Ігор МЕЛЬНИК

 

У липні-серпні 1917 року Українська Центральна Рада (УЦР) формувала свій виконавчий орган – Генеральний Секретаріат. В цьому провізоричному уряді внаслідок домовленостей між УЦР та російським Тимчасовим урядом в Петрограді передбачалося створення окремих посад віце-секретарів російських, польських та жидівських справ. Петроградський уряд сподівався, що такі урядовці будуть стримувати реальні кроки УЦР на шляху до практичної реалізації автономного статусу українських губерній у складі Росії (про самостійність тоді ще не йшлося).

 

Терещенківська, 9, Генеральний секретаріат міжнаціональних справ

 

6 липня (24 червня за старим стилем) «Центральна Рада затвердила склад Генерального Секретаріяту та ухвалила постанову перетворити Комітет Центральної Ради в законодавчий орган під назвою "Мала Рада", що має діяти між сесіями пленуму Центральної Ради» (Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року / Упор. Яків Зозуля. – Нью-Йорк, 1967. – С. 18).

 

А наступного дня, 7 липня, «Центральна Рада ухвалила постанову, щоб Генеральний Секретаріят негайно почав реорганізацію Центральної Ради в краєвий парлямент з представництвом у ньому національних меншостей, пропорційно до числа населення кожної національности. Комісія по виробленню статуту автономії України мала складатися з 71 українця, 11 росіян, 8 жидів, 2 німців, і по одному від білорусів, татар, молдован, чехів, греків і болгар, а всього 98 членів» (Там же. – С. 18).

 

Через тиждень (14 липня) «Центральна Рада ухвалила, що в склад "Малої Ради" мають входити 40 українських і 18 меншостевих делегатів… Признані для них 18 місць розподілив Київський Виконавчий Комітет громадських організацій так: 1 місце самому Комітетові, 2 Раді Солдатських депутатів Київської округи, 2 Київській раді робітничих депутатів, 2 російським соц.-дем. меншевикам, 1 місце рос. соц.-дем. большевикам, (але вони не прийняли його і це місце передане Київській раді робітничих депутатів), 2 рос. соц. революціонерам, 3 жидівським соціялістичним партіям, 1 жидівським сіоністам, 1 жидівському демократичному об'єднанню, 1 польській партії соціялістичній, 1 польському демократичному Централові, 1 російським кадетам» (Там же. – С. 20, 21).

 

 

27 (14) липня було реорганізовано Генеральний Секретаріат. Зокрема створили Генеральний секретаріат міжнаціональних справ (Генеральний секретаріат охорони прав національних меншин), який очолив Олександр Шульгин (1889–1960), який належав тоді до Української партії соціалістів-федералістів. Цей орган розташовувався спочатку в будинку Педагогічного музею на вул. Володимирській, 57, пізніше в перебрався на вул. Терещенківську, 9, де зараз міститься Національний музей «Київська картинна галерея».

 

В липні 1917 р. товаришами (заступниками) Генерального секретаря охорони прав національних меншин були призначені Мойсей Зільберфарб (1876–1934) для жидівських справ та Мєчислав Міцкевич (1879–1939) для польських справ.

 

 

Приват-доцент Петроградського університету Дмитро Одинець (1883–1950) був призначений товаришем Генерального секретаря національних справ для справ великоруських наприкінці жовтня 1917 року. У січні 1918 р. входив як міністр з російських справ до складу уряду УНР Володимира Винниченка. На еміґрації у Франції був у 1922–1948 рр. професором російської історії та історії російського права в Сорбонні. 1946 року рішенням Президії ВР СРСР відновлений в радянському громадянстві. У 1947–1948 рр. очолював «Союз радянських громадян у Франції». Відтак повернувся до Росії і закінчив свій життєвий шлях професором Казанського університету.

 

Мєчислав Міцкевич народився 26 лютого 1879 р. у Кам’янці на Поділлі, де закінчив гімназію. Потім студіював право в університетах Києва та Одеси. Після закінчення студій у 1902 р. працював у окружному суді в Одесі, а з 1904 р. – адвокатом у Києві.

У 1914 р. став одним із засновників таємного Польського політичного союзу (PZP). Відтак у березні 1917 р. М.Міцкевича обирають заступником Польського виконавчого комітету в Києві (PKW na Rusi). Влітку 1917 р. був обраний віце-головою Польської демократичної централі (PCD), став членом УЦР та заступником О.Шульгина до польських справ. 25 січня 1918 р. обрано його Міністром для польських справ в уряді УНР Всеволода Голубовича. Залишався на цій посаді до перевороту гетьмана Павла Скоропадського.

У 1919 р. переїхав до Польщі, де працював у судових та адміністративних органах. У 1922 р. призначений волинським воєводою до Луцька, де його критиковано за українофільські погляди. У 1923 р. подався до димісії з державної служби ІІ Речі Посполитої.

 

Як писав єврейський історик, член УЦР, дійсний член Української вільної академії наук (УВАН) Соломон Ґольдельман (1885–1974): «Першим віце-секретарем жидівських справ був іменований д-р Моше Зільберфарб. Це був фактично день народження жидівської національної автономії в Україні» (Ґольдельман С.І. Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920 // Записки НТШ. Т. 182. – Мюнхен–Париж–Єрусалим, 1967. – С. 56).

 

 

 

Моше Зільберфарб (Мойсей Ісакович Базин, Mojżesz Zylberfarb; 1876–1934) народився у Рівному, закінчив правничі студії. У 1910 р. був засновником Соціалістичної єврейської робітничої партії (у 1917 р. – Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії). У 1917 р. став членом УЦР, генеральним секретарем жидівських справ; у січні 1918 р. – міністром жидівських справ УНР; у 1918–1920 рр. один із засновників і голова ЦК культурно-просвітницької організації «Культурліга», ректор Жидівського народного університету в Києві.

 

В 1921 р. перебрався до Варшави, де активно працював у єврейській громаді. У 1924 р. організував «Товариство поширення професійної та рільничої праці серед жидів» (Towarzystwo Szerzenia Pracy Zawodowej i Rolnej wśród Żydów). Помер у Варшаві у 1934 році, похований на Жидівському цвинтарі на вул. Окоповій.

 

М. Зільберфарб брав активну участь у створенні проекту «Закону Української Народної Республіки про національно-персональну автономію», який був прийнятий УЦР 22 (9) січня 1918 р. Цей закон надавав росіянам, жидам та полякам, які проживають в Україні, беззастережне право на національно-персональну автономію. Інші національні меншина: білоруси, чехи, молдовани, німці, татари, греки та болгари, які мешкали в Україні, могли отримати таке право після подання відповідних петицій, які підписали понад 10 000 громадян.

 

«Жидівська суспільність прийняла автономію з почуттям щирої вдячности, а вже діючий Генеральний Секретаріят Жидівських Справ і особа жидівського генерального секретаря, повно-правного члена українського уряду, були предметом гордощів ширших верств жидівського населення. Навколо того Секретаріяту почало зосереджуватися все національне життя українського жидівства.

 

Національно-персональна автономія для меншостей була, можливо, для українського політичного керівництва, як для української суспільности взагалі, певною «політичною трансакцією», яка, з їх погляду, ті меншості так чи інакше зобов’язувала. Було, без сумніву, між українськими національними діячами також чимало таких, які були принциповими прихильниками цих автономно-національних прав. Найбільше зобов’язувала ця національна автономія саме жидівську меншість, як було видно з того, яким цінним був цей здобуток української революції в очах жидівського населення. Так, принаймні, дивилися на справу українці. Коли ж жидівські представники в Центральній Раді виявили намір зупинитись, мовляв, «зіскочити з воза», не піти за українською більшістю до кінця і не голосувати разом з українцями за проголошення державної самостійності то цей намір вразив українців як страшна несподіванка» (Там же. – С. 51, 52).

 

Варто зауважити, що М. Зільберфарб не був єдиним представником жидівської меншини в уряді УЦР. Генеральним секретарем державного контролю став у липні 1917 р. один з керівників «Бунду» Моше Рафес (1883–1942).

 

Однак не всі делегати до УЦР підтримали прийняття IV Універсалу, який проголошував Незалежність УНР: «Через цю процедуру затрималось прийняття Четвертого Універсалу на два дні і відбулося фактично 11 (24 січня), а не 9 (22), яке увійшло в історію як офіційна дата заснування незалежної Української Республіки. Видно, українці були переконані, що тим вони набули принаймні моральне право на урочисте одностайне голосування всієї Центральної Ради, всіх її членів, українців і неукраїнців разом за Універсал. Коли ж по прочитанні Універсалу – треба собі при цьому уявити цю урочисту і разом з цим гарячково-напружену атмосферу, яка була того вечора як у залі засідання Ради, так і на переповнених народом ґалеріях – росіяни підняли руки проти (ці «росіяни» були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського «Бунду», решта ж жидівських національних представників утрималася від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання), – то ця сцена зробила на всіх присутніх українців гнітюче враження, і відповідним було реагування публіки з ґалерії. Подібна сцена повторилася в Центральній Раді за кілька тижнів пізніше, коли ухвалювали укладення миру з Центральними Державами» (Там же. С. 53).

 

Хоча персональна автономія для національних меншин в УНР не була реалізована, Соломон Ґольдельман в цілому позитивно оцінює діяльність УЦР: «Діяльність першого жидівського міністерства в демократичній українській республіці почалася з іменуванням д-ра Зільберфарба першим жидівським віце-секретарем в українському Генеральному Секретаріяті і він її продовжував, починаючи з 7 листопада 1917 року – як Генеральний Секретар, нарешті як міністер для Жидівських Справ з 9 (22) січня 1918 р. Закінчив її В. Лацький 18 липня цього року, коли уряд гетьмана Скоропадського скасував закон про національно-персональну автономію й закрив міністерство жидівських справ.

 

Таким чином ця діяльність тривала менш ніж рік, але провадилася з надзвичайною енергією й темпом. У результаті пощастило створити підстави цієї нової і незнаної в усьому світі інституції — національно-персональної автономії.

 

Певна річ, що через більше як сорок років після тих досягнень, після того, як багатомільйонове жидівство Східньої Европи (в тому числі майже два мільйони українських жидів) були знищені в гітлерівських катівнях, і тепер, коли жидівству Советського Союзу заборонено будьяке культурно-національне життя, було б утопічним сподіватися, що багатий досвід жидівської суспільности України з тих часів на тлі національної автономії буде ще колинебудь використаний у жидівському житті. Все ж таки варто зафіксувати й довести до відома майбутніх генерацій результати тієї творчої праці, а особливо найвище досягнення тих зусиль – закон про національно-персональну автономію» (Там же. С. 68).

 

Не забуваймо, що багато євреїв з України стали через 30 років творцями незалежної держави Ізраїль.

 

 

 

ДОДАТОК

 

Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію.

 

 

1. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, себто на право на самостійне улаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід’ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

 

2.  Населяючим УНР націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те надійде заява від кожної нації зокрема, підписана не менше як 10 000 громадян УНР без різниці статі й віри, не обмежених по суду в своїх політичних правах, що заявлять про свою належність до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву на публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців з дня її подання, сповіщає про свою постанову Раду Народних Міністрів і оголошує до загальної відомости. За-значені заяви від націй, які не перераховані в цій статті, подаються на розгляд Всенародних Зборів УНР.

 

3.  Для здійснення зазначеного в параграфі 1 права, громадяни УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членами кожного Національного Союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати, як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з уваги на заяву про неналежність його до даної нації.

 

4.  Національний Союз користується правом законодавства і урядування в межах компетенції, яка точно встановляється в порядку, зазначеному в параграфі 7 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (параграф 7), належать до оголошення в загально-установленому порядку.

 

5.  З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування відраховується в розпорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорційні кількости членів даного Національного Союзу.

 

6.  Національний Союз установляє свій щорічний бюджет і має право:

 

а) оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загально-державного оподаткування;

 

б) за своєю відповідальністю робити позики й приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльности Національного Союзу.

 

7.  Обсяг прав, належних до компетенції Національного Союзу й окремих його органів, як також і устрій установ, визначаються постановою Установчих Зборів даної нації, які разом з цим опреділюють і порядок зміни своїх постанов. Прийняті постанови, що торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Всенародними Зборами УНР.

 

Примітка. Незгідності, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими Зборами і Всенародними Зборами УНР, розв’язуються погоджуючою комісією, що складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Всенародних Зборів УНР.

 

8.  Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР, які мають 20 років, на основі загального, без різниці статі й віри, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування з застосуванням принципу пропорційного представництва.

 

9.  Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на основах, зазначених в параграфі 8. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, яка обирається Національними Зборами і перед ними відповідає.

 

10.  Всі суперечності по питанню компетенції, які виникатимуть між органами Національного Союзу з одного боку, та органами державного урядування, місцевого самоврядування й інших національних союзів, з другого, — вирішуються адміністраційним судом.

 

 

Закон, у формі початково затвердженій в Центральній Раді, мав ще один параграф, одинадцятий, який постановляв, що «Національним Союзам в УНР належить право з’єднатися з національними союзами дотичних націй, які існуватимуть в межах Російської Республіки».

 


(Цит. за: Ґольдельман С.І. Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920 // Записки НТШ. Т. 182. – Мюнхен–Париж–Єрусалим, 1967. – С. 75–77).

 

 

31.07.2017