Хто дав приказ у 1920 році бойкотувати польські високі школи та чи взагалі такий приказ був — мені невідомо. Політична й психольоґічна ситуація в краю була тоді того рода, що й без такого приказу наше студентство спонтанно оминало польські високі школи, й про студії на цих школах мови не було. Коли нарешті стало ясним, що не буде ані українських університетських курсів, які збиралося орґанізувати Наук. Тов. ім. Т. Шевченка у Львові, тоді залишався один вихід: на Чехи, до Праги.
На Чехи можна було їхати лєґально, або нелєґально. Я без пашпорту вибрався дня 19. 9. 1920 в дорогу, а 21. 9. в саме полудне, в ясний, соняшний день перейшли ми з одним товаришем річку Попрад під Мушиною. Ми бродили в одягах та в чоботах, вода була по пояс... Прямо з води ми прийшли на парохіяльне подвіря о. Миколи Бескида в Леґнаві над Попрадом. На щастя ані чеська ані польська сторожа нас не зауважили. Передягнувшись у сухе біля та резервові одяги, попиваючи вино у гостинного о. Бескида, сушили ми на городі наше добро, порозкладали на траві мокрі свідоцтва, паперові гроші та фотоґрафії Марусі чи Дарусі, а ній товариш своєї Галюсі. На сусіднім подвірю грала сільська музика, бо там було весілля, сонце нас гріло зверху, а вино в середині. Серед величавої гірської природи, у веселому настрої, висушили ми наші речі та, попрощавшись з о. Бескидом, вийшли із города, щоби дістатися до найближчої стадії Орлів.
Була 4. година пополудні. Щолиш ми вийшли за пліт, обскочили нас весільні гості — парубки із сусіднього подвіря та питають чистою українською мовою: "Хто ви такі і куди йдете?" — Відповідаємо: "Ми українські студенти, тікаємо з Польщі до Праги, до шкіл". Не повірили нам. Повели і нас наші карпатські брати на чеську станицю жандармерії. Небезпека була велика, бо саме тоді по ліквідації мадярського комуністичного пучу, було ще на Словаччині воєнне право. Так і почалось наше скитання від сільської жандармерії до повітової в Cабінові, від повітової до окружної у Пряшеві, а там до міського поліційного сотника, якогось мадяра. Цей, довідавшись хто ми такі, дав приказ вислати нас "шупасом" до Польщі. За 4 дні опинилися ми на граничній стації Орлів, де мали бути видані полякам. Та пів години перед приїздом польського потягу вдалося якось переконати чеських лєґіонерів, які держали сторожу на стадії, що ми їхні приятелі і вони нас пустили на свободу, нагодувавши й напоївши добрим вином. Тепер уже потягом, без ніяких перешкод приїхали до Праги 27. 9. раненько. Подорож з Перемишля до Праги трівала цілих 9 днів, ціль була осягнена, але мені залишилося в кишені всього 7 Кч.
В Празі було тоді понад 100 студентів без середників до життя, а ще прибували нові. Були це переважно старшини й вояки української армії з ліберецького табору. Тому найактуальнішою справою проводу академічної громади в Празі було — забезпечити своїм членам студії на високих школах доцільною орґанізацією студентської допомоги. Провідниками акад. громади були тоді: чотар Матвій Стахів, правник та Ярослав Індишевський, студ. техніки, сотник УСС. — відомий як фахівець інтендантури.
Допомога була можлива з чотирох жерел: від українських урядів УНР і ЗУНР, від українського громадянства в краю та на еміґрації, від українців в Америці та з чужих джерел. При українській громаді повстала допомогова секція з 4—5 рефератами з Яр. Індишевським як провідником; я був референтом для Галичини. Праця почалась негайно. Пішли в рух інтервенції, конференції, телєґрами, телєфони, письма, меморанда всіляким нашим і чужим міністрам, політикам, місіям, установам. Ми не робили різніць ані між студентами ані між громадянами, помагали всім без різниці політичних переконань, просили допомоги від громадян лівих і правих, від духовних і світських, від своїх і чужих; тільки большевиків і поляків оминали. Першу допомогу в сумі 20.000. Кч дав нам за посередництвом дра С. Смаль-Стоцького, диктатор Е. Петрушевич. З урядом УНР ми зносились за посередництвом шефа місії в Празі М. Славинського та кореспондували з бар. М. Васильком, що був тоді дипломатичним дорадником уряду УНP. Бар. Василько, багатий та могучий політик обіцяв нам з Відня 100.000 корон. Ми тоді ще не знали про всякі девізові містерії та рахували на тих 100.000 корон як на бетон, думаючи що дістанемо чеські гроші. Але барон Василько щось два чи три місяці запізнився, обіцянку вправді додержав і вислав нам 100.000 корон, але... австрійських, які переведені на чеську валюту дали тоді щось 9.000 Кч. Справами допомоги студенству зацікавили ми також широкі круги нашої політичної еміґрації в Европі між іншим гетьмана Скоропадського, архикнязя В. Вишиваного, полковника Коновальця і всі вони до нашої акції приєднались словом і ділом. Проф. М. Грушевський, що тоді жив у Празі, помагав нам передусім між американськими українцями, до яких ми часто зверталися за його посередництвом.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 06.04.1941]
06.04.1941