Образки з нашої самоуправи.

Повиборча студія

I.

У нас розбуркало ся було на хвилю житє між людом, а навіть між нашою розвиненою по селах интеліґенцією, зашипіли були люде наче рій пчіл, що злетїв геть-геть високо, але зараз змучив ся та скроплений студеною водою сїв на першій-лїпшій гили якої-будь деревини. Скінчили ся вибори, a з ними, здаєсь, завмерло знов житє наше в цїлім повітї, заснуть наші люде глубоким, блаженним, супокійним сном на так довго, аж знов які вибори не розбуркають их на хвилину з того супочинку по тяженькій нинїшній праци. Але що-ж з тої працї і з того передвиборчого руху, коли він не принїс нам наглядного хісна, бо наш кандидат на посла перепав.

Я нераз чув, як по смерти якого небіщика єго рідня та знакомі, падькаючи над втратою чоловіка, згадують про всїлякі близші і дальші причини єго смерти, та говорять, що наколи-б не було помянутих причин, не було би й смерти. Чи справді так би було стало ся, сего нїхто не знає, але не тілько я, а й кождий розумний чоловік може се признати, що наколи би не було злощастних причин нашого упадку при недавних виборах, ми при них були би горою. "Пізнай себе, буде з тебе", — кажуть наші люде, а я, тримаючи ся той девізи, розкрию трошечка заслону, що закриває наші пороки, наші блуди та рани, сподіючи ся, що пізнавши их, скорше возьмемо ся до радикального лїку.

Вже давнїйше написав я був в "Дїлї", що наш сїльскій та мало-міщаньскій люд в цїлій окрестности Львова, а особливо в сторонї Щирця як морально так і матеріяльно занедбаний. Сего відкликувати я нїколи не думаю, бо послїдні вибори, котрі ще більше передо мною відкрили душу народу зі всїми єї пороками, укріпили мене в моїм переконаню ще більше. Правда, у нас єсть величезна маса шкіл, по-найбільше мурованих з цегли, а всї они на oкo такі хороші, що ми би не повстидали ся ними не тілько в нашій Галичинї, але може й у Франції; школи мають так богато екзекуцією та примусом нагнаних дїтей, мають лихо платних учителїв, а що найважнїйше, мають вельми енерґічного инспектора, котрий цїлою силою дбає о то, щоби шкільні діти уміли троха де-що цвірінькати по польски, уміли дроби звичайні та десятні, уміли исторію kraju rodzimego, обнимаючу собою кількох Bolesław-ів, Zygmunt-ів та Batory-х, — але по-за се нї чичирк! Нема року, як зїзд учителїв нашого повіту у Львові, виказав великій поступ наших шкільних дїтей, однак я, глядячи на цїлу сю річ не пессімістично, але тілько трошечка скептично, осмілю ся тому заперечити, бо наглядно се кождий достерегти може, що особливо у нас коло Щирця дорастаюче поколїнє людей, а навіть підпасачі, що ино опустили школу, о много бувають гіршими, ніж ихні батьки та матери. Єсли би хто менї не вірив, сей найлїпше може переконати ся в рапортах жандармерії з тої сторони: кілько там згадок про піятику, бійку, крадежи і т. п. Чи-ж число розличного рода переступств має бути добрим свідоцтвом интелєктуального розвитя народу та поступу шкільної працї? А прецїнь рідко в котрій сторонї нашого краю уміють так зручно виводити серед темної ночи з чужої стайнї чужі конї, корови та воли, як у нас; рідко де під час жнив злодїї так спритно увивають ся по чужих нивках за чужими снопами; рідко де так часто розбивають по ночах комори чужі, стодоли, шпихлїрі і др.; викрадають навіть пастухи кірцями з поля бульбу, а з села чужі кури, гуси та качки цїлими стадами та печуть их на поли.

З другої сторони і сум і жаль збирає кождого чоловіка, котрий тілько на хвильку приїде на торг до наших маленьких місточок та загляне до тих смердячих шинків, переповнених нашим хрещеним людом! Всї пьють горівку наче воду, пяні валяють ся по-під жидівскі лавки, а жид затирає з радости руки. Можна числити, що 30% народу, вертаючого з торгу, иде до дому добре підхмелений, — а сей порок, особливо в тій сторонї, так глибоко закоренив ся в орґанізмі нашого народу, що тутка по коршмах пьють не тілько хлопи та паробки, але заливають ся жінки, дївчата, а навіть на св. Петра бачив я в кількох селах пяних школярів! Чи-ж буде хто дивувати ся тому, єсли серед таких сумних обставин, коли у нашій сторонї рознесла ся благодатна та любенька вістка, що в день виборів будуть честувати пани хрещений люд всїм добром, — всї ласі на горівку, тютюн та мясо покинули свої ґаздівства та, не жалуючи труду, поволокли ся туди, з-відки долїтав до них запах згаданих ласощів, хотяй они нїколи не були виборцями? І чи-ж не обтяжує той чоловік своєї совісти тяженьким гріхом супротив моральности нашого люду, єсли в борбі виборчій таким оружієм воює? Такій чоловік без найменчого сумнїву не тілько що не желає щастя та лїпшої долї нашому народови, але бажає єму заглади та занапащеня, — такій нїколи не може совістно заступати єго интересів...

Шкільна наука може тілько тогди нашому селяньскому і мало-міщаньскому народови принести хосен, єсли она в своїм научнім плянї як найточнїйше увзгляднить потреби, змаганя, національні святощі, кругозір, спосіб мисленя і обставини населеня, а особливо, єсли в щоденнім житю станесь она єму конечною, бо навчить єго раціонально поводити ся в своїм занятю; однак що-найважнїйше — єсли сі власти, котрі засївають зерно науки в молоді душі, піклуватись будуть о се, щоби кинений ними посїв і в дальшім житю, навіть в старости чоловіка не заснїтив ся. Того всего в нашім повітї нема, длятого хлопець чи то дївчина, котру через 10 майже лїт силоміць тягнули до школи, вийшовши з лїт шкільних, кидає книжку в кут і не заглядає до неї вже більше через цїлїсїньке своє житє. Одні просвітні товариства, піддержані щиро дотичними властями під кермою священьства нашого, могли би повести дальше між населенєм нашого повіту шкільну науку наперед та вирвати нарід з зелїзних обійм розпусти, різних пороків та темноти. Однак у нас між нашими селянами майже нїгде нема читальнї, нема якого-такого товариства, нема нїякої асоціяції. Поки того не буде, даремні будуть наші заходи, даремна праця, бо непросвіченого кождий зловить на чарку парухи...

II.

Коли я довідав ся, що кілька наших громад внесло прошеня до нашого сойму о скасованє рад повітових, мене потиснув за душу і жаль і встид, бо я все був за тим, щоби кождий нарід мав як найбільшу волю та самоуправу, — ба, а тут мій нарід відпекує ся того і домагає ся стїсненя своїх власних прав! Однак коли я глянув глубше в житє народне, коли зачав слїдити пильно за причиною сего нещастного прояву, менї отворились очи і я побачив пропасть, до котрої довели наші нещастні суспільні відносини нашу самоуправу. Се, що ведесь нинї майже по цїлїсїнькім краю, у нас особливо витворило по селах множество людей, котрі покинувши працю, хотїли би красно убрати ся, добре зїсти, випити та ще і в кишени побренькати чужими грішми. Такі люде не тілько своє народне дїло, але навіть свого батька та матїр продали би, у них нема нїчого святого, нема совісти та серця. З-відки они взялись, зрозуміє кождий, кому хоть раз в житю лучило ся заглянути нашим зверхностям громадским в пальцї, котрих нїхто не наглядає, котрі серед темноти народу господарують, як самі хотять, громадским грошем. Чи-ж не суть отже панове, переводячі всякі вибори в нашім краю добрими знатоками душ, єсли на всяких виборцїв форитують они розличного рода бранжу громадску, зачавши від війта та писаря? Они-ж знають добре, що бранжа та замачала нераз свої грішні руки безкарно в громадске добро і тепер не зможе она кріпко станути до борби, скоро тілько зачує бренькіт монети та занюхає запаху виборчої почестнї. Тай до чого-ж доведено у нас тоту самоуправу? на якій нинї нужденний шлях станула она своєю благородною ногою? — про те нїхто з нашої єрархії суспільної навіть подумати не хоче, бо они не дбають про добро загалу, про добро народу, лише мають на оцї свої власні дїла та интереси.

Буде тому вже кілька лїт. По самісїньких Великодних святах до одного паньского двора назїздило ся чимало всякого паньства з околицї. Панї засїли в пишнім, дорогими коврами засланім сальонї на софі червоним аксамітом оббитій та на фотелях з прекрасно різьбленим поручем в округ еліпсоватого столика застеленого шовковою квітчатою скатертію. Одні перезирали фотографії в прегарнім альбомі, другі перевертали на срібнім кошичку уложені візитові листочки, треті забавляли ся плїтнями про своїх гуменних, економів, льокаїв та служниць. У другій комнатї правобіч сидїло пятьох панів при зеленім столику та забавляли ся картами; на серединї столика лежала велика купа банкнотів. Між панами визначало ся двох: одень ясно-русявий, худий, знївечений фізично і морально панок, з обголеною бородою і вусами, з невеличкими щетиноватими бокобородами; з дурноватим поглядом виглядав скорше на ґарсона якої другорядної реставрації, нїж на властителя кількох сел положених в нашім краю; єго очи через цвікер в золотій оправі ледви-ледви глядїли на своїх товаришів і що хвилї покривали ся жовтими повіками. Був то Едвард X. гербу Leliwa. Другій замітний панок, плечистий, з рубашними рухами, з низеньким вузким чолом, з видутими вилицями, з кирпатим носиком, з маленькими глубоко в підлобьє осадженими очима, з обстриженою при самій ріпици головою та з невеликим животом, похихотував ся що хвилї якимсь дивним, звінким, тоненьким сміхом. Був то славетний знакомий в цїлій сторонї Павлунь У. гербу Przestrzał, прибраний син богатого безженного ґрафа, зроджений з ґрафскої покоєвої. Павлуньо не був нїгде в школї, нїчого не вчив ся, лише їздити на кони, розпізнавати образки на картах та стріляти, бо наколи тілько взяв книжку до рук, зараз єго брала млість, голова крутилась, а по кишках щось так міцно скоботало, наче-би хто величезним не огладженим полїном тягнув по струнах баса. Однак се не перешкаджало Павлуневи оженити ся з панною амбітною з знатного историчного шляхотского роду, котрого антенати єсли не сягали своїм ґенеальоґічним ланцюхом до мудрих синів Ноя, то що найменше доторкались єгипетских фараонів або королїв Вавилону та Нініви.

Сонце вже геть-геть спустило ся до западного рубця і здавалось от-от своїм огненним золотим кружком доторкнесь того півкругого смужка ліліових гір; ясне єго світло наче розтоплене золото лило ся через великі прозрачні паньскі вікна, граючи різними півтїнями на дорогих котарах та занавісках, — а по шовкових сукнах паньских жінок, по ихних ковтках, перстенях та діядемах, затканих в напудроване волосє, грало ся світло розличними переломами, відблесками та красками.

Жіноча розмова плила так бистро, наче та вода, що недавно скотила ся з млиньских лотоків, мішаючи з собою різні чужі слова та фрази.

— А я вам кажу, що мій Павлуньо, хоч ви єго називаєте бурмилом, своїм розумом, тактом та розсудком перейшов усїх мужчин сеї околицї! — відозвала ся панї У.

— Що як що, але в тім милитесь, ласкава панї! Дивіть ся на мого Едварда, гляньте на єго интеліґентне лице, подивіть ся на єго очи, послухайте єго бесїди, а я пересвідчена, що перше місце в нашій сторонї між всїми людьми мусите єму признати! — з гордостію сказала жінка Едварда.

Та й ще живійше пігнала ся суперечка між двома благородними жінками; слова так скоро лили ся з ихних уст, що другі бояли ся, щоби на добре не посварились они за для чоловіків. Конець-кінцїв цїлїсїнькій повіт мав розплести сей ґордійскій узол при найблизших виборах, бо оба панове мали станути яко кандидати посольскі до тїл законодавчих.

Roma locuta causa finita — так і стало ся. Лише, що Павлуньо мав троха більше піря на собі та умів добре ним потріпати, длятого при найблизших виборах правда єго жени вийшла наче олива на верх, бо він став послом до ради державної, де через довгій час трудив ся своїм розумом так тяженько, що через дві каденції не отворив анї разу уст, не був на нїякім засїданю комісії, не мав пера в руках, а коли другі говорили та розщибали ся, він дрімав або лїтав духом по тих веселих місцях Відня, де серед утїхи безсонно перевів неодну ніч, правда, раз тілько, коли якійсь Нїмчик з лївицї кинув "колу" галицкими Русинами в очи, а посол-ренеґат прискочив до него з затуленима кулаками, Павлуньо пробудив ся, встав, протер очи, хотїв щось дуже мудрого сказати, але свояк єго батька, що яко посол сидїв зараз позаду него, потягнув єго за полу та й сказав: "Siadaj, bo cię wyśmieją Niemcy!" Ce був єгo першій і послїдний геройскій подвиг.

Однак пан Едвард, чи скорше єго жена — не дала вибором Павлуня до ради державної своїй справі упасти. Она їздила дуже часто в сусїдство, а на купелях в Остендї, де власне того року виїхало кілька аристократичних домів з тої сторони, так уміла приподобати ся, що хто би не хотїв, мусїв на тоє рад-не-рад згодите ся, що п. Едвард має стати маршалком ради повітової. У нас, де люде так часто скидають зі своєї душі непотрібні парістки наче камелєони свою шкору, де на тую саму річ каже ся нинї, що она біла, а завтра готово ся за теє бити, що она чорна, — чи-ж щось дивного стало ся, єсли одного красного дня пан Едвард став маршалком ради повітової, або инакше сказавши — батьком повіту? Тим способом амбіція обох воюючих з собою родин сталась нагодована, грізні відносини поволи-поволи уложились, а звязь дипльоматична між проводирами знов відновилась... Лише не було дбалости про загальне добро, не було працї, заходів та труду коло піддвигненя робочого люду, бо він визискуваний проворнїйшими людьми, туманїв серед темноти, а дїла повіту під опікою всемогучого секретаря повітового котили ся тою — утертою дорогою...

(Дальше буде).

[Дѣло, 13.03.1891]

(Дальше.)

ІІІ.

Рука руку миє, — каже приповідка, та й она не тілько справджує ся в щоденнім житю поодинокого индивідуума, але знаходить велике приміненє і в житю публичнім нашого краю.

При зелїзній дорозї архикнязя Альбрехта лежить невеличке село Гр., зложене з всего-на-всего 45 селяньских осель, вчисливши вже в тую поважну та импонуючу цифру двір, школу і дві жидівскі хати; цїле населенє не переступає 350 душ. В роцї 1872 взяла тая громада за викуп громадского пасовиска під зелїзну дорогу 1.800 зр. Тогочасна зверхність чи скорше рада громадска постановила ужити ті гроші на основанє громадскої каси позичкової. Єсли би дїла касові тої славетної каси були йшли яко-тако, то до нинї майже за 20 лїт була би мала ся громада що-найменче до 3.000 зр., а вже-ж в найгіршім разї що-найменче основний капітал. Та що-ж! люде говорять голосно, ѣздять навіть з жалобами до славетної ради повітової з тим, що війт уважає сю касу за свою власність і доїть єї так добре, наче дійну корову, — відважнїйші навіть кричать, що вже давно-давно нарушений основний капітал і що незадовго цїла каса як дим щезне з очей села під не аби-якою управою проворного війта. Всемогучій секретар ради повітової з представленя навіть двора і священика знає про сей блаженний стан згаданої каси дуже добре, — і що-ж? Цїла рада повітова мовчить мов заклята, а всякі письма та жалоби війта кидає до коша, бо війт при кождих виборах голосує як не на секретаря то на маршалка. І хто-ж би заперечив менї в тім разї, що рука не миє руки і що тутка три руки не звязані тїсним лучинком виборів?

Ба, у нас людей, котрі за гроші або за марні зиски продають не тілько свою совість, але дїла громади, — котрі мають за собою множество чорних дїл, — котрими гордить кождий порядний чоловік, вибирає ся до автономічних властей тілько длятого, бо они добрі до аґітації та до зводженя других людей на круті стежки. Чи-ж може таке форитованє чорних, крайно нездарних елєментів добре вплинути на настрій нашого, ще зовсїм незіпсованого хлопа, — на се нехай відповідять по своїй совісти ті, що силоміць як не дверми то вікном пхають ся в заступників нашого люду; однак до чого сі люде довели нашу самоуправу, видно найлїпше з того, що запитаний мною оден з найпоряднїйших в селї господарів: чому не хоче дати ся вибрати на виборця, а навіть не йде до правиборів, відповів з огірченєм: "Нехай собі вибирають і цигана... у тото пекло не варта і заглядати доброму чоловікови!"

Парашка Б. з Гр. тримала в своїй скрини під ключем в полотнї завинені гірко лїтом заарацьовані 8 зр., котрими мала в назначенім речинци в урядї податковім одного місточка покрити податок. Славетний війт, вічний виборець при всяких виборах, довідав ся про ті гроші, а не маючи за що напити ся, йде до Парашки та наказує, щоби дала зараз згадані гроші, бо він тепер податки відбирає. Бідна жінка не хоче вволити волї громадского зверхника, зачинає ся колотнеча, драчі, але Максим, здоровенний, високій як дуб, випасений на громадскій праци чоловік, силоміць видирає гроші из скринї. І хто знає, що би було ся стало з бабиними грішми і чи би був их на віки вічні не пожер війтів Моллох, накоди-б добрі люде не були уняли ся за Парашкою та не змусили сельского деспота в три недїлї опісля звернути бабі гірко запрацьоване добро. Хто-ж подивує ся тому, єсли чоловік так низької моральної вартости за яких кілька золотих продає свій голос а з ним і всї дїла громади?!

При всїм тім чорною ниткою в нашім національнім житю тягне ся економічна руїна нашого народу і она нераз мимо нашої найщиршої волї, мимо працї та заходів не позваляє в боротьбі устоятись та заняти в суспільности таке становище, яке би справдї нам належало ся. І здаєсь менї, що се єсть одна з найголовнїйших причин наших неудач, котрі в наших подвигах зустрічають нас на кождім кроцї. Грубші звірята заїдають менчі та слабші від себе, а навіть кормлять ся их кровію, — а коли споглянемо пильно в житє загалу, то спостережемо також подібний процес: сильнїйшій, проворнїйшій та меткійшій чоловік, — мимо тих прерозличних законів, що забезпечують перед єго силою слабшого, — потрафить вихіснувати роботу слабшого, а єго сили як фізичної так і духової зуміє ужити до своєї цїли, ба, він потрафить і закони накрутити туди, куди єму потреба, а тогди борба стаєсь уже нерівна і слабшій хоч-не-хоч мусить уступити міцнїйшому. Се явище має особливо велику вагу в національній боротьбі, а в нашій самоуправі сталось оно майже девізою міцнїйшої сторони, котра повалює противника, щоби тілько достатись до своєї мети. Чи-ж ми так тут як і під білим царем не дізнали тої гіркої правди на житю нашого нещастного народу? Чи-ж не проковтнули ми не одно тяженьке горе, докір, клевету та обмову від наших противників?... Однак я вертаю до нашої самоуправи.

ІV.

Се, що робить ся у нас по містах при виборах до сейму і до ради державної, в мініятурі повтаряє ся при виборах до ради громадскої: міцнїйші, зажиточнїйші та богатші тероризують слабших і старають ся всїми силами власть сельскої самоуправи задержати виключно в своїх руках, щоби опісля громадскі розличного рода тягари розкладати після своєї волї та ухвалювати постанови користні для себе, а не для цїлої громади. Остатне особливо десятилїтє принесло в наших і так уже незажиточних селах велике число бідаків, майже безземельних селян, що часами більше нїчого не посїдають, як тілько одну хатину та деяку грядчину. Які причини на се зложили ся, про те годї в нинїшній розвідцї писати, однак згадати мушу, що до того нещасливого положеня нашого селяньства прислужили ся в части наші несовістні банки, в котрих хлопи без потреби і легкодушно затягали позички, — дальше надмірне перетяженє малої власности податками та розличного рода додатками до податків, що нераз далеко перебігає сподїваний дохід з землї, — наконець недостача зарібку і промислу. В селї, де єсть двір, селяне-халупники стають ся майже невільниками двора з цїлою родиною, продаючи єму свою денну працю за 12 до 14 кр. в довгій маєвий день, а одні тілько жнива цїну сельского робітника підносять троха висше. Де-ж нема двора, там вся біднота тиснесь до зажиточнїйших ґаздів, — але се дїєсь і майже у всїх наших селах: богатші в зимі та на переднівку спомагають бідноту хлїбом, бульбою, худобою при вивезеню з лїса якого ріща, та при управі маленького кусника поля. За то мають на кождий зазив не тілько робітника, але і при кождих виборах поплечника, котрий, єсли спроневірить ся, не має що в чорній годинї сподївати ся підмоги та помочи від обидженого дуки. Що робить ся в поодиноких селах, се нераз зустрінути можна в цїлім повітї, — обезпека житя та екзистенції взяла верх нераз в борбі над найсвятїйшими поривами чоловічого духа.

Одна старенька баба оповідала менї казку, що молодий зголоднїлий христіянин, зрадивши множество людей христіян віддав Татарам за кусник хлїба. В нашій національний борбі дїєсь майже то саме, а чим чоловік менче интелєктуально розвинений, чим менче просвічений та чим слабшій єго характер индівідуальний, — тим скорше позваляє над собою запанувати квестії своєї екзистенції і повести собою туди, куди схоче єго противник. Ми-ж особливо в нашій боротьбі маємо під тим взглядом великі і майже непоборимі противности.

До одного села нашого краю зайшов колись козяр. Так називали наші люде підпанка високого росту, плечистого, з довгообразим лицем, з великим носом, з чорними троха скоса позираючими світлячими малими очима, з чорними вусами та чорним як гебан волосєм. Він був опалений, смаглавий, наче циган, тримав велике стадо кіз та цапів і пристрастно любив всякого рода козину, торгував свиньми, скуповував их по доокрестних селах і зі своїми згінниками гонив величезними чередами до Перемишля до стації зелїзницї, бо тогдї в тій сторонї ще зелїзної дороги не було. Ся торговля так добре дописала нашому козяреви, що він незадовго купив чотири села з просторими лїсами; земля тогди у нас не стояла ще в цїнї, а наші пани, щоби тілько на гулятику за границю роздобути яким способом гроша, продавала батьківщину за що будь і тому, хто першій навинув ся. При тім шляхта нашого краю, маючи в своїй души нїколи і нїчим незатертий образ річи-посполитої польскої з єї широкою волею шляхотскою, зітхала безупинно до того святого свого идеалу і хотїла за всяку цїну добити ся знов того блаженства. Хто лише мав горячійшу душу, — нїс своє майно на жертвенник згаданого идеалу, а се ще більше отворило ворота до шляхотскої землї в нашім краю Жидам, Прусакам, Вірменам та всяким пройдисвітам, з котрими ми нинї боремо ся, але хто знає, чи за яку десятку лїт і польска шляхта, отямившись, не стане й сама до борби з тими, що то их нинї уважає за своїх вірних союзників.

Старий козяр мав одного сина і одну доньку, а хоч сам жив з жінкою трошечка лїпше як наш хлоп, то дїтям старав ся дати лїпше образованє а передовсїм зверхну політуру, хотячи вивести их в пани. Однак бажаня дбалого батька не зовсїм сповнили ся, бо дочка вийшла за небогатого козяря, котрий в короткім часї, ризикуючи на біржи, задовжав оба села дані їй батьком в придане, а она ратувала их тілько тим від продажи на публичній ліцітації, що були на ню заинтабульовані. Син же оженив ся з бідною шляхтяночкою. Молодий козяр був дуже амбітним чоловіком, єму хотїло ся конче, і то зараз вилїзти в великі пани, длятого зараз по смерти батька виставив собі прекрасну палату, завів прекрасний парк, відрік ся козини і забажав стати конче послом до ради державної.

При виборах борба була дуже завзята, однак рад-не-рад козяр на той раз мусїв уступити місце нашому чоловікови. Але зараз по виборах взяв ся він до страшного тероризму, практикованого, здаєсь, тілько в нашім краю. В сторонї тій жидівня і пани винищили страшенно лїси так, що хлопи нїгде не могли купити для себе палива, як тілько в лїсах нашого козяря і єго сестри. Отже, взявши ся з своєю сестрою за руки, замкнули они продажу в лїсї для тих сел, з котрих виборцї не голосували на него. Люде Бог зна’ куди розщибали ся за дровами, проклинали свою лиху долю серед лютої зими, проклинали вибори, — але остаточно се було так спасенним лїком для них, що они при слїдуючій каденції більшостію голосів вибрали на свого заступника амбітного козяря. Від сего часу наш Вірменин захопив в свої руки всї найвисші почести нашої самоуправи, бо в рік щось опісля став і маршалком ради повітової, а держить все то так кріпко не лиш руками але й зубами, що нїхто зі смертних людей не видре єму... Коли хто відважить ся станути при виборах супротив него, — він хоч як скупий, що за крейцар гонив би козу до самого Пацикова, сипне грішми, зорґанізує шайку жидів, свому лїсничому накаже несприяючому єму попови дати належні до парохії дрова в страшенній дебрі, з котрої не тілько попівскій кінь але сам чорт их не витягне, та й боротьба мусить бути виграна. І правда, чи-ж то не свобідні вибори? чи-ж при них не обявляє ся свята воля народу? А vох рорulі кажуть vox Dei...

V.

Коли рознесла ся вість по нашім краю, що до нас простягнено руку згоди і що Русини єї приняли, мене обгорнуло невисказане чувство утїхи: я радїв наче мала дитина, коли сподїває ся, що вертаючій з дороги батько привезе гостинець, бо я думав, що аж тепер положить ся конець тій закоренїлій деморалізації виборчій, котра зїдає наші найкрасші сили, підкопує моральні прикмети нашого народу, обкидує болотом наші найсвятїйші національні святощі та нищить повагу наших передових повних посвяченя людей, — я гадав, що ми тепер, маючи добрий примір на Болгарах, з вільними руками станемо до борби з ворогом-"обєдиненієм", котрий хотїв би, щоби наш нарід розплив ся у всероссійскім мори. Та ба! Вибори, котрі що-ино прогомонїли за моїми плечима як же-ж розчарували мене і як же-ж примусили мене мимоволї не вірити нинї в щирість слів наших противників! Чи ми, чи хто другій буде жалувати того поступку, — в то я не входжу; скажу тілько, що у нас не було зерна неправди і облуди, наша душа і серце лежали в наших устах!

Я занадто шаную волю одиницї, щоб я яко автохтон міг заперечити належного мого права другій жиючій в нашім краю нації. Єсли ми боремось за наші права, за нашу волю і свободу, то не хочемо від них відпихати других народів. "Не чини другому, що тобі не мило", a кілько немилих діймаючих хвиль, кілько горя пережили ми, кілько кровавих слїз вилили ми, —о тім може всїм розповісти наша кровію писана исторія, зачавши від нападу Половцїв та Печенїгів на нашу землю, а скінчивши на нинїшнім нашім суспільнім положеню. Однак ся робота, яку ведуть жиди в економічнім і національнім житю нашого краю, наповняє душу кождого здоровомислячого чоловіка жахом.

Рідний батько і матїр не знає так добре пороків і добрих прикмет своєї дитини, котру они виховали та вилелїяли під своїм доглядом, як жид знає душу нашого народу. Несчислені підступи, обманьства, лизуньство нераз так затуманять нашого неповоротного хлопа, що він віддав би жидови не тілько свою кишеню, але й свою душу, — для того перед жидом в коршмі зрадить наш селянин тайну, на котру і присягав, зрадить батька, родину ба й громаду та нарід... Ся підступна жидівска тактика в боротьбі щоденного житя єсть так страшна, що єї навіть найбільше обережний та просвічений чоловік устоятись не може. Чи-ж властителї наших більших посїлостей та шляхта нашого краю сили та ваги тої тактики не пізнали на собі? Чи-ж не виперла она их з батьківскої прекрасної землї? Тож нехай кождий здоровомислячій чоловік, чи Поляк чи Русин, скаже: чи годило ся в нинїшну пору уживати сего чорного елєменту до аґітації виборчої? Чи годило ся ахати єму шляхотскі гроші (з котрих більша половина зістала в єго кишени), в тим наказом, щоби вели дальше свою деморалізуючу роботу? Święta каrzma і сих виборів відограла вложену на ню від давна ролю. Оден старенькій наш чоловік, коли я єму признав ся по скінчених виборах, що мене ляк збирає другій раз брати участь в других подібних виборах, а що я хотїв би, щоби вибори вже більше зa мого житя не відбували ся, так остогидла менї погань акції наших противників, — відповів менї: "А я би хотїв, щоби такі вибори відбували ся що року, бо за яку десятку лїт наші панове так би вишастали ся на аґітацію виборчу, що пійшли би з торбами..." І се правда: ми стратили би моральність нашого народу, наші противники маєток, а жиди зробили би золотий ґешефт...

Польскі загорільцї в своїй загонистости національній сподївають ся, що семітске населенє нашого краю, йдучи тепер рука об руку з ними, зіллє ся з ихною нацією і скріпить єї своїм всхідним елєментом. Однак нам здаєсь така cпoдїванка утопією та обманом себе самих. Чи-ж відозва рабінів, щоби жиди всюда заявляли себе за окремий нарід, — чи тота зажерта боротьба при послїдних виборах в містах Коломия-Снятин-Бучач, де сей елємент виступив з такою силою і рішучостію супротив ґр. Старженьского а так сміло підпирав свого рабіна, не каже нам сподївати ся чого инчого? Utinam falsus vates sim, але менї здає ся, що за кілька десятків лїт наші наслїдники будуть мати при нинїшній роботї нашій кілька подібних точок, як Бучач-Снятин-Коломия... Нї оден, може не лише нинї жиючій, але знакомий исторії нарід не вмів так міцно обвинути ся своєю традицією, як жиди; они, розбиті долею та розпорошені по цїлому світї, наче дрібний горох по степу, уміли злучити ся своїм ритуалом так міцно, що не тілько не загинули серед чужих народів, але в економічнім житю запанували на найважнїйших точках. Ми не хочем инчих прав і законів для них, ми дїлимо ся з ними тим, що самі маєм, але мусимо уважати за тяжкого шкідника, а не за заступника нашого народу а навіть нашого краю того, хто, оббираючи собі семітів за поплечників, ще більше настає на здеморалізованє нашого народу. Хто жидів яко своїх аґітаторів розсилає по наших убогих селах з грішми, з горівкою та квітками до лїса по пальовину, — той прикладає сокиру до пня здорового дерева і пише засуд смерти для себе і для народу.

(Конець буде.)

[Дѣло, 14.03.1891]

(Конець.)

VI.

"Гей-гей! нема то як попови! — каже наш хлоп, каже аґітатор-жид та якійсь замазаний сурдутовець, каже урядник і всякого рода пан, — "піп має з живого в умерлого!" — навіть в однім нашім містї porządny księzunio послужив ся ось яким наглядним арґументом: "Правда, ви знаєте, як я вас дру? Не вибврайте-ж попа на посла, бо тогди ще гірше будуть вас дерти!"

Чи справдї доля нашого священика така гідна завидуваня, — о тім нехай буде вільно сумнївати ся. Хиба той, хто не має найменчого чувства, хто не чує чужих слїз, кого не пече горе ближнього, хто потрафить тиснути другого та видушувати з него послїдний гріш, — а не наш священик, що від віків зріс ся з своїм народом, з єго бідою, з єго долею і недолею. Я був на Мазурах, бачив житє-бутє латиньских священиків, приглянув ся ихному матеріяльному положеню, і можу кождому се в очи сміло сказати, що наш парох в порівнаню до кождого латиньского пароха — справдїшний жебрак. Тамтуди латиньскі парохії числять декуди до 6.000 душ, мають хороші фільварки та по 5 або й більше тисяч річної ренти, — ба навіть бачив я своїми власними очима в однім маленькім мазурскім місточку парохію, де дім парохіяльний красшій та импозантнїйшій, нїж палата нашого митрополита, а сердечний парох шепнув менї на ухо, що він самих процентів від обліґацій за розличного рода панзиняні зобовязаня та за богослужебні дїйствія має річно 12.000 зр., крім поля на двох фільварках та церковних приходів. Але на що нам аж так далеко глядати? — та-ж у нас, на Руси, латиньскі священики — пани, вельможі, обертають капіталами, мають просторі землї, прехороші муровані костели, — наші-ж приходи так бідні, як і бідний наш нарід.

Остатно підвисшенє конґруї трошечка полїпшило долю біднїйшого нашого священьства, але не змогло заспокоїти всїх потреб нинїшного часу. Більшу часть свого удержаня та удержаня своєї нераз численної родини наказано нашому священьству глядати в роли, котра нинї тяженько стогне під розличного рода податками та додатками, а священьство, котре неустрашено чи панови чи хлопови має голосити слово Христової истини та йти дорогою правди, попало ся нинї майже в таку залежність економічну, що і хлоп. Я візьму тілько дуже маленьке священиче господарство, зложене з 30 морґів землї, за приближений примір економічного положеня нашого священьства і викажу, якій прихід оно приносить.

Після катастру обчислено дохід сего поля на 85 зр. річно. Податок разом з додатками розличного рода виносив в роцї 1890 — 30 зр. 27 кр.

Робітники через цїлий рік, як женцї, молотїльники та др. — 79 зр. 53 кр.

Оплата челяди — 103 зр. 50 кр.

Разом — 213 зр. 30 кр.

А всего на всего зі спроданого збіжа та приросту инвентаря можна було в минувшім роцї зискати 210 зр.! Де-ж ще 88 зр. 30 кр., котрі майже належали ся попівскій кишени? — де процент від вложеного в инвентар і в поле капіталу? де заплата за догляд та за веденє господарки?! Справдї смішною нїсенїтницею видає ся й говоренє, що священик може пошукати свого доходу в кишени свого парохіянина, бо прецїнь де нїчого нема, там і цїсар тратить свої права, — каже приповідка, а де біда й горе, там можна взяти хиба одно або друге... А впрочім ми би спитали тих панів, котрі підчас послїдних виборів так тяжко горлали на руске священьство: кілько они в остатнім роцї дали своїм латиньским парохам? Певне нїчого!

Та ще би тота матеріяльна біда нашого священьства не дуже зупинила розвій нашої національности, в котрім наше священьство бере живу участь, коби не моральна зависимість від розличного рода елементів. До сего часу голошено, що загал нашого священьства ґравітує до кнута та білого царя, пропаґує православіє, і длятого кождого священика, що тілько трошечка більше рушав ся, працюючи над піддвигненєм народу, та брав яку-таку участь в виборах, — пятновано тим загальним пятном та відсуджувано єго до смерти від лїпшої парохії. Кілько тим способом зломано у нас найкрасших характерів, — кілько занапащено талановитих людей, котрі би могли стати ся окрасою та підпорою не тілько свого народу, але і цїлого краю, — а кілько знов витворено гіпокризії, лизуньства, обмови та цїлковитої немочи! Наша шляхта скоростію блискавки информувала ся при опорожненю кождої нашої парохії о політичнім поведеню кождого кандидата, — їй не лежало на серци добро громади, добро церкви, але "народова" карність. Ба, я знаю одного щирого священика Гр., пересвідчень чисто народних руско-україньских, котрий чотири рази мав підписану презенту від чуживцїв [Нїмцїв та Французів, властителїв наших сел], але всї чотири рази дотична власть заквестіонувала єго институцію тілько длятого, що хтось приставив єму за єго рухливість при виборах доброго стільця. Не знаю, чи нинї дїло се пійде давнїйшою дорогою, але з того, що я чув при виборах, які листи кaндидатів на послів з противного табору удало ся менї читати, здаєсь менї, не заносить ся на нїчо лїпшого, — се прецїнь лежить в интересї могучих людей, людей, що силоміць накидають ся на заступників нашому народови та хотять верховодити в цїлім краю, — на опонї патронату держати наше священьство.

Февдальні привілеї поволи-поволи зачали від свого несправедливого тягару увільняти нашу суспільність, але патронатови так добре між нами, що хотяй кождий здоровомислячій чоловік в нинїшні часи наглядно бачить єго абсурд, рідко хто відважить ся виступити супротив него. Бо чи-ж не єсть нїсенїтницею се, єсли нинї образований чоловік має просити о підписанє презенти н. пр. якого колишнього кельнера, фрізієра, кравця або берлиньского властителя фіякра? Колись, коли патрон будував своїм коштом і заходом церкви, вінував приходи, удержував священика, дбав о церков і єї розцвіт, мав і патронат рацію свого истнованя, — але нинї, де тілько сел перейшло в руки жидів і в руки неотесаних майже анальфабетів-доробкевичів, єсть тілько пониженєм для священьства — у таких осіб старатись о презенту та віддавати им правом приписану почесть...

Підчас послїдних виборів, щоби в очах нашого народу скомпромітувати загал нашого священьства, в кількох повітах з уст до усть особливо на торгах та ярмарках кружила вість, що рускій священик разом з дяком забили якогось лїсничаго після другої верзії офіцира, щоби зрабувати єму гроші. Нарід наш неграмотний ставав купками, розбирав оповіданє, а аґітатори доливали до того всего оливи та ще більше ятрили. Не знаю, чи в сїм случаю можна було прилицювати слова одного нинїшного посла, виповіджені а емфазою: "Ja szanuję duchowieństwo każdego obrządku", — єсли власне єгo аґітатори сю вість кольпортували... Чи-ж чуючи такі річи, не стискало ся серце, а в души чи-ж не родило ся чувство погорди та омерзїня для нашого противника?..

В однім містї по скінченю виборів зібрало ся кількох священиків-виборцїв в комнатї сусїдній від комнати, де переводили ся вибори на посла, дожидаючи вістки з кампанії виборчої з других двох міст, сполучених з тим округом. Незадовго, з двома чи трема селянами приходить до тої комнати знакомий та славетний в цїлій окрестности польскій аґітатор Курилас, обертає ся плечима до зібраних священиків і зачинає такими страшними словами огидити руске священьство, що навіть слуга староства, не могучи вже того стерпіти, хватає сараку за обдертий ковнїр і витручує за двері...

Мої очи не могли налюбувати ся тим прекрасним видом правдивої братньої любови, як розличної бранжи панки та підпанки з доокрестних паньских фільварків, а найпаче з фільварків вибраного посла, засївши з підпилими нашими Хрунями у візки та карити, гонили улицями міста, — як стискали ся за руки, цїлували ся, обмазуючи себе посполу слиною, обіймали ся та щебетали до себе медові слова, вигукуючи від часу до часу по містї як найголоснїйше прерозличні признаки своєї радости, — ковбаса, шість-крейцарові з затхлого мяса зроблені шницлї, добрі циґара, пиво, горівка та всякі хлопскі ласощі були тогди в роботї, — і я, спозираючи на веселий сей образ, подумаю собі: Гей, гей! коби то все так було! коби то признаки тої хвилевої паньскої любови до нашого нещасного, темного люду були вічно-тревалими та нелицемерними! коби то наші хлопи все їздили каритами та бричками, як нинї! коби все заїдали хотяй би і сі шість-крейцарові смердячі шницлї та ковбаси! — я би не потребував думати та писати в часописях наших про те, яким способом треба нам ратувати наше селяньство з моральної та матеріяльної нужди!... Та ба, зараз на другій день щез сей прекрасний образ з-перед моїх очей, а вернувши до дому, я знов побачив нашого голодного хлопа в студеній низенькій, нездоровій хатинцї, обдертого, з мискою несоленої підбитої капусти та з ощипком ячмінного хлїба. "Вавилове, Вавилоне! де подїла ся твоя слава? твої вчорашні достатки? твої вчорашні крики та рики? твоя розпуста?— сказав я сам до себе. А паньска любов розійшла ся як мрака перед світом благодатного сонїчка, щезла як сонне марево, передо мною стояв наш смерд з відкритою головою, кланяючи ся низенько кождому сурдутови та уступаючи з дороги навіть жидівскому халатови...

Ще би на закінченє випадало конче повісти: і що-ж то за так учені особи, — що то за премудрі законодавцї, економісти, правники та фільософи, за котрими наші противники так міцно побивали ся? перед котрими наші народні кандидати мусїли в зад подати ся та полишити перед силою пекольної аґітації для них крісла посольскі? Чи се справдї у них така могуча сила моральна? чи справдї такій розум? такій господарскій сприт?! Без сумнїву, суть і люде честні, жертвуючи свою працю і спосібности для добра загалу, але-ж бувають там і духові та моральні непоти, що мають на оцї тілько свій власний интерес, — бувають і такі, що розтратили батьківске добро, а нинї глядають лише за тим, щоби залатати свої дїри. Я знаю одного такого батька нашого краю, котрий зруйнував не тілько прехорошій маєток, але й маєток своєї дочки, де Жиди та Нїмцї господарують в лїсї, в поли та в дворі по свому та на свій лад, — а прецїнь у нас сей вельможа уходить за страшно мудрого господаря, аґронома, економіста та Бог зна' що, а нема такого господарского товариства, нема такої комісії чи то аґрономічної чи економічної, чи в соймі чи по-за соймом, де би всї перед тим паном не падали пляцкомь і не слухали єго виводів наче святих слів якої оракули... А прецїнь се загально відома річ, що хто не умів в себе дома добре господарувати, той не потрафіть вести господарки чужої, а найпаче господарки краю… Римляне в часї могучости своєї держави покликували від плуга та рискаля людей, і тим нераз віддавали в совістні руки судьбу держави, — у нас, буває, від чарки та зеленого столика стає ся заступником народу, і се найбільша біда нашого краю! Се навіть признають здорово-мислячі Поляки.

*

Отсе сплїв я віночок з тих пахучих прекрасних квіточок, котрі під час розличного рода виборів сипали нам під ноги наші противники. Я не вів ся анї пристрастію, анї гнївом, анї обуренєм, лиш старав ся писати так, як було, щоби кождий здорово мислячій чоловік, бажаючій добра та лїпшої долї не тілько мому народови але цїлій суспільности нашого краю, приложив свою честну руку до усуненя та викоріненя того застарілого зла, бо тілько тогди може між обома народностями, замешкуючими нашу землю, прийти до якої-такої єдности і згоди, — тогди тілько зможемо ми взяти ся до занебаної роботи піддвигненя нашого краю з матеріяльної та моральної руїни. Єсли-ж устами голосити будемо медові слова, а при кождих виборах лишимо давне зло, лишимо клевету, обмову та підозріня на найчестнїйших людей з нашого табору, — слова сі застигнуть на устах студеним ледом, а в наших душах роздують тілько ще більшій огонь невіри, огірченя, а може й ненависть та омерзїнє.

Д. 8—10 марта 1891.

[Дѣло, 16.03.1891]