Чи все, що відходить від норми, є вже хворобою? І де закінчується "нормальність"?
— Виглядає, що кожен з нас певним чином ненормальним. Це правда?
— Психіатри не послуговуються такими визначеннями як нормальність або ненормальний. Навіть в приватних розмовах ми уникаємо таких визначень. Ми можемо говорити, що хтось є психічно хворий чи психічно здоровий. Ми уповноважені тільки на таку оцінку.
— Як же встановлюють, що є нормою, а що вже нею не є? Чи це, що було нормою сто років тому, є нею і нині?
— Насправді це досить просто. Якщо би хтось мене запитав, що таке психічна хвороба, то визначення наступне: психічними хворобами чи розладами є хвороби, які я здатний розпізнати на підставі актуального стану знань в психіатрії. А цей актуальний стан знань є відображений в класифікації хворіб і психічних розладів. Якщо хтось відповідає цим критеріям, то ми для того і є, щоб таку хворобу чи розлад розпізнати.
— А що тоді є психічне здоров'я?
— Тут завдання значно важче. Я міг би сказати, що психічне здоров'я є тоді, коли я не констатую хворіб і психічних розладів. Психіатри саме так найчастіше і пишуть у своїх висновках. Коли хтось хоче отримати, наприклад, дозвіл на зброю, то я записую або, що я констатую розлади і психічні хвороби — або, що їх не констатую.
Але сама відсутність хворіб і психічних розладів — це на мою думку — занадто мало, щоб сказати, що хтось є повністю психічно здоровий.
Цілковите психічне здоров'я — це не тільки відсутність хвороби, але також добре функціонування в житті, добрі суспільні, професійні відносини, самореалізація.
— Хто визначає норми?
— У світі є дві найважливіші класифікації. Одна — це є ICD-10, тобто Міжнародна статистична класифікація хворіб та проблем, пов'язаних зі здоров'ям. Там в розділі F маємо список всіх хворіб і психічних розладів. Друга — це діагностичний і статистичний довідник DSM- 5 [Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders], точніше п'ята вже версія цього довідника, який створило і видало Американське Психіатричне Товариство.
— А загалом: чи психіатрія є науковою дисципліною?
— Звичайно, бо у своїй роботі ми послуговуємося знаннями, і ці знання зібрані серед іншого в цих двох класифікаціях. І на цій підставі ми розпізнаємо хвороби і психічні розлади (або їх відсутність).
— Чи при діагнозуванні не є важливо, наскільки даний прояв перешкоджає людині в житті?
— Якнайбільше. В американському довіднику це є один з найважливіших критеріїв розпізнання хвороби. Першим серед них — це прояви. Як правило, їх є ціла група, що утворюють характерні ансамблі.
Наступне — ці прояви мусять тривати відносно довго. Для депресії — принаймні два тижні.
Далі за чергою — дуже важлива річ — стан хворого не може спричинятися хворобами мозку в неврологічному сенсі, тобто ані пошкодженням мозку, ані жодною соматичною хворобою. Він не може бути спричинений також і впливом психоактивних речовин.
Наступним важливим критерієм, що його особливо підкреслюють американці, — це істотний вплив проявів на самопочуття і функціонування даної особи. Лише коли ці всі умови виконуються, психіатр може розпізнати хворобу або психічний розлад.
— Тобто, якщо один раз нам в житті так трапиться, що наша поведінка відійде від норми, це не є ознака психічного розладу?
— Погоджуюсь, якщо щось відбулося тільки раз, тривало коротко і повністю перейшло, то переважно нема причин для тривоги. Хоч як лікар я завжди рекомендую в таких ситуаціях обережність. Психіатри, коли не є впевнені на сто відсотків як кваліфікувати прояви, як правило чекають на повторні прояви. Але ніколи невідомо, коли вони проявляться — якщо взагалі проявляться.
—А чи такий відхід від норми людям часто трапляється?
— Оцінюється, що близько 7% людей на світі періодично має галюцинації, тобто бачить або чує щось, чого не бачать і не чують інші. Щось, чого, на думку інших, нема. Якщо це є так званий ізольований прояв — дана особа не заявляє іншим про їх неправильність — то не є це ані розлад, ані психічна хвороба.
Поведінок, які відходять від норми і не мають нічого спільного з хворобою мозку, є доволі чимало. Досить ввімкнути телебачення, щоб побачити, як цілком здорові люди потрафлять себе поводити так, що це викликає наш спротив, заскакує нас чи лишає нам неприємний осад. Але з точки зору психіатрії це не є психічно хворі особи.
— Є поведінки, які колись були нормою, а сьогодні вже ні — і навпаки?
— Очевидно. Так, наприклад, було з гомосексуалізмом. У першому виданні класифікації DSM його трактується як психічний розлад. В 1974 р. гомосексуалізм був викреслений з цього довідника. У найновішому п'ятому виданні DSM психічним розладом натомість є передменструальний синдром. Тривають дискусії, чи стан, окреслюваний як продромальний синдром шизофренії є хворобою, що вимагає фармакологічного лікування.
— Що це за біда?
— Пацієнт, найчастіше підліток, вже має певні прояви, що їх пов'язують з шизофренією, але ще не можна визнати, що це є шизофренія. В певної частини майбутніх хворих виступають прояви, що провіщають хворобу, — певні ознаки і поведінка, які можуть вважатися неправильними. Але не є вони специфічними, можуть також виступати і в осіб, які на шизофренію не захворіють.
Очевидно, психіатри зобов'язані зауважувати такі прояви, але, з іншого боку, підліток має право на понаднормативну вразливість з огляду на підлітковий період. І в кожного це може відбуватися інакше. Багато психіатрів вважають, що ставити діагноз про психічний розлад підлітку, який демонструє тільки помірковані прояви, може бути надто необачним.
— А чи не є якось так, що тепер все більше осіб, зокрема дітей і молодь, порозкладувані по поличках зі своїми розладами? Колись дитина була жива, сьогодні має ADHD [синдром дефіциту уваги і гіперактивності]. Може ми вже не маємо часу на те, щоб толерувати всілякі відхилення від того, що вважаємо на норму? І замість плекати, воліємо дістати ліки.
— Очевидно, що не можна робити висновків на підставі одного прояву. Особи вважаються хворими, бо, наприклад, не можуть всидіти на місці. Але вони мають тільки докучливий для інших, часом навіть не для них самих, прояв з симптомами даної хвороби. Помилковим є підганяти це під хворобу, бо, наприклад, батьки мають думку, що це допоможе їх дитині пройти школу. Таким чином ми відкриваємо фіртку, щоб чи не кожну особу визнавати психічно хворою або такою, що має розлади.
Останнім часом, як кажуть, до лікарів зголошуються батьки, стверджуючи, що їх дитина має комплекс спізненої фази сну. Просять звільнити їхнє щастя від ранішніх уроків в школі, бо діти запізно засинають і не можуть вранці встати.
Це, очевидно, може спричинюватися проблемою зі здоров'ям, але може виникати і зі стилю та ритму життя даної сім'ї. З іншого боку батьки інших дітей можуть вважати, що їхнє щастя не має в житті такої пільги. І що це є підгонка і дошукування хвороби там, де її не має — для того, щоб отримати перевагу над іншими. Таких нових розладів, що визначаються як симптом якоїсь хвороби, є більше і не завжди відомо, як до них ставитися. Симптом це вже не є норма, але це також і занадто мало, щоб визнати, що дана особа має психічний розлад. І тоді справді можна прийти до висновку, що більшість з нас відходить від норми.
— Буває, що в одному культурному колі щось визнається нормальним, в іншій же частині світу — нормальним вже може не визнаватися. Чи психіатри беруть це до уваги?
— Однозначно. Культурні відмінності потужні також і в цьому питанні. Світова Організація Здоров'я особливо звертає на це увагу психіатрам. Так є, наприклад, у випадку індіанців. Якщо особа з цієї етнічної групи заявляє лікареві, що розмовляє з духами, це не трактується так само у випадку з європейцем. В цієї особи це не визнається як психопатологічний прояв.
Так само і в Африці. В даній культурі панують певні переконання, і вони є настільки сильні, що не можна їх оцінювати з точки зору нашої культури. І навпаки.
У Південній Азії діагностується симптом коро — викликаний страхом розлад в чоловіків, який проявляється в тому числі і тим, що така особа боїться, що її пеніс буде втягнутий всередину живота. У Європі з цим розладом більшість психіатрів ніколи не зіткнуться. Пишучи настанови в довідниках, пристосовують їх до реґіону світу.
— То ми нормальні чи ні?
— Не мені оцінювати. Я би схилявся до того, що більшість людей мають якісь аспекти поведінки, думок, емоцій, які відходять від того, що ми визнаємо за норму.
— Нема супернормальних осіб?
— Я би таких остерігався. Якщо хтось вважає, що є супернормальним, то вже сам цей факт викликає мій неспокій. Люди, які так про себе судять, як правило у зв'язку з цим відбирають нормальність іншим.
— Ти маєш манії?
— Багато хто має якусь думку, до якої певного часу наполегливо повертається. Люди. наприклад, весь час рахують в голові. Кроки, сходинки, по яких піднімаються, тарілки, які складають на полицю. Чи це "нормальне"? Поки не є це маніакальні думки, що наказують нам, наприклад, завше відраховувати 10 тарілок і лише тоді складати їх на полицю, любов до рахування не мусить бути чимось незвичайним. Вчені твердять, що інколи наш мозок вигадує собі такі завдання як лічба, щоб лишитися активним під час нудних і повторюваних завдань. У свою чергу Поль Макларен, психіатр з Priory Hospital Hayes Grove у Великобританії, воліє дати інше пояснення. На його думку маніакальні та компульсивні думки — це тип психічного ритуалу. Вони давали еволюційну перевагу під час розвитку нашого виду, бо готували нас до зустрічі з майбутнім ризиком. Звідси так багато наших думок і ритуалів стосовно, наприклад, чистоти, є пов'язані з потенційною загрозою (хворобою). Багато ж психіатрів вважає, що цей британець зайшов задалеко у своїх роздумах. Однак є моменти, коли кожен з нас досвідчує цей тип маніакального мислення — звикло у віці два-чотири роки малі діти проявляють певну ритуальну поведінку, пов'язану, наприклад, із засинанням чи їжею (завжди має бути та сама послідовність подій, та ж сама посуда для їжі і т.п.). Діти потребують ритуалів, бо вони помагають їм зрозуміти світ, який вони не надто контролюють. У цьому віці ми потребуємо порядку, ми любимо, коли мало що змінюється. Декого з нас це прагнення ніколи повністю не залишає, каже Макларен. Маніакальні думки стають проблемою, коли є обтяжливі, спричиняють неспокій, викликають в нас агресію або гальмують наше функціонування.
— Ти говориш сам з собою?
— Це явище цілком нормальне. На додачу корисне, бо не тільки дозволяє нам краще запам'ятовувати, але перш за все впорядковує думки. Розмова з собою може також надихати до дій або помагає нам зосередити. Більшість людей говорять до себе, деякі роблять це майже постійно. Коли це мало б нас насторожити? Перш за все слід звернути увагу, як часто з'являються такі розмови з самим собою. Недобре, якщо ми перестаємо мати над ними контроль. І якщо ми маємо відчуття, що це є чужі думки, що походять ззовні.
— Ти чуєш голоси?
— До Сократа "голоси" приходили як попередження, коли він мав був зробити якусь помилку. Зіґмунда Фройда вони супроводжували, коли він подорожував сам. Наші думки часто звучать як голос. В 2011 році Чарльз Ферніхоуг і Саймон Маккарті-Джонс з Durham University у Великобританії представили роботу, з якої випливає, що десь біля аж 60% з нас має досвід внутрішньої мови у формі розмови. Однак, де є границя між тим, щоб розмовляти в думках, а тим щоб чути голоси? „Твій внутрішній голос говорить як ти, отже ти відчуваєш над ним більший контроль,“ — пояснював д-р Ферніхоуг в інтерв'ю для "New Scientist". Одне з найбільших донині досліджень на цю тему, здійснене згаданим дослідником, оцінює, що від 5 до 15% з нас чує голоси, хай навіть тільки мимохідь чи спорадично. Близько 1% людей з відсутнім діагнозом психічної хвороби голоси чує неодноразово. Такий сам відсоток людей має діагностовану шизофренію. Вчені не знайшли різниці між мізками тих, в яких не діагностовано психічну хворобу, хоч вони і чують голоси, а тих, які зовсім не чують голосів.
— Ти маєш манії?
— Це помилкові, відмінні від тих, в які вірять майже всі, переконання. Манією переслідування осіб, в яких діагностовано психічну хворобу, є, наприклад, переконання, що їх сім'я була викрадена і підмінена ошустами. Шотландські вчені провели дослід, щоб встановити, як багатьох з нас досвідчують негострих маній. Всього дослідили понад тисячу осіб, питаючи їх про теперішні переконання, ілюзії, схожі на марення, паранормальні явища, релігійні, а також політичні і суспільні переконання. Виявилося, що поведінку, що нагадують манію, мало аж 39% учасників. Найчастіше це стосувалося паранормальних явищ і релігійних переконань. Де є границя між справжньою манією а тим, що її тільки нагадує? Особи, що мають манію, впевнені, що це справжні переконання. Тому єдиним способом, щоб впевнитися, чи твої переконання "нормальні", — проконсультуватися з психіатром. І повірити його словам.
Д-р Адам Віхняк — психіатр, заступник керівника III Психіатричної Клініки в Інституті Психіатрії і Неврології у Варшаві
Розмовляла Марґіт Коссобудзька
Adam Wichniak
Choroby psychiczne. Wszyscy jesteśmy nienormalni
Gazeta Wyborcza, 19.01.2016
Переклад О.Д.
02.04.2016