Записки з часу війни.

Шкільні вакації 1914 р. проводив я у ріднї в Залукві, під самісїньким Галичем. Приємний був липень: чудова погода, тепло, купелї в чистих водах Лімницї, сїнокоси і жнива без дощу, а не такі, як в 1913 роцї. Тож вдоволені селяни радїли гарним урожаєм та працювали дуже охочо, надїючи ся, що тогорічним пожитком надолужать собі втрати слітного, неурожайного минулого року.

 

Виповідженє війни Сербії під конець липня не спричинило майже нїякої зміни в тихім житю села.

 

То сей то той з громадї дістав завізванє до війска, але покликаних було взагалї так мало, що мобілїзація до сербської війни була у нас, в Галичинї, менша, нїж 1912, коли заносило ся на війну з Росією.

 

Загальна опінїя була така, що війна Австрії з Сербією буде мати характер радше карної експедиції, а не серіозної війни, і що та війна не буде тревати довго.

 

Деякі провінціональні полїтики дуже переконуючо впевняли, що Сербія не схоче провадити війни і що-йно тепер упокорить ся, коли побачила, що Австрія задумала невідклично обстоювати поважно своє великодержавне достоїнство і покарати відповідно негідну кривду, заподїяну наслїдком білгородської інтриґи старинній династії Габсбурґів злочинним убитєм престолонаслїдника Франца Фердинанда й його подруги.

 

І хоч всї знали, що револьвер, з якого упав вистріл в Сераєві, був набитий в Петербурзї, однак сумнївали ся, щоби в Росії занепад етичних дочувань посунув ся поза межі примітивної людської соромливости, яка чейже — так думали наївно чесні люди — не повинна би позволити Росії, по сповненю поганого полїтичного злочину, втручувати Сербію у нерівну війну, а тем менше самій воювати в Габсбурґами.

 

Не хотїло ся вірити, що злочин в Сараєві з 28. червня 1914 р. мав бути тільки гаслом вже заздалегідь підготованої европейської війни.

 

Не хотїло ся вірити, а тимчасові пізної ночи з 31. липня на 1. серпня рознесли церковні звони вість по Залукві про загальну мобілїзацію. І не було малої дитини в селї, яка би сейчас не сказала, що ті звони кличуть на війну з Росією.

 

Вже нїхто тої ночи опісля не спав, а ранним ранком зібрала ся спора громада запасних на подвірє приходника, просити о сповідь, о Службу Божу і благословенє на воєнний похід.

 

Поважно, свідомі свого обовязку, виходили запасні з села; навіть жінки, опановуючи жаль, тільки нишком втирали сльози. Тодї то можна було наглядно пізнати, яке могуче є привязанє наших селян до особи монарха і яке глубоке є почутє потреби совісного сповненя воєнного обовязку перед державою.

 

А за кілька днїв почав ся живий рух в Галичи і в його околицях: перед зелїзним мостом над Днїстром, на його східнім березї, сиплять стрілецькі рови, перетягають дротяні перегороди, строять криївки для машинових крісів, возять бруси і дошки на окопи, будують полеві печи, а на укріплені горби затягають гармати та возять туди про запас для них амунїцію. До Галича приведено з усїх довколичних сїл конї до побору і підводи.

 

Рух, гамір і натовп незвичайний. Так було з тиждень, а потім стало тихо. Конї і підводи поїхали кудись, а війско нїяке не приходило.

 

"Наше війско пішло в Росію" — так говорили собі люди.

 

А тимчасом стали доносити часописи про дрібні сутички на російській границї. Небавом прийшла й радісна вість про успішну офензиву наших в Люблинськім.

 

Дух ріс, нацїя змагалась. Куди Москалям боротись з нашими війсками; таж вони з Японцями не могли дати собі ради!

 

Першою залогою в Залукві й Галичи були наші ополченцї: самі старші люди, що їх вживано по найбільше до місцевої служби: до стороженя мостів, зелїзничої дороги й окопів, а в свобіднім часї випроваджувано на звичайні війскові вправи, наче в мирних часах. Дивлячись на них, нїхто би й не подумав був тодї, що ті смирні люди мають небавом піти у великий крівавий бій, що ворог перейшов вже границю з великою перевагою і веде вже крівавий великий бій в околицях Тернополя.

 

Тільки оден приказ, удїлений раз майором вартї ополченцїв перед їх відходом на службу, казав догадуватись близкости ворогів: "А як би котрий з вас — наказував майор — побачив де козаків, то сейчас треба дати знати!" Та нам тодї здавалось, що той приказ — се тільки радше вираз надмірної ревности службової, а не дїйсної потреби або справжнього ставу річий.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 23.03.1916]

 

На самі цїсарські уродини принесли наші часописи приємну вість про сфорсованє Дріни; до наших ополченцїв держали офіцири відповідні патріотично-воєнні промови; дано їм ceгo дня лїпшу їду й по склянцї пива.

 

За кілька днїв нова гарна вість: Нїмцї розбили під Мілюзою 8 француських корпусів, здобули місто Лїєж і посувають ся на Намір і Антверпію. За кілька тижнів стануть під Парижем! По 20. серпня стали переходити через Галич більші віддїли наших вїйск з півдня на північ: зі Станиславова правим берегом Днїстра. Та чому они не йдуть за Днїстер? питав ся я мимоволї.

 

Але що менї про те судити? Служив я резервовим офіциром тому 24 років, як ще бездимного пороху не було, як ще не було нї гавбиць, нї машинових крісів, нї телєфонів, нї самоходів, нї лїтаків!

 

А нинї, дивиш ся на те війско в походї і аж в голові мутить ся від многоти і ріжнородности приборів і знарядів воєнних! Тягне наша сила з полудня на північ, а над нею тарахкотить високо лїтак. В перший раз довелось нам побачити приміненє того найновійшого винаходу для воєнної потреби.

 

Дивить ся на нього через бінокль пильно і довго оден офіцир, а опісля каже на позір спокійно: "Се російський біплян слїдить за напрямом нашого походу. Але ми в ночи його в блуд уведемо".

 

"Може вони в ночи підуть за Днїстер, в напрямі до російської границї" — потішаю себе в душі.

 

В суботу вечером 22. серпня станули у нас на кватирі полковник і підполковник артилєрії з семигородського корпусу, люди інтелїґентні і дуже приязні. Вони були переконані, що австрійська офензива піде прямо за Збруч і що на галицькім теренї нїякого бою не буде. У похід, мовляв, були би вони з Семигороду скорше виринули, та здержувало їх непевне становище Ромунїї. Як би не те, то наші війска були би вже тиждень тому на російськім Подїлю.

 

То говорили вони менї в недїлю 23. серпня, саме в той день, коли Москалї увійшли до Тернополя!

 

Ще того самого дня пополудни залукївські парубки, що зголосились у сїчові стрільцї, відбували свої щоденні вправи на пасовиску під моєю командою, очікуючи з дня на день покликаня від боєвої управи, ставитись в ряди.

 

Над вечером дістає полковник приказ від свого бриґадира, вирушити зі своїм полком за Днїстер в північнім напрямі до Липицї.

 

В понедїлок 24. серпня принїс нам оден свідомий селянин з села Межигорець з-за Днїстром вість, що цїлий день було в селї чути гарматні стріли.

 

Та ми не хотїли вірити!

 

Аж тут в середу раненько незвичайний вид: через Галич і Залукву йдуть і їдуть в суміж піхотинцї і кінні, вози "Червоного хреста" з раненими і без ранених, а серед того усього громади цивільних утїкачів зі своїм статком, утомлених, поляканих. Були там бідні робітники, що весь свій маєток двигали в мішках на плечах, були селяни, що везли свій добудок на возах, а корови і безроги гнали боками дороги або по ровах, були посесори й "обивателї", що втїкали на своїх легоньких візках, були урядники й священики.

 

А на зелїзнім мостї на Днїстрі нечуваний натовп: кожде хоче скорше переїхати чи перейти.

 

Питаємо "Що стало ся? Куди йдете?"

 

Нїчого не відповідають.

 

Питаємо людий: "Що стало ся? куди так втїкаєте?"

 

Люди втїкають, куди очи несуть, за війском, бо Москалї мають дуже над людьми знущатись."

 

Дивимось, аж тут на кони над'їзджає полковник артилєрії, що перед двома днями стояв у нас на кватирі, чорний, утомлений, ледви держить ся на кони. Пізнав мене, просить о квартиру, хоче бодай кілька годин відпочити.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 24.03.1916]

 

Показуємо йому комнату, не завдаємо йому нїяких питань, шануючи його смертельну утому. Та він сам, замітивши могуче зацїкавленє в наших очах, поясняє нам коротко, що під Манастирисками не могла устоятись перед перевагою Москалїв наша бриґада. Боротьба тягла ся від 5. рано до 3. з полудня. Наші йшли дуже енерґічно вперед, о третій зробили приступ, та Москалї, користуючись досвідом, здобутим в японській війнї, висунули з лївого боку проти наших сильну резерву, яка доси сидїла в сховку і нїякої участи в бою не брала. І тодї то від сильного московського огню стали наші рятуватись відворотом; його артилєрія заслонювала відворот бриґади до послїдньої хвилї, але через те й страти понесла великі. Сам він, полковник, перебув ніч в лїсї, а раненько поїхав на побоєвище, щоби ратувати зі своїх батерий, що дасть ся, але вже нїчого не застав. Які з його гармат виратувались, а які попались Москалям, він ще сам того сказати не може.

 

Вже того дня не було у селї спокою. Положенє під боком Галича, куди йде важний шлях з Карпат через Днїстер на Подїлє, жило воно тим самим рухливим житєм, що й місточко Галич. Того памятного дня, як ми бачили сумний відворот нашого війска зпід Монастириск, цїлий день люди ходили по улицях села, затревожені, занепокоєні, обмінюючись найдивовижнїйшими слухами і сплетнями. "Кажуть, що козаки вже аж до Калуша зайшли!" "Куди там, от офіцир казав, що Москалї на сорок кільометрів відступили!"

 

Того дня приїхали до нас дві священичі родини з-за Днїстра і привезли з собою страшні вісти про насильства Москалїв. Вони не тільки палять, рабують, бють нагайками мешканцїв, але і розстріюють без найменшої причини, а вже найбільше докучають нашій інтелїґенції. І так в однім подільськім селї окружили церкву підчас Богослуженя, опісля позволили людям вийти, а священика увязнили й вивезли в Росію. Налякана жінка священина утїкла з малими дїтьми пішки, і таких є богато! А там знов оден салдат, побачивши осьмака в унїформі з золотими пасками, взяв його за австрійського ґенерала й застрілив на місци, опісля відрізав ковнїр і понїс до старшини, домагаючись нагороди за свій подвиг. На ту вість наші ґімназисти перестали ходити в мундурках.

 

Ще й ширили слухи, що всїх здатних до війска людий Москалї забирають у свої салдати. Говорили нам ще богато-богато про грубе поведенє російських офіцирів й салдатів з женщинами, про їх лайки й побої нагайками, про безличні здирства і рабунки, і ті оповіданя, повторювані з ріжнородними відмінами опісля день в день при супроводї гарматної пальби, яка здавалась нам тодї неначе живим потрвердженєм розказувних подій і зловіщою ворожбою, викликали в наших душах сильне роздратованє й пригнобленє.

 

Настрій полковника трохи змінив ся на лїпше, коли команданти батерий донесли йому, що страт в гарматах і мунїції майже нема. Небавом прийшов приказ від ґенерала вирушити до Нижнева, щоби боронити там переходу через Днїстер.

 

Через цїлий день в середу не було чути гарматних стрілів, але вже в четвер рано озвались гармати цїлком виразно. З бючим серцем слухали ми тої пальби: то здавалось нам, що вона наближаєсь, то знова, що віддаляєсь. І хоча вона очевидно що дня наближались. Ми обманювались суґґестією, що Москалї є дальше, нїж були попередного дня.

 

Шість днїв переживали ми тяжку муку непевности, але до самого послїдного дня не згасала в нас надїя на успіх нашої армії. Навіть тодї, як вже почав ся був відворот наших головних віддїлів, ми сподївались ще приходу підмоги і поправи ситуації. Але надармо.

 

В ночи з 1. на 2. вересня переходили наші війска з поспіхом під охороною темряви трома мостами: желїзним і двома деревляними, нарочно для тої цїли поставленими. Рано переходили дорогою в напрямі до Калуша вже тільки менші відділи війська: се були останки задньої сторожі армії й патруль.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 25.03.1916]

 

Стрілів не чути.

 

Нараз потрясла ся земля від могучої експльозії і часть зелїзничого моста на Днїстрі підскочила одним своїм кінцем у воздух, а другим потонула у водї. Виходимо над ріку. Оба деревляні мости, поставлені що йно в ночи, догаряють підпалені нашим війском: за рікою горять нафтою политі маґазини піонірів, а в них тріскають раз враз карабінові набої, що були там очевидно на складї; на противнім березї ріки видко кілька покинених війскових возів й підвод, з табором, без коний; налякані погоничі відчепили конї, втїкли через міст, відцуравшись своїх возів.

 

Небавом й ті стріли мовкнуть, маґазини допалюють ся, війска вже цїлком нема, — й на цїлім надднїстрянськім просторі в Галичи й довколичних селах залягла якась тупа, зловіща тишина.

 

Місточко Галич, як вимів, — пусте. Склепи позамикані, жиди й урядники повтїкали, а по ринку, як одинокий представник власти й горожанського житя, проходжував ся поважно бувший мійський замітач!

 

Чи й нам втїкати? Але як втїкати? Наші конї пішли у австрійське війско, віз зіпсутий — пішки далеко від козаків не втечеш; у нас же й дїти малі: найменшому синови шість лїт!

 

Але забобонний страх перед Москалями, піддержуваний і скріплюваний з дня на день чимраз грізнїйшими оповіданями і слухами, був так непоборимий, що ми постановили за всяку цїну утїкати.

 

Не помогли розважні арґументи і протести найстаршого члена родини. Хоча нї напрям утечі нї мета дороги не могли нам бути звісні, — все таки, утїкаючи, мали ми бодай перед собою всюди своїх людий, а оставши дома, мусїли би чекати на приєм чужих, ворогів, прославлених варварством і звірствами! Нї! Не сила!

 

Случайно найшли ся для нас конї. Якийсь хлопець зза Днїстра, маючи втїкати з підводою попередної ночи через деревляний міст, покинув віз за рікою, а з кіньми перебрав ся на сей бік ріки і опинив ся на подвірю одного селянина. Того то хлопчину з кіньми взяли ми до себе, казали запрягти його слабонькі конї до тяжкого фаетона, обтяженого ще до того пакунками, привязали до фаетона вїзочок, наложений постелию і пустили ся в світ. Прикро, невимовно прикро було виїздити з дому! Одно, що цїле своє майно лишалось на поталу Москалїв, друге — сором перед селянами. Їх всїх майже лишали ми самих, без моральної підпори: якими жалїсними очима глядїли вони на нас, як благали ними поради. А деякі підходили до нашого фаетона та прямо питали, що їм дїяти, чи також втїкати? І от приходилось поясняти їм, що простим людям Москалї нїчого злого не роблять, що крім дрібних матеріяльних страт, селяни впрочім не потерплять, але українській інтелїґенції грозить від Москалїв небезпека розстріляня, увязненя й засланя, як се було на Поділю. Оттим то ми й мусимо втїкати. Але нехай селяни не журять ся: чей Бог дасть, що ми небавом повернемо до них разом з нашими пoбідними війсками!

 

Так ми виїздили з села.

 

Передом їхали два вози священика, що проживав у нас цїлий тиждень з родиною, за ними наш фаетон з привязаним до него візком, на возах і фаетонї їхало кілька найстарших осіб і дїтий, прочі йшли пішки, а похід замикало пять коров з пастухом.

 

Перед виїздом з села запримітили ми цїлу гору мішків з ріжним добром під стїнами одної шопи: риж, мука, цукор, кава, чай, консерви. Коло них купка людий, що вагались ще очивидячки ті засоби розбирати.

 

По нашім виїздї з села, як ми опісля дізнались, кинулись люди на ті покинені засоби і розібрали їх в одну мить. Та Москалї, довідавшись, що у селян переховуєть ся "казьонне" добро, робило трус у кождій майже хатї, а при трусї забирали з хат й людське добро, все, що їм подобалось, бо то, мовляв, казьонне австрійське!

 

А наші селяни на вперейми одні доносили на других, хотячи при тій нагодї вирівнати особисті, деколи навіть передавнені рахунки, дарма, що всї через те терпіли!

 

(Далі буде.)

 

[Дїло, 26.03.1916]

 

В сусїднім селї була невеличка австрійська патруля: кількох ополченцїв з капралем. Піймавши російського шпіона, перебраного салдата, в цивільне платє, роздобули собі ополченцї в селї конї і віз і виїхали чим скорше разом з шпіоном з села. Було то в Викторові. Люди тамошні — свідомі Українцї, начальник громади — розсудливий, інтеліґентний чоловік. До нас скитальцїв віднїс ся дуже прихильно, подбав про комнату на нічлїг. Посходились люди, питали про сумні новини, пожурились разом з ними, запрошували остати у них довше, бо їх село на боцї, не при головнім шляху, то чейже перед Москалями в нїм заховатись буде лекше. Та страх гонив нас наперед і ми в Викторові не лишили ся.

 

Другого дня пустились в дальшу дорогу, в напрямі до Калуша.

 

Вже в другім селї дізнались, що козацька патруля заїхала до бровару і там "забавляєть ся". Та вістка потрясла нами мов елєктрична струя, але темпа нашої утечі прискорити не могла. Наші слабонькі коні, обтяжені вози, утомлені корови — могли посуватись тільки дуже поволи. Та ми таки вспіла випередити козаків. Довгий час вони в броварі "забавляли ся", бо що-йно під вечір явились за нами, на віддаленє одного кільометра. Наша гузарська стежа, зложена з трьох людий, що стояла на дорозї, спостерігши 15 козаків, не дала вистрілами про себе знати, а вдоволившись тільки поміченєм козаків, покинула скоренько своє місце і пустила ся чвалом до Калуша. Російська патруля не пігналась за нашою, але завернула. Від того вчинилось нам лекше, а то ми вже боялись, що пяні козаки нас догонять і по свому звичаю ограблять на дорозї.

 

Пізним вечером добились ми до москвофільського села під Калушем. Люди не хотять приняти на ніч "Украінчиків". Треба було аж удатись до війта і "зажадати" від него приміненя, а щоби доказати, що ми "маємо право" на те, сказали йому, що нам власть наказала виїхати зпід Галича, бо там буде великій бій. На наше щастє найшов ся в селї порядний дім одного селянина, мабуть одинокого Українця в цїлім селї, і війт приказав присяжному туди нас завести.

 

Та прочій старшинї громадській видались ми підозрілими людьми, і от небавом явилась вона у нас, подивитись на наші "папери". Неграмотний заступник пана начальника громади й один з радних, оглянули наші нїмецькі лєґітимації, подивились на печатки і — вдоволились тим.

 

Утомлені довгою і утяжливою дорогою, з розбитим серцем і нервами, поклались ми на соломі відпочивати. Та тяжкі думки не давали спати. А що дальше робити? Не досягла нас нинї козацька патруля, але чи не досягне завтра? А може вона завтра рано явить ся тут, в селї, під нашими вікнами?

 

Другого дня раненько висилаємо до Калуша свою "патрулю", шваґра і одного сина, щоби купити дещо в містї на дальшу дорогу та розвідатись про "ситуацію". Не минуло години, як наша "патруля" вернула з сумною вістю, що в Калуши є вже козаки. На всїх будинках вивішено там білі хоругви — знамя здачі. "Ми до самого міста — кажуть наші розвідчики — вже не входили; козаки мають на ринку напиватись, розбивають склепи і викидають з них на вулицю товари: одно собі беруть, друге людям забирати кажуть, а трете нищать: друть, рубають, ломлять".

 

Нема що дїяти, їдемо через Новицю в гори. "Чейже в горах — так укладаємо собі — зможемо заховатись від ворогів! В горах незручно воювати, туди певно московські війска не пійдуть. До двох-трох тижнїв війна скінчить ся, а бодай наші проженуть ворога з Галичини, а тодї ми з гір вернемо домів".

 

Та сего нашого стратеґічного міркованя не взяли під розвагу стратеґи, і колиб ми дїйсно лишились були в горах так довго, як собі спершy укладали, то як-раз булиб попали там у московські тенета. Бо не минуло двох тижнїв від сеї хвилї, а вже Москалї стали запускатись у гори і не було села, не було хатини, куди вони  не "загостили-б".

 

Пізним вечером заїхали ми до підгірського села Б. над Лімницею і стали на ніч у господаря на краю села. Пояснили йому, що ми за одні, чому втїкаємо, а ґазда, приязний і гостинний чоловік, старав нам угодити, як і чим міг. "І я маю сина на війнї, на сербськім фронтї, та вже довший час вістки від нього нема".

 

Ми вже поклались спати, старші в хатї, молодші в стодолї, а тут нам доносить ґаздиня, що до нас прийшли "гостї": їмость з паннунцею, своєю сестрою. "Єґомостя арештували наші жандарми вже два тижнї тому, а і з сусїдного села, Каменя, також єгомостя взяли, тай з Підмихайля тай з Вістови, тай з Підгірок; — дуже багацько наших єґомостїв позабирали, бо вони за Москалем тягнули. А ми того не знали. Тай хто знає, чи був би сюди, у наш край, Москаль прийшов, якби були такі єґомостї не заманювали, не просили. От чого ми дочекались!"

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 28.03.1916]

 

Другого дня удалось нам вишукати собі приміщенє в школї, за посередництвом жінки священика. Нудно та скучно минав тут день за днем. Оден молодий Жид, що доволї часто їздив за жидками до сусїдного місточка, привозив заєдно потїшаючі, але й фантастичні вісти, впевняючи, що то все саме дїйсна правда. "Вже коло Станиславова є понад пів мілїона пруського війска і Москалї мусять звідти забратись, Париж вже зайнятий, Франція заключає окремий мир з Нїмеччиною, Анґлїя відступає з війни, а Росія, полишена своїй судьбі, мусить бути побита".

 

Через кілька днїв дали ся почути густі стріли гарматні: там десь на півночи ведеть ся завзята боротьба! Небавом чуємо: "Наші побили Москалїв під Миколаєвом". Стріли замовкли. А деж тепер наші? Пішли під Самбір. Як то? Побили й уступили?!

 

Безцїльне житє стає чимраз доскульнїйшим й нуднїйшим. Відірвані від світа, обмежені на жидівські новинки і сплетнї, без обміни думок, без книжок до читаня — не маємо чим виповнити часу. Инодї тільки зверне нашу увагу на себе лїтак, що з лоскотом перелїтає на полудневий схід, і викличе між нами ріжні здогади і толки. Часом селяни принесуть вістку, що в дальших гірських селах є ще наші патрулї, що наші жовнїри і жандарми впевняють людий, що Москалї мусять з нашого краю уступитись, а тільки треба трохи терпеливости. Але й противні вісти ширять ся між людьми, іменно, що Москалї вже під Перемишль загнались, що й Нїмцї їх здержати не змогли. Ах, яке нестерпиме було таке житє!

 

Відчували ми то всї разом й кожде з окрема. Треба на щось рішитись. Рада в раду, порішаємо, щоби двох з нас поїхало до Калуша, поговорило там з д-ром К., що по слухам мав уже з гір вернути домів до Калуша і порадилось його, що нам робити.

 

Вертати домів — був остаточний рішинець по приїздї наших "послів".

 

Знов направа возів, кутє коний, пакованє річий на вози і виїзд на Калуш, Войнилів до Сївки, де задумуємо переночувати, а другого дня приїхати домів.

 

Дорогою стрічні випитують, куди їдемо, та все лякають нас козаками. Та нам удалось щасливо перебратись через Калуш, хоча саме тодї кватирували там дїйсно козаки. Нас зони не замітили. Жиди були майже всї на вулицях й на ринку, крайно налякані: минулої ночи мали козаки замордувати двох Жидів з мести, посудивши їх о стягненє на них австрійської патрулї в Хотини під самим Калушем.

 

Приїзджаємо вечером до Войнилова. Кілька хвилин перед нами були там рівнож російські салдати, але вже поїхали дальше, відай реквірували муку чи пашу. Від темошних Жидів довідались ми певно, що Львів вже 2 тижнї тому занятий, а під Миколаєвом полягло вправдї Москалїв богато, але наші мусїли уступити їх перемагаючій силї.

 

Тільки якимсь чудом переїхали наші коні і фаетон без пригоди через перекопаний в однім місци на гостинци доволї глубокий рів. Було темно, тож ми небезпеки й запримітити не могли. Се ще наші війска мали той рів викопати.

 

Небавом станули в Сївцї та заїхали до священичого дому ночувати. Там застали тільки служачу, що з робітницями була занята теребленєм кукурузи. Господарі, парох з жінкою й дїточками, утїкли перед Москалями так, як й ми. Вид, який застали в помешканю, був для нас зовсїм новий: меблї полупані, фортепян розбитий, креденсова посуда потовчена, білє подерте, книжки порозмітувані і пошматовані. І то все зробили закватировані там російські офіцири!

 

Салдати тимчасом господарили на обійстє: зарізали ялівку і безрогу, виловили весь дріб, забрали овес і пашу.

 

Післанець, парубок з села, висланий нами до Залукви, принїс нам відрадну вістку, що в нашім домі в Залукві і на господарстві шкоди розмірно невеликі і що безпечно можемо до себе вертати. І ще того самого дня були ми вже справдї дома. По дорозї здовж Днїстра доходив до нас дуже немилий, кисло-солодкавий, слизький сопух від погибших людий і коний, не добре похоронених, ледви присипаних землею по тій сторонї Днїстра, де три тижнї тому вела ся люта, шестиднева боротьба.

 

Салдатів побачили ми у перве що-йно другого дня. Від трох тижнїв ми втїкали перед ними, жили окружені ними, їхали околицями, вже занятими Москалями, а на щастє доси нї разу з ними не стрітились.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 29.03.1916]

 

Перші днї по поворотї проводили ми спокійно. Щоденно пополудни скликували церковні звони людий на молебен, заряджений на початку мобілїзації нашим митрополитом на інтенцію побіди австрійських війск. Сходились люди й молились за "свого цїсаря" Франца Йосифа та благали, щоби Бог покорив "под нозї єго всякаго врага і супостата". Аж тут десь в кілька тижнїв явила ся на нашім просторім обійстю рота російських ополченцїв, убраних в давні піхотинські темні мундури. Прийшли на кватири. Якийсь низонький, сивобородий дїдусь став по господарських будинках шукати за відповідним поміщенєм для своїх салдатів. Чоботи у нього грубі, прості, плащ сивий, шорсткий.

 

"Оттак виглядає", кажу своїм дїтям, що зібрались при вікнї, "російський фельдвебель".

 

Та той старик, розмістивши свою мужву по будинках, пішов з одним молодим салдатом у оден з наших крайних покоїв, де мешкав сотрудник, і просить його, що він хоче поговорити з "батюшкою". Слабий був мій тесть тодї, тож я виручив його.

 

По дорозї питаю першого салдата, яку ранґу має той їх старенький, що пішов у покій.

 

"Се наш підполковник", каже салдат, "командант нашої роти, а зве ся Сапунов. А той, що з ним, се вольноопредїляющий ся (по нашому: однорічний охотник), що повнить ад'ютантську  службу".

 

Неімовірне! А я бач перед кількома хвилинами "здеґрадував" був підполковника на "фітьфебеля"*).

 

Анї пан підполковник анї його "адютант" не зволили представитись, — у російських офіцирів нема того звичаю — тільки прямо спитав мене, чи не міг би говорити з самим батюшкою. Та коли я виправдав тестя недугою, просив підполковник о "помєщеніє" для себе і свого товариша.

 

Молодий говорив по українськи, з симпатичним мягким виговором, питомим тільки закордонним Українцям. Замітивши бюст Шевченка в комнатї, спитав ся, чи богато є у нас почитателїв поета. Він з Житомира, столицї Волини, а там всї добре по малоруськи й розуміють й балакають.

 

Отсим і з'єднав собі мене на вступі той "вольноопредїляющий ся".

 

Старий офіцир став менї сейчас же оповідати, що він давно вже у війску не служить, яких 25 лїт, та на війну пішов з доброї волї.

 

(Пізнїйше молодий в тайнї менї сказав, що се неправда, що старого таки завізвано, як відставного офіцира!). Він сам — дрібний поміщик на Волинї, має дві корови, "куріци і красївую доч". — В розмові з ним вражали мене й граматичні похибки й незвичайна вимова, тож я здивований, питаю його, якої він народности. "Я Білорос".

 

"Дивно менї стало! Підполковник, а по російськи не вміє!

 

Але який з нього завзятий російський патріот! Я набрав переконаня, що він зі своїми односїльчанами тільки по українськи у себе говорить, а тут анї до мене, анї тим менше до своїх салдатів нї слова по нашому не промовив. Волїв говорити кепсько по російськи, хоч молодий його "ад'ютант" нераз було під вусиком з його мови іронїчно усьміхаєть ся.

 

Осталась в тій комнатї на шафцї мала книжочка до моленя, виданє для дївчат, оо. Василиян в Жовкві. З цїкавости взяв її у руки підполковник, читає, читає потиху, а потім питає мене, чия то книжочка. А коли дізнав ся, що се власність сотрудника, сказав: "Так я попрошу о неї вашого молодого батюшку, а як що я з ним не побачусь, так прошу скажіть йому, що я сей хороший молитвенник для мої дочки "зваровал".

 

І се була одинока симпатична для нас крадїж з тих усїх, які опісля у нас Москалї поробили!

 

Простодушний був сей старенький підполковник Сапунов. До салдатів відносив ся як добрячий батько до дїтий; воєнний похід не мішав йому дбати про дві курочки расові, що їх возив з собою, а на ніч казав помішувати в передпокою, перед своїми дверми. В нашім селї докупив собі ще трету і поїхав "на позицію" з трома! Шорсткі, грубі руки, брудні, необтинані великі нігтї, безладне волосє, нїколи нечесена борода і вуси — казали би в нїм догадуватись рад ще сякогось галицького економа, але не поміщика, а то ще і висшого офіцира. Умиватись в мидницї він не умів, а рушника нїколи не уживав. Умивав ся на дворі, як наш селянин, а втирав ся, в що попало.

 

*) Так прості російські салдати вимовляють нїмецьке слово "фельдвебель".

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 30.03.1916]

 

Балакучий був дїдусь. Коли тестеви стало лїпше, зайшов до нас одного дня двічи і балакав за кождим разом по кілька годин. Спорити з ним годї було — тай не оплатилось би. Йoгo полїтичні та суспільні погляди були такі архаїчно-наївні, з консервативною закраскою російського крайного націоналізму, що переконати його у противнім було немислиме.

 

Першого дня пoвiз свою роту на наш молебен, але, як в церкві почув, що там молять ся за Франц Йосифа і за покоренє під його ноги ворогів й супостатів, так вже більше aнї сам не пішов, анї солдатів не водив. Але треба признати, що свого невдоволеня по тій причинї нам нїкому не заявив.

 

З його салдатами говорив я доволї часто, а ще частїйше мої сини ґімназисти. Між ними тільки кількох, іменно оден, що був в Америцї і там з нашими Галичанами кілька лїт працював, — говорило все по нашому, инші звинялись, що до "барина" їм, салдатам, не яло ся говорити по "хахлацьки". (Ті самі салдати, як вертали в маю зпід Коломиї в Росію, розмовляли вже по українськи! Від них тодї й довідали ся ми, що Сапунов, ранений в сїчни під Коломиєю, помер в шпитали в Вижницї).

 

Як прийшов приказ іти з ротою до Коломиї, прийшов до мас Сапунов з олівцем і карткою паперу, списати собі села, якими має з Галича до Коломиї йти. Мапи у нього не було!

 

Раненько прийшов до мого тестя і поцїлував в руку: "Батюшка, благословіть!"

 

Опісля вийшов на подвірє, вилїз на колоду, та махаючи рукою до своїх салдатів, став кликати до них, зовсїм не війсковим способом: "Ану, молодцї, в поход, в поход!"

 

Не тільки менї, війсковому чоловікови, бувшому офіцирови, видалась така "команда" незвичайною, прямо смішною, але такою видалась вона навіть нашим слугам. "Та що то за війско? От як в нїм комендерують".

 

Молодцї не дуже спішились в поход. Поволи убирались, а ще поволїйше стягались. Москалї на все мають час.

 

По відходї роти Сапуновa, яка у нас стояла мабуть чи не тиждень, були ми вже в силї зложити собі сяку таку характеристику російських офіцирів і салдатів. Правда, не було се лїнїйне війско, а ополченцї, не Москалї, а Українцї, не активні офіцери нової школи, а старий відставний підполковник, поміщик, але все таки вже тепер можна було судити про те, який дух панує в цїлій армії і яка там карність. Опісля ми мали аж надто часто нагоду переконати ся, що наші перші вражіня і осуди не далеко відбігли від правди.

 

І так в часї російської офензиви в Галичинї дух в армії був гарний, не так ізза московських побід, як ізза аґітації, веденої між війcкoм дуже ревно і справно. Кождий салдат був переконаний, що він, воюючи з Ґерманцями і Австрійцями, веде "святу війну". "Ми прийшли сюди, щоби освободити вас християн від євреїв. У вас же все тримають євреї: мінїстер — єврей, ґубернатор — єврей, судія — єврей, офіцир — єврей, всю землю мають євреї, навіть церковні ключі переховує єврей". Та коли салдати, побувши кілька місяцїв в Галичинї, переконали ся наглядно, що їх обманено, коли побачили, що наш селянин, хочаб нераз й біднїйший від їх мужика, живе о много культурнїйше й того їх мнимого освободженя від "єврейської" неволї собі не бажає, так тодї салдати стали голосно негодувати і банувати за миром. "Та чого ми брат брата різати маємо? А нам сказано, що то ви самі нас закликали".

 

На тім й кінчив ся цїлий полїтичний світогляд пересїчного російського солдата.

 

До свого офіцира салдат не має довіря, нї кошами, нї привязаня, нї любови. Довірє і пошану жовнїра до офіцира мусить основуватись на тих лицарських прикметах, які повинні все знаменувати, офіцира і на солїднім знаню війскової штуки, а пошанованє і любов на тих загально-людських чеснотах, які в інтелїґентного чоловіка, офіцира, повинні в висшій степени проявлятись, нїж у салдата і салдатови за взорець служити. Отже імпонованє жовнїрам знанєм, точним виконуванем обовязків і лицарськими чеснотами є найлїпшою і найпевнїйшою запорукою війскової карности. Того російським офіцирам на жаль недостає, тому й старають ся удержувати карність одні занадто великою строгостию, другі за далеко посуненою фамілїярностию, а наслїдок того є все від'ємний.

 

(Далі буде.)

 

[Дїло, 31.03.1916]

 

За весь час менї не лучалось чути нї одного салдата, який з пошаною говорив би про своїх офіцирів: один пяниця, другий злодїй, третий дурак, инший розбишака, салдатам зуби вибиває і т. д., і т. д.

 

"От нам, салдатам, заказано "водку пить", то й офіцирам цар не велїв пити! А вони що роблять? День в день "водку" пють і в карти грають. А як наш брат де раз напєть ся, так карають-карають, що Господи змилуй ся! От яка правда!"

 

"Або ось таке! Яку нам їду дають й чи все те дають, що належать ся? Хлїб все гливкий, що тільки коники з нього лїпити, a кора гpyбa на палець та спалена на уголь; замість мяса фляки, a зyпa — не зупа, а помиї! Та й плата яка салдатови? В мирний час 50 копійок у місяць, a в воєнний 75, і то тільки тим, що є в занятім краю! А що ти вдїєш з такою сумою у місяць? От мій поручник — так той дістає 850 рублїв місячно, а що ще "наворує" на нас, бідних салдатах! Він вже прямо не знає, що йому з грішми дїяти!"

 

"Кажуть, салдат краде! Краде, бо мусить красти, як що не схоче з голоду згинути! А спитайте, хто нас учить красти. Котрий офіцир не краде? Тільки от що: спіймають салдата на крадежи — набють нагайками, а офіцира не спіймають: не годить ся! От вчера: "купив" наш офіцир для своєї роти корову на мясо; "купив", давши за неї одного рубля бідній мужичцї, що прибігла рятувати від салдатів свою корову, яку вони не питаючись у неї забрали; два рублї дав своїм салдатам "за дорогу", разом видав три рублї; а скілько він в рахунку за неї поставив? Безперемінно 80 або й 100 рублїв!"

 

Таких оповідань про офіцирів наслухались від салдатів стільки, що аж вкінцї остогидло. Опісля не треба було й від салдатів довідуватись про цїнні чесноти російських офіцирів: ми мали за цїлу довгу зиму й весну багато нагод пізнати їx зблизька.

 

Казали нам бувало деякі наші люди, що у Львові та з Станиславові стрічали ся й інтелїґентні російські офіцири. Ми не мали щастя з такими стрічатись. Попадав ся вправдї инодї й офіцир добродушний, спокійний, але інтелїґентних не було, хоча й ми пізнали ріжних богато, бо мешкали у нас сфіцири від піхоти, кінноти, артилєрії, воздухоплавних віддїлів, піонїрів і греків. Були офіцири чинні і запасні (резервові), з ріжних станів образованого російського суспільства й чиновництва, були й лїкарі і батюшки (війскові капеляни), але у всїх них деспотичний російський режім втиснув в душу однаковий, вузкий, односторонний сьвітогляд, якого осередком є одно божище: велич російсього народа й держави, яку розуміють по свойому: Росія простора, могуча, сильна, богата, має населеня 160 мілїонів! Филї "русскаго народа" сполочуть Австрію, заллють Ґерманцїв. І та віра в стихійну силу Росії не дає працювати поважно над собою і над культурним двигненєм народа. Адже Росія посїдає й так вже всї засоби материяльної й моральної культури в такім богатстві, що можна надїлити ними ще й других!

 

Така ідеольоґія російських офіцирів.

 

А не дай Боже висказати перед ними думку, противну їх світоглядови: се почитають вони сейчас за обиду Росії, царя, "русскаго народа", православної віри; дискутують, а радше сварять ся зденерзовані, піднесеним голосом, так що товариська розмова з ними є дуже немила, тай — небезпечна з огляду на страшно розгалужену між Москалями систему доношуваня й шпіонажі.

 

Ось найблизший болючий доказ.

 

В кілька тижнїв по відходї роти Сапунова заїхало раненько перед наш дім парохіяльний 3 салдатів візочком і кажуть моїй тещі, що вони приїхали від ґенерала, який просить батюшку до себе. Був дуже поганий, осїнний ранок; тесиь, що тодї від кількох днїв не вставав з постелї, не чув ся й того дня на стільки дужим, щоби міг вже постїль покинути, але приказ ґенерала, переданий устно простими салдатами, був такий катеґоричний, що хорий тесть здвиг ся, убрав ся, взяв футро й поїхав з салдатами до ґенерала, що був тодї в Галичи командантом залоги.

 

Чекаємо годину, дві, три — тесть не вертає. Отже вибираюсь з шваґром шукати. Заходимо вперед до етапної команди. "Так і так, — розказую там одному грубому, з роздутим лицем, нахмареному підполковникови,— нинї рано салдати виїхали по старенького декана з Залукви, й доси він не завернув. А там люди ждуть його по парохіяльним дїлам". — "Він верне, верне", потїшає нас підполковник, не дивлячись на нас прямо, а тільки боком. І нї слова більше. Бігаємо від одної команди до другої: до полїцмайстра, до жандармерії, до маґістрату, до команданта міста — нїчого не розвідаєш, нїчого не розпитаєш. Аж тут дивимось, вертає болотом пішки мій старенький немічний тесть домів.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 02.04.1916]

 

"Чого хотїв ґенерал?" питаємо.

 

— Донесено верховній командї, що я нарід бунтую, от він й дістав приказ, списати зі мною протокол і мене арештувати. А бунтую тим, що в богослуженях молю ся за цїсаря Франца Йосифа і прошу Бога покорити під його ноги всякого ворога і супостата. Се полїтична провина — так сказав ґенерал, а як я заявив, що я свому цїсареви складав присягу і доси нїхто мене від неї не звільнив, то він казав мене відвести до окремої комнати в сусїднім домі під салдатську варту, щоби я там розважив. По кількох годинах завізваний наново, видячи, що ґенерал не може не виповнити приказу верховної війскової команди, предложив я йому полагодити в сей cпociб справу: підчас окупациї я не буду згадувати нї цїсаря нї царя.

 

Полїцмайстер списав відповідну заяву, тесть підписав, а п. ґенерал вже не уважав відповідним, відослати старця кіньми, але позволив йому відійти пішки. Будь, знай, вдоволений, що не помандрував на Сибір, от що!

 

Був се ґенерал з польського роду, що цїкаво розпитував тестя про унїю, а як тесть сказав йому, що між церквою римо-католицькою і унїєю нїяких доґматичних ріжниць нема, він був дуже здивований. По сїм і цїле поведенє його з тестем було ще pозмірно доволї ввічливе, і може тільки завдяки сїй обставинї оминув тесть арештованя.

 

Опісля являлись часто російські офїцири і салдати на богослуженях та хоч молодий ревний сотрудник виголосив нераз проповідь, яка могла їм бути не по нутру, то вже нїколи до жадних властий отцїв не взивали. Боялись ми іменно за сотрудника, що з нагоди іменин вивезеного митрополита Шептицького у зворушуючій промові змалював образ релїґійної і народної дїяльности Архипастиря, а в зносинах з обаламученими "православними" галицькими міщанами заявляв рішучість ревного католицького священика. Не раз не два розголошували галицькі міщани і міщанки, що "єгомостїв" з Залукви вже вивезено в Росію.

 

Тільки раз ще взивав помічник начальника станиславівського уїзду, якийсь Балицький, війта з Залукви на допити про поведенє "батюшок", але що проворний війт зміркував, о що ходить, давав такі відповіди, що п. Балицький нїчого "неблагонадьожного" в їх поведеню знайти не зумів. Було се вже тодї, коли у воздусї чуло ся неначе, що Росіянам починає нещаститись.

 

_____

 

Надійшла зима зима, та довга, прикра і нудна зима під російським панованєм. В нормальних відносинах чоловік, засуджений в зимі жити на селї, може з користию ужити час на лєктуру і писанє, але підчас наїзду ледви чи був хто в силї читати й писати. Здатність думаня, сила волї і енерґії до працї дуже ослабли. В зимі ведеть ся житє комнатне, — тодї було воно для цїлої родини житєм у вязницї. Вийдеш у сїни — салдат або офіцир, станеш на подвірю — всюди салдати. Бо в наших господарських будинках стояло заєдно сїмдесять коний, а на подвірю 35 возів російської полевої пекарнї з відповідним числом салдатів. Всюди, куди ступиш, салдат і салдат.

 

Хлїб з полевої пекарнї в Галичи доставляли Росіяни возами на карпатські позиції від Долини по Коломию. Якби не те, що російські інжинєри не успіли через довший час направити зелїзничого моста на Днїстрі кодо Єзуполя, то хлїб булиб доставляли зелїзницею де Станиславова, а звідти до Долини і Коломиї, але робота коло направи мостів в Галичи й Єзуполи посипала дуже пиняво. Зелїзний міст в Галичи зірваний Австрійцями 2. вересня, направляли Росіяни кілька місяцїв, між тим як австрійські технїчні віддїли направили той сам міст, зірваний в лїтї 1915 Москалями, в протягу 1 місяця. Тож морока була чиста з доставниками хлїба. Щоденно вертають з великим гуркотом і тріском о 11. годинї в ночи, а инші вже о 2. год. по півночи ходять з лїхтарками по подвірю і вигукують, вибираючись в дорогу. Нїякої ночи не мали ми спокійної. Всї вони були майже самі Українцї з бесарабської, подільської та київської ґубернїї, люди з природи добрі, але дуже мало національно самосвідомі. Тільки один з них, доволї інтелїґентний, гарний і симпатичний салдат виявляв без застережень перед обома моїми найстаршими синами-ґімназистами свої антиросійські переконаня. Ті розмови, що вели ся часто між салдатами й моїми синами і взагалї нашими селянами, мали сей додатний наслїдок, що салдати покидали салдатську мову і ремонстрували проти називаня їх Москалями. "Ми не не Москалї, ми Українцї" — говорили по кількох місяцях побуту у нас.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 04.04.1916]

 

В тім невиносимім часї душевної депресії були ми жадібнї вістий відраднїйших, тимчасом poсійські часописи, які ми чимраз лекше і частійше мали можність набувати, спричинювали тільки погіршуванє психози, доводячи до нервового розстрою. Коли день в день читаємо в кількох часописях заєдно самі найкрасші звіти про успіхи російської армії, коли стан австрійської армії зображуєть ся там найтраґічнїйшим, а правди нї звідки не почуєш — тодї найсильніший дух тратить рівновагу.

 

А тут і цивільні російські власти давали себе також почувати. Начальник уїзду приказав війтам стягати від бідних, салдатами ограблених людий податки, а за ним і низші чиновним скубали, де могли. Кождий з них до сього мистець! Вийде бувало приказ: всі євреї-купцї мусять свої склепи поотвирати й торгувати своїм кpамом під загрозою 300 рублїв кари. Поотвирають жиди склепи, торгують. Заходить до склепу російський чиновник чи офіцир, питає: "Єврей, а є у тебе се і те?" — Є й се, є й те. — "Харашо, а чому ще й того нема, так ти торговщик, тримаєш склеп, а у тебе того нема, що повинно бути. Пожди, так ти кару заплатиш". Догадливий жид задобрює грізного чиновника дарунком в видї товару, або опускає цїну на закуплених своїм "симпатичним" покупцем товарах — і марево на якийсь час віддаля єть ся. В кілька днїв виходить приказ всї склепи позамикати. Біднїйші купцї радїють, бож вони й так нїякої користи з торговлї не мають, але богатшим купцям се не на руку. Чекають день, два, йдуть до полїцмайстра чи до начальника уїзду і "переконують" його про конечну потребу отвореня торговлї. Чиновник, звичайно, поясняє, чому він повелїв було склепи позамикати, і позваляє виїмково тому й сему склеп отворити. А другими дверми розсилає по містї кількох жандармів до таких купцїв, що по його думцї також повинні були би явитись "з прошенєм" дозволу отворити свої склепи. Приходять і ті "просити" і знов торгують якийсь час.

 

На тім тлї розповідали купцї між собою тисячі анекдот, инодї й дуже комічних. Але всї вони свідчили тільки про самовільне, безправне поведенє з горожанами для безсоромної наживи.

 

В Галичи був помічником начальника уїзду оден Татарин; війна була для нього наживою. Він успів за кілька місяцїв придбати собі гарні конї, коляску, кілька візків, кілька залубень, а як наближались різдвяні та великодні свята, дав жидам до пізнаня, що вони повинні явитись у нього зі святочними дарунками.

 

Лучив ся в Галичи на мостї випадок легкого постріленя салдата. Варту тримали там все невправні ополченцї, і от один з них, здрімавшись в ночи, мав випустити кріс з руки, патрон вистрілив і куля ранила легко салдата в рамя. Салдат очевидно не сказав правди: хтось стрілив до нього і зранив.

 

Другого дня ревізія в цїлім Галичи і Залукві, шукано за зброєю у цивільних людей. Зброї не найшли, але на Галич наложено контрибуцію 1.200 рублїв, платну до 24 годин. На закладників взято 18 найповажнїйших людий: 6 українців, 6 Поляків і 6 Жидів і поміщено їх на 24 годин в одній комнатї.

 

Зібраних 1.200 рублїв приносять до заступника начальника уїзду, висше згаданого Татарина. Він їх докладно почислив, всунув у шуфляду бюрка, замкнув, а потім звертаючись до міщан, що гроші принесли, каже преспокійно: 250 рублїв ще бракує!

 

Бракує, то бракує, нїчого робити.

 

Пішли, зібрали ще 250 рублїв і що-йно тодї випущено закладників.

 

Писали опісля російські часописи, ще до Галичини прислано саме шумовинє чиновництва. А може се написано так тільки тому, щоби по нїкчемним вчинкам тутешних чиновників не осуджено цїлого російського урядничого стану?

 

Згаданого Татарина не стало потім в Галичи, а російські часописи писали, що чиновника такого імени засуджено в Київі за обманства при війскових поборах, сповнені ще перед війною. Чи се той сам чиновник, не знаю.

 

За приміром свого начальства приймають подарки і дають ся підкуплювати низші чини, світські і війскові.

 

Без перепустки, а тільки з рублями в кишенї, можна було за російської інвазії перейти цїлу Галичину, перейти через фронт, а за горівку продасть салдат навіть царя.

 

(Далї буде.)

 

[Далї, 06.04.1916]

 

В дорозї, хоч у тебе й є перепустка цїлком законна, робить бувало підофіцир, комендант сторожі, трудности, не пускає через міст, бо в перепустцї все щось знайде неправильного: то реченець минув, то підпис не такий, то печатка не виразна. За десять копійок робить ся нараз все "правильне" і ти спокійно їдеш до другого моста чи там рогачки, де повторяє ся знов та cама історія.

 

Наш сусїд, кандидат адвокатури, оповів нам раз отсю пригоду:

 

"Везу з Болшовець лїкарство для свого стрийка в 11 год. в ночи та журю ся, чи пустять мене через міст в Галичи. Переїздити можна було тільки до 9 вечером. Чи поможе поясняти салдатам, що мене в аптицї за довго затримали, бо прилагодженє лїкарства вимагало більше часу? Салдат не повірить. Не сподївав ся я, що лїкарство буде таке дороге і от менї лишило тільки три копійки в пуляресї. Приїзджаю на міст, пустити не хотять. Що тут дїяти? А там дома недужий стрийко чекає на лїки. Коби у мене яких кількадесять копійок, пустили би, а тут як сунутись до підофіцира з трома копійками. Та вкінци резиґнація бере верх і я всуваю йому весь свій маєток в долоню і за хвилю я вже їхав через міст домів."

 

Три копійки вистарчили на підкупленє російського підофіцира.

 

Вертає раз мій шурин зі Станиславова до Галича за перепусткою, якій не можна було нїчого неправильного закинути. Перед самим Галичем займає його сторожа, веде до сторожничої будки, щоби там при лавочцї переконатись, чи перепустка "правильна".

 

"Отсей пан дасть на чайок" — відзиваєть ся один з салдатів.

 

— Нї, не дасть! — відповідає рішучо шурин. — Адже пропуск єсть.

 

Салдати здивувались, мабуть не доводилось їм в Галичинї почути такий рішучий протест.

 

"Ей, що пропуск, дай на чайок".

 

— Нї, не дам.

 

Зайнялись салдати, читали на всї боки перепустку, шукали на нїй чогось неправильного, передержали шурина якийсь час в своїм милім товаристві, вкінци таки пустили.

 

Наші галицькі "русскіе" переймали дуже легко лєкції підкупства і обманства від Росіян. Між ґімназистами, що виїхали в часї інвазії до російських шкіл, був також син одного галицького міщанина, семак. За кілька місяцїв приїхав вже на ферії до Галича в унїформі російського ученика. Раз явив ся в російській "фуражцї" у одного галицького купця на ревізію і казав собі дати кількасот рублїв, а нї то він його вишле на Сибір! Налякана жінка купця побігла до сусїда, зробило ся мале збіговище, десь явив ся небавом і жандарм, приведений, як опісля показало ся, за гроші, студент в фуражцї утїк, а власть пояснила, що студент хотїв собі тільки пожартувати з купця, але того "невинного" студентського звичаю купцї в Галичинї ще не знають!

 

___

 

До моральних прикростий, які ми переживали в зимі, належав вид часто ведених через Галич австрійських полонних, бідних, обдертих, нїчим неподібних до тих стрійних бадьорих жовнїрів, що в серпни йшли походом проти ворога.

 

Спершу приводили найбільше старших людий, майже самих ополченцїв з карпатських гір, та згодом попадались в полон віддїли молодших жовнїрів.

 

Про них і через них творились серед наших людий ріжні міти і сплетнї, що перепущені через "москвофільський" фільтр галицьких міщан і міщанок, мали служити до цїлковитого пониженя всього, що австрійське.

 

Тільки часами доходили до нас вісти зі Станиславова, що якийсь там смілїйший полонений, ведений містом, відважив ся по німецьки, щоби конвойні не розуміли, видцїв потїшити, що Москалї мусять з Галичини забратись, що Австрія напевне побідить.

 

З полоненими поводились Росіяни всїляко: одні конвойні позволяли бувало обдїляти їх їдою і тютюном, другі били за те нагайками; ріжно їх і наглядали, тож і лучались доволї часто випадки утечі полонених. Патріотичні міщанки і селянки здобували тодї для утїкачів цивільні одяги, переховували їх в криївках, а опісля з грішми і їдою та "перепусткою", нарочно задля того від когось позиченою, виправляли дальше.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 07.04.1916]

 

Росіяни люблять робити полїтичний настрій, а один з проявів такої роботи було в кілька місяцїв по вступленю до Галичини пускати полонених, Українцїв і Поляків на родину по зложеню перед духовним відповідного приреченя, що полонений не буде більше брати участи в війнї. Найшлось, звичайно, дуже много таких, що того приреченя дати не хотїли, й ті йшли в Росію, але було й богaтo таких, що приреченє дали. В приреченю було сказано, що на случай "потреби" полонені мають з Росіянами піти до Росії. Звісно, всї ті полонені по відворотї Москалїв остали в краю і зголошувались сейчас до нашої армії, успокоївши свою совість тим, що вимушене приреченє не є приреченим.

 

Приречень не хотїли у Львові відбирати священики Українцї, тодї Росіяни знайшли собі инших.

 

Завелись Росіяни в своїм обчисленю, коли думали, що вїдпусканєм полонених домів з'єднають собі симпатію населеня і утвердять нас в пересвідченю, що їх становище в Галичинї вже дуже тривке. Чим більше полонених вертало домів, тим критичнїйше стали навіть прості люди відносити ся до перехвалок салдатів про російські побіди, тим більше виходили на верх слабі сторони російської армії, тим менше давано віру російським ґазетам.

 

Разом з полоненими, забраними під Тарновом в грудни, прийшла до нас вість про страшне пораженє Москалїв під Лїмановою про їх соромний відворот аж на ріку Дунаєць, про що анї одна російська часопись не згадала, а деякі подробицї, подавані полоненими на свій спосіб, про брак карности і тактичної справности у Росіян, причинювались тільки до скріплюваня надії на освободженє з під ворожої інвазії.

 

Другим способом, як викликувати настрій, було прямо дїтвацьке поведенє підчас спроваджуваня наших полонених до Галича. Наказувано тодї довший час бити в церковний звін, як у нас бють на пожежу. Люди збігались дивитись на полонених, а як питали, чого в звін бють, відповідали Москалї, що се мовляв на те, щоби люди прибігали пізнавати своїх рідних серед полонених. Але се битє в звін Росіяни покинули якось небавом.

 

Полонені, ведені через Галич при кінци сїчня і в лютім з карпатських гір, звіщали нам, що наші війска підсувають ся з Буковини через Коломию і від Ворохти через Надвірну до Станиславова. І дїйсно: нинї ведуть ґрупку полонених з Пасїчної, а вже на другий, третий день опісля з під Надвірної. Чим раз близше чути гарматні стріли з полудня. Ось вони вже по сїм боцї Станиславова, а за кілька днїв, дасть Бог, прийдуть наші до Галича!

 

Стріли все наближають ся. Між Росиянами в Галичи незвичайний рух: кладуть на Днїстрі ще оден деревляний міст, гонять людей цивільних до копаня шанцїв і стрілецьких ровів, жидів не пускають від роботи навіть на ніч домів, але зганяють їх ночувати до біжницї, де вони товплять ся, мов оселедцї, російські чиновники з Галича втїкають, а з ними й всї галицькі "русскіе".

 

В недїлю досвіта 26. лютого почала ся відразу завзята пальба з гармат і крісів в околицї Крилоса, 6 кільометрів на полудне від Галича, і тривала до 9. години рано. От ми ладимось в Залукві приймати своїх офіцирів і жовнїрів, робимо для них папіроси, числимо не години, a мінути до їх приходу...

 

Нараз стріли втихають, підводи російські і вози мунїційні стоять на місци, не подають ся взад... то се?

 

"Австрійцї уступили" розносять вістку салдати. "Ми їх понад тисяч в полон забрали".

 

І справдї наші уступили. Пригнобленє, яке тодї заволодїло нами, не дасть ся описати: його треба пережити! Вже наші були так близько, ми вже були певні, що їх витати у себе будемо, а тут: наші уступили, а ми, замість побачити наших в славі, по побідї, побачили з них небавом тисячку, ведених як полонених.

 

[Дїло, 08.04.1916]

 

Справдї, ми самі собі справи не здавали, звідки таке цїлком правдиве, як пізнїйші факти показали, поясненє тої нашої зимової демонстративної офензиви взяло ся. І вірило ся тому й нї.

 

А коли й справдї так, то чи наші бодай мають на стільки сили, щоб опертись тій саранчі, яка сїрою масою суне та суне на полуднє. Кілько то гармат, кілько піхоти, кілько кінноти. От нинї прийшов навіть оден віддїл "дикої дивізії" Кавкавцїв з барабанчиком і сопівкою. Яка проймаюча, одноманїтна, дика музика! Се ті прославлювані російськими часописами "горци", що не узнають нїякої карности, що близько становищ неприятеля огонь собі розкладають і за найбільшу ганьбу собі почитають, перед ворогом ховатись і з захисту до нього стріляти. Тож і встелювали вони своїми трупами наші гори. З "дикої дивізії" мало хто — так самі Росіяни казали — поверне до себе на Кавказ.

 

Сунули сїрі маси на Станиславів, а в нас серця нили. А дома, замість своїх, прийшло ся знова тестити свіжих російських офіцирів.

 

Зазнали ми чимало гаразду на той час, як бились від нас недалеко, але тодї жила у нас бодай надїя на недалеке освободженє, а тепер...?

 

Глядиш на обдерті варварськими Грузинами, які підчас боїв на нашім подвірю стояли, господарські будинки і порозбирані стїни, пригадуєм собі піяцькі ночи російських офіцирів за стїною, що маючи йти на становища, в алькоголях не відваги і розваги, але нестями шукали, а тепер ще до того чуєш скрізь глумливі насмішки з Австрійцїв і мусиш зносити бутне поведенє побідників.

 

Одна відрада, що гарматні стріли не віддаляють ся чимраз більше, а все немов стоять на місци, а инколи здаєть ся нам, що вони до нас підходять. Тай вози трену, що до нашого села заїхали, стоять собі преспокійно на однім місци, не йдуть чомусь вперід.

 

_____

 

Росіяни оплатили свою побіду під Галичем великими стратами. Салдати, що ходили опісля на побоєвище гребати трупів, розповідали, що їх людий много упало, густо лежать, а Австрійцї то тут то там. І коли на лицях офіцирів ізза побіди сияла радість й гордість, прості салдати ходили сумні й пригноблені. Вони мабуть найкрасше знали, як значним коштом людського матеріялу окуплює Росія свої побіди.

 

"Які ті Австрійцї нерозумні" — казав ад'ютант бригадира нашому сусідови, кандидатови адвокатури — вони хотять нас окрилити, а ми тимчасом перебємо ся клином через їх середину".

 

І перебили ся, встеливши поле трупами. По тій побідї прийшли до Залукви рота (компанїя) саперів, копати шанцї.

 

Се нас здивувало немало.

 

Навіть селяни почали з того приводу робити висновки на некористь Москалїв. "Як би вони вже цїлком певними себе почували, то не рили би окопів, а то мабуть втїкати будуть, коли їм тут треба ровів".

 

Салдати-сапери були тільки наглядачами робіт, а працю виконували наші селяни примусово за винагородою: платили дорослим мущинам по рублеви, хлопцям й дївчатам по 70— 80 копійок у день.

 

Наймались до роботи й австрійські розвідники, понайбільше наші жандарми в сїльськім убраню. Одного пізнав раз наш селянин при роботї біля себе і не стямившись з великого здивованя, сказав у голос: "Пане вахмайстер, а ви як тут взяли ся?" На щастє тих слів не зачув надзираючий сапер, инші селяни, замітивши, в чім дїло, стали голосно про щось инше балакати, а "пан вахмайстер" вспів тимчасом висунутись з окопів й вже його на тій роботї нїхто більше не бачив.

 

Копанє шанцїв давало грубу наживу офіцирам і саперським підофіцирам. Офіцири платили дуже мало або таки нїчого за будівляний матеріял, уживаний для викладаня стїн в окопах і за дошки на дахи до шанцїв, а підофіцири брали при щотижневих виплатах платнї за таких робітників, що їх імена були тільки на папері.

 

І про те все розповідали собі наші люди голосно, не ходили за намовою самих салдатів правильно на роботу, а потім дїлились з ними неправно побраними заробітками і — деморалїзувались.

 

Взагалї між салдатами-саперами було много деструктивних елєментів: саме майже російське мійське шумовинє, мало просвічене, та претенсіональне, непатріотичне і нерелїґійне; сей "анархіст", той "революціонер", сей "соціял-демократ", а той тільки "демократ" і т. д. Де їх найшлось кількох на кватирі, там вели крикливі і завзяті полїтичні і партійні дебати переливаючи з пустого в порожне.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 09.04.1916]

 

"Але бо сварять ся, сварять ся все вечерами у мене, аж хата тріскає, мало не побють ся. А плюють при тім на всї боки страшенно, рано, як вийдуть на роботу, а жінка піде їх кватиру замітити, то вся підлога аж мокра відпльованя, аж гидко" — так оповідав нам про саперів оден заможнїйший селянин.

 

Не дармо то на стїнї в школї, де салдатам дано кватиру, повішено картку: тютюну не курити, на долівку не плювати і.... не полїтикувати, себ то полїтичних диспут не вести.

 

Наші люди тайком стали собі оповідати, що сапери в своїх диспутах було такі рїчи і так мepзкo про царя говорять, що аж слухати страшно.

 

"І то жовнїри; і вони цареви служать і цареви присягали!"

 

А вже найбільше були наші селяни згіршені з нагоди великодної сповіди саперів.

 

"I то православні, і вони тверді христіяни! Напились раненько чаю, закурили папіроса, а опісля пішли до церкви причащатись".

 

Така облудна релїґійність салдатів відвертала від Росії навіть таких селян, що доси "православіє" утотожнювали з понятєм, як вже не правдивої, то "твердої" віри. Он бач, яка та тверда віра!

 

Сипанє окопів тягло ся добрих два місяцї, потім сапери пішли під Залїщики. Залуквянські поля перерито глубокими ровами від сторони Карпат і Лімницї. Окопи, викопані на горбах, замасковано так справно, що не легко можна було їх доглянути навіть з бальону чи лїтака.

 

Такі то в Залукві приладжено окопи, мостовий причілок для Галича, а щоби його ще більше скріпити, висипано опісля ще один ряд окопів в Крилосі.

 

Так то Росіяни приготовляли ся до весняної офензиви Австрійцїв.

 

____

 

Житє на селї в зимі було й тим прикре, що поневолї мусїло ся бути відтяте від зносин з людьми. Устрій російської почти і зелїзнича комунїкація цїлком не були вдоволяючі, а прочім як порозуміти ся з людьми почтою при строгій російській воєнній цензурі, а їхати зимою в брудній російській "тьоплушцї" без лавок або таки в товаровім, неопаленім возї, застеленій кінським гноєм, 12 годин з Галича до Львова осьмілював ся хиба той, хто їхати мусїв.

 

А тут так дуже хотїло ся знати, що роблять у Львові наші, а ще більше побачитись та говорити з ними.

 

Десь в половинї грудня привіз нам жінчин брат зі Львова лист від п. Константини Малицької для жінки.

 

А що сей лист містить в собі много інтересного для нашої ширшої громади, іменно для осіб, що перед інвазією виїхали в глубину держави, уважаю відповідним, деякі частини з нього навести.

 

Для осіб, яким вдача п. Малицької не звісна, з гори зазначую, що се особа дуже поважна, а сей сміх крізь сльози, ся іронїя, якою пересяк цїлий лист — се найкрасший доказ тої психічної муки, яку терпіли наші найвизначніші люди в краю підчас російської неволї.

 

Мої дорогі!

 

Без пашпорту найшли ся отсе ми поза кордонами в єдиній, недїлимій, святій Росії.

 

Усе дуже гарно відбуло ся. Наші кидали цьвіти московським офіцирам, червоноскірі дєвушки витали їх хлїбом-солию. "Просвітї" приказали вивісити московську хоругов. Наша школа (себто школа Українського Педаґоґічного Товариства) мала також се зробити, але не стало вже матерії, а тої краски спідниць нїхто з нас не носить. Серед загального одушевленя найшов ся оден тілько діссонанс: нашого Григорія*) хотїли поставити під суд воєнний за те, що напаплюжив "обивательові зе стражи мєйскей", а в однім кльозетї воняло. Але я купила за корону карболю (у Ігнатовича перфуми дуже подорожіли) і все уладило ся.

 

Тепер у Львові дуже приємно. Усї наші патріоти "удралї", нема нїже К...**) Патріотки тоже, бо як казала одна втїкаюча 70-лїтня жидівка, Moskal bardzo łasy na kubity! Отже "kubit" тепер у Львові дуже мало — з наших остала З., Л., T., низше підписана і П. Але Пон. щось стрілило в голову і захорувала. Казали спершу лїкарі, що вона нїби вдає хоробу, бо істеричка — не ходить, бо не хоче ходити. Вона захотїла ходити, встала і повалила ся на землю. Завезли ми її до шпиталю. Її родини нема у Львові... Ходимо що дня до шпиталя і носимо їй їсти.

 

*) терціяна школи У. П. Т.

**) Директора канцелярії У. П. Т.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 11.04.1916]

 

В шпитали дуже гарно тепер. Лїкарів нема, їсти не дають хорим, в печах не палять, але варіятам кричати вільно. А що П. — хоч не божевільна — є на віддїлі нервових, так і ми, відвідуючи її, кричимо разом з варіятами, хоч "раnnа Marynia, pielęgniarka" дуже на нас за се сердита. Але се одиноке місце свободи слова і ми нею користуємо ся.

 

Впрочім живеться нам прекрасно. Москалї гарні хлопцї, донські козаки мають дуже гарні костюми всїлякої краски, такі на вильоти і без вильотів і шапки високоверхі. Наші слуги дуже собі їх хвалять і кажуть, що для любого чоловіка і на православіє не жаль перейти. (Отче Гузар!). Москалї дуже чемні — нагайки роздають даром (ми їх ще не дістали), а що ведуть освободительную войну, так освободжають нас зі всього скрізь і де можуть.

 

Тут є тепер богаго усяких градоначальників і ґубернаторів, але я бачила тільки Дудикевича. Гарну має бороду! Скрізь по Львові лунає тепер руська мова, всї жиди і Поляки привали собі руську азбуку і мову, а панове радники і надрадники студіюють горячково граматику Бендасюка і "samouczek polsko-rosyjski". Львівські батярики любуються висказами: пайдьом, харашо, да-да! Ми Українцї приняли тілько: "нельзя" і "воспрещено". Але не можна сказати, щоби ми були утиснені. Нѣтъ! нѣтъ! На почтї продають Жидики дуже гарні українські картки з українськими віршами, фонетикою.

 

Є там приміром добродїй до половини в штанах, а від пояса свиня і підпис: "Чи се, добродїю, не ви?" Або козак їде на величезнім гарбузї, очивидно українськім, а дївчата зза плота сміють ся, а підпис: "От тобі весїлля". Як бачите, наше слово живе, наша фльора росте. Не кривда нам!

 

Тепер показує ся, яке се нещастє та суспільна інституція: родина, а ще й численна. Люди геть погубили ся по світї... Виходять з того чудові траґедії. Якийсь божевільний пошукував за своєю тещею в часописях. Викликало се таку сензацію, що на Краківськім настало збіговиско євреїв. Москалї привернули порядок: дурних євреїв постріляли, а пять жидівських камениць сконфіскували.

 

З літератури тепер нїчого нового крім воєнних вістий нема. "Сфінкс Європи" Пачовського з розпуки, що його віщованє не здійснює ся, кинув ся в огонь. Але деякі кажуть, що се не сфінкс, а фенїкс і небавом з власного попелу воскресне.

 

А тодї сфінкс фенїкс вложить П. на голову український вінець золотий. Оттаке і такеє. Ситуація полїтична ясна і можемо за Ґетем закликати: "Mehr Licht!"

 

Менше ясно представляють ся наші приватні справи. Я і товаришки починаємо витрібувати наші закопані талани божі, щоби в недалекій будучности з голоду не вмерти. М. і П. закладають маґазин капелюхів, Л. почула в собі званє на бону, а Т. на куховарку, тільки я нещасна не можу ще рішити ся. Думала доси, що моя сила в язицї, але сей інтерес тепер не поплачує. Ганделеси викупили уже усю старину, а щоденну пресу захопила пайдократія, почавши від пятилїтних — навіть ґімназистка В. викрикує на Галицькій площі: Wiek Nowy! Gazeta Wieczorna! Похвалила мене якось тїтка, що старанно помиваю начинє, так щож! такі тепер часи, що люди зовсїм не потребують мити тарілок і горшків. Господи, просвіти мене заки Москалї повісять.

 

Щоби не забути! ще де-що з лїтератури. Мало і в нас появити ся щось в родї "Listy, które go nie doszły". Хотїла я написати любовний лист до Ш. і вже таки і написала, щоби передати до Курська та не судило ся. Знать в часї війни не одні музи мовчать, але й любов мусить замовкнути.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 12.04.1916]

 

Думала, що буду мати богато що писати, так взяла цїлий аркуш паперу, а тут до кінця ще далеко, а новостий більш нема — усе "пересїяла — і не можу як той "kochający" до "najmilazej" закінчити: "chciałbym panienkie pocałowac, ale ni mam gdzie, bo papiru ni staje".

 

Так отже треба инаше кінчити, хиба так, як співав оден дяк на празнику в день свободи — під нинїшню хвилю і льояльно і правдиво при деякій трaвестації:

 

Вічна память Фердинанду,

Що розігнав Л..ів банду,

A Pyсинів воздвигнув,

Бодай здоров в небі був

На многая лїта.

 

Чого собі зичу, того і Вам віншую — усїм добром усїх разом здоровлю

 

Ваша Константина Івановна.

 

З кровавим серцем писала те письмо наша мучениця.

 

В який місяць опісля їхав я з жінкою "тьоплушкою" до Львова: хотїло ся таки побачити та поговорити зі знакомими та оглянути "русскій" Львів. Поїзд виїхав з Галича з двогодинним спізненєм — пригода в часї війни буденна — около 5. год. пополудни, а приїхав до Львова в 3. год. рано.

 

Тьоплушка — се спеціяльність росийська: посеред тягарового воза стоїть груба зелїзна піч, топлена камінним углем, а для пасажирів кладуть кілька брудних дощок; хто захопить на них місце, той сидить, инші їдуть стоячи. В возї переважно салдати, що їдуть з ріжними орудками у Львів: оден пришкварює собі в печи солонину, застромлену на патичок, сей ставить собі на піч чайник, щоби чай загріти, той курить файку, а сей вонючі папіроси з махорки, найгіршого ґатунку тютюну. Всї ведуть розмову тільки про дурних Ґерманцїв, що під Варавою встелили поля городами трупів, а Варшави не возьмуть, а про Австрійцїв нема вже що й говорити: Австрійцїв є ще хиба стільки, що в Перемишли; прочі то убиті то в полонї. Офіцири впевняють салдатів, що війна вже не потриває довго: на весну будуть Росіяни в Вєнї і Берлїнї. "Тих Австрійців, що ще є, ми шапками "забросаєм", а Ґерманцям стиснемо боки: ми тут, а там Французи і Анґлїйцї".

 

Один менше оглядний салдат вихопив ся з висказом, що їх "дєйствітельного" війска вже є дуже мало, а другий, що мав австрійський кріс, хралив ся, що сей кріс о много лїпший від російської "вінтовки".

 

Инший салдат отворив без скрупулу лист, який мав передати комусь то у Львові від лїверанта-жида, написаний по нїмецьки, і приказав одному євреєви перекладати. Жид прочитував собі півголосом нїмецький текст, а потім поясняв Москалеви по нашому. Та як в листї прочитав "Soldat", сказав Москаль з триюмфом: Ади, й Ґерман вже виучив ся одного русского слова, вже й він пише: салдат!

 

Поїзд заїхав на львівськім двірци на далекий тор, між тягарові вози. Бродячи глубоким снїгом і пробираючи ся поміж вози, якими були всї тори завалені, дістались ми нарештї до виходу.

 

На одних льорах стояли великі кріпосні армати з довжезними дулами, як казали, з Кронштаду, призначені під Перемишль. Та їх завезено до Мостиск, під Перемишлем їх не монтовано. Стояв там також цїлий ряд возів-бань (парень), що мали служити по двірцях до купаня салдатам. В Галичи таких возів не було.

 

Львів зробив на нас вражінє війскового міста: множество офіцирів і салдатів, множество самоходів. Улицями проходять часто віддїли співаючих салдатів піших і кінних, а инодї ведуть наших полонених.

 

Цивільна людність ходить похнюплена, прибита. Витаєш ся з найбльш знакомими: говорять мало, пів словами, оглядають ся по бокам. Що таке? Тайна охрана!

 

Душна, нестерпна атмосфера у тім Львові. Нї, вже таки волю житя на селї.

 

Львів тепер такий брудний, людий у нїм мало, слуги і сторожі насмівають ся з голодуючих урядників.

 

Заходимо до панї Малицької: пильнує мешканя о. Стефановича, сидить дома, читає книжки. Змінилась дуже, бездїльність мучить її. Вона, цїла житя все дїяльна, хоче працювати: вже внесла петицію до ґенерал-ґубернатора о дозвіл на отворенє народної української школи і обманює себе надїєю, що ґубернатор дасть дозвіл. Тимчасом веде з п. T. Захоронку в шкільнім будинку укр. педаґоґічного товариства при ул. Мохнацького ч. 12 і здобуває для прокормленя дїтвори запомоги від Рутовського.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 13.04.1916]

 

Через К. Паньківського зробила п. Малицька знакомство з деякими офіцирами Українцями, що часами заходять до неї на розмову. Саме один з них і зайшов під ту пору до неї: поручник артилєрії який шукає через неї учительки-Українки для своїх дїтий. Він є поміщиком на російськім Поділю, з переконаня революціонер, а в дїйсности, як ми з розмови переконались, російський державний патріот, тільки не з істінно-русскою ідеольоґією. Тїшить ся, що вже всї Українцї будуть злучені, але по галицьких Українцях він не богато сподїєть ся хісна для нашої справи, бо всї вони за малі... революціонери: а дуже їх пригнобило австрійське ярмо... Серби є для нього дуже симпатичним, геройським народом, а Болгари погані, невдячні, віроломні, некультурні.

 

Ми мовчали та слухали: на лици п. Малицької малювалась мука... Перед нами тримав виклад російський офіцир, що мав очевидно претенсїю на інтелїґенцію, з неможливо хаотичними переконанями.

 

По відходї офіцира була п. Малицька пригноблена і песимістично настроєна: при всїх своїх здібностях і знаменитих духових прикметах та особа руководить ся часто нїжним почуванєм, не даром же вона поетка. Замітивши її пригнобленє, намагав ся її потїшити, що ми таки ще будемо вчити нашу молодїж у своїй рідній школї.

 

"Ах, ледви — сказала на се п. Малицька — коли я з кінцем червня роздавала своїм ученицям свідоцтва, мала дивне прочутє, що я вже в тій школї нїколи вчити не буду".

 

Чуємо небавом — п. Малицьку Росіяни увязнили, а по кількох місяцях і вивезли на Сибір. Та дасть Бог, її прочутє не справдить ся: вона ще верне до рідної школи.

 

Був я в тім часї й у Костя Паньківського. Мій давний знакомий і в відношеню до мене все добрий, щирий і отвертий, був він тодї незвичайно вдоволений, що до нього зайшла людина, перед якою зможе відслонити зболїле серце.

 

"Що-ж думаєте про ситуацію, пане директор?" — питаю.

 

"Як тепер наша офензива в Карпатах не вдасть ся, то пропала наша надїя на освободженє. А в успіх недуже вірю; чи ви не бачите, кілько то йде раз в раз в Карпати тої саранчі".

 

"Йде собі по смерть, — відповідаю. — А я таки вірю в нїмецький стратеґічний ум, який недавно в одній російській часописи дізнав мимовільного признаня".

 

"Але та саранча мене дуже непокоїть".

 

І став опісля Кость Паньківський менї розповідати про свої намаганя, відвернути московську нахабність від львівських українських інституцій.

 

"Ґраф Шереметєв приняв нашу депутацію дуже різкими словами, по війсковому, в істінно-русскім дусі: Панове, не хочу бачити жадної полїтики, жадної України. Була се депутація, зложена тільки з представників економічно-фінансових інституцій, отже той виступ Шереметєва був зовсїм не на місци.

 

Як прийшов ґраф Бобрінський, то вже нїхто з наших не хотїв іти до ґубернатора. Попросив о авдієнцію я: припяв до фрака свій австрійський ордер і так станув перед Бобрінським. Він до мене по француськи. А я йому на те, що я колись добре розумів і говорив по француськи, але вийшовши через неуживанє з вправи, не міг би йому в тій мові своїх бажань висказати. Тож прошу Ваше Сїятельство говорити зі мною по руськи, а я буду старатись виразно відповідати.

 

На таку заяву казав Бобрінський товмачеви відійти і став зі мною говорити по російськи.

 

"Ви австрійський кавалєр, як бачу", сказав показуючи на мій золотий хрест заслуги.

 

— Так, ношу його все при поважних нагодах, бо думаю, що тим віддаю належну почесть старенькому монархови Францови Йосифови.

 

"Да, да, цїлком справедливо" похвалив мене Бобрінський.

 

Цїлию моєї авдієнції у Бобрінського було пояснити йому нїкчемну роль галицьких москвофілів, особливо Дудикевича, тому то я поінформував його обєктивно про успіхи просвітної і економічної дїяльности Українцїв і про нечесність та рублеканство москвофілів.

 

Моїм виводам прислухував ся він незвичайно уважно, попращав мене дуже ввічливо і просив ще колись явити ся у нього.

 

Тепер покажу вам свій еляборат, який хочу помістити в "Утрі Росії" і ще в одній поступовій російській часописи".

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 14.04.1916]

 

І став читати цїлий еляборат, зроблений з тою характеристичною у К. Паньківського готовостю, послужити національній справі, як то він нераз бувало робив, коли на нього спихано таку роботу, яку повинні би були властиво сповняти люди фахові.

 

Без полїтичних екскурсів був там зображений стан національного дорібку Українцїв в Галичинї і на Буковинї. "Отсе, мовляв, ми мали в Австрії до інвазії, а як зате виглядає там у вас, на російській Українї?" — така була тенденція еляборату.

 

— Все те добре — сказав я на те Паньківському — але менї видить ся, що то все злишне, бо передчасне.

 

Під конець пожалував ся менї, що Москалї насилають йому доволї часто до хати аґентів тайної охрани, що під ріжними позорами заходять до нього: оден — нїби то лїтерат з Київа, другий — банковий урядник з Одеси, третий — археольоґ, четвертий — війсковий, а кождий з них зводить розмову на мазепинство і унїятський єзуїтизм.

 

"Донеслось і до австрійських звідунів, — бо й таких у Львові є досить, — що я був у Бобрінського, що у мене часто бувають Росіяни, от й вони хотять висондувати, чи Паньківський не змикитив, і заходять до мене".

 

— А чи були пан директор ще другий раз у Бобрінського?

 

"Нї вже не був".

 

З його дальшої мови міг я заключати, що Бобрінський все-таки остає однако під впливом Дудикевича та що вражінє, викликане на нього виводами Паньківського, мало тільки хвилеву стійність.

 

"Утра Росії" я не мав можности читати, але раз довело ся менї в "Прикарпатскій Руси" найти відгомін згаданого еляборату Паньківського: "Розмова Українця з Великоросом". Для орґану галицьких ренеґатів статя була дуже невигідна, тож уважали найвідповіднїйшим, обезцїнити статю, назвавши її наївною.

 

"Не налякав ся я Москалїв, не бояв ся піти до Бобрінського з австрійською медалию, асистував жандармам при запечатаню "Просвіти" і "Наукового товариства ім. Шевченка" і от мене не арештували" — сказав менї при кінци Паньківський. Якесь неозначене немиле почуванє огорнуло мене при тім слові.

 

В два тижнї опісля дійшла до нас на село вістка про громадне арештованє Українцїв у Львові, між ними Паньківського і Малицької. Паньківського і инших випущено небавом, Малицьку нї.

 

Дальша історія Паньківського є загально звісна: вивезений перед відворотом Москалїв в характері закладника до Київа, помер там в осени 1915 р.

 

Зложив свої знеможені кости в сердцї рідної землї; заняв собою одну її частину, як мученик, але і як віщун грядучого близького освободженя своєї вїтчини, для якої трудив ся там, де міг, а за яку поклав житє там, де мусїв.

 

І як здобував собі він симпатію вдачею і поведенєм за житя, так й ті обстанови, серед яких судилось йому закінчити трудолюбиве житє і спочити над Днїпром, оповили його імя сяєвом.

 

________

 

У сих споминах не був би я точним і справедливим, колиб не згадав й про один обяв добродїйної дїяльности Росіян. Оповіщено раз було в Галичи і Залукві, що на двірци роздавати-муть бідним теплу страву і хлїб. І роздавано: борщ і хлїб, один-одинокий раз за цїлий час інвазії.

 

Се було надолуженє за корови, безроги, гуси, кури, муку, зерно, пашу, масло, сир і молоко, полотна, одїж і гроші, наґраблені салдатами у селян!

 

Опісля в часописях величано добродїйну дїяльність Росіян серед галицьких селян!

 

Один офіцир впевняв мене, що й устроюванє курсів російської мови мало тілько гуманїтарну, а не полїтичну цїль: хотїли облекшити побут бідним учителям і учителькам, лишеним кусника хлїба.

 

Як облекшували, про се я чув від одного з учасників курсу, який на нїм не витримав довго: й духовий корм був безвартісний, фізичний поганий.

 

В плянї наук не було системи, учено всього нараз, а всю ту наукову саламаху мали собі учасники присвоїти за 2—3 місяцї.

 

На курси нїби не змушувано, але перед їх отворенєм розіслано до всїх оставших по селам і місточкам учителїв і учительок жандармів, щоби наклонювали, вступити на курс.

 

Приписаного цензу квалїфікації не було: на курс принимало й такі особи, що не мали відповідного підготованя, але зате дістали порученє "благонадьожности".

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 15.04.1916]

 

В два тижнї побуту на курсї приїхала одна з курсисток зi Станиславова відвідати своїх родичів в Галичи. Приходить до склепу, стрічає там знакомих і жалуєть ся в розмові, що від кількох днїв терпить на "ужасний насмарк". Купець згіршений був тим неестетичним виразом і жалував ся перед мною, що така молода панна. побувши два тижнї між Москалями, зробила ся така неприличка! Фе! як вона говорить!

 

Поволи минають ті короткі, а для нас тодї прецїнь так довгі зимові днї, а тимчасом Москалї роблять все можливе, щоби в нас впоїти і скріпити переконанє, що вони з Галичини вже не заберуть ся: не тільки устроюють курси, але голосять, що й школи небавом будуть отворені: народні й середні, говорять й про заведенє російських судів, а по більших містах сталих театрів — словом устроюють ся, мов у себе в Poсії. Та хто тільки хотїв поза тою демонстрацію бачити дїйсне побоюванє Москалїв за здобутий стан посїданя Галичини, той міг се легко побачити; бо не тільки прискорена робота коло сипаня шанцїв в цїлій майже Галичинї вказувала на те, але й ослабленє темпа в доставі мунїції: та недостача мунїції не давала ся затаїти, як і богато инших слабих сторін російської армії.

 

На початку марта чекав у нас віддїл російського артилєрійного парку цїлих два тижнї на транспорт мунїції в Росії, якого очікували щоденно. З боєвої лїнії з-за Станиславова урували, а мунїції як нема так нема.

 

Зачали тодї також говорити й писати про виробленє нового, та поки-що тайного, розуміється, великого стратеґічного пляну, який знищить одним розмахом Ґерманцїв і Австрійцїв, а Росіян заведе аж до Відня і Берлїна.

 

Коли раз зійшла мова на се з одним лїкарем, який простодушно сказав нам, що Росіяни при однім карпатськім просмику стратили в протягу сїчня 30.000 людий, я запитав його, чому вони наважились так дуже здобути перехід через Карпати мимо тих кольосальних страт, які доси понесли. Чи не вигіднїйше булоб обсадити тільки Карпати, а на рівнинах вести боротьбу?

 

— Так імовірно тепер буде, але дотеперішний наш плян був той, щоби не брати чоловими атаками нїмецьких і австрійських кріпостий, що замикають нам дорогу до Берлїна й Відня, тільки перейти через Карпати, взяти Будапешт і Відень, а опісля через Чехію піти на Берлїн.

 

Хотїв я його скромно запитати, чи не за далека се дорога, але я був певний, що в моїм тонї навіть Москаль зможе дослухатись іронії!

 

Мимоволї пригадала ся менї думка Сапунова про сучасну російську війну. Саме тодї, як Росіяне посувались побідно і скоро під Перемишль, в осени 1914 р., коли всї їх часописи упоювались неочікуваними тріюмфами і в захватї вишукувалн самі неімовірні суперлятиви для звеличеня російської хоробрости і незвичайної штуки войованя, сказав нам той старик:

 

"У нас кампанію може виграти тільки час. Ми віддамо богато: віддамо Варшаву, може прийде ся віддати й Москву й Петербург, але вкінци ворога виженем". Не перечу, що Сапунову був тодї в тямцї Наполєонів похід на Росію, і звідси надїя на вигнанє ворога мимо змінених по сто лїтах відносин. Для мене була тодї цїкава тільки перша половина його тверджень, а в другу я й доси не вірю, як не можу вивірити в торжественну, прилюдно на початку війни зложену обітницю Миколи II., що він не перестане воювати, поки одна ворожа стопа ще стояти буде на російській землї. Се тільки невільниче, буквальне повторенє слів царя Александра І. в Наполєонській війнї! Може тому й Росіяни стали називати сю війну по часописах "втарая атєчествєнная вайна", коли "Прикарпатская Русь" називала її у прямо "асвабадїтельная вайна".

 

Задля впоєня в нас переконаня, що Росіяни вже не уступлять з Галичини, стали вони господарити і в нашій гр. кат. церкві на дальшу мету. З грубою нахабностию втискались батюшки до наших святинь, щоби в них відправляти свої богослуженя, покликуючись на дозволи й прикази війскових властий, перетягали наляканий нарід на православє, обсаджували ренеґатами парохії, а у Львові впливали при помочи Дудикевича на Ставропигійське братство, щоби його члени як найскорше перейшли громадно на "православє". Прелюдією до того чину була відправа торжественного богослуженя волинським архиепископом Евлогієм в Успенській церкві за колишнїх "православних" членів братства з XVI. столїтя!

 

Одної зимової днини, як гарматні стріли від Станиславова до Галича наближались, а з тим зростала й надїя на недалеке освободженє з під російського наїзду, заїхали до нас члени духовної комісії з петербурського мінїстерства, вислані до Галичини для розслїдів наших церковних відносин.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 16.04.1916]

 

Були се два доволї високі, як здавалось, чиновники мінїстерства: Драгомирецький, родом Галичанин, і Росіянин Петров. Перший говорив з священиками по нашому, а знаючи й так наші відносини церковні, як Галичанин, а ще до сього потомок священичої родини, інтересував ся більше особистими справами деяких осіб духовних, розпитуючись про них пильно, наче який жандармський пристав.

 

Фальшиво поінформований москвофілами з Галича, що у нас в характері сотрудника укриваєть ся один "небезпечний" для російського православя Василіянин о. Фещак, домагав ся від мого тестя священичого слова чести, що се неправда. І тесть мусїв дати слово чести, що се не Василіянин Фещак, але молодий, безженний священик Ганущак.

 

Коли так государственна Росія заходила ся заздалегідь для знищеня церковної унїї в нас, з’єднувала собі та унїя симпатію між салдатами. У нас бодай хвалили собі салдати дуже проповідь в українській мові, гарну відправу, культурне поведенє священика і часту сповідь.

 

"У нас батюшка проповідь читає, а не голосить з голови, та й то не часто, а сповідає тоді, як йому прикажуть, а не тодї, як його прохаєш. А у вас гарно, бо все душу з гріха очистити можна".

 

Тож то на богослуженю в Залуквянській церкві бувало все є много салдатів, хоч для них відправляв їх батюшка окреме богослуженє в галицькій церкві. І до сповіди зголошувались часами, іменно до молодого сотрудника. А той давай відсилати їх до православного духовника, тільки салдати не хотїли. "Він мене, кажуть, не висповідає, а ви не відказуйте: ануж я завтра в бою помру, то хто мій гріх возьме на душу?"

 

І сповідає сотрудник, а щоби перед совістию виправдатись, що православного сповідав, толкує йому перед сповідию основні ріжницї між католицькою і орієнтальною церквою. В таких случаях виходила на вверх не тільки безпросвітність салдата, але й незвичайна простодушність.

 

По короткім викладї питає сотрудник: "То ви вірите, що римський Папа є головою Церкви?"

 

— Так точно, батюшка, вєрую, — відповідає салдат, бючи ся побожно і сильно в груди.

 

"А в Непорочне Зачатє Пресвятої Дїви вірите?"

 

— "Так точно, батюшка, вєрую" — впевняє салдат з тоюж самою побожностию і ревностию. Те саме дїється при усїх дальших питанях.

 

Стараєть ся сотрудник пояснити одному салдатови приступно, що таке є чистилище, якого православні не признають. "Ось так, бачите, каже о. сотрудник, убєте ви свідомо чоловіка і в тім тяжкім гріху без покаяня помрете, так імовірно Господь Бог пішле вас на вічну кару до пекла, а украдете кому курку і в тім гріху помрете, так Господь в милосердю своїм не пішле вас імовірно на вічну кару у пекло, але на часову у чистилище". Чи вірите отже, що є чистилище?

 

— Так точно, батюшка, вєрую, вєрую, добре, що є! — і бє ся салдат ще ревнїйше в груди.

 

Сповідатись салдати звичайно не уміли. Треба було з них гріхи витягати.

 

— А молите ся ви рано і вечір?

 

— Ґрєшний, батюшка, ґрєшний!

 

— Ходите до церкви на Богослуженя?

 

— Ґрєшний, батюшка, ґрєшний!

 

— А може клевечете, обмавляєте кого?

 

— Ґрєшний батюшка, ґрешний! Язик без костий і меле що хоче.

 

Таке дїялось мало що не з усїма салдатами, що у нас сповідались.

 

Слїду працї російського духовенства над народом не було видко.

 

Про своїх духовних все висказувались салдати з маловажанєм, видячи наглядну ріжницю між нашим образованим унїятським священиком і простакуватим, грубим, темним російським — батюшкою-пяницею, який косу заплїтає й прядивом звязує.

 

— Дивний у вас батюшка — сказав ад'ютант Сапунова на нашого отця-сотрудника, безженний, без бороди і вусів, з коротким волосєм, він певно й горівки не пє! От у нас батюшки! — додав сміючись.

 

В домі одного нашого священика було кількох официрів з батюшкою; свяшеник просить офіцирів до покою, а батюшка остав в сїнях. Тоді священик каже: "А деж батюшка?" "Батюшка? — відповідають здивовані офіцири. — Наш батюшка до кухнї!"

 

А молодий австрійський кадет, що йому лучилось бути один день в російськім полонї, оповідав нам таке: "Виходжу по снїданю з поміж російських офіцирів до сїний і виджу сидить там російський батюшка. Я йому кажу добрийдень й подаю на привитанє руку, тай не спостеріг ся, як він мене ненадїйно в руку поцїлував. З сорому і незвичайности я цїлий почервонїв а батюшка... здивував ся, чого я змішав ся".

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 18.04.1916]

 

Про пянство, нахабність, здирства і простацьке житє сїльських батюшок говорили нам так много салдати, що того, впрочім мало інтересного матеріялу, можна було назбирати на цїлу книжку.

 

І таким то неосвіченим та простацьким духовенством хотїли ущасливити Росіяни наш народ.

 

Лучались між салдатами й раскольники, що за пазухою святе письмо носили і радо в диспути вдавалась. Бували се звичайно грамотнї люди, більше просвічені, що не хотїли нїяких духовних і, треба се їм в похвалу сказати, гладшого поведеня, нїж істинні "православні".

 

Що до веденя релїґійних диспут, то у Москалїв є се ще мабуть загальним звичаєм. Недостача свободи слова на области полїтичній і спільній спонукує людського духа до спекуляцій на релїґійній области: офіцири, лїкарі, піонїри, ветеринарі вдавались в горячі релїґійні спори з моїм тестем, що менї бувало пригадує середньовічні диспути в Західній Европі!

 

При тих довідував ся я, що богато російської війскової і світскої інтелїґенції побирали в молодости своє образованє в духовних школах і що неодин молодець способив ся властиво на священика, а що йно опісля переходив до світських занять. Звідси то й є мабуть тільки знавцїв богословя, між цивільними та війсковими людьми у Росіян.

 

Оттак то ми в часї довгої зими мали нагоду близше пізнати й війско й духовенство московське й продажне чиновництво та чим раз дужше пригноблені молили Бога о скоре увільненє від некультурного наїздника.

 

Але до увільненя ще було не близько.

 

Та ми духом не падали майже нїколи.

 

[Дїло, 19.04.1916]

 

"Пустіть, батьку, пустіть, я от за підводою за міст рано пішов, щоби з недужою жінкою і дітьми у Росію з вами втекти. Підводи нема, а там моя жінка й дїти на мене ждуть. Що робити, треба пішки втїкати".

 

— А деж твоя жінка й дїти? Як далеко y містї, то вже не втечете, вже Австрійцї захоплять.

 

"Нї, нї, недалеко, оттут сейчас біля моста", — каже наш жандарм.

 

— Но йди, йди, а поспішай, навчає салдат і наш жандарм біжить до свого війска.

 

Жиди в Галичи добували часом нїмецьку часопись з Угорщини; казали, що кошти добутя одного числа виносили нераз 200-300 корон. Кошти ті покривано в той спосіб, що за перечитанє часописи, — читальня була в замкненій біжницї, — плачено досить високу таксу, дві до пять корон, і так удержувано постійний фонд на здобуванє все нового числа. До читаня допускано зовсїм природно самих "найпевнїйших" людий.

 

Але, на жаль, те жерело відомостий досить скоро висохло, бо Москалї заборонили десь в половинї зими їздити Жидам з одного повіту в другий. По тій заборонї майже неможливо було принести з Угорщини часопись.

 

Забобонний страх між салдатами, а доброго духа серед населеня удержували уперто поширювані пророцтва і віщованя якихсь лєґендарних знахорів, ворожбитів і инших людий. То десь там коло Зарваницї в однім селї жиє старий старезний, столїтний ворожбит, що вже не встає з постелї, а до нього люди лавою пливуть, бо його віщованя все справджують ся. Зайшов до нього й оден офіцир російський і каже грізно: "Чув я, що ти людий дуриш, кажеш, що тут знов Австрія буде".

 

"І таки буде, сказав на те дїдуган, я ще під своїм цїсарем буду умирати".

 

Кажуть, що офіцир на ті слова тільки дуже поблїд і нїчого не сказавши, вийшов з хати.

 

"З ним нема що говорити, у нього дурні очи", мав сказати до людий. "Якби він молодший, ми би його в Росію, не дурив би людий".

 

Людям заказано опісля до старого ходити, але лєґенди про нього ширили мимо того постійно.

 

То знов коло Болехова мав якийсь російський старший перед смертю заклинатись, що Москалї мусять з Галичини забратись.

 

"Він таке видїнє в годину смерти мав", казали собі наші люди.

 

А в самій Залукві мав ночувати у одного порядного селянина російський полковник, що просто із шпиталю їхав на довшу відпустку домів в Росію, щоби там прийти до здоровля. Якийсь дуже балакучий і щирий мав се бути чоловік, не Москаль з роду, а Татарин. До третої в ночи розмовляв залюбки зі своїм господарем, дуже інтелїґентним селянином, а рано пращаючись дав йому пять рублїв за гостину ті з усміхом сказав упевнено:

 

"Я переконав ся, чоловіче, що анї ти анї твій нарід не хоче Москалїв; будьте спокійні, тут Москалї панувати не будуть".

 

Потім стиснув сердечно руку селянинови і сївши на коня, поїхав за Днїстер.

 

Ще того самого дня всї люди в селї знали про розмову Мартина — так зветь ся той селянин  — з російським полковником.

 

Оповідали собі також люди про листи і картки, кидані нашими летунами з лїтаків. Нїхто і правда такої карточки не видїв, але в те, що там мало бути написане вірили yсї: "Не бійте ся, не тратьте надїї, ми небавом прийдемо вас освободити".

 

Дивним дивом перепускала неоглядна чи лїнива російська цензура листи від наших полонених з Сибіри, в яких виразно писало ся: "А пильнуйте ся там добре, як будуть Москалї з Галичини втїкати, щоби вам богато шкоди не робили, не спалили вам хати, обійстя, не забрали коний, худоби і шматя". Що такі листи приходили, се не вигадка, а дїйсна правда і вони може найбільше піддержували добру надїю у селян.

 

Серед слїз і риданя найшла й воєнна гумористика маленький куточок для себе. Анекдоти і стишки бували часто милою розривкою підчас сїрих зимових сумерків. Вже надоїло вічно гризтись і сумувати, треба було бодай дотепами з ворога поглузувати.

 

Селяни мали свої дуже влучні анекдоти про Москалїв то ориґінальні то переняті. "Пише цар Микола, кажуть, до Вільгельма: Де тобі зі мною битись, таж у мене стільки війська, що у кірцї зерен маку! — А в мене, відписує Вільгельм, є такі воробцї, що той мак видзьобають".

 

Або инша анекдота: Ранили салдата в ногу, а той просить лїкаря: "Лїчіть мене, лїчіть, тільки чобіт не стягайте". — Стягнули чоботи, а там австрійських гроший кількасот корон.

 

Оповіщено салдатам, що хто з них поляже під Перемишлем, той піде просто до неба. Ось одного дня стає перед небесною брамою 20.000 салдатів. "Ви звідки?" питає св. Петро. — Зпід Перемишля. "A котрого дня полягли?" — Тодї, а тодї. "Зараз подивлюсь до урядового звіту", каже св. Петро. Взяв часопись з того дня, подивив ся до звіту і каже: "Тут у звітї стверджує ваш головний командир, що того дня під Перемишлем упало не вісїмдесять, а тільки вісїм тисяч. Отже тільки вісїм тисяч піде з вас до неба, нехай вам командир звітів не фалшує".

 

Бачить салдат у Львові на Гетьманських валах статую короля Собіського і питає, хто cе. "То польський король, що славно бив ся з Турками під Віднем".

 

— Е, що то під Віднем, каже на те салдат, але чи був він під Перемишлем?

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 20.04.1916]

 

В Тернополю стрічаю на вулицї знакомого учителя, даюсь йому пізнати, той сміє ся з мене та весело каже: От що, я не маю нїчого й ти не маєш нїчого; ми оба тепер дїди, ходи до мене, будемо оба в гараздї жити! І вже мене не пустив від себе. Пересидів я у нього, 3 милї від Тернополя, досить довго, а переконавшись, що Москалї вже не устроюють таких "іграшок" як в Денисові і Купчинцях, вернув в зимі до себе, подивитись на згарища, де стояв мій гарний дім і господарські будинки. А тепер я на старі лїта — менї вже 76 лїт — без даху, без майна, приїхав до доньки жити. Але нїчого не жалую, коби тільки Бог дав менї діждатись, щоби тих варвар вигнали з нашого краю. Та се людоїди, та се кровопийцї!

 

Жаль було справдї глядїти на того старця, недавно ще заможного чоловіка, що своїм довголїтним, неупинним трудом придбав собі гарне майно, а нинї стратив майже все.

 

Не диво, що його лють проти Москалїв була безмежна: в його присутности не важив ся нїхто щонебудь доброго на Росіян сказати, бо стрічав ся сейчас з категоричним запереченєм і противними доказами.

 

В нашім домі пробували донські козаки тільки одного вечера "погулять". Вислали вперед в покої "унтєра", а самі станули в сїнях, щоби увійти за ним. На наше питанє, чого він суне ся до нас в ночи в покої, заявив, що він хоче "посмотріть". А коли ми його на те запитали, яке він має право нас, мирних людий, в ночи непокоїти, він став показувати на револьвер, що "то" його право. Однак наша рішуча постава і заява, що сейчас підемо до ґенерала пожалїтись на ту напасть, приневолила його зробити "відворот" разом з козаками. Другої подібної приємности ми на щастє вже не мали.

 

Зате иншим разом грозив один офіцир від воздухоплавної роти, а не від простої бач піхоти, мому старенькови тестеві — деканови нагайкою без найменшої причини, а другий, від уральських козаків, відозвав ся дуже грубо до пань за те, що ми не могли його козацькому "унтєрови" відступити на кватиру" одного покою. Ми самі тиснулись в зимі в кількох покоях, а було нас 12 осіб, а тут давай уральському козакови цїлий покій з постелию, у якій без сумнїву другого дня знайшов би ся цїлий рій звісних воєнних насїкомих, що від них й російські офіцири не були свобідні.

 

Так проводили ми зиму, ожидаючи нетерпеливо весни, в якійсь надїї, що вона принесе нам освободженє. Про загальне положенє на російськім фронтї не мали ми під весну докладних і правдивих звітів з російських часописий: дивувала нас тільки уперта мовчанка про деякі части фронту, з яких давнїйше пильно подавано звіти, між иншим іменно про події у Східній Прусїї.

 

Тимчасом там Нїмцї віднесли під Танненберґом славну побіду, а російські часописи мовчали, мов закляті. Нараз читаємо, що фронт вже є пoзa границями Східної Прусії, досить глубоко на російській території.

 

Та наша радість не тревала довго, бо відбулась страшна подїя у нашій країнї, яка відняла нам ту дрібну надїю, що ще не погасла була у наших серцях. Сею подїєю була здача Перемишля.

 

Гуки великих кріпосних гармат перемиських, що доходили до нас з північного заходу через цїлу зиму, були для нас найпевнїйшим доказом, що Перемишль стоїть...

 

Могли собі Росіяни сто разїв поголоски між салдатів пускати про упадок Перемишля, ми поголоском не вірили, бо нам грали перемиські гармати.

 

І ми в Галичинї так освоїлись були з тою думкою, що Перемишль — кріпость нездобута, що іменно Москалї її не возмуть, що з судбою Перемишля вязали й свою судьбу!

 

Одного дня раненько, — було се 23. марта, — дали ся чути від сторони Перемишля детонації значно сильнїйшї, нїж звичайно. Десь люта борба під Перемишлем, думаємо собі. Тимчасом се були детонації від висаджуваних фортів, і вже самого тогож дня пополудни поширили російські офіцири і цивільні власти вість про здачу Перемишля.

 

Ми не хотїли вірити.

 

І вже на ринку в Галичи відправлено парадне богослуженє в присутності ґенерала з промовою, вже часописи подають доволї докладні подробицї про здачу, — а ми все таки ще не хотїли вірити!

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 30.04.1916]

 

Теляче одушевленє "Прикарпатської Руси" було для нас найбільше діймаюче. Нїяка російська часопись, найбільш чорносотенний "Кієвлянинъ" ни ликував до тої степени, як орґан наших ренеґатів, анї жаден не використав здачі Перемишля за нагоду накинутись на Мазепинців: "Се послїдний удар для тих "ізменнїков": упадок Перемишля знищив їх більше, як борба під Полтавою". "Послїдний княжий город давної Галицкої Руси прилучено до російського царства: за Теребовлею, Галичем, Звенигородом, Белзом і Львовом пішов тепер й Перемишль, на усїх Карпатах повівають російські прапори, угро-руські землї вже майже-майже освободжені, а армія з-під Перемишля перейде з нестримним розгоном Карпати і опинить ся аж під Будапештом і Вєною" — і т. д. і т. д. в тім тонї торочила своє "Прикарпатськая".

 

Прибитий крайно на дусї, іду раненько на прохід на Лїмницю. Вже весною пахне, вже жайворонок небавом звонити над чорними нивами свою пісоньку буде... а на душі так тяжко, так тяжко!

 

Кругом по полях копають люди громадою шанцї під доглядом російських саперів, а вози довозять до них бальки, пуки соломи, лозину, кілє і кольчасті дроти.

 

Напроти мене, дивлюсь, їде віддїл кінноти; на передї гарний вусатий підофіцир.

 

Минаючи мене, питає голосно, щоби весь відділ почув, зовсїм чистою українською мовою: "Пане, чи далеко до Відня?"

 

В його тонї була безмежна іронїя.

 

Мене огорнула страшна лють і я як стій відрубав йому: "Зовсїм недалеко, буде зо дві милї, оттам за тими горбами" — і показую йому ланцух горбів над Луквою.

 

Підофіцир тільки глянув на мене здивований, анї слова не сказав, а салдати в голос засміялись.

 

Менї було за мало сатисфакції, я був лютий, хотїв викликати якусь бучу, хотів ще до підофіцира щось кликати, аж тут один салдат благальним голосом мене по нашому просить: "Пане, дайте закурити, я вже два днї не курив. Дайте, дайте!"

 

Його щирий голос і ті благальні, невинні сині очи українського молодого салдатика так мене розброїли, що я забув в тій хвилї на Перемишль, забув гнїв і немов з сорому та жалю відповів: "Та коли я не курю, тай тютюну при собі не ношу."

 

"Шкода, пане, а то нам в дорозї тютюн вийшов, а купити не було де. Чи ще далеко до города?"

 

Я йому відповів, і він дуже ввічливо подякував. По тій простій розмові менї лекше стало. За грубою іронїєю російського підофіцера, що упоєний упадком Перемишля, хотїв собі закпити з Австрійця, послїдувало кілька приязних, мягких слів Українця, що дивним дивом стали немов цїлючим лїком для моєї зболїлої душі. Наче сама судьба післала його тодї менї.

 

По здачі Перемишля час волїк ся нам повільнїйше, нїж передше. А тимчасом Москалї заповідають великі бої в Карпатах. Сірі маси піхоти не перестають сунутись на полудне, а Галич і Залуква стали постійним осїдком для віддїлів резервової амунїції і підвод.

 

З тверджень російських офіцерів можна було заключати, що Германцї з Австрійцями підготовляють велику офензиву в Карпатах.

 

Під той час мешкав у нас підполковник російських підвод, Українець Л., чоловік старший, щирий і найбільш з тих висших офіцирів, яких ми пізнали, інтелїґентний, ввічливий і... чистий.

 

В Великодні свята прийшов нам пожелати і тогож самого дня просив нас на хвилю до свого покою, а що тесть був занятий саме тодї в церкві, випадало менї піти до нього на хвилину. Чемність за чемність. Застав я у нього шістьох молодих офіцирів, самих, як виявилось, Українцїв з Полтавщини, з виїмкою одного лїкаря ветеринарії з Одеси, що був родом Москаль, але твердив, що він "тоже Малорос".

 

Коли сей, почувши від мене тільки українську мову, запитав, чи я Мазепинець, сказав я йому рішучо, що у нас таких нема, а кільки є Українцї. Він трохи замняв ся, став щось поясняти, але його товариш, офіцир, перебив йому: "Що ти там, кацапе, плетеш, от я Мазепинець і буду тільки й все по українськн говорить" та ударив при тім в стіл так здорово, що склянки забренїли.

 

І почала ся тодї розмова, а скінчила ся на сьому, що підполковник Л., вставши, піднїс чарку і виголосив тоаст за поводженє і щастє України: "Нехай жиє Україна!" Випили ми всї, випив і "тоже Малорос".

 

На жаль згадую про се як про сонну мрію серед житєвої пітьми в часах російського наїзду.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 02.05.1916]

 

Але втїха моя не тягла ся довго. Я добре розумів і бачив, що цїлу ту патріотичну розмову вели зі мною офіцири враз із своїм командантом тодї, як були вже трохи під чарочкою, серед напливу теплїйших почувань у святочний день, підірвані від своїх родин, а може й під впливом туги за своєю гарною Україною.

 

Другого дня глядїли вони всї на мене трохи немов засоромлені, а ще більше потревожені, чи я не зведу розмови на вчерашну тему.

 

— Бог з вами — подумав я собі, і був на стільки дискретний, що їм нїже слівцем про їх "патріотствованє під чарочкою" не згадував. А вони боялись вже до мене по українськи заговорити. І серце мене заболїло.

 

Старий підполковник хотїв бути з нами щирий та війскові приписи не давали. Однак при пращаню не міг видержати і остеріг нас рішучо: "Тут у вас будуть великі бої".

 

Здивували нас його слова чимало. Він іде з своїми возами по свіжому приказу вперед в напрямі карпатських гір, а нам заповідає бої над Днїстром.

 

Та ми ще тодї нїчого не знали про те, що над Дунайцем почали наші успішну офензиву у таких розмірах, що Росіяни будуть мусїти побути цїлу Галичину.

 

"Як Москалям йде зле, то вони тодї мучать євреїв", сказав нам раз оден жид. І правду сказав.

 

Десь небавом по Великодни стали Москалї арештувати жидів-мужчин в підкарпатських повітах на південь від Станиславова і поселювати їх за Днїстром в повітах рогатинськім, золочівськім і тернопільськім. Там вони мали прокормлюватись і мешкати на власний кошт і що кілька днїв зголошуватись до російських властий.

 

Цїлими громадами вели тодї жидів під конвоєм, молодих й старих, часто немічних дїдів, що ледви переводили ноги.

 

"Підуть і Москалї за ними небавом за Днїстер", казали в один голос усї.

 

Якось гармати ставали чимраз рідше відзиватись зза Станїславова, а пантофлева почта доносила, що Росіяни шукають за Австрійцями, що були над Надвірною, а відтак нараз щезли, оставивши тільки невеличкі віддїли для оборони окопів. Чи се правда була, не знаємо, але очевидцї доносили нам про рошади російських віддїлів здовж Підкарпатя на просторі від Калуша по Коломию: отже або вони переводили їх з власної понуки і робили тим непростимі тактичні похибки, або приневолені маневрами Австрійцїв, і тодї се їх виправдувало би. Сяк чи так справа мала ся, починало з ними бути зле, бо очевидно тратили орієнтацію.

 

А тимчасом не з Карпат, але з заходу наступала на них грізна туча.

 

Звіти московські робили ся все більші загадочні і дуже ляконїчні; часто в них не було близшого означеня місцевостий. Між тим на нашім відтинку Росіяни, використуючи очевидно ослабленє фронту, віднесли раз були в околицях Коломиї немалий успіх: зверх двох тисячок полонених приведено звідтам до Галича. Було се в початках мая. Цїлий ринок засинїв від австрійських одностроїв.

 

Нараз, коли Москалї ще не велїли всїх бранцїв за Днїстер відвести, почав ся на Boзнесенє, 13. мая, кольосальний відворот російського трену. Вози йшли за возами днем й ночию, спокійно, поволи, порядно, без поспіху — треба се признати, — бо се починав ся сей славнозвісний, "вишколений" російський відворот.

 

Дивно нам було: перед двома днями приведено 2000 наших бранцїв. Росіяни, як сказано нам, пішли вперед, а тут нараз... сей загальний відворот! Що се має значити?

 

Вже й підполковник Українець, що був у нас на Великдень, а пращаючись заповідав нам в Залукві великі бої, пішов зі своїми возами за Днїстер, вже й з під Калуша утїк трен за ріку, а за день-два видимо довгі ряди возів, які ідуть й з-під Стрия і Журавна.

 

Один офіцир, що займав у нас помешканє перед Великоднем і з своїми возами поїхав був під Стрий, являєть ся одного дня у нас зі своїм малим денщиком і просить о кватиру. Чому він відбив ся від своїх возів, чому він вернув сам, про те не хотїв говорити.

 

Можна було тільки з далека догадатись, що мабуть його трен попав ся під Болеховом в полон, а він зі своїм служачим спасли ся бігством.

 

Сей офіцир нарікав сантиментально, що команда не хоче його післати у боєву лїнїю, хоча він сам о те дуже просить. Тимчасом проводив час бездїльно, на проходах в нашім огородї, очікуючи від своїх властий придїленя до якоїсь служби.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 03.05.1916]

 

Коли ми його дискретно питали, що значать ті небувалі рухи тренів, він дипльоматично поясняв нам, що се тактичний маневр.

 

Але лїпше від нього поясняли нам се громи ґармат, що чим раз дуже котили ся з Карпат, іменно від сторони Калуша. По ширеню вістий про освободженє Перемишля не удалось Росіянам запобігти мимо заперечувань і мимо того, що світським людям переставали продавати ґазети. Вкінци й поручник, що з дня на день дужше тратив гумор, признав, що вони Перемишль віддали; він і так не має вже нїякого стратеґічного значіня Германцї тратять при офензиві мілїони людий і безчисленні засоби мунїциї. Коли так дальше думають посуватись, то не далеко зайдуть. "На всякий случай ми Львова не віддамо, бо Львів віддать, значило би у нас тепер се, що Варшаву віддать".

 

Те казав він нам в недїлю рано, а того самого дня пополудни утїк за Днїстер, коли гарматні стріли від Калуша так сильно греміли, що аж воздух тремтїв.

 

Кілька годин перед виїздом вчинив йому неприємність мій синок наймолодший. Сидїв він собі з моїм тестем на лавочцї в огородї, аж тут прибігає мій Славко і кричить радісно: "Дїдунцю, дїдунцю, вже незадовго будемо Ґерманцїв приймати".

 

— Пожди, пожди ще, мальчик, — сказав на те поручник, спустивши голову в долину.

 

За кілька годин вже його у нас не було.

 

Приїхали инші з човнами, але ті побули у нас тільки до вівтірка, бо вже того дня раненько, — а було се 8. червня, — стали тріскати над Залуквою, Галичем і над російськими окопами австрійські шрапнелї.

 

В першій хвилї огорнула нас невисказана втїха, а опісля тревога: а може й тепер так само наші війска будуть приневолені відступити, як в зимі? Таж Росіяни мають тут такі знамениті шанцї, а услівя терену прекрасні. Такі позиції хиба здобути трудно!

 

По селу розмішено резерви в садах і огородах, мунїційні вози і конї, і передки від гармат, замаєні зеленими галузями, щоби летуни їх становищ не відкрили. Тут й там розміщено козацькі патрулї, — одна з них перебувала весь час, аж до цїлковитого уступленя Москалїв, на нашім подвірю, — пороблено стації для ранених, позатягано пільні телєфони і покопано рови і засїки стрілецькі в самім селї між хатами.

 

Між тим як боєві лїнїї обсипували себе шрапнелями, відбувалась в селї варварська господарка розюшених відворотом салдатів: косили пашу, нищили городовину, ловили дріб, виводили безроги, грабили хлїб і набіл, крали гроші, шматє і обуву, в ночи займали худобу і конї, а над безборонними женщинами нелюдяно знущались.

 

"Та нехай вже буде — казали люди — тільки коби вже раз уступились".

 

Минає день, минає другий — положенє не зміняє ся. Між салдатів поширено поголоски про незвичайні успіхи на цїлій лїнїї: Росіяни відзискали не тільки Перемишль і Ярослав, але загнались вже аж по Бохню, а у східній Галичинї взяли назад Станиславів і Коломию. На майданї коло нас став батюшка відправляти молебен за відзисканє Перемишля; вже відправив, вже став промову тримати до салдатів, коли нараз над головами трісли один-два австрійські шрапнелї. Утїк батюшка, утїкли офіцири, утїкли й салдати.

 

Був се очевидно слїпий случай, але caлдатам дав притоку говорити: "Видко Бог гнїває ся за те, що нас обманюють".

 

А може й оглянули черев далековид громаду салдатів на майданї австрійські обсерватори з бальону, що упнятий на линві домінував над цїлим тереном бою. Той бальон звали наші "міх".

 

Що обсервація з бальону була дуже пильна і бистра, сього доказує ще й друга подібна подїя.

 

Приїхало кількох висших офіцирів верхом на один огород, щоби провірити, чи він надає ся до уставленя на нїм батерії. Оглядають, а тут посипалось на них кілька шрапнелїв.

 

Вправдї анї один з них не згинув, але як вони звідтам втїкали, втїкали!... І вже очевидно батерії там не уставляли.

 

Мимо уперто поширюваних поголосок про російські побіди салдати кождої днини твердили, що вони таки уйдуть за "рєчку" себ-то Днїстер. А много було таких, що горячо бажали побачити небавом свою Росію.

 

Тимчасом треває боротьба дальше, вже минув тиждень, вже 10 днїв, а зміни нема. Над домами тріскають шрапнелї, поля порили більші і менші ґранати, в сусїдних селах вигоріла більша половина хат, одні від куль, другі підпалені летючим віддїлом козаків під проводом одного поручника, що займав ся з-окрема сим нелюдським дїлом. Кождого вечера виїздить бувало з Залукви у сусїдні села "робити ілюмінацію".

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 04.05.1916]

 

Високо над селом у воздусї кружляють лїтаки по кілька разів денно. Гармати, уставлені на горі коло руїн галицького замку, стріляють до них, але все без успіху. Раз тільки трісла куля біля лїтака дуже близонько, але не влучила. По кількох днях стягнено гармати з гори і вже анї разу до лїтаків не стріляно. Росіяни мали тодї й так дуже мало гарматної мунїції.

 

Летуни робили нашому війску велику прислугy підчас острілюваня важких предметів з полевих гавбиць: вони зависали тодї у воздусї над згаданими предметами, обсервували дїланє ґранатів і бездротним телєфоном кермували oгнем. Так було у нас, як гавбицї і моздїрі острілюаали раз батерію, а два рази зелїзний міст на Днїстрі.

 

Ми починали вже боятись, щоби боротьба не перемінилась в позиційну боротьбу, бо своїм характером ставала дуже подібною до неї: щоденно тревала то довше то коротше гарматна стрілянина, опісля обсервація лїтаків, а вкінци спокій: приступів не робила нї одна нї друга сторона. Тільки батерії перевозять Москалї з місця на місце, тільки резерви пересувають то туди то сюди.

 

Один з полків, призначених спершу на резерву, віправлювано одної днини на боєву лїнїю до Козини коло Крилоса. На перегляд приїхав дивізіонер. Погана війскова музика заграла йому на привіт, почім він став оглядати піхотний полк, а радше сумні недобитки полку; в полку остало всього людий тисяч двіста з давних чотирех тисяч, людий змарнїлих, почорнїлих, і дуже обідраних. Сам дивізіонер був убраний дуже простенько, мало що лїпше від простих салдатів: се такий звичай російських висших офіцирів, убиватись в поли майже по салдатськи, звичай, обчислений на ефект. Так робив і Микола Миколаєвич. Тільки забувають, що ефектом не побідиш, а у народу, призвичаєного до візантійської виставности й блеску має повагу і значінє той, хто заімпонує зверхним виглядом. Як мало знають Москалї психольоґію свого салдата!

 

Повів полковник свій полк до Козини і справдї там через кілька днїв вела ся більш оживлена стрілянина. Мабуть й наші скріпили там свій фронт.

 

Одної ночи отворено в сторонї Крилоса пекольний огонь, що тревав близько дві години; ми думали, що се вічний напад. Тимчасом другого дня говорили собі салдати по тиху, що се російські віддїли остріяювали себе взаїмно. До їх боєвої лїнїї підходила в ночи з боку російська резерва, салдат на стїйцї, взявши своїх за ворогів, заалярмував вистрілом салдатів в окопах: артилєрія, машинові і ручні кріси отворили гураґанний огонь, а наші почали стріляти й собі, вижидаючи штурму. Які страти мали Москалї тої памятної ночи, про се нїхто не дізнав ся.

 

Про освободженє Львова довідались ми від самих салдатів. "Вчера була в австрійських окопах радість велика, кричали, що Львів здобутий" — казали нам Москалї.

 

З того дня мабуть порішила війскова російська управа покинути Галич, але з того дня починається у Залукві, Крилосї і Галичи дїйсна московська орґія грабленя і мученя людий.

 

Почали з ревізій: в нашім домі переведено їх одного дня аж дві. За чим шукали, не сказано; хотїли забрати з пивницї богослужебне вино з того мотиву, що алькоголї заказані, та нам ледви удалось їх спекатись.

 

Другого дня прийшли реквірувати металї: знайшли в хатї кілька мосяжних лїхтарів, тягарки відваги, дуже невдоволені такою малою добичею в домі батюшки.

 

Реквіруючий жандарм, якийсь прапорщик, поводив ся як в корчмі: з накритою головою ходив по покоях, не оказуючи пошани нї для пань нї для старенького священика.

 

Тесть спитав його прямо, чи вони й з церкви річи будуть забирати. Обурилась на се жандармська душа: "Ви хочете мене вколоти, батюшка!"

 

Не минуло доби, як тойже сам жандарм являєть ся раненько у нас, знимає упокорений фуражку вже в сїнях, і не осміляючись війти до покою, просить, щоби батюшка вийшли до нього на кілька слів.

 

"Вам певно відомо, батюшка, що Ґерманцї і Мадяри, де прийдуть, там церковні звони забирають; от там й приказано зняти їх, щоби зберегти".

 

Пішли до місцевого коваля Скрентовича, щоби пішов з ними, звони знимати. Але той не схотїв: Я слабий, не можу.

 

Взяли від нього молоти, клїщі, вийшли на звіницю.

 

В церкві править ся служба Божа, народу там богато, бо люди тодї дуже щиро о поворот наших молились.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 05.05.1916]

 

І чують люди, як один звін то другий при зниманю сумно, мов нарікаючи, вдарений несправно серцем в крисо, загудить: бам! бам!

 

Повиходили люди з Божого Дому і не тямлячись вже з жалю і пересердя, і стали у голос московських посїпак ганьбити: злодюги! рабівники! безбожники! не поможуть вам ті гармати, що їх з тих звонів повиливаєте.

 

Не відповідали жандарми на ті обиди: їм самим нїяково було, тільки заспокоюють себе, казали: темний народ, темний!

 

До церкви всунув ся по відправі російський батюшка і став оглядати та числити металеві лїхтарі. Та ледви він вийшов, взяли жінки що лїпші під хустки і понесли до хат.

 

Тогож самого дня стали жандарми займати худобу і людий від 18—50 року житя.

 

Деякі успіли переховати корови по яругах та лїсах, але таких було немного: Москалї уміють добре шукати.

 

У нас взяли всї чотири, прекрасні, расові штуки, під проводом того самого жандарма, що реквірував металї і знимав церковні звони.

 

За забрані корови не заплатили анї копійки анї не лишили навіть поквітованя.

 

Судний день був тодї у селї: просьби, риданя, наріканя, проклонів бідних селянок, лебедїня, плачу i крику дїтий не моглиб, здавало ся, знести камінні серця, але московських посїпак не зворушило нїчого. "Такий приказ!"

 

Грубо, нелюдяно відтручували бідних жінок, що обнимаючи за шиї свої корови, не могли з ними серед слїз розстатись, а дїтий копали геть.

 

А корови жалко ревіли, наче прочуваючи свою невідрадну судьбу.

 

Попри корови забирали конї і вози.

 

На людий устроювали нагінку, як на звірину. Але бо й уміли наші селяни справно поховатись! Замість зловити кількасот, спіймано всього 12, а й тим удалось опісля ночию зза Днїстра перекрастись назад у своє село.

 

Один переплив навіть через Днїстер з двома коровами, тримаючись коровячого хвоста.

 

В четвер рано, чуємо, веде ся грізний бій о кілька кільометрів від нас над Днїстром. Се нашим повело ся в ночи переправити через ріку висше Галича, а тепер старають ся утвердити нa лївім березї.

 

Страшно.

 

Гарматні вистріли, сухе нервозне тріскотанє машинових крісів, скорий огонь піхоти злялись в одну пекольну музику, а серед чуєш немов глухе сопінє велита-потвори, що намагаєть ся посунути наперед та здавити прикрити своїм туловищем ворога.

 

Таке я мав вражінє, прислухуючись з близька боротьбі.

 

Саме найвисше напруженє бою тяглось кілька годин. Перед полуднем замовкло. — Що там стало ся? Чи побідили наші? Непевність рвала нам душі, але недовго. Пополудни стала наша артилєрія острілювати зелїзний міст на Днїстрі, щоби його ушкодити й так відтяти відворот Москалям. Пустили кілька ґранатів і один ушкодив справдї досить поважно міст, але Москалям удалось в ночи шкоду направити.

 

Та тільки се вже було поважне упімненє для Москалїв забиратись за ріку, як не хотять чекати ще більшого ушкодженя мосту; впрочім наші були вже на другім березї й могли ударити на них з боку.

 

В суботу над вечером, 26. червня, розіслав дивізіонер поодиноким віддїлам приказ на письмі до відвороту. Почали стягати телєфони, стації ранених опустили смерком село, вози з мунїцією тихо, без гомону стали відїздити, передки від гармат поїхали по свої пушки, послїдні вози підручного трену і кухнї забрались.

 

Ніч була ясна, тепла, лїтня. Нїхто тодї не спав.

 

Коло 2. години по півночи перейшли через село тихонько послїдні віддїли піхоти з окопів, а в пів годинки потім горів на Лукві политий ропою міст, а від зелїзного на Днїстрі понеслась глуха детонація. Се зірвали Москалї одну його частину.

 

(Конець буде).

 

[Дїло, 06.05.1916]

 

Кинулись Залуквяни гасити міст на Лукві; вже зоріло. Доглянула ту роботу московська артилєрія, успіла вже розміститись за Днїстром на горбах, і пустила на наших людий кілька шрапнелїв. Поховались люди, але міст був уже уратований.

 

Побігли мої два найстарші сини, що чотири доби ховались від Москалїв разом з шурином і з сотрудником на церковнім подї, дати знати за Лімницю нашим війскам про відворот Москалїв. Над рікою зустріли вже уланську патрулю і удїлили їй близших сказівок.

 

В недїлю раненько, 27. червня, прибули до Галича перші стежі українських сїчових стрільців і застромили на вежі українську хоругов. А люди плакали з утїхи.

 

_____

 

На тлї споминів особистих переживань зображено тут неодну замітну цїху російського війскового, чиновничого і духовного стану.

 

Не можуть мати ті спомини претенсії, назватись синтезою сучасного московського житя; за мало є в мене, як на те, матеріялу та не міг я підглянути всї проявів житя російської суспільности анї у її нїдрі анї в нормальних відносинах. Одно тільки можу сказати:

 

Ті спомини — се не лїтопись, анї не щоденник, тому й не мають субєктивної закраски; они не писані під впливом безпосередних вражінь. Стратила на тім плястика, але зискала перспектива і систематика.

 

До яких заключень міг я сам дійти на основі власних переживань і спостережень щодо становища закордонних Українцїв під російським панованєм? Наш нарід має всї знамениті основи для культурного розвою, але під московським правлїнєм він культурним не буде. Українець — се чоловік фізично і морально здоровий, інтелїґентний і для освіти приступний, але в Росії він окружений самими деморалїзуючими впливами, які йдуть від чиновників, жандармів і московських духовних.

 

Принцип, що "кождий чин повинен добре кормити чиновника" веде до підкупства і несправедливости.

 

А друга перепона, що не дає Росії двигнутись культурно — се загально пануючі низькі, змислови жадоби. Нас усїх тут дивувало й немило вражало, що Росіяни мають звичай і можуть так много їсти й пити*). Чи старший офіцир чи простий салдат — у нього їда й водка се найцїннїйша і найважнїйша річ. І як много тратили вони щоденно на їдженє і питє часу! А вже чаю пив кождий Москаль без міри! Бували у нас такі офіцири, що у них цїлий день самовар шипів. Про инші змислові жадоби Москалїв міг би богато розповісти Львів.

 

Росіяни — се лїнивий нарід, склонний до вигоди, до легкої наживи і до пустомельства. У них все "великих слів велика сила'' — бож се нїчого не коштує, але до солїдної працї не призвичаєні. Точности, карности, витревалости у них не знайдеш.

 

Таких то провідників і опікунів має наш нарід на Українї.

 

*) Проф. Мєчнїков твердить, що через те у Росіянина є о два метри довші кишки, нїж у Европейця.

 

(Конець.)

 

[Дїло, 07.05.1916]

07.05.1916