Чудо.

(Нарис)

Червень.

Час, де розпукують ся пупінки цвітів, де цвітуть рожі, липи й таке инше чудове в природї. В містї на той час розпаношуєть ся спека. Вона тут гірша, нїж далеко на полях і нивах. Вона нїби скупляєть ся межи мури, щоб не шкодити хвилюючому, достигаючому збіжу, не засушувати його передчасно, випиваючи з нього вохкі, жизненні соки.

Над вечір одного дня, коли сонце ладило ся до сховку і вже й зпомежи мурів усунуло ся, вона розвіяла ся кудись, зоставляючи по собі лиш легкий спомин сили тепла, — мешканцї гуртом висипали ся по вулицях, щоб полюбувати ся воздухом і відітхнути широко. В містї перебували вже свої, Австрійцї, тож можна було свобідно проходжувати ся і гуторити.

 — — — — — — —

Перед одним правительственним будинком стоїть вояк на вартї. Він стоїть неповорушно в своїй будцї, або виступаючи з неї, проходжуєть ся кілька кроків перед будинком вперед і назад.

І знов стоїть і знов проходжуєть ся. Так через дві години. Потім приходить другий, він уступає і відходить, щоб по упливі двох нових годин наново з'явити ся на своїм місцї і сповняти службу.

Коли ж він оттак будинок сторожить, чи не за кождим перехожим стежить очима, — має він заєдно то перед своєю душею, не може позбути ся того, що нїби від місяцїв уже завзяло ся на нього, випинає краплю за краплею його розум чи мозок і поволї щось з нього виробляє. — Вoно — то тота місцевість, ті хвилини, в котрих з заду, понад головою, понад плечима, коло вух перелїтали, свистїли ворожі кулї, ревіли громом гармати — відбувало ся пекло.

"Схорони ся!!!" гукнув до нього в ті страшні хвилї один з його камратів і сам висмикуєть ся, мов кіт, з свого місця під деревину, що недалеко росла, котру нїби сама Божа рука поставила чи не на сей саме час для чиєїсь охорони. "Моє місце тут, я присягав!" відкликнув він. "Будь Божа воля!!!"... Ледви що кликнув він отсї слова, як ударив знову грім, і він нараз бачить — його камрат, що ледви що рушив ся з місця, щоб скочити під дерево, біжить вже кілька кроків перед ним — але, всемогучий Боже! — без голови, а за хвилину — дві валить ся до долу... З ним самим дїєть ся таке, нїби він скаче вперед, в клекотяче пекло з гуків, крику, зойку.

Хто з них обох зостав ся без голови — він, чи камрат? В першій хвилї не знав. Він сього ще й через кілька день не знав. — Він лише нараз побачив себе в шпиталї між масою инших камратів і як коло нього порали ся лїкарь, доглядачки, жінки й инші люде.

І потім наново нїчого не зняв.

— — — — — — —

Пять місяцїв минуло з того часу, а його мучить усе ще від часу до часу та картина. Він плаче й смієть ся на спогад того. Він не знає, чого він плаче, і не знає, чого його сміх збирає.

— — — — — — —

А крім того ще щось і друге.

То друге стає слїдом за першим, нїби з иншого якогось світа, противного, далекого, що виволїкло ся з того самого пекла її опинило ся, втиснуло ся на віки в память.

Шпиталь.

Він там був, щоб відшукати свого рідного брата, та не віднайшов. Той поздоровів і від'їхав.

Увіходить туди, а там тихо, а може йому так здавало ся. Давно тишини, супокою не зазнав...

Отже тихо.

Чому так? Ходять на пальцях чи не всї. Говорять більше тихцем. Обережно ступає й він сам, хоч не знає ще чому. Нїби вступив у храм смерти, що ховаєть ся за зачиненими дверми та не дає живим говорити голосно, ступати, ба навіть дихати і грозить. Сумно. Страшно. Він, як сказано, прийшов свого брата відвідати, що мав тут знаходити ся і лїчити ся на очі, котрі через порога також потерпіли.

Ступає в одну салю, оглядаєть ся і нїби відразу в серцю схолоднїло. Що він бачить? Де-б і не поглянув, всї ушкоджені на очі, або вже слїпі. Стільки горя! — він не може спамятати ся. І не замічає, як підводить руки і верхом їх утирає сльози. Ах, вони в нього ллють ся. Ллють ся, як і в поранених. Він гине, він зараз згине з жалю... а очі плачуть...

Вартівник чи слуга, що його опроваджує, каже тихцем: "Он там сидить молоденький український поет і пише поезії. Зразу, переконавши ся, що утратив зір на віки, він хотїв собі життє відобрати — його розпука не знала межі... але... далї... далї він успокоїв ся й помирив ся з тим, що вже нїколи світа не побачить. Тепер пише."

Він глядить за вказаним. Так. При столї сидить якийсь юнак, перед ним папір. Він держить щось у пальцях і нїби пише, — а може й писав, тимчасом з очей ллють ся сльози... Инші лежать у постелї, з лицями мов мертвими, вихудїлими, пожовклими, червоними дїрами там, де колись блестїли очі...

Инші знов з пообвязуваними очима, з устами, покривленими з болю, якого нїколи не опишеш, хиба з каменя виріжеш. Все то мовчить... десь-не-десь ворушить ся... застогне... зітхне без слова... або в голос крикне.

Усміху не видко.

Десь загубив ся...

Вийшов звідти.

Брат поздоровів і знов у рядах.

...Тут мертвеччина, терплячих повно — і слїз. Одні їх витирають, инші так поставляють... Там знов гурток слїпцїв вправляєть ся кошики плести... Треба з чимось вернути до дому, як уже не з очима, щоб удержувати далї жінку й дїти. Нa хлїб заробляти, хоч очі не побачуть вже нї жінки, нї нїкого на світї — лиш одну вічну темінь. — Та хлїба треба.

— — — — — — —

Він плаче на спогад отсього другого, він усе плаче. Чи те страшнїйше, що спочатку було... чи отсе, оповите тишею і слїзми, — він не знає. Воно то зливаєть ся до купи в одно перед його душею, то розбігаєть ся і розносить душу.

— — — — — — —

Нараз.

Панське, мале, восьмилїтнє може, дївчатко в своєю матїрю переходить коло нього і стає. Дивить ся хвильку на нього. Чого, що побачило на нїм? Несе в руках дві рожечцї і нараз несподївано тицяє йому одну в руку. "Беріть, вояк, рожечку. Вона така гарна. Правда?"

Він опамятовуєть ся, вертає думками звідти, глядить на дївчатко і бере з дитячої ручки квітку. Пахуча, понсова. Він через хвилю дивить ся на неї уважно і мовчки. Потім несподївано цїлує її.

"Господи!" — каже і здіймає руки в гору, враз з квіткою.

"Який я щасливий! Дякую тобі, Всемогучий, що я такий щасливий. Я живу і бачу твоє чудо! — Досї я не знав, що я щасливий". — І заплакав бідний вояк і засміяв ся по раз перший плачем і усміхом здоровля...

Мати потягнула очудоване дївчатко дальше.

"Що йому, мамцю?"

"Цить, дитинко..." Відповіла мати. "Він щасливий, а Бог милосердний"...

Чернівцї, 15 липня 1915.

[Вістник Союза визволення України]