Це історія не тільки про мене. Насамперед вона про те, як закріплюються стереотипи, як людина, маючи певні уявлення, проблеми і погляди, підлаштовує під них спостереження про навколишній світ і про інших людей. Ця історія також про те, що не варто зациклюватись на своїх переконаннях. І як корисно бути уважним до світу навколо і довіряти. Ну, і ще про те, як я нашкодила іміджеві України за кордоном.
Ще рік тому я переживала настільки значні труднощі, пов'язані з виступами на публіці, що практично не була здатна зв'язати й двох речень перед слухачами. Навіть рідною мовою. Вияви були класичними: думки плутались і повністю вивітрювались із голови, губились слова, серце несамовито гупало, стискалось горло, голос не слухався, тремтіли руки. Часто після виступу я не могла пригадати жодного промовленого мною слова, хоча, судячи з усього, я відповідала на запитання і про щось таки розповідала.
Щоб уникнути всіх цих страждань, мій організм знайшов чудовий вихід: щойно мене запрошували кудись виступити, як мене скошували міґрені, схожі на якісь природні катастрофи, на невблаганні стихії. Така трансендентна, містична хвороба, привіт від вигаданих мною мелодраматичних героїнь. Месмер, Фройд, Юнґ із Сабіною Шпільрейн. Контрактури одержимих послушниць. Здається, Ніцше роками потерпав від цього сліпучого болю. І не тільки сліпучого. Крім того, що змінюються кольори і звуки, німіють кінцівки, язик і горло, починають зникати слова й думки, мова перестає бути впізнаваною. Ці перші симптоми називаються дуже красиво — «аура». Коли нарешті надходить біль голови — холодний жар, що годинами розрізає череп, — це вже сприймається як полегшення: бо ти знову говориш і розумієш, і ти — це знову ти, хоча твій череп і прохромлений ножами.
Я не відмовилась від можливості говорити на публіці — це означало б погодитись із надто великим обмеженням. І врешті навчилась робити це, коли краще, коли гірше, але завжди цілком притомно й цілком усвідомлено. Міґрені зникли. Але я, на жаль, не можу сказати, що з ними зникли всі мої проблеми.
Мені потрійно складно, коли доводиться говорити публічно за кордоном про ситуацію в Україні нерідною мовою. Я не спеціалістка і не знавець, я можу лише суб'єктивно розмірковувати і переповідати свої спостереження. Цілком імовірно, що ці спостереження й розмірковування відображають спостереження й розмірковування певного сеґменту українського населення. Що вони дають якесь уявлення. Все ж тема надто серйозна, і я не завжди можу сформулювати відповіді на запитання навіть українською. Отак і склалось, що, хоча я дуже налаштовувала себе говорити англійською під час розмови про Україну на Ляйпціґському книжковому ярмарку, я боягузливо скористалась нагодою і в результаті створила якийсь химерний пасьянс. Усе, що говорилось німецькою, мені перекладала англійською перекладачка, сама я відповідала на запитання українською, а Юрко Прохасько, який був учасником розмови, перекладав сказане мною на німецьку.
Ми говорили про труднощі та стереотипи, які заважають долати труднощі, про те, наскільки Україна різна і строката у численних виявах, на численних рівнях, але що це радше свідчить про багатство і різноманітність, ніж про нездоланні розлами й відмінності. Одним із найяскравіших очевидних прикладів був приклад двомовності і того, що це питання страшенно заполітизоване, хоча насправді двомовність — це така особливість нашої країни, особливість, яка має свої недоліки і свої переваги. І де ви ще, мовляв, побачите, як двоє співрозмовників ведуть діалог кожен своєю мовою, досконало одне одного розуміючи і не виявляючи одне щодо одного жодної аґресії.
Слухачі захоплено плескали структурованим і логічним поясненням українських реалій у виконанні Андрія Портнова та вишуканим психологічно-філософським етюдам Юрка Прохаська. Слухачі вбирали все почуте. Їхні очі були широко розплющені, спини випростані, обличчя — зосереджені й уважні. Мені здавалось, вони відчувають велике здивування і жадібно прагнуть його втолити. Справді дивно, коли про таку велику державу, розташовану в Європі, таку незвичайну й суперечливу країну, яка відігравала важливу роль в ключових історичних подіях, відомо настільки мало. Так часто ми живемо пліч-о-пліч із найближчими родичами, не помічаючи їхньої присутності і не підозрюючи про їхні особливості: що вони слухають нишком класичну музику вночі, наприклад, або допомагають неприємній пенсіонерці з першого поверху. Або ще це схоже на механізм витіснення: заперечувати й не помічати в собі чогось незручного чи невигідного, щоб певного дня приголомшено виявити, скільки прихованої енергії ховається в цих затаєних уламках ідентичності.
Але повернімось до мов. Моє налаштування висловити себе англійською так і не було вповні реалізоване, ґештальт залишався широко розчахнутим. Отож, коли німецька журналістка Наташа Ф. запропонувала мені провести інтерв'ю російською, я відмовилась і вибрала англійську. Наташа не вперше пропонувала перейти на російську: вона раніше згадувала в листі, що ця опція в нас постійно існує, і вже кілька разів згадувала про неї того дня.
Коли тридцять хвилин нашої розмови наближались до закінчення, я відчула внутрішню сатисфакцію. Тому, коли Наташа вимкнула диктофон і поглянула на мене страшенно засмучено й розчаровано, я відчула себе ошелешеною.
«А це у вас принципова позиція — не розмовляти російською? — запитала вона. — Мене так здивував ваш вибір. Я була впевнена, що вам буде зручніше й приємніше формулювати думки мовою, яку ви постійно чуєте, поруч із якою живете і яка настільки близька до вашої рідної».
Я заходилась пояснювати, що це не позиція, а тим більше не принципова. Що я просто не розмовляю російською. Чомусь. Не знаю, чому. Але ніколи не розмовляю. Але багато моїх друзів розмовляють, і це для мене нормально. І взагалі — де ви ще зустрінете ситуацію, коли двоє співрозмовників розмовляють кожен своєю мовою і прекрасно одне одного розуміють. У мене просто ніколи не було потреби переходити на російську. Так склалося.
Все це звучало страшенно непереконливо. Я бачила, що Наташа мені не вірить, що вона утвердилась у своїх найгірших підозрах, що вона пригнічена і печальна, і знову сумнівається в тому, в чому її сьогодні так вдало переконували Андрій Портнов із Юрком Прохаськом: що не всі україномовні обов'язково націоналісти і що спілкування російською мовою не заважає українцям бути українцями. Ось перед нею, Наташею, сиділа ця україномовна націоналістка, яка принципово відмовляється говорити російською.
А переді мною сиділа німкеня, жертва російської пропаґанди, як мені тепер здавалось. І що я могла вже зараз їй пояснювати про свої фобії і міґрені, про свої комплекси і слабкості, якщо все так струнко вкладалось у її систему сприйняття і невблаганну конструкцію світу. Я усвідомила, що тепер в очах Наташі виглядаю цинічною брехухою після всього, що говорила під час інтерв'ю і на виступі.
«Звідки ви знаєте російську, Наташо?» — поцікавилась я, просівши під вагою цього великого непорозуміння.
«Зі мною з дитинства розмовляла російською моя мама», — відповіла журналістка. І тут же перетворилась із жертви російської пропаґанди на живу людину зі своєю історією. На людину з історією власної російської мови.
Виявилось, Наташина мама народилась у Запоріжжі і виховувалась у сиротинці. Її дитинство було травматичним і складним, молодість — голодною, сповненою важкої фізичної праці. Зі своїм майбутнім чоловіком, який згодом забрав її до Німеччини, де й народилась Наташа, вона познайомилась «на Дніпрі». Він приїздив із якимись консультаціями на ДніпроГЕС.
Наташа ображалась на мене, бо я, не знаючи цього, відмовилась розмовляти з нею мовою її матері.
Я поверталась до Варшави, слухаючи в купе розмови німецькою про ідіотів-політиків, наближення краху Євросоюзу, загрозу з боку біженців і представників правих сил, російську пропаґанду і людську неспроможність нічого навчитися від історії. Я читала польською книжку про християнство. Мої супутники думали, що я полька і релігійна фанатичка. А я думала, що вони німці. А вони виявились поляками і білорусами.
28.03.2016