Шторми літ

Лучини душ не згасить вихру шал,

спинаємось до крайніх рей корвета:

лютує темінь вод, шумує вал,

а рукопис усе в руці поета.

Іде, з вагою згорблених плечей,

сновида в морок, беріг непривітен,

кому ж із нас побіду прорече,

кого засудить це гнівне поліття?

Стальові бються шторми гордих літ,

лунають кузні, іскри крешуть горна,

гартують там душі крихкої мідь,

душа дзвенить, мов пісня неповторна.

А на попелищах, під зорями покар,

життя вовтузиться на провесні буремній,

встають руїни — гимном кволих скарг —

і просять міці, хоч і надаремно...

*

У вік оцей, ми засів і врожай,

орді до ніг химерний, плохий колос,

ми — криці літ неторкана іржа,

ми — міць захланна і рахманна кволість.

*

Позавтра день. А може ніч, як перш,

і хуги смертної дороги білі;

є певне лиш одне: любов і смерть,

посестри дві у хижій заметілі.

[Краківські вісті]