Свідок минулого

Дня 15. березня 1941 р. у Празі вмер у 86. р. життя д-р Люцій Кобилянський, визначний український громадсько-політичний, культурний та науковий діяч, член Центральної Ради, радник посольства УНР у Typeччині, член багатьох українських орґанізацій і т. д. Похорон відбувся дня 21. березня на ольшанському цвинтарі у Празі.

Небагато маємо між нами тих, хто звязує нас з далеким вже минулим, коли на обрію українського визвольного руху завилися такі постаті українського відродження як Шевченко, Костомарів, Драгоманів. Не багато їх, тих свідків нашого минулого, і тим дорожчі вони нам, тим більшу і глибшу пошану викликують вони.

Один по одному відходять вони від нас на вічний спокій. Минув щойно рік, як відійшла від нас С.Русова, сьогодні покидає нас її найближчий співробітник у праці в молодих роках, постійний її товариш у тодішньому українському культурному русі — Люцій Кобилянський.

Були то тяжкі і страшні часи, що загрожували цілковитим знищенням думки й надії на відродження України. Були то часи, коли зневіря починало вже охоплювати навіть найстійкіших, найактивніших.

У ці то тяжкі часи українського життя виступає на шлях української культурно-національної і громадсько-політ. праці, разом з невеликим гуртком подібних собі, молодий Л. Кобилянський. Стійка, енерґійна, чутлива й працьовита молода людина.

Стоючи близько до кол, що клали перші цеглини української політичної праці, зустрічаючись з їх активними діячами, з їх речниками та провідниками, молодий Л. Кобилянський глибоко перейнявся тим напрямом визвольної праці, який було проголошено програмою українських соціял-революціонерів 1885/6 років в її формі культурної діяльности:

"Культурний бік нашої діяльности — казав цей проґрам — визначається тим, що і ми націоналісти. У нас нема наукових данних (та ледве чи може хтось їх подати), на основі яких можна було б думати, що у майбутньому щезнуть національності й усе людство зіллється в однородне ціле; тому ми відмовляємося від роботи у користь фікції злиття людства, що мусіло б іти в супроводі іґронування та подавлення національних рис".

Серед цієї то інтеліґенції, в її оточенні, в її колі, під її впливом живе молодий Л.Кобилянський. Тут його перші кроки праці.

Звернувши увагу на ближчі звязки Л.Кобилянського тих часів бачимо відсвітлення в них саме цих, щойно згаданих завдань, що залишилися в ньому в усіх пізніших часах. Драгоманів та його праця, як ученого, культурно-національного діяча (недільні школи), тощо, родина Старицьких (театр). Родина Ліндфорсів-Русових та їх невтомна громадсько-культурна і політична діяльність, М.Лисенко (музика, пісня), А.Юркевич (філолоґія, етноґрафія) та ін.

Дорогі і незабутні імена, що знайшли відгук на сторінках луиок і споминів Л.Кобилянського. Але особливо його спомин про А.Юркевича, звязок з яким молодого Кобилянського залишив на ньому глибокий слід протягом всього життя.

"Коли вперше побачив Юркевича — оповідає Л.Кобилянський у одному зі споминів, то він просто вразив мене своєю не то кумедною, не то дивовижною фіґурою. Невеличкого росту, товстенький, з коротенькими ніжками, на голові не волосся, а ціла копиця, борода, як віхоть, в довгополому сурдуті, в синіх окулярах...

— Що то за індівід? — думав я собі, оглядаючи Юркевича з усіх боків. — Хто такий, звідки він тут узявся? — звернувся я з цими запитаннями до одного з наших співців.

— Та хіба ж Ви не знаєте? — відповів той. — То ж Юркевич, Андрій Данилович Юркевич. Ви мабуть ще не довго живете у Києві, коли не знаєте Юркевича...

В перерві між співами студентська молодь оточила Юркевича щільним кільцем. Він щось там розказував та всміхався, а наше юнацтво слухало його та реготалося. Мені дуже закортіло зазнайомитися з Юркевичем, мене наче якась невідома сила тягла до нього..."

Зазнайомився. І між Юркевичем та Л.Кобилянським настала сердечна і щира приязнь. "Зєднувала нас — каже Кобилянський — спільна нам обом любов до української пісні та "культ" Лисенка". Cпинившись на цих взаєминах, Л.Кобилянський так характеризує Юркевича та його становище в тогочасному українському житті:

..."він був досить помітною фіґурою на тлі тодішнього українського громадського життя і відіграв у ньому неабияку ролю. Юркевич був дуже популярною людиною серед українського громадянства, а зокрема серед української молоді, яку він щиро любив і на яку мав великий вплив (це я зазнав на самому собі). Під впливом Юркевича не один з наших юнаків зробився свідомим українцем та палким патріотом, яким був і Юркевич".

Ці то зустрічі, звязки, приятелювання відбилися на Л.Кобилянському, залишивши глибокий слід в його пізнішій вже праці, як громадсько-політичного, культурного та наукового діяча.

Кобилянський — лікар. Це основне і головне. Але побіч того він же й музик, що працює над історією й теорією музики і пізніше етноґраф, мовознавець і врешті невтомний громадсько-політичний діяч.

Вишукуючи різного роду форми орґанізації та праці, українське громадянство другої половини минулого століття ширило українську визвольну думку серед українських мас. Одним із найактивніших членів був і Л.Кобилянський, який, опинившись після турецько-російської війни на Кавказі (Баку), розгортає і там національно-культурну діяльність, стаючи одним із найметкіших членів українського драматично-музичного гуртка та його дириґентом.

Зокрема при його участи разгортається тут у Баку культурно-громадська праця р. 1907, коли орґанізується Товариство "Просвіта", якого головою стає він. Була це праця національного освідомлення та підготови кадрів української визвольної боротьби. І цю працю провадить Л.Кобилянський в тісному звязку з грузинським народом, взаємини з яким того часу характеризує, як побратимські.

На цій праці застає Кобилянського світова війна. Як лікар, йде він знову на фронт, не забуваючи тих завдань, яких вимагає і національний обовязок.

Це ж приводить його р. 1917 на II. Український Військовий Зїзд. Це ж керує ним і в пізніших роках.

..."Небагато українських робітників із старших ґенерацій пішло тим шляхом" — каже М.Грушевський, згадуючи про реалізацію завдань, поставлених програмою "Громади" та програмою 1885/6 соц. рев. руху. Називаючи імена цих небагатьох робітників із старшого покоління, ставить М.Грушевський на перше місце Л.Кобилянського поруч з М.Біляшевським, М.Левицьким та ін., додаючи — "і мабуть небагато більше".

Член Центральної Ради, лікар києвської лікарні, постійно активний, постійно в праці, проходить Л.Кобилянський через роки української державности, міцно стоячи на варті інтересів її відродження. І як такий займає він вартове місце радника українського посольства в Туреччині.

А коли після блискавки ще темніше згустилася ніч, бачимо Л.Кобилянського, вже старшого літами, але все бадьорого духом в рядах активної праці на чужині, як культурно-громадського діяча, як члена низки громадських орґанізацій, як лікаря, як ученого, що непохитно продовжує нести свій обовязок, сумлінно виконуючи завдання, взяті на себе ще в молодих літах.

А коли в тій чи іншій громадській орґанізації наступали було в процесі їх життя різного роду непорозуміння, чи розходження, бачимо завсіди старання Л.Кобилянського втримати цей необхідний обєктивний спокій, знайти шлях, знайти бодай стежку до порозуміння і обєднання для дальшої посиленої праці. Не промови, не заклики, не догани і не гасла ставали в той час знаряддям Кобилянського, лише щирість, простота, рівновага, захоплення думкою, розмовою, часом мистецьке оповідання тощо. І коли приходило до ліквідації того чи іншого непорозуміння, радів він щиро, добачуючи у тому перемогу найдорожчих ідей.

Вісімдесять шість років життя та шістьдесять років невтомної праці на громадсько-культурному й науковому полі.

Від шістьдесятих років минулого століття через сумної памяти 1876 р., через роки радости й надій до наших днів. Такий шлях того невтомного діяча, що його дня 21. березня ц. р. українська громада на чужині з почуттям глибокої пошани відпровадила в далеку дорогу.

[Краківські вісті]