в справі еміґрації з повітів Залїщицкого і Борщівского.
Дня 12 жовтня дістав я з Залїщик лист взиваючій мене до Колодрібки, де горячковий рух еміґраційний мав обняти несподївано цїле село. В слїд за тим прийшла до мене телєґрама з Черновець, що той рух обгорнув також повіти : борщівскій і кіцманьскій.
Живучи в найблизшім сусїдстві тих повітів, я уважав своїм обовязком приглянути ся з-близька сему рухови і пересвідчити ся наочно о єго причинах.
Під руками була в мене ще експедиція сїмох рекурсів, котрі безпосередно перед виїздом треба було вислати до дирекції скарбу. Хоч ся справа тут невтична, то однак характеристична. Тут в Городенцї, бачите, відбувають ся раз в тиждень у вівторок торги, на котрих продає ся найбільше безрог. Кількох тутешних господарів позволило собі раз-другій вийти на торг, щоби там, знаючи місцеві відносини, зблизити купця до продаючого і добити торгу. За те діставали згадані міщане від купуючого і від продаючого по кілька шісток. От і довідав ся про се уряд податковий та наложив на них від "факторного" податок заробковий, виносячій разом з додатками до 16 зр. Треба було бачити то пожовкле лице одного з моїх клієнтів, котрий з поломаною ногою і рукою, батько пятеро дрібних дїтей, просив, щоби єго ратувати, — досада брала ся тих людей!
Під таким вражінєм я розпрощав ся з Городенкою і поїхав через кіцманецкій повіт до Синькова і Колодрібки, з-відки, — як я зачув, — люде найбільше рушили ся.
Візджаючи до буковиньсного села Дорошівцїв, бачу, — оре здоровий собі буковиньскій "флєкен" парою коней батькову ниву. Паробок, бачу, дужій здоровий як дубчак, лице справдї кров з молоком.
— А не чути тут що про вандрівку до Россії? — питаюсь єго.
— В нашім селї, Богу дякувати, нї, лиш два зарібники зірвали ся туда, і то один з них таки Москаль, що перед кількома роками утїк з-відтам з войска, тут оженив ся, а тепер, користаючи з заколоту, вмішав ся між других мужиків та й вернув назад до Россії.
— А куди-ж ті люде йдуть? що им обіцюють? — не чув ти?
— Люде кажуть всїляко. Одні, що якійсь там нарід під московским царем не хотїв давати рекрута та царь прогнївав ся і прогнав чи винищив их, а на их місце приймає. Другі кажуть, що якійсь там нарід чи пани запросили до себе царя в гостину та просили сїсти на золотоковане крісло. Царь щось зміркував, та каже до свого вуйка: Сїдай ти вперед! Той сїв а то єго рознесло. От царь з гнїву витратив богато сїл та людей а тепер на то місце приймає наших. Тих наших, — оповідає дальше мій флєкен, — що переходять границю, ведуть перше кудись до присяги, потім кождий з них льосує собі поле, що кому упаде. От так кажуть, що бедриковецкій війт, що мав тут 9 морґів поля, пійшов також туди і вильосував таки лиш 9 морґів. Єму се не сподобалось і почав перед начальством жалувати ся, що він тото саме дома має. Та оно не помогло, — такій льос на него упав! — за те син єго старшій вильосував цїлий фільварок а другій мошію [велике ґаздівство]. Люде йдуть потім три днї до моря, потім йдуть шість днїв морем, а потім ще пять днїв форшпанами, і аж там доходять на місце.
Більше менї мій флєкен розповісти не умів. Я, розпращавши ся з ним, поїхав дальше ид Днїстрови.
Близько кінця села Дорошівцїв живе собі під скелею господар, видко заможний, доробивши ся маєтку з промислу каменарского. Він виробляє з каменя, якій добуває зі скелї коло хати, хрести надгробні та продає их далеко на Буковинї і в сусїдних селах галицких. Я застав єго з молотом і долотом при довбаню твердої скелї, котрої природні стїни мали бути на стайню, се віковічна робота. Ворота тут і взагалї в цїлім селї пречудні: гарно обтесані камінні стовпи, повязані зелїзними шрубами, а над ними дашок, чи прісло, також камінне. Бачу, промисл каменарскій, може для кого і прімітивний, але все таки здоровий, бо до потреб господарских пречудно примінений. Аж любо було глядїти на се цвитуче очевидячки господарство, на сю працю плодючу і на здорове лице самого мужика.
— А що ви, бадику, продайте ці хрести, та чи є заробок?
— Продаю, та й, Богу дякувати, заробок є!
— А чи "штайрамт" не прислав вам ще аркушика?
Мужик побілїв, розмова між нами вже не йшла, бо він очевидячки, помимо мого запевненя, що я не инспектор податковий, уже недовіряв менї. А я пересвідчений, що як лиш тому мужикови дадуть з заставницкого уряду податкового аркушик, то й промисл чорт возьме, гаразд из хати пропаде і здоровлє пійде... Я порозумів також, чому з Дорошівцїв пійшло до Россії лиш двоє людей, а з галицких сїл вийшли сотки... Я ж їхав також рівнїсїнькою дорогою до Днїстра, а знаю, що на тих людях не тяжить 15—20% додаток, якій накладають наші ради повітові.
Переправивши ся через Днїстер, я приїхав до Синькова. Село велике, розложене в долинї над самим Днїстром, має більше характер буковиньских сїл. Стрій мужицкій і високій ріст нагадують поневоли буковиньских бадиків. І справдї, зносини з Буковиною в сїм селї з давен давна. Синьківцї в давнїйших часах всякого лихолїтя утїкали на Буковину; чи рекрутчина, чи панщина тяжка притисла их, они переправили ся через Днїстер і там були вже безпечні. За часів панщини і ще до 1867 р., с. є. до часу, коли заведено закон о подїльности грунтів селяньских, становило тут девять морґів minimum екзистенції здорового господарства селяньского. Я сам читав в Синькові декрети властей політичних з часу до 1867 р., де призволювано на подїл господарства лише тогдї, коли ґаздї був забезпечений "пішак" поля, с. є. девять морґів. На тім місци, де до того часу був один господар, настало тепер що-найменше двох, звичайно чотирох або й пятьох. Від кількох лїт не родить уже в Синькові морґ поля по-над дві копи, с. є. два кірцї збіжа. Сего року за-для посухи навіть півтора не було,— а податок росте. Я сконстатував, що ґазди на двох морґах платять податку ґрунтового разом з додатками і податком домово-клясовим по 6 зр. То-ж коли від тих чотирох кірцїв збіжа відчислити кошти управи землї о 2 зр. за морґ, насїнє, кошти збірки і той податок 6 зр., то, після мого обчисленя в кількох місцях, ґаздї лишає ся з того збіжа ледви один корець. І з того треба виживити себе, жінку, инодї 4, 5 або й більше дїтей, треба одягнути себе, жінку й дїтей, посилати дїтей до школи, справити господарскій инвентар, направити розвалену хату і шопу, справити инодї похорон або хрестини і т. д. і т. д. Чи-ж се не иронія?
Кажуть деякі ваші економісти: Правда, земля уже не годна виживити нашого хлопа, але-ж він має заробок на двірских ланах! Отже я придивив ся й тим заробкам. В самі жнива платить ся тут в Синькові робітникови, на єго власнім харчи, 25 кр. денно; по жнивах 21 кр. Так треває місяць, два, — опісля 18 кр., дївчатам 15, а хлопцям 12 і 10 кр. По Дмитрі і то перестає! Давнїйше давали хоч третій шульок кукурузи, а до того шулька належав і лабуз, сїмя, фасоля і гарбузи. Тепер від трех чи чотирох лїт установлено вже четвертий шульок, без лабузу, без сїмени, без фасолї, без гарбузів. Ба що більше, я сконстатував по многих селах залїщицкого і борщівского повіта, що сей четвертий шульок дає ся лиш тим, котрі зобовяжуть ся відробити в жнива за дармо дворови по три днї в найгорячійшій час робітний, коли тілько двір запотребує! Я довідав ся в Устю епископскім, що н. пр. посесор з Михалкова повідтягав людям з их платнї, за те, що не явили ся до роботи на той час, коли их завізвано, по 70 кр. за кождий день! Така доля постигла Романа Ткача і Микиту Лакустяка з Михалкова. Коли люде пійшли пожалуватись на се до борщівского ц. к. старости, то староста зробив им таке "право", що відослав их до війта... В Горошові платить ся за копанє бульби не від дня, але від кірця, по 12 кр. Сю установу заведено, бачу, за-для того, що там сего року бульба зародилась мала та рідко — і робітник назбирає за цїлий день ледви корець. Говорили менї люде, що в Пилипчу робить ся уже за пятий шульок... Ячмінь жне ся в сих околицях за 16 сніп. За то коли прийде до млива, то н. пр. в Устю і Пилипчу беруть з чвертки збіжа цїлу шесту часть яко мірку!
В Синькові зайшов я до знакомого менї господаря, старенького мелника Илька. Було се в недїлю перед полуднем. На подвірю і в хатї всюди чистїсїнько, мов у зеркалї. Старий одягнений в чисту білу сорочку, збирав ся до церкви; молода невістка спрятала ся чемно перед незнакомим "паном" в другу комнату, аж кликнув на ню радїючій з моєї гостини ґазда, щоби побігла за чоловіком до сусїда. Надбіг і ґазда, молодий, здоровенний, вислужений драґон, жваво привитав ся зі мною, та й жінка опісля, побачивши, що єї ґазди менї раді, почала уважати мене за свого гостя в своїй хатї.
— "Та чи повірите ви, пане, — каже до мене старенькій мелник — що мій син хотїв уже мене лишати та йти до Россії? Усе то через нашого пана! Такому великому панови (властитель Синькова ґр. Адам Голуховскій) не стидно-ж наставати на наш нужденний млин мужицкій? Таж се жорна а не млин! Ходїть зі мною через город, от онде в долинцї над потічком він жучить. Дві мірки він у нас бере, а аж трета наша. Тай за що він ті дві мірки у нас забирає? Він такій пан а ми такі бідні! Прийдем до єго "ржондци" та просимо: Дайте нам хоч що-то на новий камінь, бо старий уже стер ся; дайте хоч кусник кимака на направу струпішілої стїни, або околота на пошитє дїравої стріхи. Пан нїчого нїколи не дає. Ми робимо кріваво з дїда-прадїда коло сего млинця, а пан пришле свого арендаря жида і той нашу працю бере. Кажіть пане, за що жид забирає у нас ті дві мірки? Менї здає ся, що він кров з мене пьє!
"Або дивіть ся, пане, на се. Сегодня свята недїленька і служба править ся по церквах. Гляньте на той бік Днїстра (буковиньскій), там бачите пливає млин на чайках по Днїстрі, тепер не меле, колесо стоїть. Видко, христіяньскій млин. А у мене хоч недїля, камінь мусить ити, бо так жид каже! А у тім садку, де ми стоїмо, видите старі дерева, груші і сливи; се я усе сам садив! А на тім садку і на тім млинци пан заинтабульований! Мій син вернувши з війска, так взяв ся був любо до роботи, що і мур поставив і шопу вібудував, сїчкарню собі справив... Аж наш пан заинтабульовав ся на млинци та на нашім городї. З Тернополя шлють під острими карами форлядунки... Ми, як зваєте, завдались до ґубернії, щоби нас з паном розвязали, а то ждемо далїй два роки а з ґубернії нї слиху, нї диху. Так то усе надоіло мому синови, що геть опустив руки та хотїв утїкати до Россії.
"Та тяжко, тяжко тут народови жити. Дивіть ся, по тамтім боцї Днїстра на Буковинї баби повитягали уже свої коноплї з мочил і они сушать ся на сонци, а у нас дивіть ся осьде під моїм городом над берегом Днїстра мочимо, тут вітер так продуває і наші коноплї гниють. Онде в садї двох вартівників стереже коноплї, щоби зловити тих людей, що их намочили, та на кару завдати. Там дальше, під тим бурдаєм на березї Днїстра, друга варта, — там дальше третя і так навкруги села. Се так п. староста залїщицкій наказав стеречи людей, щоби не утїкали до Россії...
"У вівторок рушило з відси щось сорок і кілька людей; одних поарештували коло Онута, других таки недалеко за селом, та сидять тепер в Залїщиках і Заставнї. Лиш щось сїмох перейшло на тамтой бік; з них лиш два заможнїйші господарі, а то усе біднота. З голоду втїкають...
Так розмовляючи, дійшли ми до хати, де вже я застав кількох сусїдів. Від них довідав ся я ще про инші порядки в залїщицкім повітї.
Найбільше надоїло тут — оповідали люде, — що за часу, коли війтував Оробко (властиво він нїколи не був війтом а лиш яко заступник через три роки правив селом) а писарував Ґроссер, пропало пару сот реньских податку. Кaсієpи з писарем квітували людей на дорозї. Уряд податковий, взявши в свої руки стяганє податків, найшов кілька сот зр. недобору і тепер кажуть людям другій раз платити. Люде виказують ся квітами, а в "штайрамтї" кажуть урядники: зложи лева, то напишу рекурс. До того повалили ся у нашого пан-отця стайнї, зроблено прелімінар на 4000 зр. Люде покрили сей видаток в той спосіб, що розпарцельовали і виарендували поодиноким ґаздам громадску толоку — та нова біда. Школа валить ся, треба нову ставити. Школа двоклясова, дїтей 170. Знов прелімінар на 5500 зр. З-відки-ж се все взяти? А то від трех лїт майже насїнє не вертає ся, така посуха...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 22.10.1892]
(Дальше.)
Пійшов я з моїми ґаздами до церкви, а по службі Божій в другій кут села між бідних халупників. В нужденній хатинї мешкають через сїни два господарі з жінками і дїтьми. На зустріч вийшов такій ґазда Андрій Гавлюк. Руки шматками обвиті, лице в горячцї.
— Що-ж, ти хорий чоловіче?
— Та хорий.
— Зіпсовав ся при роботї — кажуть люде.
Став я розглядати ся в обставі сего господарства. Таких чотирох "ґаздів" живе з жінками і дїтьми на ¼ морґа огорода. Я перемірив умисно сей город: 11 кроків вшир а 26 кроків вздовж.
— Що-ж ти їв сегодня, чоловіче? [А було вже з полудня.]
— Та їв, що хлоп їсть: борщ та бараболю.
— А на полудне?
— На полудне нїчо; не мож два рази їсти.
На припічку побачив я три зимні бульби.
— Се для дитини, — каже — щоби задурити, як їсти просить!
— Що-ж, — кажу, — ти був би пійшов до Россії?
— Біг-ме пане, був бим пійшов, як би не ті ноги, що так попухли... З голоду млїю...
Він стягнув черевик. Я побачив набресклі з опухлини пальцї на ногах. Рівнож і на руках пухли пальцї. В хатї крім веретчини, прикриваючої жмінку соломи, і маленької скринї, нїчого не було, лише св. Николай за 1 або 2 кр. гвоздем до стїни прибитий та два маленькі жовнярики-гонведи в червоних штанцях. А мимо тої нужди в хатї чисто: вибілено, вимазано. Від сеї чистоти менї аж лячно ставало. Чоловік очевидячки з голоду умирає, а та бідна жінка ще нещастне се гнїздо своє миє і білить. Они ще нїби ґазди в селї. На силу я здержав сльози!
Питав ся я самого себе: чи смів би я сего чоловіка здержувати, коли він хоче еміґрувати. Нї, нїколи! Коли я не годен дати єму нї землї нї хлїба, то я сповняв би злочин, задержуючи єго тут хиба на смерть голодову.
Виходячи з тої нещастної хати, стрітив ся я з бідним резервістом, що був позавчера на контроли резервістів в Залїщиках. Він був мій клієнт і я зайшов з ним в розмову.
— Пан капітан — каже — толкував нам "кріґсартикули", про те, як треба боронити цїсаря і вітчину, а кождого, хто утїкає, буде ся стріляти. Наконець п. капітан крикнув: "Для нашого найяснїйшого монарха: гурра!" А ми всї резервісти, хоть деякі казали, що дуже голодують, крикнули грімко: "гурра!"
— Наш пан цїсар — стали толкувати старші люде — добрий, він нам свободу дав.
— А я — каже мій драґон, молодий Илюк — з рук цїсарского сина Рудольфа мав раз "бефель" відомчати до адютанта. Дістав я за се 15 зр., але-ж бо й гнав я конем, гнав!...
— Наш цїсар свободу нам дав, — гуторять дальше старші, — коби лише все дїяло ся по єго воли...
— Наш пан староста — почав розказувати один поважний ґазда — наважив ся дати нам назад на війта Фенюка. Ми вибирали два рази війтом Запорожана а пан староста касував нам вибори оба рази. Вибрали ми в третій раз Запорожана війтом. Пан староста тамтого тиждня зїхав, скасував Запорожана з війта, а поставив свого Фенюка. Але зараз якось поміркував ся, бо на другій день поставив уже Запорожана, але таки свого Фенюка именував комісарем для конопель і для тих, що йдуть на слободу, та й сказав, що тому комісареви має ся платити по 2 зр. денно...
Я пересвідчив ся в залїщицкім старостві, що се истинна правда. Сего Фенюка, праву свою руку при всїх виборах, именував залїщицкій ц. к. староста комісарем санітарним і еміґраційним з платнею по 2 зр. на день.
Радні толкували ще менї богато про млин, якій загадав синьківскій ґазда Оробко поставити собі на Днїстрі та через супротивленє ґр. Голуховского не може вже через кілька лїт добити ся консенсу від власти політичної. Толкували і про справу заміни кусника громадскої толоки за паньску коршму, котру громада рішила знести а на єї місци поставити школу. Хоч ся заміна старої коршми, придатної хиба лиш на матеріял будівляний, за 2½-морґову толоку не так дуже й принадна, то все-таки я завважав з радостію, що именно ся гадка, щоби на місци коршми поставити школу, найбільше склонювала селян до сеї заміни з ґр. Голуховским.
Перед виїздом я заглянув ще раз до тих чотирох млинків мужицких, на котрі менї громада кілька разів указувала, дивуючи ся ненастанно, як може такій великій пан наставляти жида, щоби Бог знає за що, побирав по дві мірки. Таж люде самі і млинівку чистили і о камінє млиньске старають ся, і струпішіле дерево в стїнах новим заступають, а пан нї одного цвяха не хоче дати, а хоч панщина знесена, все-таки від них по дві мірки забирає. Сі млинки тим більше мене цїкавили, бо я ще перед півтора року подав просьбу до намістництва именем тих синьківских мелників, щоби на підставі патенту сервітутового зиндемнізувати сей обовязок. Та ба! П. Голуховскій явивши ся на термінї через свого повномочника, не хотїв узнати своїх мелників за суперфіціяторів з давнїйшого відношеня підданчого, а казав заявити, що они лиш єго слуги, хоч у них є і документи на их суперфіціяльну власність та з дїда-прадїда они там сидять і мливо побирають. Очевидно, що се заявленє якось нїяково виглядає супротив того, що ґр. Голуховскій не хоче нїколи й чути о реставрації тих млинів. Суд тернопільскій приневолює моїх мелників карами по 15 зр., щоб они себе заинтабулювали на тих млинках а намістництво, мимо всяких урґенсів, не хоче полагодити справи. Там же-ж тепер, від коли староста Левицкій обняв реферат шкільний а комісар Ситкевич урядує в Мисленицех, нема de facto нї одного референта для справ сервітутових! Справи мужицкі можуть заждати, а ґрафови Ґолуховскому не пильно...
Пращаючись з Синьковом, зайшов я ще раз до мого старенького мелника, де зійшло ся більше людей. Люде знов толкували та нарікали на раду повітову, знов запевняли, що не хотять знати иншого пана над нашого цїсаря, але через "штайрамт" і всякі драчки дуже им тяженько... Я з-разу радив, щоби перше, заким вже конче мали вибиратись до Россії з дїтьми та жінками, вислали туди бодай одного якого порядного ґазду, аби розвідав на місци, чи справдї там дають людям землю та чи им там буде лекше жити, як тут. Опісля я им все розповів і вказав, що несовістно і нерозумно йти в чужій край з дїтьми і жінками під зиму.
— Пане, — кажуть они на те, — нам і пан староста казав, щоби ми до него прийшли, а він нам дасть пашпорти до Россії. Коли-ж ми до него післали на другій день, то він сказав, що там холєра, і не дасть пашпортів... Тимчасом нам дуже тяжко. От я роблю тут цїле лїто і осїнь, руки пухнуть від роботи, а я не заробив навіть трех кірцїв збіжа на зиму... Ба ви не чули, що в Залїсю секвестратор вигорнув вдовици кукурузу з печи за те, що дитини не шле до школи... З староства наказують, що вже не буде можна й рибу ловити в Днїстрі...
Я бачив роспуку на лици людей, а в очех молодших горів огонь, готовий на послїдне...
В хатї поралась молода невістка мого господаря.
Се одна з тих славяньских невинних лиць жіночих з добрими щирими очима, котрої цїла судьба: одно тихе терпінє без всякого протесту на зло... Она чудно розвинесь, коли доля єї щастить, а знов тихо і без протесту зівяне, коли тяжке гора нищить єї долю. Она приймала гостей як перша ґаздиня в селї, в хатї і коло хати чистенько і опрятно, але крізь щирі привітливі слова єї вже було слїдно тяжке горе, яке навістило єї хату...
З Синькова я переїхав до Колодрібки. Тут знов иншій образ.
Я застав зверхність громадску при горячковім виконуваню розказів ц. к. старости, щоби спиняти еміґрантів. Один оповідає:
— Пан староста розказав нам всюди по шляхах розставити ведети. Я стою в ночи над Днїстром, аж бачу: на водї щось мелькає. Я вмію жваво робити веслом і пускаю ся на здогін. Коли-ж я приближив ся, бачу: велике човно, на однім і другім кінца по одному хлопови, а середина прикрита веретою. "Стій!" — кажу та й ловлю за човно, а то з-під верети одна головка, ба друга, ба третя, ба четверна, пята. Дивлюсь, а се баба і четверо голїсеньких дїтей. — "Чоловіче — кажуть — хоч нас осьде топи, а не завертай назад до дому." Се був Ильницкій з Синькова з своєю ріднею.
О. Капустиньскій, священик з Колодрібки, оповів менї, що коли він раз пійшов на похорон до одної хати за умершою дитиною та розглянув ся по убогій хатинї, побачив, як троє майже голих дїтей вилазило з печи...
В Колодрібцї обгорнув був якійсь шал еміґраційний всїх людей до тої степени, що всї люде ходили мов божевільні. О. Капустиньскій представив в "Дѣлї" справу зовсїм вірно. Хлопи юрбами ставали по хатах, другі пили в коршмі, — дїти по селї плакали, баби в розпуку впадали, нїхто не смів сказати, що не пійде, всї так і говорили: "на слободу", "куди люде туди й я", "тут жити не дають" і т. п. Сей наглий рух, що мов якась елєментарна сила нараз зрушив і потряс Синьковом і Колодрібкою, перестав по двох трех днях, — а хоч з одного і другого села з разу рушилась була цїла громада і вийшло по-за село по 40 до 50 людей, то однак они або самі повертались, або виловила их жандармерія, — лиш 7 до 10 людей з кождого села мало як менї говорено, справдї перейти россійску границю.
Допитуючись близше, я довідав ся, що як в Синькові, так і в Колодрібцї причиною сего руху було: брак земли [пересїчний господар має ледви по два морґи, а майже третина села має понизше того], низька платня робітника [в жнива по 25 кр., відтак по 20 і 18 кр., на своїм харчи, 15-ий або 16-ий сніп, четвертий шульок без лабузу, гарбузів, фасолї], а найбільше послїдними часами подразнила людей примусова интабуляція. Менї поприносили люде ті "форлядунки" залїщицкого суду, котрими візвано их, щоби ставили ся на термін 4 жовтня с. р. Сі "форлядунки" для Колодрібки справдї заслугують, щоби их увіковічнити: на цїлім аркуши списано битком на чотирох сторонах аркуша 44 парцель і відтак стілько господарів, а на четвертій сторонї літоґрафія навіть не відбила нї имен нї парцель, так що не знати, до чого сей цїлий "форлядунок" і на котрий день термін визначений! [Один примірник того "форлядунку" можна бачити в нашій редакції. — Прим. Ред.] Зверхність громадска казала менї, що палєтник, зайшовши в село, вибрав нараз 52 зр. [думаю, що може пересаджено], а коли хто не може зараз заплатити 18 кр., палєтник бере шапку або перемітку і заставляє у жида. Селянин Диньскій говорив менї, що за перепис і розписанє 9 морґів, які на него і на єго братів та сестер [а було их всего четверо] припали, заплатив в Залїщиках 67 зр.
Коли я був в Колодрібцї, то сей наглий рух еміґраційний уже від трех днїв був притих. По части погрози староства і жандармів, по части розставлені варти довкола села, а також, як деякі говорили, і зимно — здержали людей. Але зовсїм еміґрація не перестала. Я сам по двох днях вертаючи з Мільницї по-при Колодрібку, бачив, як полями утїкало троє людей, два хлопи і одна жінка з дитиною в тайстрі на плечех, щоби перебристи чим скорше Днїстер. Тілько горачка еміґраційна, що правда, уляглась та й не прибирає вже сих диких форм, як в першій хвили, коли то паробки забирали з хати першу-лїпшу дївку, а один ґазда колодрібскій лишив свою хору жінку а з чужою молодицею утїк...
З Колодрібки я переїхав в Борщівщину.
(Конець буде.)
[Дѣло, 24.10.1892]
(Дальше.)
Мільниця, невеличке місточко, розложилось на горі над самим Днїстром. По тамтім березї проходжуєсь уже між чорно-білими стовпами россійскій караул.
Ставши так близько россійскої границї, я задумав тут головно розслїдити, як ведесь россійска сторожа погранична супротив еміґраційного руху наших селян, які зносини наших селян з заграницею, та вкінци дослїдити евентуальні аґітації, котрі прецїнь тут на пограничу мусїли би комусь впасти в очи. Додати ще мушу, що з Мільницї вийшло до Россії таки до 50 душ.
У відповідь на мої запити я дістав ось що:
— До Мільницї приїхав був перед кількома днями начальник громади з одного села і оповідав, мов-би єму говорив один пограничний капітан россійскій, що якась россійска княгиня з Кавказу, своячка царя, запотребувала робітників на своїх посїлостях в Кавказї і звернулась до россійских властей, щоби їй було вільно забрати до себе на Кавказ еміґруючих галицких селян. Правительство пристало на се і тепер кождий салдат дістав за кожду голову по 40 копієк, тому то россійскі салдати так радо запрошують до себе наших селян...
Очевидно, скілько на тім оповіданю про кавкаску княгиню правди, нїхто менї не міг сказати, але натомість я пересвідчив ся в трех пограничних місцевостях, а то в Мільници, Худиківцях і Устю епископскім, що салдати справдї не лиш не спирали наших селян, що переправляли ся на тамту сторону [а се до-тепер завсїгди з строгостію робили], але навіть заохочували их до переходу через мілкій тепер Днїстер. Я чув достовірно з многих уст, що салдати відзивались до наших: "Пайді сюда — будєшь хазяіном !", "Нашь царь добрий, любіт мужіков", "Пайдітє сюда, сколько вам удобно". Показували також еміґрантам місця, куди мають переправляти ся. Говорено менї також много про червоні та білі хоругви, котрі мали затикати салдати над небезпечними, а взглядно безпечними мілкими місцями в ріцї, але в тих місцевостях, через котрі я переїздив, нїхто не бачив таких хоругов над Днїстром.
Тілько всего я довідав ся про аґітації з россійского боку. Рознеслась була, правда, чутка, що жандармерія схопила десь над Днїстром страшного аґітатора, котрий мав скликувати трубкою еміґрантів на тамтой бік. Я довідав ся в Устю, що се був лиш неборачиско дяк з Горошови, котрий мав їхати за якоюсь орудкою до Садагори чи Черновець, та якійсь почтар мав дати єму до направи почтову трубку. Дяк, станувши на березї Днїстра, мав затрубити, на своє лихо, по човно на тамтім березї, а тут наша жандармерія схопила єго яко аґітатора, перевела відтак строгу ревізію в єго хатї в Горошовій та й відставила до Заставни, де він до тепер сидить.
Вістка Dziennik-a Polsk-ого, котру довго рили були майже всї галицкі ґазети, про застріленого жандарма в Ґермаківцї, цїлком єсть неправдива. В тій околици лучило ся цїлком що иншого, але й то ще в зимі. Якось в лютім чи мартї переправили ся були два россійскі салдати з тамтого боку до Устя епископского на забаву. Тут придибала их наша жандармерія і приарештувала. Коли-ж наш жандарм Карнас вів тих скованих салдатів до Борщева, один з них вирвав ся, хотїв хопити [так толкував ся жандарм] за карабін, котрий нїс по-при него наймлений селянин, а за се жандарм Карнас салдата застрілив. Відтак зложились устецкі селяне і поховали салдата. Другій салдат, скориставши з заколоту, утїк через лїд на свій бік. Може бути, що з сего факту повстала згадана поголоска.
Переживаючій від довшого часу в Мільници і познакомлений добре з відносинами повіта п. К. звернув мою увагу на дві річи, характеристичні в тім повітї.
— "Нїгде — говорив він — не бачив я, щоби жиди так лукаво полювали на хлопскі спадщини, як тут, в борщівскім повітї. Шарять они від села до села і де лиш почують, що якійсь ґазда помер а спадкоємцї між собою сварять ся і не можуть подїлити ся грунтом, зараз тихцем підходять необачних селян, купують их невидїлену частку, — розумієсь за нужденну цїну, — відтак зачинають з спадкоємцями процес, котрий очевидно виграють, і в сей спосіб нищать усїх спадкоємцїв. Тож в нїякім повітї не являє ся так часто интабуляція якихсь там невидїлених частин господарств селяньских з декрету наслїдства в користь жидів, — як в мільницкім повітї.
"Друга річ: З давен-давна продукувала Мільнящина много анижу. З морґа родило ся в добрі роки і по чотири кірцї анижу, а корець доходив инодї і до 18 зр. Та мільницкі жиди взяли ся на спосіб. Почали спроваджувати з Россії через Козачівку аниж в полові. На граници заподають яко пусту, не підпадаючу під цлову оплату полову, а тимчасом, спровадивши єї до Мільницї, ніч і день млинкують, і засипують в сей спосіб россійским анижем всї наші торги околичеі. Очевидно, цїна анижу через се незвичайно упала і тепер стоїть ледви 8 зр., а навіть 7 зр. за корець. Розумієсь, що і продукція анижу мусїла перестати..."
У стіп Мільницї над самим Днїстром розложилось невеличке село Худиківцї. Се село числить 1.027 душ, а вивандрувало з него в однім тиждни аж 94 душ. Се сконстатував я у місцевого священика. Я упросив сего-ж священика, о. Сербиньского, щоби пійшов зі мною по тих хатах, з-відки люде забрались до Россії. Вид тих опущених нужденних хатин справдї прикрий і болючій. Одна малесенька цюпка, стїни голі, в черепку лишила ся дрібка тїста до розчину та щітка до біленя — і тілько признаки, що тут колись була ґаздиня. Старі баби ходять по-під порожні хати та плачуть за своїми внуками, котрі им розводили старість. Все робить вражінє, мов-би в кождій хатї було по похоронах.
З сусїдних хат вибігали против нас зацїкавлені дїти. Личка в них пожовклі, черева під нужденною сорочиною величезно надуті мов бубни. На мій запит: що сегодня мати давала їсти? — відповіло майже кожде: борщ та хлїб, або бульби.
Зійшовши ся в ґаздами, я почислив умисно, колько тут держать люде коров в селї — і ми дорахувались [з виключенєм двірского обшару] — ледви сїм на 1027 душ... Менї прийшла на гадку ще недавна шумна дискусія соймова над поправою годівлї худоби та й ухвала видатку по 30000 зр. річно на бугаїв громадских, за котрих і сі нужденні халупники мусять платити, а яку они користь з того будуть мати?!
Неврожай в тім селї був сими роками так великій, що люде приносили до дому з морґа ледви два міха шульків. Платня робітників і тут 25 кр. на своїм харчи в самі найгорячійші жнива, а тепер уже лиш 18 кр. і тут дають лише 15-тий, взглядно 16-тий сніп та четвертий шульок без усего.
Кільканацять родин жило в Худиківцях до-тепер з риболовлї, міняючи зловлену рибку за миску муки. По шість людей складали тут спілку та парами ходили з неводом на Днїстер. Тепер грозою переймає их вість, що ц. к. староста борщівскій переказував им, що вже не буде вільно ловити рибу на Днїстрі... От і знов в имени культури краєвої кільканацять родин в однім ceлї — як не втече до Россії або куди инде, то певно вимре...
Але не досить ще сеї всеї нужди. Якже-ж і тут не бути рустикальному банкови! Він єсть і робить своє. Н. пр. Грицько Тодорук позичив перед кільканацяти роками 50 зр., дістав на руку de facto 38 зр., а сплатив сто кільканацять зр. З тої суми бувшій аґент банку рустикального в Мільницї спроневірив 60 зр., а коли Тодорук тепер зголосив ся до ґр. Борковского, щоби рату платити, то сказано єму, що ще винен 25 зр.
Тепер я зрозумів, що менї ще в Мільници оповідано, за-для чого то худиковецкі еміґранти, перейшовши товпою Днїстер і почувшись на другім боцї на тій вимаяченій "слободї", пійшли в танець, коло московского салдата, а той для заохоти им дав дві сальви з карабіна... Зрозумів я, длячого якась Ганка Фоглиньска з Михалкова з трема дїтьми, переходячи обпухлими від девять лїт ногами Днїстер, "хрестилась, що нужду за собою лишає".
В поворотї через Залїщики я довідав ся з автентичного жерела, що буковиньске правительство дістало повідомленє від россійских властей, що всїх наших еміґрантів, спроваджених до Каменця подільского, відставить ся назад до Галичини, взглядно до Буковини. Єсли би справдї россійске правительство так собі поступило з нашими еміґрантами — а знов наші власти, замість облекшити им тяжкі хвилї розпуки, завданої им голодом і нуждою, позамикали еміґрантів з дїтьми по арештах, як се до-тепер робить ся і на що заносить ся — то най же менї хтось скаже, де ми живем та чи ми люде чи звіри?! Коли-ж противно россійске правительство або хтось там иншій в Россії постараєсь для наших еміґрантів справдї о якій такій заробок і загибаючі тут зарібники сїльскі розвідають ся про се [а що розвідають ся се певно, бо між ними, с. є. тими, що уже туди вийшли а тими, що ще тут остали, тепер навязують ся — і се цїлком природно — тайні зносини на березї Днїстра, десь там у лозах або в якійсь хатчинї, — а я справдї запримітив між людьми поруч містичних байок також досить вірні инФормації про те, куди их братя пійшли] — коли, як кажу, се гасло "на слободу", подаване уже тепер з уст до уст, дасть им хоч в части надїю на хлїб, а наші селяне почують і зрозуміють, що в тяжкій хвили ждала их тут в конституційній державі свобідній, нужда економічна або й смерть з голоду, а там хлїб і "слобода" — то питаю ся: куди-ж ми тогдї зайдемо?
А прецїнь — чи дасть хто сему віру, що коли я мавши нагоду ще підчас своєї подорожи поговорити про еміґрацію з одним репрезентантом власти політичної, — сей пан з нечуваною певностію себе не признав нї крихти правди за мною і за тим, що причиною еміґрації єсть крайна нужда наших селян, а все твердив своє, що наших селян просить ся на роботу а они з лїнивства не йдуть, що в єго Каролївцї кождий мужик держить собі корову в стайни, словом, що все як найкрасше і найлїпше, лише — мовляв — так всюди буває: є й бідні, але є й богаті люде. Я єму кажу, що бачив села, де люде вже навіть не ждуть зазиву до жнив на паньскі лани, але один наперед другого біжить і приймає, що ласка паньска, — але мій пан, репрезентант політичної власти, не вірив тому. З таких жерел, — подумав я собі, — черпає наше правительство "автентичні" вісти про нашу еміґрацію...
З Худиковець поїхав я нічью берегом Днїстра до Устя епископского і тут знов узрів я між селянами ту саму нужду, той сам брак зарібку, брак землї, жалї на четвертий шульок, на примус интабуляційний, на грозячу заборону ловів риби, на примус шкільний... Тої самої ночи, коли я ночував в Устю епископскім, з 18 на 19 с. м., мало утечи до Россії з Михалкова 16 а з Шупарки 30 людей. З Устя я вертав через Залїщики вже просто домів.
(Конець буде.)
[Дѣло, 25.10.1892]
(Конець.)
По голові снувались менї тисячні гадки... Я бачив в дорозї всяких селян, бачив, як сей селянин, скоро лиш журба о щоденний хлїб не гнобить єго і він побачить хоч-би маленьку надїю вилабудатись з економічної нужди, — як то він з нечуваною енерґією цїлий день на піснім хлїбі вибиваєсь на верх, — він заведе свій промисл, врубаєсь в скалу, вижиє і заощадить ще гроша. Але коли не стане єму землї, хоч-би на тілько, щоби прожити з неї з місяць в роцї, він товпою біжить на паньскій лан, щоби заробити з ласки 25 кр. на своїм харчи, він в холодні ночи осїнні ночує під брамою двірскою, щоби не спізнити ся на роботу, бо инакше економ двірскій єго не прийме. Коли-ж він мимо надлюдского висиленя по тяжкій праци від вчасної весни до пізної осени з опухлими від роботи і голоду руками, в якій драній одежинї, стане перед холодною зимою і заробить лише стілько всего, що зможе ледви зимною бульбою задурити свої дїти, коли они їсти просять, — то най же нїхто не дивуєсь, що він в крайній роспуцї кидає той нещастний край, в котрім з голоду млїє.
Менї пригадались слова одного руского селянина з коломийского повіта, котрий прислухуючись раз розмові "учених" людей, розвиваючих пляни поправи господарства краєвого при помочи инвестіційних реформ, — сказав велику правду: "Лише землї, землї, нам дайте, а ми собі уже самі порадимо!" Ах, як глубоко я чув тепер сю правду. На що здалі ті всї закони о примусї шкільнім і интабуляційнім, о риболовли, о ловах звіра, о поправі рогатої худоби, о реґуляції рік, і всї десятки инших законів, хоч і щиро задуманих, коли першим услівєм тих всїх законів з природи річи мусить бути що найменше 10-морґове господарство хлопске, бо инакше він тих коштовних вимог культурних не годен навіть стравити. Коли-ж замість 9 або 10 морґів, признаних властями ще до 1867 р. яко minimum екзістенції, станемо в краю з нашими реформаторскими змаганями перед хлопскою посїлостію пересїчно не більшою по-над 2 або 5 морґи, — коли що найменше дві третини в селї не має навіть третої части того, що їй конечно до житя потрібно, — то природно, що ті всї висше вичислені закони замість підратувати селянина, лише тим певнїйше і скорше єго добивають, бо він не годен з них користати, а платити зa них мусить.
Жалї наших селян на надмірні тягари — се вже не та звичайна нехіть темних мас до поношеня публичних тягарів, — се зойк погибаючих з голоду мас, сотворених може на подобу Божу, але втративших в наслїдок гноблячої нужди навіть подобу чоловіка...
Ми, дивлячись по містах на наших мужиків, бачимо ще перед собою синів і дочок господарств неподїльних, ще 9 або 10-морґових, — матери, кормлячи, могли спожити хоч молока а часом і мяса, — але як будуть виглядати за 15 лїт потомки тих родичів, котрі крім пісного борщу і бульби раз в день рідко коли взяли щось лучшого до губи? Яка фізична і духова сила буде колись у тої худиковецкої дїтвори, котра після матерної груди рідко коли в житю побачить молоко?
Закон о податку доходовім увільняє від всякого податку того заробкуючого, котрого дохід не перевисшає річно 600 зр., — а що-ж з мужиком, коли він і 50 зр. на рік не заробить?! Від найменшої грядочки, від найнужденнїйшої хатини мусить він платити податок!
Думав би хто, і то, признаю, консеквентно, що я, бажаючи виратувати нашого мужика з нехибної смерти, скажу: Знесїм податки на всїх мужиків, не маючих щонайменше 5 морґів поля. Я би поставив се внесенє, оно менї так ясне і конечне для уратованя дрібної власности наших селян, як сонце ясне на небі, — але-ж хто послухав би такого голосу в австрійскім парляментї або в галицкім соймі?
"Най еміґрують, — кажуть деякі пани, — коли им стало тїсно! ми собі на их місце спровадимо Мазурів." Спроваджуйте здорові! Той Мазур не буде певно так глупо терпеливий, як наш рускій мужик.
Приходило менї ще на гадку, щоби бодай сей примус интабуляційний на селяньскій грунт облекшити, щоби переписуванє поодиноких парцель відбувало ся в судї протоколярно, безплатно і без стемпля, щоби хоч ті "форлядунки" в справах спростованя доручувано безплатно, — (се-ж навіть лежить в интенції закона з 23 мая 1883 р.) коби хоч сей послїдний наслїдок, уже так марненькій, аж смішний, мала сеся страшна нужда, котра тисячу людей вигнала з краю за кордон! Або-ж на се позволять? Та-ж наші делєґації ухвалили от недавно підвисшити буджет войсковий о 3½ міліона зр...
Городенка 22 жовтня 1892.
[Дѣло, 26.10.1892]
26.10.1892