До 85-річчя з дня народження Ів. Франка
"...Це сильна і вперта натура, яка ціною вийшла з житейського бою", — говорив про І. Франка М. М. Коцюбинський у Чернігові в 1908 році.
І справді, рідко коли слово "боєць" так характерне для письменника, як характерне воно для життя і творчості Івана Франка. Він боровся все своє життя. Боровся за право на життя і за право на писання. Боровся і з австро-шляхетською владою, і з польськими націоналістами, і з затхлим українським дрібнобуржуазним міщанством.
Який нікчемний був закид декадентства І. Франкові, зроблений одним з "ботокудів" — дрібнобуржуазним "критиком"! І ясно, що на цей наклеп письменник демократ-революціонер міг відповісти тільки такими гомінкими словами:
... Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода —
Я хлопський син, пролог, не епілог!
А в іншому місці Франко говорить про декадентизм, що він "...як напрямок є хвилевим явищем і чим скоріше він зникне і стане забутим, тим краще. Реакція проти декадентизму, проти пересадного культу індивідуалізму та егоізму щораз більше пробуджується вже серед молоді, яка виростає під впливом "Жерміналю" Золя і яка не лякається комуни". ("Курієр Львовскі", 1891 р.).
Вся творчість Франка була запереченням декадентству. Кожний його вірш, кожний рядок прози сповнені боротьби за "працю, щастя і свободу". Цією боротьбою дихають також і герої його творів — робітники, селяни, ремісники. В цьому сенсі Франкова творчість є виразно політична і виразно тенденційна, хоч в ній безпосередньо не говориться про політику.
Іван Франко, як письменник, тенденційний навіть у підборі перекладів, які він робив. Наприклад, перша збірка його перекладів з світової літератури складається з таких імен, як Гейне, Лермонтов, Шеллі, Гервер, Фрейліграт і ін. Випускаючи томик перекладів з Гейне, Франко зазначає в передмові: "Цей томик має показати нашій громаді Гейне вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, тільки, як бійця за широку свободу людської одиниці, її громадської діяльності, її думок, переконань і сумління".
Таким же був Франко-критик. Розглядаючи творчість якогонебудь письменника, він оцінював її насамперед з погляду громадсько-політичного значення і сили. Франкові чужі всі символісти, зате він дуже цінить Золя. Він перший сердечно привітав творчість польського поста Каспровича, коли знайшов у ній суспільні нотки, але так само перший і осудив її потім за символізм. Франко ніколи не соромився своєї тенденційності в оцінках літературних творів. Навпаки, він гордився нею, вважав її за свій поетичний прапор.
В третьому томі "Літературно-Наукового Вісника" Франко вмістив велику критичну статтю, присвячену творчості Лесі Українки. В статті він особливо підкреслив революційно-демократичні прикмети її творчості. Письменник говорить: "Я не сумніваюся, що в нас знайдуться люди, які, прочитавши мої завваги та ті вірші, що я їх ставлю якнайвище в поетичному скарбі Л. Українки, скажуть: Е, знаємо! Йому подобається все тенденційне та публіцистичне, але це зовсім не промовляє за поетичною вартістю тих творів".
В статті Франко рішуче розправляється з противниками тенденційності в поезії. І треба відмітити, що хоч він і не був марксист, проте його погляд на тенденційність в літературі сходиться з поглядами класиків марксизму-ленінізму.
Енгельс, наприклад, в листі до М. Каутської висловлюється так на тему тенденції в літературі: "Батько трагедії Есхіл і батько комедії Аристофан були обидва яскраво виразними тенденційними поетами, так само і Данте та Сервантес, а головна вартість "Коварства и любви" Шіллера в тому, що це — перша німецька політично-тенденційна драма. Сучасні російські і норвежські письменники, які пишуть прекрасні романи, всі взагалі тенденційні". ("Маркс и Энгельс об искусстве", 1937, стор. 161).
Однак, ставлячи так одверто постулат тенденційності в літературі, Енгельс водночас остерігає перед фальшивою, нехудожньою тенденцією, говорячи, що вона повинна витікати сама по собі з ситуації і дії твору. Бо літературний твір тратить художню вартість, коли письменник немов дочіплює до нього тенденцію.
Франко так само відрізняв два роди тенденції: вульгарну і художню, яку він називав "ідейною тенденцією". "...Я вже сказав, — пише Іван Франко в "Літературно-Науковому Віснику", — що найкращі твори Лесі Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка ж тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезою і аналізом в хімії. Поетичним я називаю твір тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Заглиблюючися фантазією в той образ, автор обрисовує, насвітлює його з різних боків і способами, які дає йому поетична техніка, силкується викликати його так же сильно і колоритно в душі читача".
Від дефініції ідейності поезії Франко переходить до атаки проти безідейності в літературі, проти тих, що замикаються в башті з слонячої кості та служать тільки мистецтву для мистецтва. Іван Франко з погордою називає цих літераторів "штукарі для штуки".
"Може це декому видасться парадоксом, — писав він, — коли скажу, що багато з сучасних поетів, які силкуються бути безідейними для того, щоб, мовляв, служити мистецтву для мистецтва, красі для краси, мимоволі попадають у тенденційність. Не маючи, або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажаючи буцімто стояти поза буденною боротьбою класів, змагань та ідеалів на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм".
З представниками безідейності в літературі рішуче розправився Володимир Ільїч Ленін. В газеті "Новая жизнь" за листопад 1905 року він вмістив статтю "Партійна організація і партійна література", в якій пише: "В чому ж полягає цей принцип партійної літератури? Не тільки в тому, що для соціалістичного пролетаріату літературна справа не може бути взагалі індивідуальною справою, незалежною від загальної пролетарської справи. Геть літераторів безпартійних! Геть літераторів надчоловіків!"
До такого становища наближався і Франко. "Тільки той письменник, — твердив він, — може сьогодні мати якесь значення, хто має і вміє всьому людству сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що хвилюють його душу".
[Вільна Україна]
22.03.1941