Відень, 28. марта 1916.
В останніх часах, якби на даний знак, посипали ся по московських і польських часописях більш або менш острі напади на Українцїв і на українство, що стоїть на завадї обом нашим історичним сусїдам, Москалям.
В сїчневій книжцї "Русскої Мысли" помістив відомий публїцист Д. Муретов "Этюды о націонализмѣ", в яких розбиває на прах "малий націоналїзм" — українство, протиставлячи його "ве ликому націоналїзмови" — "русскому". За "великим націоналїзмом" стоїть велика культура, коли українство культурне безсильне і "ничтожне".
"B Галичинї — пише Муретов — українство було можливе тим, що там свідомість: Я Українець — протиставило ся Нїмцеви, Мадярови і Полякови. В Росії йому треба видержати протиставленє "русскому"; бо протиставленє "велико-русскому" є етноґрафічним, а не культурним, т. є не національним. Свідомість такого протиставленя або розбиває українську свідомість, або знижує її до тої оплаканої психольоґії, якою визначаєть ся справдїшне українофільство.
В такім протиставленю кождий "Малорос" мусить відректи ся, як не від свого, від свого найцїннїйшого. А те, що лишить ся у него, то самі дрібні відривки, що не дають нїчого суцїльного. Анї "русского" із "малорусского", анї "малорусского" із "русского" не можна вилучити (!)... Український націоналїзм мусить замкнути ся в дрібницю, стати провінціоналїзмом, внести в житє вузкість і слїпоту сектанта... Велику неясність вносить у справу оцїнки українства се, що його ставлять як питанє про мову. Цїла складність питаня лежить саме в тім, що при неприсутности цїнної духово-культурної ріжницї з рештою Росії Малоросія говорила своєю окремою мовою, яка при инших історичних даних могла була розвинути ся в культурну мову. Чи треба тепер докінчувати сей процес розвитку, чи так і лишити українську мову в ролї місцевої мови, яка з часом приближить ся до инших місцевих говорів Pосії і не буде розвивати ся, тільки зневтралїзуєть ся? Рішаючи се питанє відірвано від других, мимоволї піддаєш ся загальному у всїх, що жиють на Українї, почуваню: чомуж би не мала розвивати ся ся мила, легка і жива мова? Одначе дві культурні мови для одного культурного процесу — річ немислима. І треба мати відвагу сказати: ріжниця мов веде до розриву культурних процесів. Коли "русска" культура одна, то мусить бути для неї й одна мова. Ми не хочемо, щоби Пушкіна частина "русского" народа пізнавала у перекладах д. Кримського і товаришів. Мовою школи може бути тільки культурна мова. Доки не було національних культур, могла нею бути і латинська мова. Тепер не можуть бути тільки національні мови, за котрими стоять "великі" культури. Націоналїзм мусить бути або великий, або цїлком не повинен істнувати.
Подібні погляди про шкідливість Українства для розвитку російської культури підносили ся кількома наворотами і в "Кіевлянин-ї", де посол Шульгин також заявляє ся рішучо проти істнованя двох культур у Росії, московської й української, і осуджує все, що дїлить Українцїв від Москалїв і піддає їм гадку національної окремішности. Через те мусить в усїх школах на Українї, в народнїх, середнїх і висших, панувати московська викладова мова. Через те офіціяльною мовою України в усїх міських, земських, державних і инших інституціях як також у зарядї желїзниць мусить бути тільки московська мова". Українське питанє є тому в дальшій консеквенції питанєм полїтичним.
До того самого результату доходить і автор (К-ій) статї: "Политическая пропаганда Украинцевъ", поміщеної в 2911-ім числї "Колокола" з 8. лютого с. р. Опираючись на інформаціях вшехпольського "Dziennik-a Poznańskо-го", автор широко розписуєть ся про українську партію, що "видїлила" з себе окремий "Союз визволення України" і хоче "відірвати" східну Галичину щоби створити тут в окремій провінції з містом Львовом на чолї центр українства, з якого можна би poзвести пропаґанду на цїлу полудневу Росію від Сяну й Буга по Кавказ, підіймити цїлу ту землю проти Росії і сотворити нову "українську" державу. В тій справі появила ся недавно в Берлїнї брошура професора львівського унїверситету, М. Крушевського (!) "Die ukrainische Frage in ihrer historischen Entwicklung", а за тим і друга брошура М. Лозинського: "Dіe Schaffung einer ukrainischen Provinz in Oesterreich". Того самого допоминають ся і львівські ґазети "Дїло" і "Українське Слово". Ту пропаґанду ведуть Українцї однаково ворожо так супроти Москалїв, як і супроти Поляків.
Розповівши те все, автор кінчить: "От коли то вкінцї вияснив ся в цїлій своїй дїйсности сей "національно-культурний" рух, котрий прикривав ся плащиком невинности, домагаючи ся для себе тільки скромненького права на "українську" мову і українську школу". При цїлій своїй страшній тяжести і при всїх своїх безконечних жертвах теперішня війна матиме сей корисний наслїдок, що вона богато нас научить і на неодно відкриє очи".
Значінє українства, як бачимо, зачинає сильно непокоїти наших опікунів.
[Дїло]
31.03.1916