Розмова з першою заступницею парламентського комітету з питань культури та духовності

Ірина Подоляк була співавтором двох знакових законів у сфері культури, нещодавно ухвалених у Верховній Раді. Один із цих законів переводить на конкурсну систему всіх керівників закладів культури і впроваджує контракти для артистів театрів. Другим створено Інститут книги, що мав би робити промоцію української книжки та читання. Та розмова з депутаткою була не тільки про ці закони, а й про ситуацію в культурі загалом — про постанову щодо відставки міністра Кириленка, про створення фонду кіно та захист пам'яток культури.

 

 

- Що змінює закон про конкурсний добір керівників закладів культури?

 

- Цей закон передбачає не лише конкурсний добір керівників закладів культури, а й переведення артистично-художнього складу театрів та інших установ на контракти. Він уже викликав великий резонанс у цих середовищах, що вказує на те, що закон дійсно змінює природу речей та впливає на суспільні відносини. Звичайно, це не повноцінна реформа, яка є потрібною, але є всі підстави стверджувати, що закон ТАКИ реформаторський. Я би сказала також, що де-факто цей закон є декомунізаційний. Бо ми відходимо від старої радянської системи найму людей на безстрокові угоди. За тої системи людина йшла на пенсію з тієї ж посади, на яку вона десятки років тому прийшла. Дуже часто трапляється, що людина на цій посаді не має жодних стимулів для розвитку та вдосконалення майстерності. Буває й так, що людина за час роботи втрачає кваліфікацію, і це не є жодною таємницею — трапляється так, що артист виходить на сцену раз чи два рази на рік, та попри це він «працює» й отримує зарплатню, а звільнити його керівник не може, незважаючи на будь-які атестації, які переважно є формальними, чи мистецьку незатребуваність.

 

Тут слід зауважити, що норма про контракти викликала несприйняття переважно у державних театрах — це була норма, на якій наполягав Мінкульт. У процесі підготовки закону ми її зробили, на мою думку, дуже лояльною до тих людей, яких чекає зміна. Бо у першій редакції конкурсу була норма про те, що за півроку від часу ухвалення закону мають відбутися конкурси, за результатами яких мають укладатися контракти. Ми змінили формулювання, і теперішня норма закону дає можливість переукласти з художньо-артистичним складом безстрокові контракти на термінові упродовж півроку. Тривалість таких контрактів — від року до трьох, і цей час дасть можливість керівникам установ запропонувати нові опції для персонального вибору і працевлаштування тим працівникам, які не відповідають рівню установи чи просто не мають таланту або давно хотіли змінити своє творче життя, але їм бракувало відваги чи легенького поштовху збоку. З тими, котрі є затребуваними, — підписати контракт на три роки. А вже по закінченні цих трирічних контрактів має відбутися, власне, конкурс на всі ці посади, відтак театр чи оркестр мають можливість розвиватися далі.

 

Контракт дає можливість артистам планувати своє життя і почуватися гідно. Ми знаємо багато випадків, коли артисти рахувалися на роботі в театрі чи брали лікарняні та водночас їздили на гастролі за кордон чи в межах України. Це все породжує корупцію, хабарництво, кругову поруку, принижує гідність не тільки керівників чи артистів — це принижує державу, яка заплющує на це очі і оплачує утримання мутних акваріумів за наші гроші. Тому не треба сакралізувати світ мистецтва. Творчі люди настільки ж особливі, як вчителі, лікарі чи інженери. Гідність, професіоналізм і чесність — поняття універсальні і застосовуються однаково що в конструкторському бюро, що на сцені.

 

Театри матимуть змогу і будуть змушені укладати свій репертуар на кілька років. Так само артисти матимуть можливість планувати свій час, зможуть укладати контракти з іншими організаціями в Україні чи за кордоном. Оце і є той розрив з радянською системою. Звичайно, що перехід на контракт є виходом із зони комфорту, але «бунти» в цьому середовищі — це так само, якби прокурори бунтували проти реформи прокуратури, судді — проти судової реформи, що вони, зрештою, й роблять. Змінювати цей стан речей все одно потрібно. Контракти є у всьому світі.

 

Що ж до конкурсного добору керівників закладів культури, то якщо проаналізувати доволі малочисельну і часами дуже слабку аналітику щодо бюджетних установ, то бачимо відсутність розвитку — українська культура герметична. Її розпізнають лише у межах України, у світовому контексті українська культура загалом і театральна зокрема не є упізнаваною, і це також доконаний факт. Якщо є окремі випадки, що випадають з цього ряду, то це справді окремі випадки і вони мало що мають з державним фінансуванням. Музейне середовище цей закон сприйняло дуже позитивно, бо не секрет, як скандально у нас призначали директорів музеїв — їх очолювали шофери міністрів, як це було в музеї у Каневі, та й просто призначали волюнтаристським методом. Водночас відкритий та прозорий конкурс — це також не надто комфортно, бо значно зручніше бути призначеним на посаду кимось зверху, ніж публічно подавати програму розвитку установи з незалежною конкурсною комісією та виконувати цю програму, бо вона стає частиною контракту з керівником. Тому це така річ, яка мала би у перспективі дати поштовх. Я не очікую, що цей закон все змінить через рік чи через два роки, людський фактор все одно працюватиме. Тому ми відчуємо зміни через три–п'ять років, я сподіваюся.

 

- Можливо, варто було би під цей закон прописати ще один — з умовною назвою «Про меценатство», щоб заможні люди мали більше охоти вкладати гроші в культурну сферу?

 

- У нас є чинний закон про благодійність, і в ньому є податкові преференції для тих людей, які перераховують кошти на благодійність — вони платять менше податків. Я хотіла би, щоби ми розуміли, що закон про меценатство не вирішить нам проблем у сфері культури. Є багато країн, де такого закону немає, однак культура там пречудово розвивається. Це не панацея, тому що в наших умовах навіть найкращі закони не працюють. Такий закон не вирішить усіх проблем, бо у нашій викривленій реальності багаті люди створюватимуть свої клуби, театри, музейчики невідомо якої якості та будуть перераховувати на це власні гроші, щоб платити менші податки. Ми бачили подібні приклади у Дружківці, де була відкрита ґалерея репродукцій місцевого князька, освячена міністром Кириленком. Таких прикладів є багато. Ми не можемо проектувати закон, наперед використовуючи презумпцію винуватості, але хочу сказати, що питання закону про меценатство мусить бути дискутоване. Нема простих рішень, тому що в суспільстві має формуватися запит на якісний мистецький продукт.

 

З іншого боку, навіть наші найбільші олігархи на кшталт Ахметова та Пінчука почали інвестувати в культуру та розвивати її, щоби леґітимізувати себе серед пристойної публіки. Ми дійдемо до цього, я сподіваюся, але так чи інакше ми повинні знімати шори з очей, дивитися, що робиться у світі, тим паче, що можливості для цього зараз дуже великі. Та потрібні якісні лідери, потрібні якісні програми розвитку та якісні виконавці. Ці можливості є, потрібна тільки воля. Політична воля.

 

- Ще одним законом засновується Інститут книги. Яких змін можемо сподіватися?

 

- Ця установа мала би каналізувати всі форми державної підтримки, для книговидання і промоції читання. Держкомтелерадіо як центральний орган виконавчої влади з 2009 року вів програму «Українська книга». На неї виділяли кошти з бюджету, а Держкомтелерадіо адміністрував її, керуючись розробленим положенням.

 

Це положення було погане, програму критикували дуже багато років, бо вона була корупційна, непрозора, переважно стосувалася ще не виданих книжок, дуже багато видавалося класики такої, від якої і так полиці тріщали. Також слід зауважити, що й адмініструвалася ця програма жахливо. Півтора роки тому я почала говорити про те, що цю програму треба кардинально реформувати та передати у відання Міністерству культури, бо це логічно. У законі про Інститут книги ця програма переведена під адміністрування, власне, Інституту. Ми очікуємо, що обраний на конкурсних засадах директор інституту кардинально переформатує цю програму. Мета цього інституту полягає у підтримці того, що у нашій державі не підтримувалося ніколи: перекладів, стипендій для письменників, програм для читання, які ще мають бути розроблені розроблені фахівцями, а не написані на коліні невідомо ким та видані на гора як продукт колективної експертної думки.

 

Значну роботу в становленні цього Інституту має зробити Мінкульт — йдеться про багато підзаконних актів, постанов Кабміну. Попри те, що я є співавтором цього закону, я не є великим прихильником створення нових бюджетних установ. Бо за останні два роки Мінкульт не ліквідував жодної своєї бюджетної установи чи бодай не реорганізував їх, а ефективність їх роботи викликає великі запитання. Натомість ми створили ще одну, сподіваюсь, нового типу, хоча Інститут книги працюватиме й над залученням коштів з інших джерел. Та найголовніше полягає у тому, щоби все це відбувалося прозоро та зрозуміло. Це те, чим завжди грішать будь-які державні інституції, — непрозорість, кулуарність, підкилимність ітд.

 

- Приблизно щось таке, як з цьогорічною Шевченківською премією для Грабовича? Це середовище живих патріархів та їхнього оточення дає серйозні підстави для сумніву щодо того, що вони цей процес не очолять і не поведуть на манівці?

 

- Шевченківська премія — це окрема історія, і я не знаю поки що, як оргкомітет взаємодіятиме з Інститутом книжки, підозрюю, що поки що не буде взаємодіяти ніяк, бо ми не можемо все відразу реформувати, оскільки Уряд, Адміністрація Президента і Верховна Рада не грають як одна команда, нема погодженої стратегії розвитку культури…Та й нема потреби все згромаджувати в одну купу…

 

- Йдеться про те саме середовище, тих самих людей…

 

- Це не ті самі люди. Я нічого не маю проти Юрія Щербака, але мені хотілося б, щоби Шевченківський комітет очолював хтось із покоління молодших, хто принаймні змінив би філософію цієї премії, надав їй іншого звучання. Треба туди вливати молодої крові, і не обов'язково це мають бути письменники.

 

- Згадуючи ситуацію з премією, я мав на увазі, що так воно може відбуватися і з Інститутом книги, якщо всі живі класики та патріархи підуть у бій за те, щоби його очолити. Хто мав би очолити цей заклад — менеджер, який розроблятиме проекти для поширення інтересу до книжки та просування української книжки, чи ветеран літературного фронту, якому пообіцяють тепле місце?

 

- Я нічого поганого про живих класиків сказати не хочу, але у цьому випадку в законі прописаний конкурс на посаду керівника. І якщо цей класик запропонує свою програму та своє бачення роботи установи і вони будуть визнані найкращими, то й проблем ніяких не буде. Але письменники повинні писати. Нам слід серйозно оновлювати клас менеджерів культури.

 

- А коли має бути конкурс?

 

- Це має організувати Мінкульт. Реально десь до кінця року Інститут має бути створений, а з 2017-го запрацювати. Водночас варто зауважити ще одну річ. Не можу сказати, що наша ситуація у книговиданні квітуча, але книговидання як індустрія живе нормально, вона не животіє. Бо коли питаєш видавців, що би ще їм такого зробити, щоби вони видавали більше різних книг і ці книги були доступнішими, вони кажуть, що більше нічого не треба — ПДВ зняли і досить. Та у мене інше запитання: ми знімаємо ПДВ, а книжки у крамницях все одно коштують дуже дорого, то навіщо ми знімаємо ПДВ? Щоби видавці заробляли чи для того, щоби люди могли купити книги? Видавці кажуть, що ціни накручують книгарні…

 

- Але ж ціни на книжки зашкалюють…

 

- Я знаю, якими є ціни. Нещодавно купила чотири книги сучасної прози для дитячої бібліотеки на Патона і заплатила 375 грн. З іншого боку, видавці мають великі проблеми з папером, друкарнями, бо все це переважно імпортне і залежить від курсу національної валюти.

Але треба видавати багато різної україномовної літератури — белетристики, легкого чтива, детективів, любовних та пригодницьких романів, а не тільки, як це називає Андрій Кокотюха, «Джойса, Пруста і Кафку» в українському варіанті.

 

- Щось подібне мав би робити Фонд кіно, законопроект про який зараз перебуває на розгляді у парламенті?

 

- Те ж саме і з кінематографом, адже це у світі величезний бізнес, набагато прибутковіший за книжковий. Голлівудом чи Болівудом Україна скоро не буде, але для того, щоби наситити ринок, дати поштовх для розвитку українського кіно, то держава мусить про це подбати. Я ненавиджу ставити у приклад Росію, але у випадку з підтримкою кіно воно того вартує.

 

Та повертаючись до нашої ситуації. Якщо ми хочемо мати українське кіно, то мусимо впродовж 10–20 років це дофінансовувати. Саме тому Фонд кіно має підтримувати та допомагати розвивати українське кіно. Хоча я одразу ж хочу сказати, що цей закон буде підтримувати і копродукцію, тобто виробництво фільмів за участюі кількох країн. Побачимо, як воно буде, бо до проекту є понад 200 поправок. Частина з них стосується інтернет-піратства. І з огляду на це ми зустрілися з величезним тиском з боку інтернет-провайдерів, зацікавлених у тому, щоби інтернет-піратство процвітало, адже це їхній трафік, їхній заробіток. Вони так само вважають, що володіють якимось сакральним знанням, недоступним більше нікому, та кажуть, що це зробити неможливо, бо це неможливо зробити ніколи, тому що технології розвиваються дуже швидко. Але все одно це треба робити, бо на піратстві втрачають наші кіновиробники і Україна — серед лідерів в рейтинґу піратських країн. Будемо бачити, як пройде друге читання.

 

Є ще один нюанс. Усі ці закони, з одного боку, — добре, а з іншого — погано, крім конкурсного добору. Тому що один закон каже нам про створення бюджетної установи Інститут книги, другий законопроект каже нам про створення Фонду кіно, який теж буде частково фінансуватися з бюджету. Є ще один законопроект, який умовно можна назвати законопроектом Наталі Заболотної — директорки «Мистецького арсеналу» — про створення фонду соціально-гуманітарного розвитку держави.

 

На мою думку, це законопроект, який передбачає створення монструозної непрозорої структури, яка частково виконуватиме функції Міністерства соцполітики, частково — Міністерства сім'ї та молоді, культури та інших. Фінансування передбачено за рахунок частки доходів від лотерей, казино, продажу тютюнових виробів — так званих шкідливих бізнесів. Вони ніби планують фінансувати таким чином культуру, але насправді йдеться про фінансування всіх соціокультурних програм, включно з охороною пам'яток. Я його підтримувати не буду.

 

Але про що все це говорить? Про те, що кожен ініціює те, що хоче чи може. А міністерство культури за весь цей час ні себе не реформувало, ні не запропонувало візії суспільству, як має змінюватися структура І ПОЛІТИКА підтримки культури в Україні.

 

- Може, його ліпше ліквідувати?

 

- Це надто популістично. Мінкульт треба серйозно реформувати, але не з цим міністром та не з цим складом міністерства, рівно ж як і не з тим ставленням прем'єра як голови уряду до культурної політики загалом. Справа в тому, що лише лінивий не мав зауважень до міністерства, яке займається популізмом, імітацією, а не реформами. Я згадувала про інститут, фонд та інше — усі роблять те, що потім має адмініструвати Міністерство культури, а те, що воно видає «на гора», то ліпше би вони не робили взагалі. У міністерстві немає візії та інтелектуальної спроможності. Тому я зареєструвала постанову про відставку Кириленка, бо реформи роблять конкретні люди і є люди, які нездатні робити реформи. Тому вони повинні піти з посад, а особисті амбіції Яценюка чи Кириленка не мають ніякого значення. Чому народ України повинні цікавити персональні амбіції приватних осіб, котрі не дають собі ради з роботою? Це смішно.

 

Наступна велика ділянка, яку треба вреґулювати, — це переміщення культурних цінностей та охорона культурної спадщини. Бо вже є зареєстрований законопроект від І.Васюника, а другий законопроект написав Мінкульт і його ще не зареєстрували в Раді.

 

- Навіщо тоді ще один законопроект у цій сфері?

 

- Такий закон потрібен, бо у цій сфері є проблеми по всій державі. Однак справа в тому, що обидва законопроекти вже критиковані серед експертного кола, бо не вирішують існуючих проблем.

 

Звичайно, що історичні міста повинні розвиватися і не повинні стати музеями. Серед пам'яткоохоронців так само є кілька течій. Одні кажуть, що треба законсервувати все, як є зараз, і нічого не дати збудувати чи змінити. Усе відновити, як було, і перетворити на музей. Натомість інша група каже, що можна втручатися та робити реконструкції, але згідно з чіткими правилами. Це вічна суперечка, але треба дати містам можливість розвиватися. Уявіть собі Львів із законсервованою центральною частиною. Тут люди не жили б, а був би музей, і порівняйте з бельгійським містом Брюґґе, центральна частина якого також належить до списку ЮНЕСКО, — усе відреставровано, але й втручання помітні, бо життя ж змінюється. Якби міста не розвивалися, то ми дотепер жили б у глиняних хатах, які не можна було би рухати, бо їм тисячі років.

 

- Але має бути й межа втручань та змін…

 

- Наприклад, є Вашинґтон, столиця США, яку розділяє річка Потомак. У колоніальній частині міста взагалі немає хмарочосів, бо на рівні законодавчому обумовлено висоту будівель. Нові будинки зводять, але хмарочосів немає. Натомість з іншого боку річки ми бачимо місто хмарочосів...

 

- Очевидно. Але та частина Львова, яка є заповідником ЮНЕСКО, мусить ним і залишитися…

 

- Так, але місто мусить розвиватися. І, скажімо, якщо на якомусь горбі на якійсь околиці з'являється багатоповерховий будинок (ми не говоримо зараз про його архітектурну цінність), а ми це зазнимкуємо з Лисої гори, то панорама міста буде змінюватися, бо вона мусить змінюватися — це природний процес.

 

- Одна річ, коли це багатоповерхівка на Лукаша, де нахабно порушують будівельні норми, але зовсім інша — це ситуація з площею Ринок, 36 у заповідній зоні…

 

- На площі Ринок — це катастрофа, це просто знищена пам'ятка. Такі випадки є. Я говорю не в тому контексті, коли порушуються будівельні норми чи закони. Я кажу про те, що навіть історичні міста повинні розвиватися і вони будуть розвиватися. Є добрі приклади того, як живуть історичні міста — Зальцбург чи Відень, який за підсумками минулого року визнано найкомфортнішим містом до життя у світі. Це історичне місто, яке не перестає розвиватися.

 

Водночас я не знаю, як у таких містах, як Львів, швидко вирішувати ситуацію з вікнами на фасадах пам'яток, яка склалася вже роками. Та розуміємо, що так чи інакше ми цю проблему змушені будемо розв'язувати. Це будуть довготривалі процеси на десятки років. І на моє переконання, ці процеси повинні дофінансовувати міста і, можливо, держава, щоби принаймні привести це до пристойного вигляду.

 

Хотіла би згадати про руїну на Міцкевича, 9. Пам'ятки цієї вже немає давним-давно, а міністерство культури не хоче знімати її з реєстру пам'яток. Чому — не знаю. Може, хабара хочуть. Знаю, що там є потенційний інвестор, який хоче будувати. Але міністерство не хоче вилучати цей об'єкт з реєстру пам'яток, і воно так і залишається, хоча його ні відновити, ні реставрувати не можна. «Війни» у пам'яткоохоронній сфері між містами та міністерством — це окрема історія. Не тільки у Львові, але й у Києві та в Одесі. Я переконана, що більше повноважень та більше відповідальності у цій сфері треба віддавати на місця. Від міністерства треба забирати будь-які погодження, бо у Києві сидить чиновник, який бачить щось тільки за паперами, які йому приносять чи присилають. Паперів маса. І в результаті він дає своє погодження, яке завдає шкоди конкретному місту. Я не знаю, як це робиться зараз, але раніше це все робилося через хабарі — про це говорили всі, хто цим займався. Це нічого не вирішує і ні на що не впливає, а тільки множить корупцію. А якби більше повноважень та більше відповідальності віддавали на рівень міст, то це все було би значно ближче до громади, контрольовано, навіть якщо комусь йдеться про те, щоби мати можливість «потримати владу за горло», що, зрештою, львівська громада успішно робить.

 

Розмовляв Тарас БАЗЮК

 

29.03.2016