – сліди розбитих снарядів на вуличній бруківці, спалені будинки початку двадцятого сторіччя на набережній Воєводи Степа, ті самі будинки, відомі з прославлених фотографій, виконаних під час замаху. Місто, яке на початку століття вело відносно спокійний спосіб життя у далекій австрійській провінції, у повній толеранції, якби ми те сьогодні окреслили – багатоетнічному та багатокультурному симбіозі, під кінець цього століття лежить у руїнах. Чи можемо ми припустити думку, що актуальний стан речей є результатом абсурдної, ірраціональної злої долі, але також, якщо не передусім, фальшивої, нерозумної, фанатичної ідеї, піднесеної до рангу символу, гуманістичної цінності та міфу?

Постріли на початку століття, постріли на його завершення. І так собі сидимо, ми, члени Пен Клубу, сиґнатари Документу, в котрому ми зобов'язуємось активно виступати проти проявів расової, національної та класової ненависті. Сидимо під буколічною картиною, на дворі кінець століття, в запущеному помешканні спаленого будинку у самому центрі Сараєва, під якимось «кічуватим» мальовидлом, що зображує чабана, в якого влучила куля.

Увечері, стоячи біля рецепції готелю, чуємо відголосся двох вибухів: один за одним, перший — сильніший, другий — слабший. «Перший — це міномет, калібр такий а такий, другий — це тільки ручна зброя», — каже зі сміхом хлопець з рецепції. Сербські позиції віддалені ледь за двісті-триста метрів від готелю Holіday Іnn, цього монстра, обрис якого майже щовечір гостює на екранах телевізорів усіх континентів. «Прошу не перейматись, – втручається рецепціоніст, – біля готелю не будуть вже стріляти. Прошу також не боятись, якщо вночі буде чути стрілянину. Це зовсім не означає, що щось не так, якщо трохи собі постріляють». І дійсно, постійно лунають постріли, інколи далеко, часом десь зовсім близько, звідси теж стріляють у напрямку Ґрбавиці. У моїй кімнаті все чути: вікна не мають шибок. Їх давно замінено матовим пластиком з UNPROFOR-у.

О першій ночі вже нічого не чути. Навіть військових бронетранспортних машин, зовсім нічого.

Поганим зараз було зовсім не те, що час від часу лунали постріли, але те, що водночас із тишею з'являлась якась величезна порожнеча. Я відкрив пластикове вікно, на горизонті виднів масив Ґрбавиці; там є Вони, мають міномети калібру такого а такого і ручну зброю, там сплять снайпери, котрим сняться рухомі цілі й танцюючі на них хрестики в окулярах прицілів. Там – по чужому, повному книжок помешканні, власне у цю мить ходив хтось, хто ледь умів читати. Тут – цілком близько був фасад знищеного технікуму, з глухими, розбитими вікнами, на другому боці стовбичать просто в небо дві осмалені, порожні вежі будинків Унісу. Нестримна, глуха, небезпечна, сповнена напруги тиша. Темна ніч без якого-небудь світла, без авторефлекторів, що роз'яснюють широку алею великого міста. Тиша і темрява нагадують делювій – час свого народження. Увімкнув телевізор, канал Hyat показує фільм-детектив. Я не вигадав цього, присягаю, слідчий стоячи над чиїмось тілом сказав: «Who is responsible for this particular homicide?»

Негайно вимикаю ці космічні бздури. Знову тиша, ніколи в житті я не чув такої тиші. На пагорбах тихо змінюється сторожа. На пагорбах і в місті рівно дихають уві сні сьогоднішні вбивці та їхні завтрашні жертви.

На картині Мунка «Крик», яку створено на іншому кінці континенту у далекому 1893 році, визирає порожня безодня вуст, оточена чорним лицем, тілом, краєвидом. Картина така тиха, що крику неможливо почути. Це крик абсолютно смертельної тиші.

Щодня вранці, коли починається звичайний робочий день, чути гуркіт бронетехніки. У той час, коли мешканців інших европейських міст пробуджують зі сну дзвоники трамваїв або клаксони автобусів, тут гуркотять бронетранспортери, неначе війна починається кожного дня, кожного ранку знову. Радіо «Сараєво» повідомляє про вісьмох поранених, котрих вчора ввечері біля мосту Алі-паши досягли відламки снарядів. Сербське радіо «Баня Лука» підраховує типи літаків, що ними диспонує Республіка Сербська. Наступна програма – про Ігоря Стравінського.

Я переховую фото з театральної вистави: один з акторів, вдягнений у шкіряне пальто, яке свого часу носила Служба безпеки, у трагікомічній сцені знущається з іншого актора, лисого, залитого потом, в розхристаній сорочці. Закинув йому на шию зашморг – петля затискає без жалю. Перший актор, за збігом обставин серб, другий натомість також випадково – мусульманин. Це все, звісно, є безглуздим співпадінням, хоча треба визнати, що, несподівано, замість тогочасної іронії фотографія викликає тільки гірку, незвичайну символіку.

У перших днях грудня 1988 року в сараєвському Камеральному театрі виставлено мою скромну парафразу великої «ґодоївської» теми – «Чекаючи на Ґодо». Неспокійні, як завжди, ночі перед прем'єрою ми проводили на репетиціях та довгих, гарячкуватих розмовах в сараєвських кнайпах та приватних помешканнях, дні ж – тверезіючи на Башчаршії та вище – на Требевіці. Прийшла збуджуюча, і, як завжди, прекрасна primanocte. Режисер Звоне Шедльбауер зробив виставу, показуючи атмосферу середовища місцевих шпиків та Служби безпеки, середовища, яке кволо відходило у минуле, але незважаючи на це, проявляло жалісно-смішну активність. Виникла забавна і водночас сповнена загрози вистава, колективна та індивідуальна, гротескна, вона мала не надто багато спільного з люблянським спектаклем, стилізованим під театральну полеміку із Бекетом, а ще менш з вашингтонською комедійною інсценізацією у стилі Ебботта і Костелло. Тут йшлось про дзеркало, про атмосферу. Наприкінці з'явилась Пані Провидіння у постаті сараєвської віщунки, одягненої у халат, що йшла, кульгаючи і стукаючи високими червоними підборами. Публіка кричала: «Браво!», актори були щасливі і стомлені, знавці стверджували, що у виставі живе дух часу переслідувань, часу, котрий власне вмирає, Zeitgeist.

Жодних іронічних акцентів я вже не бачу в ремінісценціях «Чекаючи на Ґодо», цієї вистави шестирічної давнини: обидва малі переслідувачі, котрі через бінокль розглядали вікна в будинку на протилежній стороні вулиці, тепер через приціл снайперської гвинтівки розглядають вікна свого міста, дивляться на живі мішені, котрі рухаються по вулицях; серби затягнули мусульманам зашморг на шиї; смішний демон вже не потикається на сцені, але щоночі блукає площами затемненого міста та його руїнами; на пожовклій театральній програмці видно дивний кшталт літер англійського тексту, який графолог скопіював з американського плакату до цієї ж вистави: «Hey, Mr. Godot, this stake out continues until we get our hands on you».

Сербський актор зі світлини залишився у Сараєві, ми зустрілись під час мого перебування у місті, це була сумна зустріч; мусульманський актор емігрував, мешкає в Любляні, проте ми ще не бачились. Сербський директор театру, який погодився на постановку п’єси, тепер перебуває у Палах, столиці самопроголошеної Республіки Сербської Радована Караджіча і звідти переслідує своє місто.

П’єсу виставляли ще два роки, наскільки відомо не бракувало глядачів, однак, як те часто буває в театрі, її поглинуло забуття. Вистава залишила по собі, як завжди, тільки театральні програми в архіві та фотографії. Тим часом вона цілковито розтанула в тумані забуття, здавалось, що її виставляли в давно минулих часах. Події, що прийшли, не залишили місця для жодної парафрази повторення або пересміювання.

Прийшов час справжнього Ґодо. У тому самому театрі, п’ять років потому, з’явився Ґодо Бекета в постановці відважної Сьюзен Зонтаґ. Але, і це був тільки театр, бо Ґодо насправді знову ж таки був деінде. Можливо там, де чекав на нього боснійський вояк, котрий з оказії цього експерименту сказав: «Я на свого Ґодо чекаю щодня в окопах над містом». В тому самому місці чекав на нього також драматург З.Т. Це однак не зменшує значення відчайдушної спроби врятування абсурдної п’єси в ще більш абсурдній реальності. Применшувати спробували ті, хто закидав Сьюзен Зонтаґ не більше, не менше тільки саморекламу, в Der Spіegel я прочитав злісний і глузливий текст про її діяльність в Сараєві. Можливо, так ця справа виглядає з Гамбургу, однак із Сараєва – з певністю ні. Поміж абсурдною реальністю, якою є вмирання, і відносно якої, можливо, є життя; на боці життя стоїть саме творчість. Бажання творення каже: «Я є, ще існую, це ще має сенс». Мистецтво не є смертю, життя – сильніше. Якщо ми погодимось на абсолютизацію реальності, в котрій немає місця для жодної рефлексії та артистичної відносності, уяви і творчої гри, тоді мусимо погодитись з фактом, що нема вже нічого окрім окопів над містом, брутальною хваткою за горло та абсурдним вмиранням. Саме цьому (що за парадокс!) суперечить мистецтво абсурду. Пізнаючи абсурд, пізнається також сенс. «Безсенсовна», абсурдна діяльність Сьюзен Зонтаґ та сараєвських акторів, що всередині міста в облозі ставлять п’єсу про Ґодо, є захистом сенсу і життя.

Діяльність та творчість в тих умовах (а також проти них) втілювали правило Камю про знайдення сенсу в бунті.

Однак, Сьюзен Зонтаґ дещо спростила цю справу для медіа. Вона пояснила, що до Сараєво приїхала з метою боротьби за повернення міста та його культури до попереднього стану. Попередній стан був станом ідеального симбіозу, толерантності, космополітизму, був станом культурного плюралізму. Цей світ тепер був знищений, Сьюзен Зонтаґ разом з іншими, що взялись за цю ідею, прибула сюди заради цього: щоб було повернено цей ідилічний візерунок світу. Сараєво, коротко кажучи, завжди було багатонаціональне, багатокультурне і толерантне до усіх справ та явищ. Цю ідеальну візію Сараєва пізніше помножували: загальна, поєднуюча усі культури, толерантна до усього, плюралістична діяльність артистів почала черпати натхнення з цього напущеного стереотипу. Тільки чому мала слугувати ця ідеологічна упаковка, ця повторювана інтерпретація, створюючи ще одну штучну завісу, через котру нічого не видно?

«Мультікульті» є позаяк ще однією порожньою фразою, яка вже кілька років функціонує в європейському контексті. Нею витирають вуста під час симпозіумів і зустрічей політиків, вона слугує ретельному камуфлюванню панєвропейського безглуздя і браку культури. Культурна людина, яка має творче відношення до життя або щонайменше людина, яка сповнена цікавості до світу, є за визначенням багатокультурною істотою. Культура, якщо вона справді культура, ніколи не має характеру монокультури. Монокультура – це питання для агрономів, а не для творців. У Сараєві не йдеться прецінь про атаку однієї культури іншою, про те що монокультура нищить монокультуру. У Сараєві слово взяв різноманітний примітивізм, особливо політичний, у Сараєві маємо справу з діяльністю політиків, опертих на агресію: коли вони втратили силу панування, побирання, розпорядження, маніпуляції, то сягнули до брутального аргументу – смертельної зброї. Монокультури — тепер опозиційні щодо себе, а в майбутньому ще дужче, — є продуктом закритої системи насилля, її результатом, а не причиною. Культура або є, або її немає, усілякі мульті- та моно- додатки тут зайві. Позаяк зовсім некультура: сербська, хорватська чи мусульманська була тим, що розпочала трагедію, але нечутливі до всіх змін політикани, які завжди трактували її як знаряддя таке саме як камери допиту, міліцейські палиці, а звідси і військові гармати.

Чому ж все-таки Сараєво? Чому рак, чому знищення, чому передчасне знищення? Чи насправді тільки тому, що Сараєво було взірцем багатонаціонального, багатокультурного, толерантного суспільства, як часто стверджується в останній час у багатьох доповідях, проголошених зрештою з доброю вірою? Чи тому, що саме тут в ім’я відсутності культури і в ім’я варварства нищать культуру і цивілізацію? Якщо Сараєво насправді було толерантною оазою симбіозу, як тоді можливо, що там стався такий жахливий хаос та агресія? Яким чином чистий, багатокультурний, космополітичний дух толерантності міг породити етнічні чистки, гірську партизанщину, нетолерантність та насилля?

І справді, в першу хвилину не надто уважному спостерігачеві з’явилася ідилічна у певному сенсі картина Сараєво – міста привабливого, різнорідного, де в повному симбіозі живуть поруч три культури, три народи і три релігії: мечеті з мінаретами, куполи православних церков та дзвіниці католицьких катедр. Усе це існувало спільно в житті так званої раї, тобто звичайних людей, в оригінальній улюбленій цілою Югославією рок-музиці, котра, особливо молоде покоління, перетворювала у новий урбанізований Melting Pot; у фільмах Кустуріци, у театрі, у спорті… Усе це, і багато інших речей, насправді, дозволяло вважати, що тут народжується модель симбіозу. Коли, однак, хтось тільки трохи здряпував тоненький шар тинку, то під сподом відкривав зовсім іншу картину: людей ділили невидимі кордони. Кордони між культурами ставали дедалі більш виразнішими, поглиблювались різниці, позаяк звичайно вони не могли вільно вийти назовні. Сараєвом володіла сильна рука сталінських вождів, котрі дбали аби «багатокультурність» проявлялась у чітко контрольованих рамках. Монолітна система влади прямувала до одноманітності. Різниці, якщо їх не можливо було зліквідувати, бували інституціалізовані у постаті так званого національного ключа, або паритету. Означало це, що головним редактором у видавництві мусив бути хорват, якщо директором був серб, а відповідальним редактором або щонайменше комерційним – мусульманин. У газеті «Ослободженьє» («Oslobođenje») через день, почергово змінювалась назва кирилицею та латинською абеткою, перемішувані були, хтозна за якою логікою, також статті на сторінках цієї газети. Так було в усіх інституціях, в економіці, усюди. Ми всі, хто приїздив до Сараєва, знали про це, всі також на власній шкірі відчували нічні розповіді про те, як ця чи інша людина з приводу своєї національної приналежності має серйозні проблеми, як майже всіх переслідують… У Сараєві не було культурного плюралізму і толерантності – тільки сума трьох культур. Сума трьох культур ще не дає плюралізму, тільки паритет, цей жалюгідний субститут свободи та демократії, стану, у якому кожна культура та кожна релігія може вільно реалізувати свої ідеї. Життя в місті, arsvivendi, мистецтво взаємних міжлюдських контактів, популярна музика, спорт, врешті саме життя намагалось перейти у невидимі кордони, у невидимі різниці, часто це вдавалось. Інституційна «сегментація», за допомогою якої партійні ідеологи намагались обмежити її різноманітність, народжувала атмосферу страху, заздрості, підозр, конкуренції. У результаті двобою між життям та інерцією глибоких осадів минулого, нарощувалась напруга, яку ми відчували, відверто говорячи про небезпеку. Ніхто, однак, не уявляв собі, як далеко це, як вбивчо небезпечно.

Про стосунки у цій багатокультурній ідилії свідчать слова мусульманського поета Абдулаха Сідрана, який говорив тоді: «Тяжкі часи. Якщо відкрию рота – втрачу голову, якщо буду мовчати – втрачу обличчя». Втратити обличчя означає втратити гонор, гідність, «інтегральність» власної особи. Усе це весь час було в Сараєві під загрозою. Наприкінці багато людей втратили як одне, так і друге: голову і обличчя. Але не відразу: насамперед обличчя, а потім голову.

Хорватський поет із Сараєва І.Л., який тепер мешкає у Загребі (тим часом десь на Ґрбавиці залишились його спалене помешкання з усіма книжками та рукописами), щодня сотні разів ставить собі питання: «Що було не так, у який спосіб це могло статися?». Життя у місті, мовляв, бігло однією колією, воно нас єднало. Справжня тотожність, яка вільно спирається на традиції, черпає з них та добровільно віддає їх іншим, ніколи не розцвіла в Сараєві; тому весь час узурповано право на життя, а тепер до нього застосовується насилля. Не могло (не дозволено було) присвоїти собі глибшої тотожності, позаяк залишилась без імунітету від ідеологічної та остаточної фізичної агресії. Ані традиція хорватської літератури, ані улюблені усіма боснійські францисканці, ані сучасне мистецтво не могли жити спонтанно, без паритетів Центрального Комітету і національних ключів. Сараєвська «мусульманськість» в очах чужинців завжди була тільки фольклором з Башчаршії, а мечеті – реліктом давно минулих часів; однак, насправді, як стверджують тут, вона, незважаючи на свою європейськість, завжди носила ознаку ісламу. Коли вона стала чимось більшим, ніж фольклором, то потрапила до в’язниці, як «фундаменталіст» Ізетбеґовіч, і багато інших, яких ми захищали також у резолюціях словенського Пен Клубу. Без сумніву, подібно справа виглядала також у випадку сербських націоналістів, багато з них виїхало до Белграду. Мусульманський письменник Д.К. також не міг зрозуміти, як це можливо, що несподівано вони стали європейськими індіанцями, які живуть у резерваті, приречені на поступове винищування. Він ніколи не звертав уваги на те, що в Сараєві немає вулиці, названої іменем якогось мусульманського митця чи хоча б навіть засновника міста, головні вулиці до сьогодні називаються: Воєводи Степа, Воєводи Путніка та Югославської Народної Армії. У цьому сенсі Сараєво мало в собі суттєво більш сербської та ближче неокресленої югославської тотожності (вулиця Маршала Тіто існує до сьогодні), ніж цього автентичного, що віддзеркалювало справжнє культурне багатство і перемішане різноманіття.

Мусульманська спільнота була фатально пасивною, хорватська – зневіреною, сербська – контрольованою. Не було справжнього, багатокультурного Сараєва. Була спільнота міського життя та можливої до прийняття усіма масової культури. Одного і другого не вистачило, аби зробити опір партійно-ідеологічним та націоналістичним догматикам.

Ще до того, як насправді розпочався конфлікт у Боснії, на мурах Сараєва щоночі з’являлись нові націоналістичні гасла. На стіні пошти хтось написав: «Це є Сербія!». Інша рука додала: ««Дурню, це – пошта!» Сьогодні важко було б писати такі речі, бо від пошти залишились тільки руїни. Сьогодні про монокультуру і міфічний примітивізм кружляють понурі анекдоти. Наприклад, такий: «На місяць потрапили хорват, мусульманин і два серби. Хорват каже: «Поглянь на це каміння, це Далматія». Мусульманин не погоджується: «Ні, така кам’яниста може бути тільки Герцеговина. Це БіГ». Серб в свою чергу витягає пістолет, стріляє в іншого серба і каже: «Тут сербська могила, це Сербія»».

Те, що сталося у Сараєві, немає нічого спільного з монокультурою і мультикультурою, ані з культурою як такою, виникає, однак, з «некультурного» політичного мислення, з розумування на хлопський розум, з нерозумних вчинків, з сконцентрованих на собі демагогів, котрі протягом стількох років тримали у ярмі людей і намагались контролювати кожен прояв творчості. Коли разом з приходом демократії (якою б вона не була) захитались фундаменти їхньої патріархальної влади, в панічному відчутті загрози, в панічному переляку перед втратою влади та привілеїв, в панічній люті вони вдалися до останнього засобу – агресії. Для цього мала їм слугувати Югославська «Народна» Армія, а крім цього неймовірно великі кількості зброї, нагромадженої у Боснії, і натовпи «борців за сербську свободу», котрим запаморочилось у головах. Культура, загроза для її вартості, свята сербська справа, її традиції, міфи, література, і все, що тільки могло стати під загрозу – все це стало ідеологічною пропагандистською заслоною, що виправдовує застосування насилля та спробу повернення влади і керування людськими душами. Сербська культура і діяльність сербських митців також не мають з тим нічого спільного, хоча керує шаленою різаниною поет, а разом з ним професор, знавець німецької літератури.

Без сумніву, це і надалі є вчинки в ім’я культури, в ім’я творіння. Ще й досі живі жарти, і не тільки на мурах, не тільки на місяці; також на Требевічі, понад містом, де в ім’я великої слов’янської справи, в ім’я православ’я робить собі жарти російський письменник Лімонов. Його почуття гумору дуже специфічне. Лімонов в ім’я православ’я і слов’янського братерства символічно, перед камерами, посилає згори серію з кулемету до цивільних мешканців міста. Мабуть, тому, що там, де стріляють до невинних міст, там – Росія. А тут – могили сараєвських турків. Тут є Росія.

У Словенії до сьогодні на закінчення кожного речення, яке вимагає виразного підкреслення, вживається популярна фраза: «Спокійна Боснія!» («Pamіrna Bosna!»). Я розповів про це на зустрічі у президента Ізетбеґовіча. Він стверджував, що на походження цієї фрази вплинув ймовірно факт, що Боснія не була спокійною країною у минулому. Зрозуміло, ця фраза приймалась саме тому, що в Боснії ніколи не було спокою. Звідки тоді взявся цей загально відомий образ спокійної ідилічної країни аж до хвилі, коли розпочалось сьогоднішнє шаленство? Без спину чуємо про те, як у Боснії, а особливо в Сараєві, люди жили разом, поруч одне з одним, сповнені взаємної толерантності до усіляких культурних різниць. Це правда, боснійці є толерантними людьми. Але, звісно, не всі і не весь час. Однак залишимо далеку історію. Століття, яке почалось кривавими подіями від сараєвського замаху, є щедрим на конфлікти, акти політичного насилля та фізичних розправ. У міжвоєнний період зростала напруга між сербами, хорватами і мусульманами, а також їхніми політичними партіями. Чи взагалі має сенс пригадувати теорії, згідно з якими мусульмани – це ніхто інші, як хорвати, які колись прийняли іслам, або справжні, тільки «зтурчені», серби? Такі теорії пізніше перетворились на недоречні політичні слогани, почавши від старого про «горду хорватську Боснію» до нового цілком нещодавно проголошеного, що «Боснія є настільки сербською, як Москва – російською». З якою легкістю мешканці Боснії відвернулись від своїх сусідів і повернулись проти себе показав час Другої Світової Війни, коли в Незалежній Хорватській Державі хорватські мусульмани стали «цвітом хорватської нації», коли розпочались страшні вбивства четників, коли інший «цвіт» цього нещасливого суспільства зорганізувався в дивізії СС «Ханджар», коли в Сараєві шаленів антисемітизм; і тільки партизанському рухові вдалось створити щось на кшталт рівноваги, однак під кінець війни повернувся попередній стан завдяки черговим масовим вбивствам та переслідуванням. На жаль, нові часи, несучи надію на взаємну згоду, розпочались так само як зараз закінчуються – агресією.

Я вже писав раніше про приказку, котрою залюбки послуговувався Тіто у своїх промовах: «Ми – зверху, а ви – знизу». Нагорі був він і його люди, а знизу – народ. Нічого надзвичайного. Незвичайним було тільки те, що в Югославії, а особливо в Боснії, яка як звикло, була «Югославією у мініатюрі», люди сприймали цю фразу як щось, що саме собою зрозуміле, як щось нормальне. На Балканах завжди був хтось знизу і хтось зверху. Як у Візантії. Або в Османській імперії. Володарі – зверху, рая – знизу. Один народ – зверху, інший – знизу. Бюрократична партійна каста – зверху, куркулі і реакціоністи – знизу. Кожен вчинок, кожна думка мала якесь відношення до того, що – «зверху» і того, що – «знизу». З самого «верху» був Тіто, дещо нижче «зверху» якийсь боснійський малий Чаушеску, один або інший, наприкінці Бранко Мікуліч – як останній в ланцюзі місцевих людей твердої руки, котрі при дворі Тіто тішились особливою прихильністю, позаяк утримували його губернії у спокої та порядку. У кожній з колишніх республік можна було знайти схожого губернатора або, щонайменше, сірого кардинала. Тіто стояв так високо, що набирав ознак божества, і не могло бути і мови про жодну провину з приводу заподіяних кривд і проблем, з якими зіштовхувались люди знизу. Холоднокровний вбивця і ґвалтівник Хайрак під час допиту – ми бачили це в телевізорі – зворушливо розповідав, що раз на сто років народжується така людина як Тіто. Це вочевидь не говорить нічого про Тіто, але багато про атмосферу, яка панувала в Боснійській губернії, де віддавали божественну шану його «особі і творінню».

Трагедія, котра торкнулася Сараєво і цілої Боснії, не є, однак, абсурдною ірраціональною злою долею, але є сумним страхітливим наслідком фальшивих ідей, помилкових рішень і примітивного суб’єктивізму, що панував у квазі-демократичній і квазі-толерантній атмосфері югославського ліберального соціалізму, коротко кажучи, – в атмосфері диктатури. Цього мешканці Сараєва до сьогодні не хочуть собі усвідомити. У високих кабінетах службовців міста і республіки під час нашого візиту висіли портрети Тіто. Пригадую собі сцени з телевізора, три роки тому, коли в Сараєві розпочинався справжній конфлікт: вже стріляли сербські націоналісти, а разом з ними комуністичні поліціанти, тим часом на вулицях проти цього стояли люди з фотографіями Тіто. Гаразд, погоджуюсь: у цьому столітті тільки Тіто визнав певні рівні права для мусульман; окреслення релігійної приналежності – мусульмани (що означало зісламізованих хорватів або зтурчених сербів), змінились в окреслення народу, народу, який називався мусульмани, з культурою і традиціями, які, без сумніву, вони мають. Але факт, що саме під час влади Тіто залюбки застосовували насилля до індивідуумів: мусульман, хорватів чи сербів; що після війни в’язниці були переповнені політичними в’язнями, що дещо менше їх було у добу Інформаційного Бюро, а ще менше пізніше; що існувала заборона діяльності національних культурних товариств; що не було вільної преси, поза Партією жодної можливості будь-якої політичної ініціативи, не кажучи вже про організації; що в усій тодішній Югославії Боснія і Герцеговина була відома, як фортеця твердого варіанту югославського комунізму – перед лицем дедалі новіших кошмарів усе це, і багато інших речей, вилетіло з пам’яті. А свідомість, яка закликає до таких вартостей – небезпечна, схильна до нових колективних тотальних рішень або, як це сьогодні кажуть – фундаменталізмів. Навіть якщо абсолютною правдою є те, що раніше було краще, ніж тепер. Що, власне, і є абсолютною правдою.

Чи нове суспільство, маючи такий досвід, матиме який-небудь сенс «демократії», це надто раннє питання. Тепер йдеться про елементарні справи. Тепер треба зупинити жорстоку агресію. Багато людей були б задоволені, якби вдалось зупинити хоча б навіжених снайперів, що чатують з карабінами .

Але хто їх зупинить?

На знищеному сараєвському летовищі, оточеному окопами та засіками з колючого дроту, на пасажирів чекає іронічний напис, «рекламуючий» авіакомпанію UNPROFOR-у: «Maybe Aіrlіnes». Цей жарт також досить відомий. Французькі вояки додали ще один. Біля вузького переходу прибили табличку схожу на оригінальну: «Champs Elysees». На бортах літаків Maybe Aіrlіnes щодня прилітають президенти та міністри, відомі люди і лорди, фотографуються, стискають один одному руки, а тим часом кулі летять майже без перерви, а тим часом божевільні снайпери продовжують свою справу. Пихаті нащадки Гавріла Принципа не дозволяють собі перешкоджати.

Я не належу до тих, які вважають, що за діяльність кожного шаленця на цьому континенті відповідає Західна Європа зі своїм споживчим перенасиченням чи західна дипломатія без особистостей великого формату, не вважаю також, що за речі, які тут відбуваються можна було звинувачувати когось іншого, окрім людей, які беруть у цьому участь. Навпаки, намагаюсь довести, що трагедія народилась з інерції місцевих розумів і місцевих причин, так як в цьому столітті кошмар нацистської Німеччини був результатом тодішньої ситуації і німецької націоналістично демагогічної параної, але одну річ європейська і світова публічна думка повинна зрозуміти: виразно і рішучо повинна собі усвідомити, хто перший використав силу, а хто обороняється. Повинна також знати, хто є катом, а хто жертвою. Коли ж вкінці це було зрозуміло, повинна вдатись до якихось дій. Якщо справи просуваються так далеко як тут, треба втрутитись і взяти жертву під захист. Не з причини інтересів і страху перед поширенням пожежі, але з причини етичних норм. Де безкомпромісно шанують норми і випливаючу з них відповідальність, там немає страху поширення агресії, там теж не треба розмовляти про зони інтересів і подібні ідіотизми. Те, що ще п’ятдесят років тому було зрозумілим саме собою, сьогодні здається вже таким не є. У Хорватії і Боснії останнім часом існують десятки Гернік, не говорячи вже про Лідіци та Аушвіци. Сліпий би прозрів, побачивши Вуковар та Дубровнік. One thing is needful: агресії – на жаль, не уникнути – її треба зупиняти силою. Кажуть, що вже запізно. Але так казали від самого початку. Щодня ми дивились жахливі сцени з Вуковару і щодня вочевидь було дедалі більш запізно. А потім ми думали, що європейські захисники культури і демократії все-таки візьмуть Дубровнік під захист. День за днем ми бачили нищівні дії снарядів. І не сталося нічого понад те, що люди, слава Богу, спромоглися захистити самі. А позаяк захищались затято, на будинки церкви і голови мешканців Дубровніка ще інтенсивніше летіли кулі і снаряди. Пізніше були Задар і Карловац. До Сараєво мусила прийти черга, Сараєво було логічним наслідком. І Яйце. Так само Мостар, Горажде і Біхач. Тим часом європейські дипломати складали собі навзаєм візити і посміхались безпосередньо до телевізійних камер. Але і про це вже сказано сотні разів.

Вперше вісімдесят один рік тому.

Щонайменше один письменник на початку століття чітко собі усе це усвідомлював, письменник, який певний час також мешкав у Сараєві.

Іван Цанкар, дослівно: «Гнів мусить поглинати кожну розсудливо, чесно мислячу людину, коли вона дійде висновку, що не потрібно було цього страхітливого розливу крові; якби Європа зі своєю мізерною дипломатією була тим, чим, як стверджує, вона є. Ніколи, однак, не була і, на жаль, ніколи, скоріш за все, не буде захисницею культури і цивілізації. Від часу берлінського конгресу і аж до сьогодення, тобто більш як тридцять років, Європа тучила і пасла коштом своїх народів ціле стадо неробів, графів і баронів аби вони могли замислюватись над ситуацією Балканського півострову. Якби вони робили це ще чергові тридцять років, все, ймовірно, залишилось би по-старому». (Словенці і югослов’яни, 1913).

Чи треба додати ще що-небудь? Або краще почекати наступні тридцять років?

Того вечора, який пізніше ми провели під картиною з пастухом, я несподівано загубився разом з колегою-словенцем у знищеному місті. Ми йшли темними вулицями десь над Мльячкою, коли раптово помітили, що потрапили до лабіринту. Найпростіше рішення спало нам на думку: затриматись під першим ліпшим зустрічним ліхтарем, щоб наші місцеві колеги могли нас знайти. Трохи часу нам зайняли пошуки, і нарешті… Це не був жодний вуличний ліхтар (позаяк місто лежало в темряві), а рефлектор, який зі становища французьких вояків освітлював перехрестя. Ми затримались в колі яскравого світла, запалили цигарки та спокійно чекали. По деякім часі нам це набридло, тож ми вирішили самі дістатись до готелю. Ми замахали до таксі, яке відразу в'їхало на хідник. Коли ми сіли всередину – таксист відразу рушив. Він їхав як шаленець, можна сказати – на пам'ять.

— Чи можу я щось запитати?

— Так, прошу.

— Чому ви їдете, не вмикаючи фари?

— Бо на всіх перехрестях стріляють.

— В таксі?

— Чому мали б не стріляти в таксі? У всіх стріляють.

Не знаю, як почувався мій приятель, який є поетом, а як відомо, поети – це відчайдушні люди, але мені мурашки бігали по спині.

— То чому Ви їздите, чому не сидите вдома?

— Бо мушу якось жити.

— Їздячи серед куль, сто на годину, без світла?

— Так.

— Це, мабуть, не найкращий спосіб, щоб вижити.

— Скоріш, не найкращий, але завдяки тому, я заробляю стільки, що можу утримати себе та родину. Роблю це додатково.

— А чим, властиво, ви займаєтесь?

— Бороню Сараєво.

Нічний таксист протягом цілого дня та усієї ночі воює: зараз не відбувається нічого страшного, така собі гра на нервах, раз раз починаємо ми, раз вони, і тільки інколи хтось гине; а наступного дня і цілу ніч їздить по перехрестях, де стріляють, заради того, щоб вижити. Боротьба на фронті, однак, є кепсько оплачуваною. Платню підвищили їм щойно нещодавно, раніше отримували п'ять, а відтепер десять пачок цигарок «Дріна» на місяць.

У готелі нас пізніше знайшли перелякані сараєвські друзі. Чимало не зірвали животи від сміху: «Ви чекали під вуличним ліхтарем? Це значить, що ви нормальні. Ми віддавна такими вже не є. Мусите однак знати: у цих умовах – це ви ненормальні».

Це запитання з'являлось часто: «Чи ми ще нормальні?». Питання дуже влучне, його глибокий сенс я збагнув тільки коли повернувся до Любляни, коли ми з приятелем сиділи в ресторані Пен Клубу, коли ми, втомлені, розглядали дивовижно нормальних людей, котрі жували свої котлети, переживали свої нормальні проблеми. Тільки три дні та три ночі я пережив разом із колегами у Сараєві, а коли повернувся додому, то ще кілька днів мені здавалось, що живу у іншому світі. Рефлектори транспортового літака, тихі пагорби навколо летовища, де немає «чітких ліній, але ганяють як звірі», тихі узгір'я навколо міста, звідки снайпери в зосереджені приглядаються до життя внизу, вибухи снарядів, відлуння пострілів вночі, ранкові повідомлення про вбитих та поранених; люди, які тягнуть паливо на візочках, поодинокі автівки в широких алеях, порожній Holіday Іnn, спокійні лиця, нічне посвистування охоронців, які контролюють вулиці; осмалені мури, проломи в фасадах будинків, ряди балконів, звисаючих на залізних балках, гуркіт бронетехніки, тиша готельної кімнати. «Цього усього, – сказав Сініша, – цього усього після трьох років вже не помічаєш. Принаймні не кожної хвилини». А все-таки цей молодий хлопець, студент, який щоденно возив нас своїм старим авто зі смердючим пальним баком замонтованим в кабіні, «щоб його не продірявили кулі і не витікав бензин», мав сльози на очах, коли ми прощались. Він залишався у світі, до якого звик. Він і надалі там живе, сподіваюсь.

Себе та інших вони питають, чи ще досі нормальні, тому що після трьох років ненормальний стан речей перетворився на нормальний. Хвороба – це вже не як метафора, а як нормальний стан речей. Безумство вже не виняток, тільки нормальні люди, котрі стають під вуличним ліхтарем, щоб їх помітили, – це диваки. Вже не питання: «Чому саме я, чому Сараєво?». Але: «Чи ми досі ще нормальні? Чи може вже ненормальним є світ, що нас оточує?».

Незважаючи на усю цю нормальну ненормальність та здивування світу навколо них, найчастішим є відчуття цілковитої клаустрофобії. До цього не можна звикнути. Людину, яка приїздить до Сараєва, хоча і добре знає місто з минулих часів, бентежать «розміри» цієї облоги. Територія, на якій люди в облозі ведуть своє ненормально-нормальне життя, завдовжки більш-менш вісім, а завширшки три кілометри. Сербські позиції видно неозброєним оком: Грбавіца, потім жидівський цвинтар, Требевіч, звідки глузував, стріляючи з автомату Лімонов, відразу над містом. З міста на летовище, де можливо чекає літак ліній Maybe Aіrlіnes, можна дістатись тільки двома шляхами, один з них проходить через сербські позиції. Але тільки за спеціальними дозволами, в закритих бронетранспортерах; хоча навіть з такого засобу пересування, на очах шокованих вояків UNFROFOR-у, серби витягнули і застрелили віце-прем'єра боснійського уряду. Третя дорога веде каналом, викопаним під летовищем. Хто її здолає, човгаючись по коліна в воді, мусить ще дати раду відкритій території, яку треба перебігти, часом під градом куль. Пошта не функціонує, є тільки кілька телефонних ліній, що діють через супутниковий зв'язок. Знаю, що і про це всім відомо, однак мені здається, що треба це зараз обов'язково повторити, викликаючи всі ці картини перед очима, позаяк пізніше сам вже не зможу в це повірити. Коли потрапляєш до Сараєва, відчуваєш цілковиту здивованість, навіть якщо вже все це бачив і чув сотні разів. Раптово людина усвідомлює, що потрапила в майже герметично замкнений простір, всередині Європи. У місті Мюнстер, в облозі, у ХVІ сторіччі, на острові, на плоту, навколо якого шаленіє небезпечне земне море пагорбів океану цілого континенту. На цьому малому просторі, звідки немає виходу, де весь час поруч з людиною є смерть, голод, холод, страх і відчай, на цьому просторі живе близько двохсотп'ятидесяти тисяч людей. Теодор Жеріко: «Пліт Медузи».

Один тільки Бог знає, що творилось на плоту з фрегату «Медуза». Врятовані не пригадували усіх деталей, про більшість подій не хотіли говорити. Відомо натомість, що серед потерпілих, кинутих поміж хвилі ворожого моря, панувала водночас солідарність, але і незрозуміла відсутність толеранції, якщо використати найлагідніший термін. Після трьох років війни в стосунках між найближчими людьми також дедалі більше напруги. В осередку Пен Клубу, в єдиному вцілілому помешканні зруйнованого будинку під картиною з пейзажом, я був свідком несподіваного, прикрого інциденту. Драматург З.Т., який пережив жахіття сербського полону над містом, весь час розповідав свою трагічну історію. Коли хтось з його друзів обережно звернув його увагу, кажучи, що можна було б також порозмовляти про щось інше, З.Т. втратив рівновагу. Приятелі не тільки його не розуміють. Вони не знають, що значить страждання. Вони, котрим тільки знищили домівки, котрі не мали води і електроенергії, не можуть зрозуміти, що трапилось з ним. Вони уяви не мають. Мають, хтось відповів: кожен має свою правду про страждання, кожен має свою історію. Поняття страждання є відносним. З.Т. не дозволить релятивізацію власного страждання, найжахливішого з можливих, і власного приниження, життя за крок від смерті. Вони жили серед живих людей, він серед трупів, щодня нових трупів. Вони тільки інколи думали про те, що могли б загинути від пострілу снайпера, до нього зі смертоносних стволів цілились щодня. Не можливо було його заспокоїти. Його абсолютна правда про страждання ставала небезпечною: нехай замовкне хорватський поет, який віддавна не любить мусульман; нехай сидить тихо есеїст, який був політичним вугрем і партійним підлабузником, а найбільш нехай тримає язика за зубами сербський поет. З.Т. його особисто цінує, за те, що він залишився в місті, але його брат, генерал четників, ходить по коліна в крові.

І знов хтось промовляє ті страшні слова, які стільки разів я вже чув під час югославських подорожей: doći će vreme… («колись прийде час»).

Відоме біблійне питання на сараєвському плоті Медузи, поставлене з усієї сили: чи я сторож брата мого?

Чи є сторожем хоча б озброєний охоронець, з яким ми балакали сьогодні на вулиці? Йому здається, мовляв, що треба буде зробити з Ними порядок. З Ними, тобто з сербами, котрі залишились в місті. «Ми їх прикриваємо, – каже, – а їхні брати нас вбивають, ми дбаємо про них, а вони видають наші позиції. Вони – це п'ята колона, а відомо, що з такими треба робити».

Можливо, це звучить дивно, однак це правда: посеред мешканців Сараєва в облозі в найскладнішій ситуації опинились серби, які тут залишились. У зруйнованому, забутому місті, це саме вони стоять на дедалі більш втраченій позиції, це саме про них забувають найчастіше. Серби з Грбавіци вважають їх за потурченців, за зрадників, з якими розберуться відразу, як тільки здобудуть місто.

Боснійський охоронець з автоматом, вдягнений у щось, що має бути мундиром, взутий в кросівки, вважає, що треба буде зробити з ними порядок. Відомо як. Сербів, які залишились, є біля сорока тисяч.

Господь мені свідком, що окрім тих двох подій, я не мав жодної інформації про ситуацію сербів у Сараєві. Пізніше, однак, Б. сказав мені, що йому та трьом іншим сербам (яких з нагоди приїзду словенських гостей в гроні інших інтелектуалів і письменників прийняв президент Алія Ізетбеґовіч) стерпла шкіра, коли після вступних чемних формулювань, і так, як на ці умови надто розтягнутих, я спитав президента про безпеку місцевих сербів.

Чому мала б їм затерпнути шкіра? Тому що це тема табу. Про це в Сараєві не говорять. Кому мав би сказати, коли мало сам не втратив життя, до того ж двічі. Перший раз, коли осколок сербського снаряду влучив у живіт. Другий раз, коли вночі йшов містом з ліхтариком у кишені. Зупинивши його на перевірку документів, поліціянти знайшли corpus delicti: мав надавати сигнали своїм, які стоять на пагорбах; хтось запропонував, щоб його ліквідували. Тільки розважливому очільникові патрулю він завдячує життям. Недоречний гнів зростає з кожним днем облоги, також серед приятелів, на роботі, де шеф, перебуваючи у злому настрої, радить йому, щоб забирався з міста до своїх.

Але все це Б. розповів мені пізніше, коли ми залишились наодинці, після зустрічі у Ізетбеґовіча та мого наївного питання, після якого йому сповзла шкіра. Ізетбеґовіч відповів, що усвідомлює цю проблему. Зроблять усе можливе, заради збереження у місті толеранції та солідарності. Подумавши хвилинку, він додав, що справа і справді – нелегка. Котроїсь ночі, о другій ранку, його розбудили, повідомляючи, що щось готується. Потім сказав, що заарештували кількох наших офіцерів.

Не пояснив, що значили ці арешти. Хто хотів почути, міг почути, могла йому затерпнути шкіра: якісь божевільні шикували ніч св. Варфоломея. Цього, однак, Ізетбеґовіч не сказав. «Ми зробимо усе, – заявив він, – аби зберегти багатонаціональний характер Сараєва». Незважаючи на те, що цей ідеал, на жаль, віддаляється дедалі більше.

Після вибуху хорватсько-мусульманського конфлікту, різниця і напруга побільшали ще виразніше. Вже цілу Боснію поділили між собою національні війська та політична адміністрація, тільки сараєвський острів триває в «громадянському» симбіозі, проте це вимагає надзвичайних зусиль. Розрізнення на національному та релігійному тлі непомітно поширюються серед людей. До мусульманської теологічної школи записуються дедалі більше мусульман за національністю, що знову стають мусульманами в релігійному сенсі. Хорвати відкрили приватну католицьку школу, з декларованою метою підтримки розвитку «західної культури» у місті. Місцеві серби залишились відізольовані, югослов'ян вже немає, хоча портрети Тіта ще досі висять у сараєвських урядових установах. Сербський націоналізм потягнув за собою радикалізацію поглядів та поведінки усіх сторін конфлікту. Фундаменталізм вже не є порожнім словом. У некрологах мусульманських вояків з'являється слово шехід, воно означає бойовника, який бореться за святу справу ісламу – іншими словами – святого.

Газета друкує Кодекс Диверсанта, текст показує у виразний і безжальний спосіб, як безкомпромісно тривають воєнні дії навколо міста й у цілій Боснії:

«... Ви є елітою Армії БіГ... Будете прагнути боротьби, будете вправлятися в ній, щоб пройти найтяжчі випробування.. Боротьба буде вашою найбільшою метою... Плекайте в собі справжню дружбу, позаяк разом із вашими товаришами будете крокувати до звитяги або смерті. Будьте скупі на слова й непідкупні. Балачки можуть довести вас до могили. Будьте спокійні та обережні, сильні та рішучі... Перед обличчям ворога найважливіше – амуніція. Той, хто стріляє без потреби, тільки заради того, щоб додати собі відваги, боягуз, не заслуговує називатись бійцем диверсійних військ... Ніколи не піддавайтесь. Для вас – звитяга або смерть. Немає іншого вибору. На першому місці – зброя, тільки на другому – "я"...»

Радикалізація є цілковитою, аж до смерті. Хлопці у віці двадцяти двох років зростають з Кодексом Диверсанта у руці. На ціле життя означить їх своєю плямою ненависть! Так само тих, що з пагорбів навколо міста стріляють до цивільних мешканців. І невинних людей, які втратили близьких. На скільки поколінь буде цієї ненависті?!

Усім відома схильність мешканців Сараєва до добродушних жартів, змішана з орієнтальною свободою та радістю життя навіть у складних умовах, дрібні шахрайства родом з чаршії, боснійського базару, забавні, особливі життєві мудрощі – усе це і багато інших речей, які творять сараєвський genius loci спроквола, нехитно поступаються перед фаталізмом смерті. Жарти ще кружляють, фіґлі ще трапляются, але, якби силою інерції, погляди стають пустими, обличчя – сірими. В очікуванні третьої зими облоги, місто охоплює відчуття безсилля, жорстокого, повільного вмирання. Надто багато було повідомлень, що зараз, щойно тепер, щось відбудеться, що послабне кільце блокади навколо міста. Надто багато було надії, що завдяки своїй відомій привітності місто переможе лють та ворожість на пагорбах, переможе примітивізм навколо себе. «Найбільше боюсь того, – сказав мені якийсь чоловік, – що станемось до них подібні. Починаємо ненавидіти не тільки їх, але і цілий світ».

Клаустрофобія перероджується у клаустрофілію. Непрохідні кордони міста дедалі більше роблять своїм клеймом життя його мешканців, толеранція поступово зникає. Зовні мурів та окопів вже немає світу, всередині триває боротьба за виживання, кожного дня все менш солідарна. Вже третій рік, як різниці збільшуються, зростає напруга.

У доцентрове коло міста втягнуто також тих, що чинять містові ґвалт, котрі вбивають місто. Ненавидять Сараєво, але не можуть без нього жити. Також без його жертв. Минаючи вулиці, слухаючи постріли, людина весь час ставить собі запитання: «Хто ці люди на пагорбах, ці снайпери, ті, хто набивають кулями дула?».

Траплялось, як кажуть люди, не раз, що п'яний сербський вояк з Ґрбавіці проходив повз неуважні пости та заходив до міста. Ноги несли його в напрямку найближчого будинку. Люди також оповідають, що офіцери колишньої Народної Армії влучними пострілами з пагорбів нищили будинки, в яких попередньо колись жили, помешкання сусідів і свої власні.

На плоскогір'ї понад містом — так розповідають люди — виростає «паралельне» Сараєво; розпочало діяльність сербське телебачення та радіо, буцімто починають друкувати власну версію «Ослобедженьє»; зорганізовано футбольний клуб «Железнічар», влаштовано відомі Сараєвські Дні Поезії. Не тільки все близько, не тільки слухають себе навзаєм та обмінюються пропагандою; багато хто з них також знають одне одного особисто. Караджіч та його літературне оточення, яке тепер перебуває у Палах, у місті добре відомому не тільки з того, що пишуть; колись усі читали твори колег, нерідко приятелювали, вони для себе наче куми. Для письменника, який складає короткий рапорт з міста, що довго перебуває в облозі, цей високо розташований світ є світом невидимим, terra incognita. Він слухає, що говорять про цей світ. Однак, можна легко зрозуміти, що ці люди так далекі собі, тому що колись були так близькі, й так близькі у цьому кривавому конфлікті, тому що всі раніше були так далекі, хоча не хочуть в цьому зізнатись. Вчора все ще було дуже близьке, сьогодні відстані – великі, а різниці – глибокі, як могили поміж обидвома сторонами, могили в парках, на стадіонах, і, зрозуміло, на пагорбах над містом, де лежать сербські хлопці, що прибули сюди з далека, але також ті, хто ще кілька років тому, разом із тими, що залишились у місті ходили разом на футбольні матчі та рок-концерти. Ïздили тим самим улюбленим трамваєм, якого з впертістю тепер намагається повернути до руху міська влада, коли з пагорбів, із такою самою впертістю, до нього стріляють серби. Під час нашого перебування у Сараєві трамвай починав курсувати три рази, три рази кулі ранили в ньому пасажирів, три рази переставав їздити. Сараєво – це полонений у сербських руках, хоча його мешканці також виставлені на випробування такими (влаштованими із впертістю, гідною кращої справи) діям своєї влади. Сараєво – як символ, трамвай – як символ. І людські жертви. На Ґрбавіцю, де тепер сербська фортеця, через Мільяцку веде міст Братерства і Єдності. На ньому, як кажуть люди, було найбільше жертв. Під час зустрічі з мером міста ми дізнались, що він був у відрядженні в Нікозії. Тепер вже немає сумнівів: на мості буде green line, а по обидва боки – пости автоматчиків.

Тижнем пізніше я був у Празі, мешкав у готелі Atrium, який своєю архітектурою нагадує Holіday Іnn. Конгрес міжнародного Пен Клубу. Вацлав Гавел, демократія, права людини, велика об'їдалівка під час бенкету на Градчанах, у залах, запроектованих з великим розмахом словенським архітектором Йоже Плечніком.

Вчора до дискусії про толерантність та її відсутність я «докинув» Сараєво. Ніхто з присутніх за столом дискутантів не взявся за цю тему, навіть Ґюнтер Ґрасс. Не озвався ніхто з майже п'ятисот людей, зібраних у залі. Це так, як із раком: чому Сараєво? Хвороба як метафора, якої ніхто не любить. Я облишаю тему, не треба носитись з ранами та хворобами – це ознака поганого тону. Тож розмовляємо про толерантність та її відсутність відносно правих екстремізмів та порнографії. Розмовляємо про літературу і толерантність. Стверджую, що письменники – це нетолерантні люди. Чому властиво a priori уявляємо собі письменника як толерантну людину? Може бути толерантною, як Гавел, а може також і не бути. Чому вважаємо, що сьогодні письменник не може бути націоналістом? Чи не знаємо достатньо багато прикладів з теренів Югославії та Росії? Письменник може бути не тільки націоналістом, але і фашистом, як д'Аннунціо чи Езра Понд; Муссоліні також був драматургом. Письменник може бути потужним стовпом і підтримувати тоталітаризм, комунізм тощо: від наївного революціонера Маяковського до плеяди соцреалістичних письменників Радянського Союзу та Східної Європи. Письменник врешті був злочинцем – Жан Жене. Панслов'янський письменник перед камерами стріляв до цивільних мешканців з автоматичної зброї – Лімонов. Письменник може також очолювати дії, оперті на масовому, злочинному насиллі: сараєвський поет (і психіатр) Радован Караджіч. Хтось у першому ряду киває головою. Це все. Мовчання. Сараєво знаходиться деінде. Дискутантів Пен Клубу та читачів цікавлять інші історії, звичайні розповіді, історії про те як їсти або не їсти (та як їсти), історії про те, як кохати або не кохати (та як кохати), в комунізмі й демократії. Історії про нейлонові панчішки.

А тепер, пізно вночі, опісля великої об'їдалівки, в номері готелю «Атріум», в новинах CNN несподівано готель Holіday Іnn в Сараєві. Ніколи більше я не зможу дивитись тих кадрів, як колись. Невидима інфекція душі, інфекція, яку я привіз із Сараєва. Біля готелю розтрощуються кілька снарядів: «Прошу не перейматись, до готелю вже не будуть стріляти. Прошу також не лякатись, якщо вночі буде чути стрілянину. Це ще не означає, що щось не в порядку, якщо трохи собі постріляють». Наступний кадр: поруч з готелем лежить вбитий п'ятнадцятирічний хлопець, якому снайпер влучив у голову. Поруч з ним, на землі, спираючись на колесо авто, сидить мати. Вона отримала кулю в живіт. Якась подібність між двома готелями і нічна галюцинація: мені здається, що знайома вже тепер вулиця, де лежить вбитий хлопець з закривавленою головою, а поруч сидить поранена мати, вулиця, котра увійде до історії як Алея Снайперів, проходить тут, за стіною готелю Атріум у Празі. Якщо взагалі буде якась історія. А весь готель починає колихатись і трястись. З приводу вина, вочевидь, з приводу випитого підчас великої об'їдалівки вина.

Сараєво, діра на дні корабля, Бар Титанік Андріча. У люксусових кабінах празького готелю Атріум роздумуємо над правами людини. П'ємо, закусуємо канапками, розповідаємо собі дивні, звичайні історії, декотрі танцюють. Що за недоречний танок! А тимчасом вода вдирається у нутрощі корабля. Ціла Європа (Сараєво – діра континенту) затоне з усіма своїми правами та палацами.

(1997)

Переклад Нікодема Щиґловського (з видання Drago Jančar „Kratko poročilo iz dolgo obleganega mesta“, Mohorjeva založba, Celovec - Ljubljana - Dunaj, 1997) з використанням польського перекладу (Drago Jančar, „Krótki raport z długo obleganego miasta”, tłum. z języka słoweńskiego Joanna Pomorska, wydawnictwo Pogranicze, Sejny, 1999)

17.08.2015