(Бувальщина.)
Зимньої доби у невеличкій людскій кухни економії пана Н., доки збирали ся люде до вечері та чекали, поки куховарка, пораючись коло печи, зварила вечерю, вони частенько бавили ся такими-сякими балачками. Раз між такими розмовами прикащик Тарас Потурнак, згадуючи про давні часи, коли годів десять назад він був ще москалем, оповідав такій цїкавий випадок.
І.
У нашому ескадронї був командир клятий та прицуцуватий: аби-б тільки піймав кого, то вже вичухрає на всї боки, та й під очима підведе, — ще хоч-би з-рідка, так байдуже-б, а то-ж уїдливий, нестотно ґедз, — і не відчепиш ся! А й сам не митець якій: мабуть з усієї муштри тільки й знав гаразд, що на гавпвахту та на часи, — а як балакає з тобою, то й видко, що ти йому не красчій за собаку. Так, як з собаками й поводив ся, як собак і годував, — собі з харчових усї гроші крав, а нам було помиї, — жалуваня, — яке воно там москалям жалуванє! — нїколи ми й не бачили.
Отож раз прислав либонь хтось звістку полковникови, — пійшла чутка: начальство їде! Зібрали офіцири своїх хлопцїв:
— Покажіть — просять — себе молодцями, щоб і вам і нам сорому не було! А вже як буде гаразд, так ми вам на могорич...
Наш не так, — тільки виїхав на перед та як гуконе:
— Глядїть ви менї! а то й місця живого не покину!
Ну, нїчого, розійшлись. Там днїв два чи й три перейшло, — приїздить ґенерал. Зібрались на смотр. Ті другі перехилили вже по чарцї та й думка така, що ось ще могорич буде, а нам — дуля.
Воно, конче, москалям не дїло, служити треба однаково, та тільки з серця чоловік не буде проворним, а де вже тим веселощам взятись, коли такій чорт — командир перед очима крутить ся. От і вийшло погано: гірш за всїх наш ескадрон смотр відбув.
Нагоріло либонь командирови, — другого дня тільки вискочив перед ескадрон, зараз у крик:
— Я вам покажу! я вам дам! Вам не служби, вам могоричів треба!.. Ви без могоричів, такі та сякі, й дїла не знаєте... Мало вас бито!
[Тю, навіжений! Не бачили-б то твого могорича поганого!]
А він одно репетує, коня на всї боки сїпає та крутить, то до одного підскочвть то до другого, та немов трохи у вічи не вскочить, та все лаєть ся, все лаєть ся. Слухали ми, слухали, — тількі, як на лихо, чи йому причуло ся, чи й справдї, з-заду хтось зашопотїв. Він ще дужче розійшов ся: вскочив у середину та, кого попало, у зуби!... одного, другого, третього... ледви втомив ся. Так без муштри, а хто — то й без зубів, і розійшлись. Нїчого, йдемо, кожного зло бере. А тут по дорозї раз-у-раз стрічаємо чужі ескадрони, — теж були на муштрі, але йдуть весело, передні піснї затинають. Кожний, збувши ся найстаршого начальства, почуває себе весело та жваво... А ми-ж то, ми!... що-ж нам дїєть ся? Ми нїчого, йдемо собі, як води у рот набравши, — не дуже, мовляв, і весело буде після такої ласки.
Увійшли в казарми. і вчора, і сьогодня, та вже, хвалити Бога, скілько год мешкали ми тут, — не дуже чисті та вбрані горницї, а здавалось: нїчого, инодї зазнали у них і веселих годин. Але сьогодня кожний увійшов у казарму не з легким духом, кожного давила її неохайність, кожного дратувала неминуча потреба сидїти тут, почувати поруч себе когось чужого, може й найкрасчого товариша, — але що до того?... Самому, самому перебути своє лихо, хоч на хвилину вільно виляти накипілу ганьбу, тілько вітрам та чистому небу показати своє розірване зневагою серце. Навіть сама думка про то, що ми мов та отара загнані у казарми... Як?! — у ті самі казарми, котрі кожною плямою своїх стїн, кожною цеглою покладеною у их товсті мури нагадують про нашу неволю, — котрі й збудовані либонь длятого, аби розгонити нас сюди з усього світу та відорвати від родини, від коханої дївчини, від власної працї, відібрати останню волю — не знати для чого, для якоїсь не нам знаємої мети кинути на посміх якомусь ледащови!... Хто він, де взявсь, з якої речи, з якого права він коверзує нами?!..
Такі невеселі думки насїли наші голови. Kpyг бідного серця неначе обмоталась чорна гадюка і ссе з нього кров, краплинами видавлюючи її з рани... Так нудно, так важко бідному серцеви, здаєть ся, все-б зробив, щоб визволити себе, — так, ба, робити нїчого, та й сили нема... У грудях як в порожньому, старому, покинутому льоху, дихати нїчим... Усї ховались один одного, кожне стерегло ся, щоб і не глянути на другого. Де-хто полягали на свої кровати. відвернувшись до стїни, — биля кого не було стїни, повтикались у засмальцьовані подушки, щоб і не бачити світа Божого. По хатї не чути було нїчиєї розмови, важка та смутна тиша налягла кругом, тілько подекуди чутно було заскрипить розхитане ліжко або грюкає хтось повертаючись ногою чи рукою по дошках кровати, і самий гуркіт той неначе виявлює роздратоване серце... Де-хто вештав ся по хатї, шукаючи собі притулку... Дарма праця! скрізь погано, нїде не знайдеш спокою, нїде не збудеш ся чорної нудьги. Лїг на кровать. Якійсь чорт не знайшов красчого місця, понакладав сюди шматя, нїяк і лягти через нього, — і летить до долу ним самим попереду так обережно складено збіже!... Але хто влежить отут на свому навісному ліжку?... тут душить ще гірше... І той, що мостив ся так довго, раптом схоплюєть ся і біжить, біжить, але-ж куди бігти? Чотири прокляті стїни — і все! По дорозї зачепив ся це за тільки-що скинутий кожух, та з пересердя вилаяв його... Вийшов на двір, чи підійшов до вікна, — якого ката вони там радїють з дуру? Не зацїпить же оттому бесурови, що не знать з чого й до чого співає пісень... гаразд, що горлатий! I знов зриваєть ся бідолаха, і знов почавши бігти, ступивши раз чи два, стає та мов приборкана птаха ледви тягне ноги та товчеть ся, як Марко по пеклу, не знаходячи собі притулку. О Господи! А в казармі душно та тихо, тільки й чути, що инодї хтось грюкне ногою, або-ж через яку годину довгу, мов та осїння не проспана ніч на дворі, коли вітер гуде й нагинає дерева, дерева гнуть ся до долу, скриплять та стогнуть, а тонкі, гострі як ніж, холоднїйші леду дощові краплини забившись під свиту ріжуть захолоджене тїло, — хтось вилаєть ся зло та тихо, инодї з якимсь вигуком, мов перехопленим у горлї чиєюсь міцною та дебелою рукою, або зітхне так важко та довго, що так і хотїв би задавити його, аби-б не чути тілько сего стогну.
— — — — — — — — —
А все-ж таки чимало було в ескадронї і таких, котрі здавалось не дуже зворушили ся сим дїлом, — звістно, люде не рівні: не всякого доскулиш від paзy. Дехто вилаяв ся та скинувши вкупі з лайкою вагу з серця, захожував ся биля своїх справ. Були й такі, котрим бачилось було вже й занадто байдуже. Такі збирали ся грати в карти або заводили по троху балачку, відшукуючи сoбі веселої кумпанії,— але розмова их не дуже йшла на лад. Чи той смуток, що обгорнув одних, переходив і на других, чи, як заведено розмову, веселе слово зупинялось перед чужим лихом, a зірвавши ся з язика, самому казавшому здавалось не до речи, — чи им було соромно товариства, — не знаю... тільки один по одному почали таки виходити з хати, тихенько ступаючи, неначе за яким дїлом, ховаючи перед иншими справжні думки свої, — або полягали спати, поміркувавши собі, що красче им переспати сумну годину, а тогдї вже своє нагуляти, коли, мовляв, вияснить ся. Але-ж так им і не довелось спати, бо стало ся таке, чого нїхто не сподївав ся, не впадало нїкому й на думку.
Був у нас один ще зовсїм молоденькій москалик, з новобранцїв. Чи його вже так зачепило, чи він такій кволий собі з-роду, — тільки лежав він, лежав у себе на ліжку, уткнувшись у подушку, а то нараз як стукне кулаком та в плач!... та й не те, щоб плакати, а так мов стогне, і плаче й смієть ся, якось несамовито регочеть ся, неначе божевільний, а руками шарпає на собі сорочку та в груди товчеть ся... Всї зараз кинулись до нього, обступили, хто побіг по воду, прискають його, напувають. Старий унтер*) сїв биля нього, заспокоює, — так де вже там!... нїчого не вдїєш... бьєть ся як той голуб у клїтцї.
Отак клопочемось — аж тут лихо! Де взявсь — нїхто й не бачив, увійшов — командир. Та сердитий, видко, і такій, що Господи! З виду ввесь зблїд, наче той снїг; тільки очи поналивались та палають червоним вогнем трохи не вискочуть...
— Що тут? — питає.
— Та от, як бачите, — одказали, — чоловік занедужав.
— Чоловік занедужав! — перекрививсь він. — Хиба не бачу я, яка в нього болїсть? Мовчи каналья! — каже до хлопця, — а то тут і вбью, як собаку!
Той і справдї замовк, тільки якось непевно. Підвівсь, губи тремтять, неначе його пропасниця бьє, чорні очи горять, як вугіль. Щось хоче сказати, не вимовить... Хитнувсь він раз, в друге, нахиливсь якось до командира в перед та й прошопотїв тихо, тихо, але так, що чути було на всю казарму:
— Ану вдар!
Командир аж відскочив. І стало тихо, тихо як в домовинї, як тихо буває в церкві, коли мати ховає сина: попи проспівали останню молитву, мати впала перед труною спорядити коханого сина в далеку дорогу, вона заливалась сльозами, вона ридала над своєю надїєю і не стало сили, не стало голосу анї слїз, щось здавило горло, вона лежить перед труною, мов убита. Анї телень! — здаєть ся люде зупинились дихати, тільки й чути, як гудуть мухи під стелею. Тиха, тиха пронеслась година, довга як рік.
Лице командира все спалахнуло горячим вогнем, але зараз і погасло... він ще дужче пополотнїв і тільки десь глибоко в очах ледви жевріли дві сердиті искри.
— Згниєш у острозї!.. Взяти його на гавпвахту!.. А ти, стара собако, — обізвавсь він до унтера, — знати-меш, як... Та й вийшов.
Як підкошений схилив ся сердешний хлопець на своє ліжко, зомлїли руки, поспадали йому на колїна, голова осунулась на груди і ввесь вид покрив ся темно зеленим колїром... "Пропаде, пропаде бідний хлопець нї за цапову душу!" — стукнуло в кожному серци. Мовчки стояли ми, посхилявши голови, придавлені важкою тугою, жалїючи молодого віку, неначе перед карною шибеницею, де хижій кат ось тільки вкоротив комусь молодого віку... Усїм жаль за бідного хлопця, тільки він сам здаєть ся не жалїв себе, у нього в серци не було вже місця для жалю, все воно залило ся зневагою, гнївом та помстою. Він високо піднявь голову, витяг ся у весь свій високій зріст, здавало ся кожна жила, кожний мускул його стрункого тїла натяг ся та одубів, тілько ледви-ледви тремтячи під вагою величнього, незвичайного людинї почутя, яке доводилось йому нести.
*) Унтер = yнтep-офіцир.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 19.03.1891]
(Дальше.)
Ще гнївливійшій, ще сердитїйшій стояв поруч нього старий, сивий як голуб, унтер.
Довгі, важкі годи протяг старий під солдатскою шинелею; серед казармених стїн увесь посивів, молоді годи прогаяв; вірою та правдою тягне третій десяток, на царскій службі дві війни відбув, приняв і ворожі кулї і хрест на шию; багато бачив, багато стерпів, тим нїхто красче його не знав війскових порядків. Завше спокійний, завше рівний, він нїколи не виступав анї тілько за межу найстрогійшої дисципліни і добре тямив, які кайдани накладала на нього служба, але він склав свій погляд на неї, і кермуючись ним, нїколи не поступив ся анї ступнем з тих окрайків волї, які лишила йому служба, бо найкрасче відбуваючи свої обовязки, він пильно боронив свої права. Старого знали всї, сам ґенерал любенько витав ся з ним, коли трапляло ся им стрінути ся; менші офіцири мимоволї поважали його і нїколи не впадало им на думку чим зневажити старого, навіть соромились скривдити перед його очима кого иншого. Усяка кривда спиняла ся перед Сим велитнем і неправедний вчинок не знаходив кінця, а його дїяч почував себе дуже нїяково, читаючи живий докір у мовчазному поглядї старого служаки. Так звичайно люде, котрими керує не яке-небудь почутє, а ясно складений погляд, мимоволї примушують поважати себе і схиляють перед собою ниць усяку середню людину...
Грізно стояв старий, блискавками летїли з його очей искри. Ось-ось, здавалось, закипить, забьє і полєть ся гаряче слово з його уст. Мов слушного часу сподївали ся ми того слушного слова; десь далеко відлетїв спокій з серця, тільки слово, немудре, яке-небудь слово, одно — і натягнені струни порвуть ся, як повінь через розірвану греблю весною зареве, закипить і польєть ся розрух ураженої волї і кожний пійде, не пійде — полине за тим єдиним словом на край безоднї, на вічний загин, боронити останнюю волю. Але слово те не зривало ся з уст старого унтера, величне почутє не знайшло єще собі виразної форми; воно шарпало серце, давило груди, давило горло, блескучій огневий стовп його ще не знайшов собі дороги та, здавлений в грудях, збирав пекельнії сили, щоб і вихопитись пекельним вогнем.
Унтер не сказав того слова, не йому випало першою блискавкою роздерти чорную хмару, не йому довело ся запалити гарячі серця. Те слово, та навіть і не слово, а так якійсь кволий, неначе змордований стогін зірвав ся з уст одного бідного та простого москалика, котрому либонь з-роду і на думку не впадало, не те, щоб вести перед, а навіть неоступитись чим кому-небудь. Тихій людинї не в силу стало нести велику вагу Господньої кари. Не треба було великого розуму, щоб побачити, як знищили нашу душу, як зневажили нашу волю, відбираючи останнє гірке право людске — плакати за нею, бідкатись на своє безталаннє, і побачивши над своїми сльозами замість ласкавого слова піднятий батіг, він застогнав:
— Доки воно се буде? що його робити?!
Неначе гук церковного дзвона вдарили в наші серця сі прості слова, даючи знак настиглого часу, розчиняючи двері громадському гнїву. Як перша краплина, упавши з хмари, веде за собою цїле море дощу та бурі, так і се єдине слово тілько хвилиною попередило розбурканий стогін усего ескадрону.
Хто перекаже, хто змалює словами всї ті думки, заміри, почутя, які чергою одно по однім переходили тодї над казармою!... То була цїла хуґа, цїла зграя думок. Як снїжини у завірюху, як гайворонє на зимових своїх грищах, розмаїті ті заміри вели ся над нею — ось-ось, здаєть ся, один з них опанував усїми: вже блищать очи, горять щоки, міцно стуляють ся кулаки. Подекуди чути грізні похвалки — і знов уже десь він згинув, пірнув у безодни других думок, полишаючи місце такому-ж недовговікому свойому нащадкови. Ось одні аж тремтїли від гнїву, а их блїді, витягнені злобою лиця, світили ся власною помстою; инші під впливом лицарского почутя оступитись за товариство та за честь неслись мріями на небезпечну боротьбу; другі, забувши усякій острах і кари, весело як дїти зривались рівняти ся силами з дужою кривдою, дивлячись на сю справу як на играшку задля своєї молодої сміливости, котра так несподївано обгорнула ихню, вже від якого часу задавлену смутком душу, такими ясними веселощами.
А зараз відкись налетїв смуток. Хтось кинув слово про далеку родину, і встають згадки про маленьких дїток, зявляєть ся на очи засмучена, зомлїла постать любої жінки-красунї, мов у самих ухах плаче повний пекучої туги голос старенької ненї, як живий пильно дивить ся на тебе хмурий вид сивого батька і тихо скотилась горяча сльоза на довгі його вуси. Сі думки-мари линуть від серця до серця, від-разу пригадуючись трохи не всїм. На час задавлюють они молодецку сміливість і острах за долю сімьї, за її безталаннє, острах покинути коханих людей на холод і голод, на людску поталу, жаль покинути их, залишити щастє своє, полохає серця й будить жаль і до віку свого молодого, примушуючи покорити ся силї, стерпіти зневагу.
И тихшає в казармі. Але хоч потихшає, та не на довго. Не всїм від-разу приходять на думку такі згадки, а у самому повітрі здаєть ся нависли цїлі хмари насїня розруху, і доволї кинути кому-небудь кілька роздратованих слів, щоб знов прокинули ся турботи зневаги, а згадки про неї, уразивши серце, натхнуть нових сил та завзятости. Сумні пригадуваня, що викликали було навісний острах, тільки додадуть лютости, нагадуючи, які коштовні, неминучі страти примушено нести тобі з доброго дива. Не диво, думка така, що острах не взяв тодї гору, ті хвилини, коли він опанув душу, ті навісні, соромітні хвилини, о, які важкі були вони! Як мляво, погано, полохливо, немов з закованою волею почуваєш себе тодї! — а чесний герць, а сміливі заміри так піднимають в-гору, так весело кохатись серед завзятих мрій, таким щасливим та дужим почуваєш себе, почуваєш силу і міць свою! По-троху й найспокійнїйших перехопив спільний розрух і — як попереду де-хто ще спиняв громаду, направляючі її змовчати, — тепер уже всї одностайне понялись духом неминучого бунту. Але що-ж робити? чим виявити свої вражіня? як почати змагати ся з командиром?
Багато змагань, навіть сварки викликало се питанє. Кожний раяв своє, нїхто не хотїв слухати другого і багацько перекидали усяких думок, поки обібрала одну. Громадске почутє колихалося, як хвиля по вітру. Хтось направляв убити командира і з-першу, здавалось, усї хилили ся до такої постанови, але суворий вчинок сей недовго принаджував до себе. Незабаром збирали ся вже шукати правди у начальства, але й ся думка не більшу мала увагу. Сего вже було доволї, було й за нас і перед нас, а путя не було нїколи, то годї про се і балакати. Тільки пo-троху серед того безладя, котре панувало між нами вже доволї часу, зродилась та замріяна думка, котрій мало ся згодомь справдитись. Нарадили: другого дня, виходя чи на вченє, убратись усїм як найкрасче; що б не казав командир, якої б не вигадував муштри, слухати його більше, нїж попереду слухали; — але одно: всї повинні один перед одним запевнити клятьбою, що нї з-разу, нї згодом, скільки разів не здоровкав ся б командир з ескадроном, нїхто не привитає його. Як же буде вибором викликати по одному з строю, нехай ті сам-на-сам віддають йому всю належну шанобу, а повернеть ся до громади, чим би він не страхав, нехай мовчать, як і перше.
Така стала тодї поміж нами постанова, так нарадили ми і тодї ж таки, ще не розходившись, побожились один одному хоч до смерти на сему стояти, а хто здумає зрадити, нехай памятає, що мабуть йому вже не прийдеть ся довго собою поганити світа. Тепер же поки-що до дѣла, нїхто нехай не важить ся похвалитись про се анї найкрасчому товаришеви.
З-разу потихшало у казармі, юрба розбила ся на маленькі купки, — им нї за-для чого було вже змагатись і вони перейшли на тихі розмови, навіть шопотїня, розрух почав по троху проходити, але всяке почувало себе якось неначе нервно роздратованим, якось зовсїм инче, нїж завше. Нїхто не ходив, не балакав так, як йому вказувала те його вдача, — якійсь нерівний, надірваний поспіх вбачав ся трохи не в кожному найменчому зворушеню тїла, голоси у розмові перехоплювали ся нерівними нотами, як нерівні були ті думки, котрі великою зграєю переносили ся у головах, обганяючи одна одну; сміх відбивав тугою, сумні пригадуваня перенимав регіт часом, але тільки на хвилину, такій веселий регіт.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.03.1891]
(Дальше.)
II.
Саме тодї я, старий унтер, та ще один товариш, Василь Халява, задумали пійти трошки розважитись у один шиночок, куди инодї було забігають москалї на велике свято коли випадав зайвий часок та зайві гроші. Нам коли не хотїло ся спати, не хотїло ся й сумувати в казармі; як заведено буває, люде, сподїваючись чогось надзвичайного, не знають, як перебути години, котрі неначе поснули, нїяк не дійдуть до належного строку. Все, що трапляєть ся в такій час, здаєть ся таким звичайним, давно свідомим, скучним, і завше люде серед таких обставин тільки й піклують ся, аби день до вечера.
Шинк, куди ми прямували, був не зовсїм простим шинком; кімнат було не одна, всї здорові, скрізь по них понаставлювано невеличких столиків і биля кожного де-кілька ослонцїв, стїни обклеєні шпалїрами. Правда, все те було засмальцьоване та обідране, але за-для бідної сїроми, як ми, о те вже здавало ся великою роскішью, на котру ми зважувались не по всяк час, а з-рідка від свята до свята. Тепер, не вмовляючись, ненароком ми втрапили прямо сюди, минаюче другій звиклий нам шинк, зовсїм простий, як і в нас на селї однією тільки хатою, з лавками попід стїнами і з барильцем горілки на столику. Справдї, на завтра в нас збирало ся свято — не свято, а щось мабуть ще більше. Тут або пан або пропав, та й більше либонь того, що пропав...
Ми йшли мовчки. Унтер відрізнив ся та йшов трошки з-переду схиливши голову, неначе щось роздивлював ся на пішоходї. Я те-ж десь далеко мріяв думками, а Халява все тулив ся до мене близче, немов бояв ся відбитись від ватаги. Молодому хлопцеви очевидячки хотїло ся балакати, та не йшли слова на думку; про те він не втерпів і хоч з-разу видко було, що сказав, аби-б тільки не йти мовчки, спитав у мене проте, про віщо й сам давно вже забув.
— А що, чи пошила тобі Маруся сорочку, ту, що обіцяла?
— Та що тобі? Знайшов коли згадувати!
— Та то я так...
Знов пійшли мовчки, але Василеви не мовчало ся, — йому було якось нїяково, хотїло ся розважити себе розмовою, на його почали находити сумні думки, становилось моторошно, він починав лякати ся завтрішнього, та все горнув ся до мене, наче мав надїю набрати ся від мене сміливости. Але його острах, хоч він і не казав нїчого, як пошесть липнув до мене. Я ще не полохавсь, але мене наче що турбувало, ворушило, я починав почувати, що биля його і я можу злякатись. Се мене уратувало, я починав сердитись та наддавав ходи, аби відрізнитись від Василя. Ходив я дуже швидко і конче-б попередив Василя, але той не хотїв зоставати ся на самотї і підтюпцем поспішав на здогін. Я сердивсь ще дужче, забуваючи нашу умову йти вкупі.
— Куди ти так поспішаєш? — спитав Василь.
— А що?
— Та я не збіжу.
Я промовчав, сердите слово не зірвало ся з язика.
— Слухай, Тарасе, — обізвав ся він знову, — чи ти не знаєш, що нам за се буде?
Я придивив ся на нього, він блукав десь очима, відвертаючи голову на бік.
— А ти не бійсь, — відповів я насмішкувато, — більше копи лиха не буде...
Він неначе куди захапавсь, забалакав швидко та дрібно, палко зрікаючись такого поговору.
— А хиба я боюсь? хто тобі наказав? Я тільки так питаю ся... Таже треба знати, треба-ж знати, що може бути, а те вже неминуче... Чого-ж бояти ся?... Гірше не буде... Терпіли, терпіли та вже й годї... може таки і його скинемо.
— Ну, се ще не певно... хто його знає, чи скинемо?
— Хоч і не скинемо, хоч сорому збудемось, за себе постоїмо...
Але я вже не слухав, я слїдував за своїми думками, котрі перебивала ся розмова.
Незабаром дійшли ми до шинку. З-надвіря шиноцкій дух трохи вдарив у голову і світом заслїпило очи. Ми пійшли поміж столиками, шукаючи просторійшого місця і посїдали у крайній невеличкій кімнатї, де не було нїкого з чужих. Василь по дорозї стрів ся з якимсь знаємцем своїм; він зачепив його рукою та, вибачаючись, пізнав і спинивсь на часок биля нього. Ми з унтером пійшли далї. Василь не довго барив ся; поки нам унесли закуску, він вже був тут. Від-разу не можна було й пізнати його: він знов став аж надто жвавий, весело реготав ся і на-хилки витяг три чарки.
— От хороша людина! люблю! Ви бачили? Там такій, що розумний! що завзятий! — вихваляв він свого знаємця.
— А менї не вподобав ся, — обізвавсь унтер, — якась пика незграбна і одягнений не по людски, як одягають ся небезпечні люде...
— Оттак! А я хотїв був його до вас привести...
— Нї, не треба, на що він нам? Ми тут свої, від чужих сюди й забили ся...
— Ну, як хочете, — і покрутившись трохи, вихиливши ще чарку, Василь знов подав ся геть.
Ми сидїли та пили то мовчки то балакаючи з-тиха. Василь кілька разів прибігав, але йому не сидїлось... покрутить ся, покрутить ся та й побіжить. Він швидко зовсїм спянїв. Незабаром ми побачили крізь двері, як він з тим чоловіком зовсїм уже по приятельски обнявшись виходив кудись з хати.
— Чи не лихо-ж з таким пяницею, — сказав нахиляючись до мене унтер, — ще щоб не пробрехавсь!
— Треба покликати, нехай тут сидить... Василю! — гукнув я.
Але Василь не чув. Я кинув ся завертати його, та их не було вже в хатї, ввійшли на чорні двері. Довелось бігти туди. З світу наткнувсь я у темряві на перекинуту до гори ногами помийницю, трохи не впав, і з-разу утрапив у якусь вонючу калюжу, котра стояла поуз самі сїнешні двері. Відкілясь з низу несло аж душило гарячим духом не дуже гарних страв. Я заткнув носа та мерщій вийшов на двір. Тут биля самих дверей набачив я Василя та єго знаємця. Вони палили цигарки й очевидячки замовкли тільки, зачувши ходу, нетерпляче чекаючи, поки зостануть ся самі, та пильно але якось з-коса, мов крадькома, позираючи на двері.
На дворі було темно й, не гаразд добачаючи, я спитав:
— Василю, се ти?
— Я! А що тобі? — відказав той якось нетвердо.
— Ану ходїм! Унтер кличе...
— Иди! я зараз...
— Нї, він звелїв тягти тебе на годину!
Василь здаєть ся почував себе зі мною якось нїяково і не насміливсь суперечити. "Я зараз, зараз до вас..." обізвавсь він до свого приятеля і зігнувшись, неначе захоплений з шкоди, поплентавсь за мною. Єго приятель, почекавши хвилину, кинув цигарку та теж почвалав за нами, але держав ся позаду, трохи осторонь.
Накинувши ходи, я напавсь на Василя, випитуючи, про ві-що вони балакали.
— Признавай ся! чи ти вже розказав тому?
— Та нї, я тільки так...
— Що тільки так?
— Я тільки про те, як нас командир зневажив.
— Ет! треба було дуже ? Ну та ще що?
— А що-ж ще? — перепитав він, вразившись.
— Я кажу про завтрішне, нїчого не балакали?
— Ні, я нїчого, то він тільки...
— Ну?
— Казав, що такої зневаги не можна стерпіти, раяв чим-небудь виявити себе, оступитись за свої права.
— Якій меткій! Чи твій приятель часом не з шпігів?
— Ти ще що вигадаєш! — аж розсердивсь Василь, — хиба-ж я дурний? а з шпігами я не знаюсь...
— Чому-б пак і не так? Та кого-б же им і дурити, як би таких, як ти, не стерегли... Та тривай, признавай ся красче: що ще казав? бо щось та треба робити...
— Та тільки щоб не мовчати, я збрехав єму, нїби-б то була думка, та не згодились...
— От ледащо! доказуй вже!
— Більш уже нїчого не казав...
— Не брешеш?
— Нї, справдї.
— Гляди менї! гірше буде!
— Їй же ти Богу!
— Ну то ходїм!
Не стямились, як за розмовою стали. Тепер я повів Василя до старого. Сей, як почув, дуже розсердив ся!
— Правду — каже — люде кажуть, що красче з розумним загубити, нїж з дурним знайти. Хто нашкодив, а ти роби, що хоч!.. Як на твою думку, Тарасе: чи не закликати б його приятеля, — гримнув він на Василя, — роздивимось, що воно за цяця... та коли що, то чи не напоїти його так, щоб і до обід не проспав ся?
Василь сидїв нї в сих нї в тих, але почувши останні слова, зараз схопивсь:
— Коли хочете, я зараз покличу!
— Сиди вже та не рипай ся!
Той так і присїв, схиливши пяненьку вже голову на стіл.
— Не хочете, то й не треба... Я знав, що робив... Знайшлись хто навчати!
Радячи ся з старим, ми побачили, що Василїв приятель все похожає назирцем коло дверей, та ще тихше... Але-ж не встигли гаразд розміркувати, яким би побитом закликати до себе того чоловічка, несподївано він і сам завернув прямо до нашого стола. Підходив він, ступаючи широко та дуже вже швидкою й нерівною ходою, мов, з разу наважившись, бояв ся, щоб сміливість не покинула його так несподївано, як і прийшла. Ледве наблизившись, почав уже він з якимсь поспіхом свою казань, але з початку страшно плутавсь, не знаходячи слів.
— Дозвольте, господа, посидїти з вами!
— Сїдайте, просимо покірно!
Тепер ми роздивились на нього гаразд. Він був меженного зросту і вже не так молодий. Низькій, рівний лоб, гострий, довгій ніс нагадували якусь птицю нехитрої вдачи. Блїдий з обличя, з очима неспокійно блескучими, з довгими, білявими кучерями, з першого погляду він не прихиляв до себе. Неохайне вбраний сидїв він у хатї в дуже широченому шлицї, колись чорному, тепер уже зовсїм рудому.
— Я, господа, до вас... Тут, як я чув від Василя, — він менї приятель, Baсиль, — у вас вийшла одна штука... Він казав менї, як зневажив вас командир, а про те буцїм то ви хочете змовчати.
— А то-ж — обізвавсь унтер, гостро придивляючись йому в вічи, — що ж по вашому треба-б робити?
— От ви кажете: що?... Hї, ви самі не думаєте так, ви тілько навмисне менї кажете се.... Може я здаю ся вам-яким небудь зрадником, нишпоркою, так борони мене Боже!... Нїколи, ніколи не пійшов би я на таке дїло... Ви спитайте Василя, спитайте инших, мене знають... Я тут служу у судї писарем... колись у ґімназії вчивсь, не дійшов курсу, сам за правду пострадав... звуть Иваном Хведоровичем... А що робити? хиба-ж можна таке стерпіти? Та й доки його терпіти?!... Прийшов час виявити всїм, що ми хочемо волї, що за волю ми все віддамо ! Без сього они не схаменуть ся, та й нї за-для чого им буде схаменутись, бо они не поважають, не шанують нас, і сами ми винні! Подивіть ся, як по инших краях люде весело, жваво йшли, своє житє за волю несли! А в нас ще й доси сплять... Сором спати!
— Слухайте, добродїю, випиймо красче кухоль пива, прошу покірно! — обізвав до нього несподївано унтер, наливаючи у кухлї всїм. — Може й справдї ви щира людина, та де вже нам теє второпати, що ви кажете! В нас так: звелить начальство — повинні слухати. В нас дисципліна — чули ви про неї? А то, що по чужих краях робить ся, коли там і справдї так, те нам не личить, нам і дома аж надто добре, а хоч що, як на приклад сьогодня, і трапить ся, перетерпіти треба.. Самі здорові знаєте: на віку, як на довгій ниві. А от чарку, другу, з гарною людиною вихилити, се по нашому... Прошу покірно! — і унтер підсунув близче до Ивана Хведоровича його кухоль.
Той аж схиляв ся з такої відповіди, але взяв свій кухоль і з великою жадобою випив його. Ту-ж припрохуючи унтер налив йому знову:
— Знаєте, добродїю, жити треба от-що! а те все минеть ся, сама правда зостанеть ся. Милости прошу, випємо з вами! — і стукнувши кухлями всї вихилили.
— Тепер би горілочки, — промовив старий, — давно не гуляв, треба-б на старість за-для нової знаємости і погуляти! Чув, малий! — гуквув він на лакейчука, — а принеси нам лише пляшку горілки.
Ивана Хведоровича вже розібрало, знать було і на очах й на мові. Він спянів якось від-разу і хоч пив ще й попереду чимало, але тепер, увесь зворушений розмовою, він неначе втратив силу бороти ся з оманою горілки.
— Так, так, — бубонив він, — ви гарні люде, але ще не дійшли... ще не прийшов час... Ви ще не тямите, що то за воля, чим за-для неї поступити ся треба...
— Так, так, — відповів йому весело унтер, — ми справдї ще не тямим, ще не дійшли... Але скажіть мені, будь ласка, Иване Хведоровичу, як вам здаєть ся: що б воно було, як би ми?...
— І те справдї, — промовив Иван Хведорович, мов аж тепер ся думка вдарила йому у голову, — і те справдї, що з того? Нїчого! Побють, повяжуть, позасилають... Нї, не прийшов ще час... Але треба весело йти на смерть за волю, жваво, як по чужих краях...
Тимчасом ми вже черкали та черкали. Живо випили горілку та ще пива.
— Ну, тепер годї, — промовив унтер, — спасибі за кумпанію, Иване Хведоровичу! Нам треба йти, і так уже строк прогаяли, доведеть ся крадькома у казарму входити. Гей, хлопцї! Гайда! Щасливо, Иване Хведоровичу!
А Иван Хведорович вже лежав, схилившись головою на стіл, й нїяк не зміг підвести її. Ми потрусили йому руку, він щось пробубонїв, підвів було троха голову й очи, та й знов схиливсь.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.03.1891]
(Дальше.)
— Оттак красче, — сказав унтер, виходячи з шинку, — нехай собі спить на здоровє! Хоч він і справдї, здаєть ся, не нишпорка, та дуже щось балакучій, до пари нашому Василеви, а таким инодї спати дуже личить. Та й дурний же нївроку йому! Десь, Бог його святий зна', взявсь, та щоб йому всякій всю свою душу й думки розвертав!.. А так немов-би й нїчого людина, щирий, здаєть ся, хлопець, тільки мабуть розумом своїм дуже пишаєть ся, — таке, що хоч зараз і вчити нас, дурнїв... Бач: по других краях весело за волю йдуть... Не знаю, як там, а і в нас колись може й більше було сього... були такі, що вмирали, і весело вмирали, та не така в них влада була, не така снага, не серед таких обставин... Диво, що ми пійдем завтра не дуже весело, — коли знаємо, що з усїх наших замірів, з усього лиха, яке доведеть ся нам винести, не вийде нїкому анї на крихту красче... Справдї, одиницями йти на міліони — чисті дурощі... мимоволї, брате голубе, мимоволї сум візьме. Ти чув, Тарасе, як бучно почав, як тихо скінчив: "справдї, — каже, — що з сего буде?" Каже: "треба показати им!" Кому, що показати? Нї, він таки дурень, Тарасе! А, може й нї, може й справдї покажемо, — та зовсїм не в тім річ, для мене не в тім головна річ. Я хочу собі показати, перед собою виявити, що не задавили ще душі моєї, що ще маю і я які-небудь права, що і я ще не дам знущатись из себе, і хоч до смерти боронити-му себе, та не доживу я такого сорому, щоб за шматок хлїба, за злиденне житє, проміняв свою волю і свою честь...
III.
Другого дня, прокинувшись в ранці, з-початку я зовсїм і забув ся, де я і що зі мною. Декотрі з товаришів уже прокинулись і неначе кудись виряжали ся, але убирались мовчки, як до якої небудь значної справи. Я пролежав яку годину якось нестямно позираючи навкруги. Щось мов не так як що дня, — чи що було, чи буде? А пригадав, аж в голову вдарила згадка, і я з-разу скочив та почав одягатись.
Ранок випав соняшний, веселий, сонце так і грало в блакитному повітрі і, кидаючи цїлі снопи золотого проміня, все заливало своїм веселим сяєвом. Застигле повітрє ледви-ледви колихалось дрібними хвилями, як жар на гарячому вугілю, як море тихої доби, коли легесенькій вітрець тільки з-рідка змахне та зворушить його своїм легким крилом. Веселий гомін Божого ранку вкупі з мягкими єго пахощами так і лились у душну казарму крізь розчинені вікна, так і линули до серця, обгортаючи його ясними веселощами, піднимаючи його кудись високо, високо від усего гидкого на земли. Серед такої Божої роскоши, серед сієї величности твору Єго навіть сама згадка про нашого командира здавалась уразою Єго краси, як паскудна пляма на чистїйшій истотї.
Чи то сила ясного ранку, чи спочинок сону такій мали вплив на мене, — не знаю; тільки тепер почував я себе зовсїм жваво та сміливо, не було й слїду вчорашньої змордованости. Такі, здавалось, і всї, — знать і на виду, знать і на ходї.
Швидко прибравшись, вийшов ескадрон на майдан, куди звелено було унтерам щодня згонити москалїв на муштру та чекати там командира. Майдан той був уже за городом, трохи від нього відійшовши. Рівний та зелений, оточувавсь він з двох боків лїсом, а третим краєм кручею скотив ся у прозору річку, котра гадюкою поплелась поміж зеленим роздолом уквітчаним розмаїтими купами дерева, лози та очерету.
Не довго довело ся нам чекати тут командира. Ледви ми встигли зібрати ся та знов перепитати й запевнитись один у одному, коли, бачимо, їде вже й він.
— Глядїть же, братця! — перебіг шопіт по ескадрону.
— А вже-ж! — перекотив ся луною у відповідь.
Всї мерщій поставали по своїх місцях, стали строєм. Я й забув сказати, що ми на той час повдягались в нове парадне убранє, а в кого були, поначіплювали хрести та медалї.
Командир наближав ся тихо. Він навмисне розпалював коня, а баскій кінь так і звивавсь усією своєю вродливою статью, весело граючи та манівцями наближаючись до нас... Командир поглядав на ескадрон, не добачаючи мабуть нїчого надзвичайного. Він визирав доволї веселим і певно другим разом ми були-б радїсїнькі побачити його таким, але тепер нам було байдуже до сего, тільки й хотїлось, аби він скорійше підїхав. Але-ж, — як часто бував за часи, коли пильно ждеш чого, — я й не спостеріг, коли той справдї підїхав, тим почувши над вухом:
— Здорові, ребята! — я аж затрусивсь.
— Здорові, ребята! — гукнув командир знов у-друге і, вже видко було, з серцем.
Нїякої відповіди.
— А! — прогарчав уже командир, — а! знаю я, хто тут биля вас походив! Та не буде по вашому, не буде! Здорово! кажу вам, ледарі, волоцюги, бунтарі, такі-сякі, а то постріляю оттут поганцїв до одного!...
Анї телень.
— А! — просичав він знов, сїпаючи коня так, що бідна скотина знялась на диби. — На лїво кругом марш!
Ледви він вимовив, увесь ескадрон повернувсь і справив команду найкрасче.
— Вільно! Шагом марш!
Вийшло незгірше.
Ще та ще, багацько пересадав він всякої муштри, втомив і людей і коней, та й сам підбивсь, поки ми почули команду:
— Стій, рівняйсь!
Ту-ж мить всї стояли, як приковані.
— Здорові, ребята!
Анї пари з уст.
— З першого зводу правий виход! Здравствуй!
— Здравія желаю вашему високоблагородію! — гукнув аж надто вже гучно, мов викрикнув, молоденькій москалик.
— На лїво кругом марш! Стій! З третього зводу лївий виходь! Здравствуй!
— Здравія желаю вашему високоблагородію! — знов ляснуло всїм в уха, якось недоладно вигукнене слово.
Перебрав так чимало.
— Здорові, ребята! — знов гукнув він.
Не чути нїчого. Хоч-би де-небудь хто, а то усї мовчать.
Командир, бачилось, зовсїм не сподївав ся сього. Він з-разу пополотнїв, — знать було, що він страшно злякав ся, дужче злякав ся, нїж розсердив ся, але-ж він розсердив ся страшно, розсердив ся без міри, без краю.
— З першого зводу правий виход! Та здорово! так тебе, так, здорово! — кинув ся він йому на зустріч.
— Здравія желаю вашему високоблагородію! — ледви вимовляв стогнучи бідний москалик, приймаючи удари, що так і сипалась йому в лице, вмиваючи його кровью.
З бійки командир розлютував ся ще дужче, посатанїлий кидав ся він від одного до другого з кулаками та лайкою.
— Здорові, ребята! Здорові, ребята! — гукав він як несамовитий, але тепер годї вже було сподїватись, щоби ми одумали ся.
Забачавши кров, ми й самі розлютувались... Ще хвилина — і, здаєть ся, нїхто-б і не счув ся, як забувши всяку умову ми-б кинулись та на шматки рознесли свого командира без галасу і без крику, хоч хижо, та тихо... Та Господь милосердний саме в пору спинив командирску руку. Він не схотїв лишити нам вічню згадку про чужу кров — нами пролиту...
Нї, не перекажу, братця, того, що зажили тодї і я сам та, здавалось, і всї! Знов та знов перегадуючи той час, я нїяк не зберу ся з думками: вони насувають одна по одній, чіпляють ся одна за одну, кублять ся в голові, але все здаєть ся якоюсь маною, нїщо не пригадуєть ся виразно, як би треба. Памятаю, так було і насправжки, ще й тодї ми не бачили і не тямили гаразд, що дїяло ся перед очима. Але мабуть було тодї у нас щось, що мало вагу спинити лютість нашого командира. Чи то втомило його те, що не здолав він видавити з нас анї якого стогону, анїчого, що хоч-би трохи нагадувало, буцїм ми заслабли у боротьбі з ним. Справдї, обізвись ми тодї хоч найбільшим бунтом, киньмось до нього з голими шаблюками, — він, здаєть ся, був би раднїйшій, нїж бачити перед собою таку холодну, величну нерухомість цїлого ескадрону, де певно були й найслабшого духа люде, — бачити її мов на перекір усїм змаганям своїм, саме тодї, коли сам він зворушив ся вже до останнього краю, коли знищивсь до того, що покликав на герць из собою — кого?... якихсь москалїв!...
Нї! Здаєть ся менї, пане командире, ви, хоч і пізно, а розчовпали тодї, що по дурному вважали нас ввесь свій вік за якесь бидло, — второпали, що може й вам не пошпетило би повчити ся в сього бидла чести й лицарства!...
Е, братця! Багацько де-чому навчавсь я за той один час. Зазнав і того дива: що може стати ся з чоловіком, — як може перекраяти, перевернути його за одну хвилину... і що навчає, як навчає, — Бог святий знає. Ввесь вік пережив чоловік, вважаючи себе за розумну людину, — ввесь вік думав і робив, як знав, і нїколи не впадало йому на думку, що він не гаразд чинить, не гаразд думає, — здавалось, не мав і глузду до того, щоб розгледїти праведну стежку. А прийде час, і — за приводом якої пригоди — несподївані думки посядуть безжурну голову, сполошать заколихане серце, і хоч не перероблять вони того чоловіка, не покрасчає може він з тих думок, може ненавидїти-ме і гнати-ме их геть від себе, — та скують вони йому руки, сцїплять губи, виймуть волю з чоловіка та дадуть спромогу правдї побити силу...
Так і тут. За хвилину ще командир перед усїм ескадроном без сорому й остраху катував одного з нас, ще лунав над головою виляск рукою по лици, ще, дратуючи, озивалась зневажлива лайка... А се нараз не чути та й не чути, — мов прибитий замовк командир. Ми й не стямились гаразд, ми ще ждали — він кинеть ся знов скаженїти, і, коли хочете, вже й бажали сього... Але по-троху і нас почало розхолоджувати...
Дивимось: стоїть тільки що битий москаль перед фрунтом — командир не звелїв йому, мабуть забувсь, ити у стрій, — а командир вже не коло нього... Він відїхав уже на-бік і став, схилив голову, думає щось, а притомлений кінь теж похнюпивсь увесь, журливо схиливши голову, неначе і його опанували та прибили важкі думки...
Сонце весело смієть ся на небі, смієть ся по зеленому килиму майдану, серед квітчастих стїн гаю, смієть ся у сивих кублах туману, що постлав ся геть геть по степу за рікою, а жайворонок, мов зачувши святу тишу, дзвенить високо, над самими головами, своєю срібною піснею. Боже правий! Серед сього раю таке пекло так близько...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.03.1891]
(Конець.)
Так минуло кілька годин.
З перегодом знов чуємо команду:
— Унтер второго зводу виходь!
— Ми так і нашорошились. Тихо, повагом виїхав наперед старий унтер і спинившись перед командиром, віддав йому честь. Білий Георгієвскій хрест блищав у нього на грудях, а сам він так і впяв ся, неначе пронизував очима командира.
— Чув старий! що се тут робить ся?
— Не можу знати, ваше високо благородіє.
— Брешеш! — так і скипів командир, ввесь тремтячи з великого гнїву, — брешеш! — аж стогнав він сцїпивши зуби, — ти красче других знаєш усе, бо сам ти тут поводатар!... Та не минеть ся тобі! Памятай, тебе першого на судї згадаю... та й тут, та й тут! — і він кинувсь був бити унтера.
— Погляньте попереду, ваше високоблагородіє, на хрест! — спокійно та суворо спинив його унтер, показуючи собі на груди. — Ви не маєте права битись, а на судї — то инше дїло, там уже красче й побалакаємо.
Думка така: не минеть ся нам, то буде й вам, — на всїх кари у царя стане.
Спокійний голос унтера мов чарами придушив командира, як замовлений з-разу посадив він коня, годї вже й битись... Знов якась думка осяяла йому голову. Він аж махнув рукою та з-легка зворухнувши гнуздечкою, відїхав кілька кроків, не дивлячись нї на кого. Він ще дужче зблїд, глибоко позападали очи, виявляючи вид притомлений та змордований марне страченою боротьбою та непевностью. Підійшовши кілька кроків, він з несили підвів очи на унтера, що зістав ся нерухомо стояти на місци, і знов утопив их кудись у безкрає повітрє.
— Ну, — спитав він з-тиха, нїяково осміхаючись, — хоч скажи менї, старий, з чого й до чого воно се стало ся?
— Пригадайте, ваше високоблагородіє, то й самі здорові знати-мете, — відповів сей йому. — У чиїй кишени брящать наші крівні гроші? Пригадайте ваші повсїчасні бійки та лайки, а найгірш усього ті зневаги, те презирство, з котрими ви завсе поглядали та поводились з нами. Додайте сюди ще ввесь учорашній випадок, то не вже-ж і самі не второпаєте, з чого й до чого так стало ся? Може хоч тепер ви впевнили ся, що перед вами й під вашою командою терпіли важку муку такі-ж як і ви, пане, люде, а не якесь бидло, за яке ви доси вважали нас. Така думка — се хула, пане! Ось схаменїть ся ваше високоблагородіє! Ми забудемо свої гріхи, а ви киньте ваші гріхи та покайтесь, спокутуйте их отут перед усїм ескадроном, то й жити-мем тихо, мирно та любо... бо справдї, ваше високоблагородіє, нам жаль і себе, жаль і вас...
Старий унтер аж повеселїйшав, кінчаючи сі останні слова свої. Йому і не в тямки було хоч-би глянути на командира, як приймав він таку його мову. Чуле, чисте серце його й не гадало, як привитає щирі його слова пан командир.
— Ха, ха, ха! — зареготавсь командир, — бач, дурний думає справдї, я послухав його лукавої казанї. Хто вивчив тебе, стара собако, навчати своє начальство. Гаразд, що знаю тепер першого бунтаря!.. Так що ж, хлопцї? Здорово, чи нї? — ревнув він на ескадрон.
Хоч-би якій дурний кінь заїрзав йому на відповідь, а тож анї згуку.
— Ну, то щасливі!... до часу... до суду!... Побачимо, що ви під кулями забалакаєте... чи не помякшаєте!... Так не хочете здоровкатись?
Знов нї телень.
— І не треба, ироди! — і вдаривши з усієї сили коня, командир побіг у-скач геть від нас у город.
— Чи не зняти б його тепер з сїдла кулею? — нахилившись до сусїда, спитав один москаль.
— Нї, не влучиш далеко, — відповів той, — та пострівай, се не втїче... буде час, віддячимо...
Ще з годину постояли ми нерухомо на місци. Кожного вже надто стурбували думки з-разу і про те, що було, і про те, що ще мало бути. По-троху про те подекуди почулась розмова.
— Погано, брате!
— Що й казати, справа кепска!
— Хоч би він де вязи скрутив по дорозї!
— Бач, чого замануло ся! Се й дурневи так не щастить...
— Як те знати, чого не знаємо? Може...
— Не клопочись! до суду доживе!... Тебе першого ик дїдькови справить, — сміяв ся хтось з-заду.
— А все таки погано!
— Та певно, не гарно... А журити ся — не журись, нема чого!
Ой гоп старий! не журись!
Та до мене пригорнись!
Тодї будеш журити ся,
Коли будеш женити ся...
затяг він веселої.
З другого краю ескадрону, зачувши спів, вискочив з фронту другій москалик і у мить зскочивши з коня, підтанцьовував приспівуючи:
Тодї будеш журити ся,
А як будеш женити ся,
Та як будеш кулю брати,
До серденька пригортати...
Ой гоп! та помалу!
Та пошила штани з валу, —
Як пошила, так надїла,
Кажуть люде, що до дїла...
— Гей, хлопцї, не пустуйте! — гримнув на них унтер, — ходїмо красче до дому!
— Се-б то у казарми? Ну, та нехай вже по вашому буде, тільки-ж попереду, братця, треба-б до шинку завернути — командирскі могоричі випити.
— Згода! згода! Як-би то не треба? не в помиї-ж виливати командирску ласку! Заїдьмо, випьємо на останнє, та й у казарми.
І подались.
_______________
Оповідавши се, Тарас на хвилину замовк, замислений та зажурений своїми згадками.
— Скажи-ж на милость, — спитав його тодї табашник Авдрій Неминущій, що дуже пильно слухав оповіданя Тараса, — яким же ти побитом вийшов з сієї рахуби цїлїсенькій, та балакаєш тепер з нами, а не телїпаєш ся десь на шибеници, або не шукаєш під землею золота?
— Нас тодї не судили.
— Дивно щось, і не розберу.
— Справдї дивно. Дивно тобі, дивно і менї, а про те воно так, — не судили... Прийшли ми тодї у казарми вже трохи під чаркою. І не те, щоб було дуже страшно, або що, нї, навіть якісь дурні веселощі напали, — так собі жартуємо та таке-сяке базїкаємо, а все-ж таки часом сумно стане, смуток обгорне. Аж се вже над вечір облетїла казарму звістка, що командир — вмер.
— Як то вмер? — аж підскочив Андрій, — отруїли?!
— Нїяк було-б, та на се і не важились, а мабуть або сам отруївсь, або з серця та з переляку загинув. Сполошилась казарма, один до одного бігає, розпитує, і радїють та ще не ймуть віри, боять ся, може ще брешуть... А вийшло на правду, знайшли, з кого чутка пійшла. Командирскій денщик — от-що він нам оповів:
"Приїхав — каже — командир до дому страшно хмурий, — прямо, не підступай! Обідати не схотїв, просто пійшов у свою хату, та й зачинивсь. Ми вже всї мовчимо, кожне забирало ся у свій куток, ввесь дім на-вшпинячки ходить. Коли се перегодом, година чи й більше, чую: гукає на мене: Запрягай конї! А він що дня у лїс полювати їздив. Нема що робити, запріг. Сїв він, поїхали. Їду я та дивую ся, знати його халепу... Було, як везу, то коли не лад, так в спину бьє, а то-ж хоч-би раз... Я ще радїю, тілько і страшно, аби-б не здумав прогаяного нагонити... Вже у лїс уїхали, вже б і стати час, — мовчить, нїчого не каже. Думаю собі: мабуть спить... Чи будити-ж, чи нї? Треба мабуть, щоб гірше не розсердив ся... Обернувсь трошки, дивлюсь, — він і очи заплющив. Ваше високо-благородіє! — кажу — вставайте! Мовчить. Я в-друге дужче, — не чує. Торкнути-б рукою, то ще бити-ме. Хай тобі біс! — думаю. Хотїв уже далї поганяти, та придививсь — щось він непевно визирає. Моторошно менї стало... Торкнув його мов з-нехотя рукою а в нього й руки холодні... Я як галасну! — а тут ще на мій галас як підійметь ся гаспидске гайвороня! як підійме клекіт!... У лїсї темно, а я мерця везу... Такій мене острах узяв, аж волося сторч в гору стало! Скочив я скорійш на козли, та бью, жену конї, не счув ся, як і до дому прибіг..."
— Ну, — спитав знов Андрій, — що-ж з того, що він умер, а ти-ж як з-під суду випручав ся?
— А звісно, як умер, — жалїти ся нїкому було, а друге начальство само заховало, аби до старшин не дійшло...
— Щастє-ж твоє! — засміяв ся Андрій, — легенько минулося! А що б же ти робив, як би у суд потягли? Скалїчив би житя з дурницї, ще може-б і вбили... Добру-б виграв тодї справу...
Довго мовчав Тарас. Викликані розмовою в голові його розмаїті власні питаня не давали йому відповідати Андрієви з-разу. Тільки згодом почав він відказувати, з-початку повагом, мов думаючи над кожним словом, де далї, все гарячійше та палкійше, зворушений глибоким почутєм:
— Нехай пропав би, нехай би і вбили, і потягли на шибеницю чи під кулї, що-ж з того? Ех, брате Андрію! хиба жити, аби жити? хиба веселе житя за шматок хлїба тягти на плечах безмірну вагу, яку-б не здумали накласти на тебе і ще терпіти все, що б не вигадав хтось, хто зна хто? — знати і бачити, що нїкому не впаде й на думку спитати ся в тебе, чи згода-ж твоя слухати чиїхсь чужих примх?.. Чи некрасче-ж було-б не лїзти — самому у пастку, а хоч так, хоч сяк боронити себе? Може скажеш: не заборониш однаково, ще скорійше загинеш... Хай і так! А хиба не женуть нас на війну? не гинемо? Аже женуть нас туди і йдемо ми на смерть слухняні й покірні! Хиба й тут не женуть нас, куди схочуть, і в завірюху і в дощ? Хиба-ж не мремо ми серед таких обставин, як мухи? То чи не красче-ж самому, хоч уже знаючи за-для чого, глянути в очи смерти, так своєю волею, так за своє-ж дїло, за свою честь та волю турбуючись?.. Нї, брате! хоч раз за все житя треба насміти, щоб знати за себе, що не за все продаси ти себе, і не все можнп купити в тебе!..
Тарас замовк.
__________
— Чи ще довго ви тут сидїти-мете?— сказав увіходячи у хату сторож, позїхаючи та постукуючи захолодїлими ногами. — Отсе йшов у хату погрітись, думка така: чи не засну хоч трохи? — так сидить же начальство... не можно.
— А справдї, — сказав встаючи Тарас, — вже мабуть пізно... Ще добре, що завтра празник...
[Дѣло, 26.03.1891]
26.03.1891