Іван Франко

Нарис історіі Австріі від р. 1840 до 1890.

 

 

 

Нарис, котрий осмілююсь подати отсе нашій громаді, далекий від претензіі на орігінальність поглядів або дослідів. Міні хотілось би подати ту звід фактів звісних в літературі історичній, але на жаль, за мало звісних у нас. Аджеж ніхто не заперечить, що історія найновійших часів у нас власне найбільше занедбана, і що навіть люде на перший погляд компетентні, фахові історики, виголошують о найновійших часах найблизшоі нам історіі погляди, котрих по просту встидно слухати.

 

А тимчасом історія рідного краю і держави, з котрою наш край від більше як 100 літ тісно звязаний, се така річ, що не знаючи єі, не можна й кроку зробити в житю публичнім. Закони конституційні покликують ширші і чим раз ширші маси людей учених і невчених до уділу в тім житю, а тимчасом для познайомленя тих мас з найблизшою минувшиною того житя доси у нас майже нічого не зроблено. А преціньже коли яка історія може бути вчителькою житя, то найскорше історія власного краю і в остатніх часах, коли склад суспільности мало чим відмінний від теперішного, інтереси, напрями, течіі духові і культурні мало ще змінилися, і коли для всякого повинно бути найінтереснійше пізнати механізм історичного руху, пізнати, відки пішли, ким і як здобувалися ті здобутки, котрими ми тепер можемо користуватися і котрі нам повинні служити підставою для здобуваня чим раз нових.

 

Правда, про історію Австріі новійших часів написано велике множество сістематичних оглядів і спеціяльних монографій; важнійші я буду цитувати в своій роботі. Але для нашоі рускоі громади не надаєся ні одна з тих праць вже для того одного, що майже всі вони написані Німцями або людьми інших народностей, майже всі збувають наші галицкі справи або дуже коротко та уривково, або торочать про них нісенітниці. І для того видалось міні конечним принятися власними, хоч і як слабими силами, за зложенє такоі книжки, деби відповідно до наших потреб, справи нашого краю розказані були як мога докладнійше, хоч, конечно, тілько в головних нарисах.

 

Правда, історія Галичини за остатніх 50 літ ще зовсім не написана. Крім цінних подробиць в спеціяльних монографіях (як Саля "Geschichte des polnischen Aufstandes vorn Jahre 1846", Калінки "Galicya i Kraków pod panowaniem austryackiem", Лісіцкого житєпись Гельцля, Відмана житєпись Смольки (до р. 1849 включно) і т. і. (можемо ту вказати хіба на пробу д'Абанкура "Era konstytucyjna", котроі автор старався розказати новіqшу історію Галичини хоч троха суцільно з історією Австріі. Що проба ся вийшла недостаточна, сего не перечать навіть прихильники автора. Значить, тут приходилося міні самому стягати дані з газет, брошур, а по части й з приватних кореспонденцій та споминів. Що при недоступности перворядних архівальних матеріялів тут іменно праця моя буде найслабша і найменше повна, се знаю з гори, та се не відстрашує мене; моя невдачна проба повинна дати товчок, а потроха й основу до дальших дослідів, доповнень і поправок, значить до поступу на тім полі.

 

Абсолютизм і народини революціі в Австріі (головно 1835—1848)

 

І.

 

Говорячи о Австріі такій, яку ми нині бачимо, не треба ніколи забувати, що початок єі доволі недавній, бо сягає мало що більше як 100 літ назад, до часів Маріі Тереси і єі сина Йосифа ІІ. Австрія перед йіх часом, се держава наскрізь перенята середновічними традиціями і тілько реформи великоі цісаревоі і єі сина, чинені головно під впливом французких політичних теоретиків, раціоналістів та фізіократів, вивели Австрію з сумерків середновіччини і ввели єі в число новочасних держав. Такими реформами ми вважаємо головно слідуючі: розділ судівництва від адміністраціі (около р. 1756); праводавство т. зв. урбаніяльне, що мало на меті піднесенє і правну охорону мужицтва і ограниченє середновічного невільничого підданства, ограниченє патрімоніяльного судівництва, утворенє катастру податкового, а зглядно оподаткованє шляхти і духовенства, що доси були вільні від податків (спеціяльно піднести ту треба: патент з р. 1763 позволяючий мужикам закупувати на власність ті грунти, за котрі доси робили панщину, патент з р. 1766 установляючий книги грунтові для таких викуплених хлопских грунтів, основанє надворноі комісіі урбаріяльноі 1771, — сі реформи не доторкали ще Галичини — заведенє інвентарів панщиняних 1773, постепенне ограниченє панщини і наложенє кар за утиски підданих панами 1775—1778 і в кінці Йосифінский патент о знесеню панщини та переміні єі на чинш 1777 р. — патент, котрий однакож не був виконаний, а по смерти Йосифа ІІ. був скасований); праводавство церковно-політичне, котре зробило конець самовладству церкви в державі, і зробило єі одним з органів державного житя, підданим державній цензурі (піднесемо тут: патент про треби — jura stolae (1750), ограниченє числа свят (1754), постанова, що церковна екскомунікація може бути кинена на когось тілько за дозволом монарха (1768), скасованє значного числа монастирів (1769), заказ висиланя монастирями грошей до Риму (1771), заказ безпосередних зносин монастирів з Римом, з котрим вони могли зноситися тілько за посередництвом канцеляріі державноі і т. і.); уложенє новоі устави карноі (31 грудня 1768) під впливом теорій знаменитого Беккарія; знесенє кар за чари і ворожбицтво, а підтягненє йіх під понятя ошуканства або божевільности (5 падолиста 1766), знесенє тортур при слідстві (2 січня 1776); сюди зачислити треба далі реформи на полі шкільництва, а особливо сотворенє першоі світскоі школи народноі після ідей педагогів німецких Песталоцці і Фельбігера (1771), основанє академіІ для східних язиків (1754) з разу для цілей чисто державних, основанє архіва надворного (ок. 1753) центрального архіва угорского (1764); сюди в кінці зачислити треба й заведенє паперових грошей, т. зв. банкоцетлів (1 серпня 1770) і основанє першоі публичноі біржі у Відни (1 серпня 1771)1).

 

В самім розпалі тих реформ, в р. 1772 прилучено до Австріі і наш край, Галичину, котроі історія сплітаєся вже безпосередно з розвитком тоі новочасноі Австріі, котрий доси не то що не зістав довершений, але ледво що в головних контурах виразно зарисовуєся, а в деяких поглядах не заповнив навіть тих рамок, які начеркнула для него Марія Тереса і Йосиф ІІ. Причиною сего треба вважати головно реакцію, яка настала по смерти Йосифа ІІ, а особливо скріплена була великими бурями і потрясенями, які навела на цілу Европу і на Австрію велика революція Французка і випливша з неі войовнича імперія Наполеона І. Від упадку Наполеона, запечатаного конгресом віденьским (скінчився 9 червня 1815) і другим миром паризким (20 падолиста 1815) почалася для Австріі доба глухоі реакціі, що тяглася аж до марта 1848 р. Характерним явищем сеі доби, а принаймі єі першого десятилітя, був т. зв. Святий Союз, заключений 26. вересня 1815 р. між Австрією, Росією і Прусією — та "на пів романтична, на пів діпломатична спілка христіянских монархій", котроі метою було — дусити всякі революційні пориви і навіть революційні думки і всякими способами піддержувати істнуючі порядки та легальні власти де б і які б вони не були.

 

Нам видаєсь лишнім оповідати подрібно історію сеі доби. Ми схарактеризуємо єі достаточно, коли покажемо єі здобутки в Австріі, як вони скристалізувалися около р. 1840.

 

Дня 2. марта 1835 р. умер цісар Франц І по 43-літнім панованю. Чоловік тверезий і практичний, вельмя енергічний і працьовитий, але при тім без крихти геніяльности або хоч би висшого таланту, був він типом скрупулятного бюрократа, пригідним, як сам виражався, "на доброго надворного совітника", але зовсім не на монарха великоі держави. "Вплив єго на державні справи був величезний — пише про него Швейцарець Адольф Шмідт 2) — але переважно шкідливий, бо мав на меті хвилеву потребу, не будущину. В дрібних справах був він великий, але в великих аж надто малий. Панував з дня на день, панував над шматочками цілости, але не над цілістю; а таке панованє то власне не є жадне панованє; цісар Франц І. не панував, а тілько адміністрував". Справедливість сего осуду порозуміє читатель з дальшого огляду державноі машини австрійскоі, заведеноі Францом І. Ту додамо тілько, що й спеціяльно австрійский історик Кронес в основі згоджуєся з таким судом, додаючи, що бурі та пригоди революційноі доби, котроі свідком був Франц І. від початку до кінця, зробили єго передчасно старим. "Неспосібний обняти поглядом ширший круг потреб державних та народних, зрозуміти ані навіть збагнути вимоги часу, хід думок всесвітних і змагань масових у людскій суспільности, він усяке слово про потребу свободи і права народні мусів уважати пустою фразою, пересадою та мрією або злобним бунтом".

 

Такі люде мають звичай, що брак власноі спосібности, власного розуміня силуються заступити "чужим розумом" — сістемами та доктрінами, до котрих натягають або прикроюють живе житє і живих людей. І Франц І. мав такий сістем, котрий можна звести до слідуючих основних думок. Метою єго правліня було поперед усего "удержати без найменшого ущербу всі права пануючих і відмовляти народам всяких претенсій до уділу в тих справах"3) "Ся головна засада мала опиратися на двох додаткових 1) треба удержувати батьківский характер правліня і 2) треба заступати і підносити католицизм. Та на лихо, ті дві додаткові засади не тілько не підпирали, але по просту опрокидали головну. Бож підпиранє католицкоі церкви і наданє йій цілковитоі "еманціпаціі", як сего бажав Франц І. очевидно в противенстві до Йосифа ІІ. мусіло б було значно обкроіти права пануючого; підпиранє католицизму супроти підданих некатоликів мусілоб було підкопати "батьківский" характер правліня; батьківский характер правліня був прямо суперечний з абсолютизмом головноі засади, а з другого боку мусів вироджуватися в правительтвенну влазливість, що втиркалася в тисячні найдрібнійші річи всюди хотіла робити, порядкувати і гнути по свойому, а в здобутку всюди вводила замішанину, застій і невдоволенє" 4). "Стара лавка в канцеляріі о сто миль віддаленій від столиці, не сміє бути направлена без дозволу старости, сей мусить про се донести до губерніі, губернія до висших властей, поки в кінці, перейшовши через пять або шість рук, внесок не буде предложений самому цісареви. Такий хід діл вимагає очевидно множества писанини і витворив титулятуру, якій подібноі нема може в цілій Европі" 5).

 

Коли помимо сего всего цісар Франц І. був загально люблений своіми підданими, а особливо Віденьцями, то тілько завдяки своєму чистому і взірцевому житю приватному, своій людяности та доступности. Він часто обйіжджав своі краі (в Галичині був два рази, 1817 і 1823 року), держав дома строгий, патріархальний порядок в тім самім абсолютистичнім дусі, який бажав бачити і в цілій державі. Се можемо бачити з слідуючі похвали одного сучасного англійского (?) туриста: "Яко батько родини Франц І. справді гідний усякоі похвали; в цілій державі нема шановнійшого господарства. З князів (єго рідних) кождий мусів вивчитися якогось ремесла. Наслідник корони вміє ткацтво, архикнязі вміють хто столярство, хто тесельство. Всяка галянтерія заборонена йім як найострійше, а одна славна красавиця, що була так недіскретна і сказала князеви С., зятеви цісарскому, в театрі добрий вечір, була за се замкнена до арешту, а князь дістав нагану" 6). З себе самого давав цісар примір невтомимого трудолюбія та точности. "Цісар встає звичайно о 6. рано, снідає о 7, залагоджує справи урядові або дає авдієнціі аж до 1. години. Потім вийіздить в кариті, інколи в товаристві цісаревоі, частійше в товаристві свого любимця, старшого шамбеляна, або свого адютанта барона Рутшарда. О 4. годині обід, котрий складає ся звичайно з пяти страв і десеру. Цісар пє воду, а при кінці маленьку чарку токайского вина. По обіді йде цісар до своіх цвітів та голубів, а коли яка штука де пропаде, то буває буря. О 6. пє каву, котру цісарева завсігди сама наливає в павілоні нового цісарского города. Вона вбрана дуже простенько і вдоволяєся тим, що сповняє у своєго чоловіка обовязки жінки і господині (замітимо, що цісар Франц І. жонатий був чотири рази). Час до вечері проводить цісар за музикою: грає терцети з одним із своіх любимців і яким іншим двораком" 7).

 

1) Гл. Dr. Franz Krones, Geschichte der Neuzeit Oesterreichs vom achtzehnten Jahrhundert bis auf die Gegenwart. Berlin 1879, сторона 380 — 405, а також Helfert, Geschichte der oesterreichischen Volksschule, Bd. I.

2) Dr. Adolf Schmidt, Zeitgenossische Geschichten, Berlin 1-59, сторона 464 — 465.

3) Hartig, Genesis der Revolution, ст. 38 і далі.

4) Ad. Schmidt loc cit. 470 — 472; Hartig loc cit.

5) Seufzer aus Oesterreich und seinen Provinzen. Leipzig 1834, стор. 85.

6) Seufzer aus Oesterreich, стор. 88. Що правда, в сім остатнім згляді зроблений був виємок для князя Райхштадского (Наполеона ІІ, сина Наполеона І і дочки Франца, Люізи). Сей молодий і вельми спосібний князь умер, як звісно, 1832 р, 21 літ від роду, на сухоти, котрих може було б не було, коли б, як каже осторожно Ад. Шмідт, "іменно в ранших літах булиб пильніше берегли князя від надмірних вибриків, особливо в полових відносинах". (Ad. Schmidt, loc cit. 415).

7) Seufzer aus Oesterreich, стор. 87 — 88.

 

(Далі буде).

 

[Народ, 01.04.1891]

 

II.

 

Історія сучасноі Австріі і сучасноі Галичини в значній мірі тісно звязана з особою цісаря Фердинанда І, наслідника Франца І, і для того слід нам придивитись близше єго особі і єго правліню. Фердинанд родився 1793 року, мав отже 42 роки в хвилі, коли вступав на австрійский престол. Малий і утлий ростом, був він від дитинства слабовитого здоровля. Аж з 20-тим роком житя почало єго здоровлє поправлятися. Але з 35-тим роком житя почались у него напади епілепсіі (падучоі хороби), котрі чим далі були все частійші і тяжші, трівали нераз по кілька годин і полишали по собі страшенну втому тіла і духа. В р. 1830 серед тяжких припадків хороби короновано єго на "молодшого короля" угорского в Прешбурзі; в грудню 1832 р. хороба єго змоглася так, що загально думали, що він швидко вмре. Але "молодший король" не вмер, а видужав яко-тако, хоч тяжка недуга єго осталась невилічена до кінця житя, підкопала єго енергію і притупила память. Хоч батько ще 1829 р. припустив єго до спілки в кермованю справами державними, та він не займався ними, а найлюбійше займався своіми музеями природничим і технологічним. Не любив показуватися на парадах і в великих двірских товариствах, єму в повні вистарчало товариство чотирех шамбелянів, приставлених до єго послуги. Впрочім був се чоловік дуже лагідний і добродушний, чутливий на всяке людске нещастє і терпінє. Задля сих прикмет любили єго особливо низші верстви Відня, а пізнійше Праги, в котрій він прожив своі старі літа1).

 

Річ ясна, що такий чоловік, при всій своій доброті і популярности, не був зовсім відповідним до двиганя на своіх плечех такого тягару, яким було кермованє справами великоі і з ріжнородних частей зложеноі монархіі. Тож від першоі хвилі єго вступленя на престол ніхто не сумнівався, що керма та тілько для виду буде в руках цісаря, а що цісарем і державою управляти будуть якісь інші руки. Цікаво було, що се будуть за руки?

 

Між великою ріднею цісаря Пули особливо два люде, що могли мати на него рішучий вплив і вести єго в ріжні боки. Се були два стрики цісарскі, архикнязі Карл і Людовік. Перший — знаменитий воєвода, що колись бив ся з Наполеоном при Асперні та Баграмі, був може одинокий в цісарскій родині муж з ширшим світоглядом і вільнійшими думками. Він противний був "сістемови неподвижности", введеному єго братом Францом в основу правліня, і хилився до політики більш поступовоі. Натомісць другий брат єго Людовік, чоловік непохитно чесний і строгий, перенявся в повні ідеями Франца І. і тішився єго найповнійшим довірєм. І коли новий цісар вступаючи на престол заявив виразно, що бажає "в кождім погляді вступати в сліди свого коханого батька"2), що не було вже й сумніву про те, який напрям візьме верх. А перевага архикнязя Людовіка значила заразом, як виражався тодіж швейцарский посол у Відні Еффінгер, і те, що забезпечене є й на далі верховладство двох міністрів, котрим покійний цісар в повні довірявся, т. є. Меттерніха в справах внішноі і Коловрата в справах внутрішноі політики 3) І справді, одною з перших постанов нового цісаря було відновленє довіряючих листів тим двом міністрам, хоч Меттерніха особисто він не дуже то любив 4). Відси й пішла вість, що цісар Франц І. умираючи лишив свойому наслідникови формальний заповіт на письмі, наказую чи єму "панувати так як він панував, не вдаватися в ніякі зміни і обняти державу враз з Меттерніхом, Коловратом і навіть шефом поліціі Седльніцким, яко найвірнійшими і необхідно потрібними керманичами державноі машини" 5) Кронес заперечує, як колиб цісар Франц умістив в своім заповіті сей додаток про міністрів, заявляючи, що се була тілько видумка, але така видумка, котра висказувала те, що всі на власні очи бачили 6).

 

В абсолютній державі дуже богато залежить від особи верховода чи верховодів, а принаймі самим верховодам так здаєся, що від них богато залежить. Правда, дійсних історичних течій вони ані змінити ані зупинити не можуть, а ілюзія йіх всемогучости полягає на тім, що вони не одному і не в однім можуть пошкодити, а декому й допомогти. Вони можуть зрубати найкрасше дерево, закаламутити найчистійшу воду, але не можуть наказати рости й найменшій травці ані викликати з землі найменшоі нори. Та про те, оглядаючи хід історичний абсолютноі держави, треба придивитися й особам єі верховодів, йіх змаганям та ідеалам, бо вони дають нам нераз добрий ключ до зрозуміня змагань та ідеалів цілоі епохи.

 

Як же виглядали ті кити, на котрих після бажаня пок. цісаря Франца І мала стояти Австрія така, якою він бажав єі бачити на віки вічні? Лишаючи на боці архикнязя Людовіка чоловіка вже старого, котрий звичайно заступав особу цісаря і в спорах партійних виступав хіба яко рішаючий судя, ми мусимо придивитися близше трьом "всемогучим" міністрам до-революційноі Австріі — Меттерніхови, Коловратови і Седльніцкому.

 

Клеменс Вячеслав Непомук Лотар граф, а від 1813 р. князь Меттерніх-Віннебург князь Портелля, граф Кенігсварт і т. і. (се був єго повний титул) родився 15 марта 1773 року з знатноі графскоі сімйі, вступив 1788 року на університет в Штрасбурзі де студіював через два роки філософію, відтак перейшов до Майнцу на права. Скінчивши в році 1794 університет, прибув до Відня, де єгo приняли дуже ласкаво при цісарскім дворі, оженився 1795 з внучкою всемогущого колись міністра Кауніца і здобув собі тим способом від разу могучу протекцію. В р. 1797 розпочав карієру діпломатичну послом австрійским в Саксоніі, в р. 1805 перейшов до Берліна а відтак до Парижа, а 8 паздерника 1809 обняв міністерство справ заграничних в Австріі 7). Францови І. і єго дворакам дуже подобались єго посольскі реляціі, повні швадронованя о Наполеоні і єго міністрах, котрих він завсігди нібито "наскрізь бачив"; а тим часом нема сумніву, що Наполеон і єго міністри далеко красше розкусили розпустного, ліхкодушного та розтріпаного панича, котрий любив бавитися в глубокоумного мудрця і мав особливий дар — думати, що веде і кермує других, коли тимчасом другі вели єго. Є догади, і то не безпідставні, що іменно Наполеон і єго хитрі помічники Талейран і Фуше причинилися в Відні до покликаня Меттерніха на становище міністра справ заграничних 8). І справді ті завзяті вороги Австріі не могли йій навязати гіршого керманича. Вже від першого разу він показав себе, впутавши Австрію в війну з Наполеоном (1809 р.) тоді, коли лучшеб було сидіти тихо, а відтак, попікши пальці, примовляв за супокоєм тоді (1811), коли може лучше б було воювати. Упадок Наполеона не був певно єго заслугою, але конгрес віденьский, на котрім єго вибрано головою, окружив єго особу ярким сяєвом. Ту, в нарадах і забавах, в розмовах і уклонах, він розвинув в повні свій талант. Конечно, думки своєі він не вніс в ті наради ніякоі, але мав дар — розводити і розмазувати широко думки других, схоплені на лету. Чоловік без глубших переконань, раціоналіст в дусі ХVІІІ віку, він уважав релігію тілько за спосіб удержуваня в послусі мас народних. Нема підстави вважати єго творцем абсолютного правліня в Австріі, хоч годі заперечити, що жиючи довгі літа поруч з цісарем Францом І, він перенявся єго думками і по свойому силувався вводити йіх в житє 9). Так само не був він творцем "Святого Союза", хоч напсував богато паперу на пропаганду і оборону єго прінціпів, пишучи тижневі поученія ріжним коронованим головам, котрі звичайно з усміхом складали ті посланія до архівів; Святий Союз на ділі вже 1822 року перестав животіти, а повстанє грецке, запечатане миром в Адріанополі (1829), насипало могилу на тім мертвородженім плоді назадницкого доктринерства і антіреволюційноі маніі 10). Але Меттерніх сего не бачив, і до самого 1847 року не переставав висилати королям і князям своіх рад та упімнень против лібералізму та всяких новаторств, не переставав скликати конгресів, а коли ті не хотіли зйіздитися, бодай устроювати зйізди монархів для спільних нарад, з котрих звичайно нічого не виходило. Одним з найслабших пунктів єго політики була Росія; часами можна було думати, що він розуміє політику царя Миколи, але швидко політика та забігала на такі манівці, що Меттерніх ставав мов остовпілий. А річ була проста: цар Микола провадив політику реальну, мав на меті певні конкретні ціли (поборенє польского повстаня, увільненє Греціі з під Турціі і т. д.), а Меттерніх усе те мірив тілько своім ліктем легальности. Доходило до забавних непорозумінь. В р. 1829, коли власне мир Адріянопольский улегалізував революційні здобутки грецкого повстаня — розумієся проти волі Австріі, — цар Микола казав свойому послови віденьскому гр. Красіньскому, заявити, що "двір петербурский дуже дивуєся, бачучи, як кн. Меттерніх іде в напрямі суперечнім з інтересами Росіі, коли тимчасом з усего положеня Европи видно, що тілько найтіснійше сполученє Австріі і Росіі може запевнити постійність і тривкість престолів". Меттерніх відповів на сю іронічну ноту фразами о тім, що Австрія не думає змінювати своєі сістеми, бажає супокою і т. і. 11), але не відчув навіть тоі іроніі, яка лежала в претензіі Росіі, щоб Меттерніх поступав згідно з інтересами Росіі там, де ті інтереси прямо відшкодували Австрію 12). Ся дивовижна нечутливість Меттерніха була мабуть причиною повстаня легенди про те, що Меттерніх побирає тайну пенсію від Росіі і яко австрійский міністер служить двом панам, а властиво зраджує обох. Кілько історичноі правди в тій легенді — годі осудити. Поважні історики, як Шмідт і Кронес, зовсім про неі не згадують, хоч в публіцистиці 1848 року голосно про неі трублено, а й Смолька подає єі ще 1869 р., що правда, не як факт, а як легенду! 13)

 

Помимо врочистого запевненя, даного в р. 1829 на висше згадану ноту російску, що "Австрія не змінить своєі сістеми ніколи і під ніяким услівєм", Меттерніх не був таким завзятим противником змін і то навіть в дусі констітуційнім, за якого єго й доси загально вважають. Кілька разів промовляв він в своіх органах за констітуційною монархією, вказуючи на можність погодити прінціп монархічний з народовладством, та носився навіть з плянами констітуціі 14), але ніколи не мав на стілько сили волі і щирого переконаня о потребі реформ, щоб настояти на йіх переведенє. Раз у раз остерігав він перед занедбанями, котрі, мовляв, найгірше мстяться в упорядкованій державі15), а сам чи то через вузкоглядство та поверховість, чи через дитинячий упір ("щоб не подумали, що чого небудь боюся") власне найбільше грішив тим гріхом16).

 

Другий верховод побіч Меттерніха був граф. Коловрат-Лібштайнский, магнат ческий, зразу намістник (Oberstburggraf) Чех, а від р. 1826 член кабінету центрального. Арістократ з переконаня, бажав він щиро зробитися "благодітелем" селянства та дрібних ремесників, але також не мав сильноі волі і енергіі, потрібноі для введеня в діло своіх добрих намірів. Чоловік людяний і добрий, без великоі освіти, він ще менше ніж Меттерніх був спосібний вести таку величезну машину, як австрійска монархія. Дивним якимось способом єго вважали за прінціпіяльного противника Меттерніха в кабінеті, за прихильника реформ і поступовця, хоч погляди єго були наскрізь консервативні, а з другого боку й Меттерніх не був заклятим ворогом реформ. Але були між ними й ріжниці. Перша та, що Меттерніх любив гроші, а Коловрат служив "за гонор" і зрікся раз на все пенсіі міністерскоі і через те єго вважали чоловіком незалежним. Друга ж та, що Коловрат, радо лишаючи Меттерніхови повну волю в справах заграничних, бажав і собіж мати повну волю в справах внутрішних, а Меттерніх любив втиркатися всюди. Доки жив цісар Франц, ся друга ріжниця не виступала різко, бо властиво оба міністри мусіли робити і говорити те тілько, чого хотів цісар. Коли ж не стало тоі руки, котра всіх держала в певних границях, то певна річ, що ріжниці ті мусіли довести до роздору 17).

 

Вже в 1836 році в стані здоровля Цісаря Фердинанда зайшла значна зміна проти давного. Фізичне здоровлє єго поправилось; на вид від покріпшав, розцвів. Але напади епілептичні не унимались, розстроюючи єго нервову сістему. Він зробився розсіяний, не міг довший час вдержати уваги на одній річи, а часто був зовсім безтямний. В такім стані він мов дитина слухав усякого постороннього розказу; ріжні слуги та лакеі почали з сего користати і давали підписувати єму для себе патенти шляхецтва і т. і. без відома відповідних властей 18). А що в абсолютній державі підпис цісаря значив усе, то міністри налякалися дуже. Ануж хто небудь хитрий підсуне цісареви до підпису яку небудь констітуцію або декрет вимірений на йіх особи?... І ось явилася думка встановити формальну регентію на місце цісаря. Ось тут іменно прийшло до першоі суперечки між обома міністрами. Коловрат задумав зломати вплив Меттерніха і то ось яким способом. З титулу був він презідентом тзв. "ради державноі" (Staatsrath), т. є. ради зложеноі з шефів секційних, що в своіх руках держали віжки ріжних галузів адміністраціі. Aлe на ділі такоі "ради" зовсім не було, бо шефи ті ніколи не сходилися до купи, але кождий подавав цісареви своі реферати на письмі. Тепер Коловрат зажадав такоі зміни, щоби шефи сходилися на наради і щоби ухвали тоі ради сам він подавав цісареви устно. В такім разі очевидно був би він в справах внутрішних мав неограничену власть19).

 

Та сему спротивились рішучо Меттерніх і архикнязь Людовік, котрі згодились були на іншу думку, а іменно на переміну т. зв. ради конференційноі (Conferenzrath). Ся рада складалася властиво тілько з двох міністрів20) Меттерніха і Коловрата; в разі незгідности рішаючий голос мав архикнязь Людовік. Тепер Меттерніх задумав втягнути до неі архикнязя Людовіка і архикнязя Франца, сподіваного наслідника престола. А що річ була звісна, що оба архикнязі підуть усе за Меттерніхом, то Коловрат в тій раді засуджений був з гори на повну безсильність. Бачучи се, він в осени 1836 р. усунувся зо своєі посади і пойіхав до Чех. При дворі сполошились, бо хоч який був Коловрат, а й єго не було ким заступити. Почались торги, одного й другого міністра спонукували до уступок. Уступив в кінці Коловрат; регенцію обняла тзв. конференція державна зложена з Меттерніха, Коловрата і обох архикнязів, під проводом архикнязя Людовіка. Рада державна осталась як була; Коловрат стояв на чолі секцій фінансовоі і справ внутрішніх. Конференція державна мала нібито підлягати цісареви, але на ділі вона робила все без него в часи єго слабости. Але при своім складі була се машина зовсім нездарна та тяжка; оба головні міністри робили все на перекір оден одному, і хоч добре бачили, що на тім терпить держава, що так довго бути не може, то все таки не могли здобути ся на ніякій рішучий крок — "по части з привички, по части з нерішучости, а по части не згожуючись на те, що треба було зробити 21)". Та все таки годі сказати, щоб Коловрат не міг нічого зробити, хоч він усе бідкався на неповодженє та звалював усю вину на Меттерніха. "На діліж він був душею всего діловодства для справ внутрішних, так як Меттерніх для внішних, провадив внутрішну адміністрацію майже з неограниченою властю і тілько в деяких точках підлягав міністрови справ заграничних. Він був верховним міністром, в котрого руках сходилися всі нитки діяльности надворних комісій і ради державноі, він мав переглядати всі впески і про все сказати остатнє слово а що цісар єму найбільше довірявся, то слово єго було найважнійше. Коли про те все він менше зробив, ніж сего вимагала уломність державноі машини і потреби часу, то причиною сего був не тілько упір Людовіка, не вплив Меттерніха, але головно єго власний брак енергіі 22).

 

Трохи чи не більший вплив від сих двох мав третій, низший від них рангою, але могучий неограниченим довірєм цісаря Франца І., граф Седльніцкий, від р. 1817 до 1848 міністер австрійскоі поліціі і цензури. Не від разу попав він у свою течію, де міг розвернути свій талант. З разу, коли ще розпочинав свою службу в адміністраціі і дійшов до становиска старости (Kreishauptmann), не відзначувався нічим особливим; противно, два рази його прогонювали з тоі посади з утратою пенсіі, "за неспосібність, лінивство і самоволю23)". Та через протекцію оба рази він вертав на своє місце, через протекцію добився в кінці становища довіреного друга Меттерніха, довіреного слуги цісаря Франца І., "найважнійшого органу внутрішноі адміністраціі", чоловіка, котрий на серіо посягав на те, щоб "спинити колеса історіі і загатити течію часу" 24). Правда, панегіристи Меттерніхівщини не щадили й єму похвал за "рівно гуманний як взірцевий заряд поліціі, за совістне віддалюванє всяких шкідних впливів політичних мрій (так називалось тоді все, що тілько пахло духом свободи!), загалом усего такого, що могло би мати недобрий вплив на духа публичного і на моральність" 25), а коли й згадували про єго "злобну інквізіторску суворість" при цензурованю книжок, то звалювали вину сего на цісаря Франца І., котрий-ді сего вимагав 26). Але сучасний історик Австріі, Кронес, признає вже, що на поліцію за часів Седльніцкого "падало найбільше тіни" і що "єі всемогущий керманич виконував свою тяжку завдачу як найскрупулятнійше і зумів розвинути тайну поліцію як широчезну сіть" 27). А швейцарский історик опираючись на реляціях Еффінгера, виражаєсь про него далеко докладнійше: "Він то не одному приготовив несподівано "тихоє пристанище" на Шпільбергу. Єго поліцейский Пегаз не рідко брикався так надмірно, що аж найвисший трибунал мусів накладати єму вудила і запобігати намовам до злочинств." (Се значить, що коли не було справдішніх злочинств під рукою, Седльніцкий сам творив йіх при помочи агентів провокаційних, стара і давно випробувана поліційна тактика!). День у день плили єго рапорти до цісарского кабінету. Особливо від р. 1830 цісар Франц І. управляв майже виключно при помочи тайноі поліціі, котра йшла рука об руку з діпломатією і пожирала величезні суми з державного буджету. В остатніх роках Франца І. діяльність Седльніцкого була найобширнійша, найбільше впливова, можна сказати властиво пануюча 28)." Під Фердинандом І. здавалось з разу, що настала якась полекша, але коли регенція взяла керму правліня в своі руки, Седльніцкий почав знов господарювати по давному. Далі, при огляді державноі машини, ми побачимо, яка се була господарка.

 

Остаєсь нам ще схарактеризувати хоч кількома словами інші високі особи, що групувалися коло сих головних і мали часами немаловажний вплив на характер правліня. Поперед всего згадати ту треба про архикнязя Франца, брата цісарского і сподіваного наслідника престола. Був він далеко менше популярний ніж єго брат Фердінанд; загальна думка вважала єго чоловіком скритим, головнож боялися єго надто великоі прихильности до духовенства. Ще дальше в тім напрямі йшла єго жінка, архикнягиня Софія, в котрій Меттерніх не без причини бачив свою головну неприятельку, і котра від часу свого прийізду до Австріі (1824) була "дійсною головою всіх церковних, ультрамонтанских і єзуітских рухів", і в кінці в 1847 році здужала таки впутати австрійску діпломатію в дуже негарну справу швейцарску, про котру скажемо далі 29). Натомісць найстарший син архикнязя Франца, Франц Йосиф, наслідник престола в другій лініі, вже тоді звертав на себе загальну увагу своіми спосібностями. "Хоч дуже релігійно вихований (графом Бомбеллем) — писав про него 1844 р. Еффінгер, — є се все таки прекрасний молодий чоловік, вихований в дусі часу для самостійности і самодіяльности, і збуджує радісні надіі на будуще своіми гарними спосібностями, гордим почутєм своєі чести і рідкою придалістю до відповідних єго літам війскових вправ 30)". Ще більшою популярністю тішився інший стрий цісаря, архикнязь Йоан, з котрого особою ми ще стрітимось в 1848 році. Був се один з найрозумнійших, найбільше освічених і найученіших князів новочасних, що відзначувався при кождій нагоді правдиво гуманними і ліберальними поглядами 31)." Ученик знаменитого історика Йоганнеса Міллера, швейцарця, набрався він від него свобіднійших думок, ніж прочі члени цісарскоі родини, і не завагувався 1823 року оженитися з простою дівчиною, Анною Плохлівною, дочкою почтаря в Аусзее в горішній Штиріі. Цісар Франц І. згодився на се подружє, хоч жадав, щоб воно держалось в тайні; 1829 надав він вправді жінці архикнязя титул баронесси (Freun), а 1834 графині, але в календарях і альманахах, де були списи цісарскоі родини, ніколи не фігурувала жінка архикнязя Йоана. Та про те архикнязь жив з двором в добрих відносинах, хоч з далека, пробуваючи в своій улюбленій Штиріі, для котроі робив дуже богато добра 32). Тілько часом, коли являлася потреба, запрошувано єго до Відня. І так поєднанє між Меттерніхом і Коловратом в осени 1836 рову було головно єго ділом 33).

 

1) Ad. Sсhmidt, loc. cit. 489—491.

2) Тамже, 494.

3) Тамже, 495.

4) Ernst Hellmuth, Oesterreichs Lehrjahre 1848—1860. Prag 1862, Bd. I, стор. 4; Ad Schmidt, loc cit. 487.

5) Ad Schmidt, loc cit 465; Hellmut, loc cit., 2.

6) Krones, loc cit. 545.

7) WilhelmBinder, Fürst Clemens Metternich und sein Zeitalter, biographisch-geschichtliche Darstellung, 3 Aug Schaffhausen 1845.

8) Ad. Schmidt, loc. cit. cтор. 333, гл. також 326.

9) Krones, loc. cit. 535.

10) Ad. Schmidt, loc. cit. 342—344; Krones, loc. cit. 537—540.

11) Ad. Schmidt. 345.

12) О шкідливости для Австріі адріянопольского мира гл. Ad. Beer, Die orientalische Politik Oesterreichszeit 1774 Prag 1883, стор. 385.

13) F. Smolka. Autriche et Russie, avec une preface de M. Henri Martin. Paris 1869, cтор. 223—4 сказанo: Mais il est certain que de Metternich ferma ses deux yeux pour ne point voir la politique de la Russie. Les gens malveillants prétendent qu'il n'a agi de la sorte que sous la pression d'arguments qui n'eurent rien d'abstrait, mais qui rendaient un bruit métallique, sonore, en tombant dans la balance de ses jugements. N'en sachant rien je ne puis rien affirmer; mais ce que je sais, cest gue M. de Metternich fut toujours tellement occupé de o'euvre de l'extirpation du germe de la liberté, que le temps lui a manqué pour suivre les manoeuvres de la Russie et la Prusse.

14) Kronus loc. cit. 545 i Ad. Schmidt, loc. cit. 710. Ernst. Helmmuth. loc. c.t. 37.

15) Hartig, Genesis der Revolution, 128.

16) Hellmuth, loc. cit. 3, 28, 30.

17) Hellmuth, loc. cit. 2—5.

18) Ad. Schmidt, loc. cit. 497—498.

19) Hellmuth, loc. cit. 5—6.

21) На папері було йіх чотири: фельдмаршал граф Беллегард, бувший презідент надворноі комісіі граф Надажді, Меттерніх і Коловрат, але два перші в тім часі зовсім відступили були від житя публичного. Ад. Schmidt, loc. cit. 501.

21) Harttig, Genesis der Revolution, 37; Hellmuth, loc. cit. 7—10.

22) Тамже 10—11; Hartig loc. cit. 36.

23) Hormayr, Kaiser Franz und Metternich str. 29.

24) Oesterreich im Jahre 1840, III. ст. 52 i 9

25) Fürst Metternich ст. 268.

26) A. J. Grosz-Hoffinger, Oesterreich im Jahre 1835, und die Zeichen der Zeit in Teutschland. Stuttgart 1836, стор. 133.

27) Krones, loc. cit. 543.

28) Schmidt, loc. cit. 486—487.

29) Ad. Schmidt, loc. cit. 515, 638, 646 і далі.

30) Там же, 516 —517.

31) C. A. Schimmer, Das Leben und Wirken des Erzherzog Johann, Mainz 1844.

32) Schimmer, loc. cit. 65—72.

33) Ad. Schmidt, loc. cit. 505.

 

(Далі буде).

 

[Народ, 01.05.1891]

 

01.05.1891