Образок з Галицкої Каліфорнії.
І.
Яць Теменицкій в великій тарапатї: вернув жінчин брат, Павло Сучок, з жовнірів, а ту всї твердили: "умер, пропав, загиб, десь в Босни з скали упав, а так Турки зїмали і втопили..."
А Яцуненько, як се підхопив цїлим ухом, так зараз розгосподарував ся на шваґровім, як би й на своїм власнім. Найперше спродав Павлову гуню святочну, ремінь широкій, кожух стрийскій, щоби, уважаєте, не валяло ся тото по хатї, не пригадувало покійного і не завдавало туги-жалю серцю, а так справив собі за то ладну чемерку польску і капелюх кайстровий. Уже взяв завдаток на тоті пять загінчат пустарику над рікою, — аж ту сам Павло як дїд за прошеним— штильгук! штильгук! о кули та й просто на піч, — дїйстний здекуційник! Ба та й Орина, єго суджена, що день "добрий день!" по кільканацять раз хату вирипала, носить що може бідному опущеному инвалідови, зносить докори від Яця, не уважає на обидні слова, нарушаючі єї честь дѣвочу. Инша така гожа, здорова, вродлива повіла би: тфу! а менї на що дїда? та менї ще світ не збридїв, знайду і за лїт кількадесять таке дїленько! — а она нї: яка вірна-щира була Павлови, як ишов до войска, така й тепер, з тою тілько різницею, що більше коло калїки опадкує.
Сидить Павло Сучок в хатї через зиму, нема з нього хісна і за маленьку дитину; хлоп велить, та щось в ногу стало ся, дїри поробило, за поріг не вийде. Ту й уже мушня забренїла в віконци, ластівки на подї цвірінькочуть, уже имінє пійшло на зелену, а той як Лазар під хатою сидить, каже дїтям за бабкою, за деревником по-під плоти глядати; все сухе листє віддирає, а свіже прикладає до рани.
А Теменицкій Яць своїм дїтям жалує сербавки, — такій скупар! — домашним в голодї велить робити, хорому годї ложкою молока занести ся, а на жінку свою бий-забий! Кождого дня образа Бога, пекло в хатї.
— Або возими де сего гниляка, — каже з угрозою, — або й тобі скручу голову як воробцеви! Світ собі завязав, гарую, оббиваю ся, а тото нїчо, тілько жре та й жре... Ще й того голопятника принесло, не могло єму де там голову вкрутити!... хлопска мурґа з кусників відроджуєсь і людей кусає!
— Де-ж дїє ся? — питає жінка Паранька, — живцем не полїзе під землю, коли Бог душі не бере...
— Иди з твоєю душею!... Маєш душу як зогнилу грушу. Двоє вас таких на мою біду!
— Вже тобі не заваджає! Чого від него хочеш? Від двох недїль до хати не йде, страви твоєї не хоче, під шопою днує-ночує, маєш спокій... А оженить ся, пійде десь в комірство, заким у шопі вікна поробить, опорядкує ся...
— Ти направду задумала их обоє звести? Потягай за них потягай, то колись я тебе потягну так, що й не стямиш ся!
— Чоловіче добрий, спамятай ся! Tи невинно мене чіпаєш ся. Я за Ориною не ходила, грошей від неї не зичила, корови також не казала тобі брати, а ти все робив без моєї поради та й слівцем не спитав, чи добре! Ти сам єго почав женити, заким ишов до войска, а нинї иншої співаєш... Віддай гроші, корову, що належить ся, нехай доробляють ся...
Теменицкій страшенно розлютив ся, хо пив маску з полицї, шпурив нею в роботящу невісту... якось не поцїлив.. Троє дїтей спискотїло на запічку... В порозї зявив ся добрий знаємий самого господаря, циган Базьо Заграй.
Невіста зацитькала дїти, взяла з нецятами якусь сумішку вики з бобом, вийшла до сїней молоти. За хвилю сильний гуркіт жорен, як тягарового воза по замерзлім грудю, став трясти цїлим домом. Оба хлопи остали самі в хатї.
ІІ.
Базьо Заграй приїхав одного дня разом з Зельманом Блюмом і угорскими циганами сюди котли направляти. Цигани побули ту щось три тижднї, полазили по осели, забрали ся на Угри, а Заграй з Блюмом в коршмі надскакують то коло війта Никити Дучки, то коло радних, — просять щоби их прияли за своїх горожан.
— Добре, нехай і так буде! — каже вкінци Микита Дучка в имени цїлої громадскої ради до Базя Заграя, діставши від обох порядну "куку в руку", — ми сповняємо обовязок любви христіяньскої, приймаємо вас до нашої громади. Ти Зельмане можеш пявки, баньки ставити, кров пускати та зуби рвати і контракти писати, кілько хочеш, — а тобі Заграю віддаємо кузню небіщика коваля Ганспідра разом з начинєм... можеш собі кленцати, кілько хочеш. Тям собі одно: ся кузня належить нїби до пять недолїтків-Швабенят, але то так, як би була й моя власна, бо я тих дѣтей опікуном. Чи добре я, панове радні, кажу?
— Дуже добре, бігме-ж то добре! — відповідають радні.
— Може що й зблудив, то поправте!
— О, Господи! а деж-би ми важили ся ваш розум касувати?...
Так став Заграй сусїдом Яця Теменицкого і кождого дня приходив до него з кузнї на звіди і по кілька разів.
— Чого заєдно сварите на жінку ? — питає Заграй Теменицкого.
— Мара на ню сварить! Сама чіпає ся чоловіка, не знати чого? От таке все, годї з дїдами скоротати...
— Я би вам щось поворожив, а було би добре. То хатище нечиста... той, що єї ставив, зарубав на сварню, на клопіт.
— А єсть на тото яка рада?
— Чому нема? Біди можете позбути ся і тисячі дістати без гризоти.
Слово тисячі зелєктризувало Теменицкого Яця, розтворило єму рот на остяж. Гріш для него був усїм. Як птиця безвідно збирав єго і ховав у землю, щоби божого світа не бачив.
— Радьте! — каже по хвили Яць, — з тим дїдом мушу якійсь конець зробити, коли д хатї притїк ся...
— А що менї буде за се, як возьмете тисячі? Пята частка — добре?
— Нехай буде й так, щоби тілько були гроші.
— Отже слухайте! Дайте хату Сучкови Павлови, а собі возьміть єго кусники над рікою.
— А я-ж що зроблю з рудавицею? Висїю корець вівса, та жиди за годину зібють, — а ту яке-таке пристановище...
— Сїяти не потреба, гризти ся тож нї, тілько гроші брати. Під самим берегом вказала ся кипячка... колись я пригатив на жарт і назбирало ся з пів кибля.
— Де? на Сучковій рудавици?
— На Сучковій рудавици!
— А може би можна, знаєте... так якось закрутити?...
— Нї, не можна нїяк закрутити! Жидки вже знають, чий грунт... з Павлом хотять угоду зробити. Зельман Блюм розповідав.
Теменицкій, не розважаючи богато, піддав гадку, чи би Павла вечером не кинути до якої ями.
Заграй не годив ся на таке радикальне средство... Він хотїв ужити підступу, але такого, щоби все показало ся законним і справедливим.
— Я жінку возьму в карби, — говорив Томеницкій — она єго сестра, нехай з ним годить ся на замішу, а нї, то не печений єї світ в хатї!
— Стримайте ся, щось повість Зельман... Він як сновида з тими пявками, баньками, з тим спущадлом і клїщами всюди вкрутить ся, цїлий доктор з нього, навіть і лїки на папери до аптики записує... Він буде найлїпше знати.
І пійшли оба на пораду до Зельмана Блюма.
III.
Підняв ся Павло Сучок, став знов на своїх ногах ходити... десь невидимо виздоровів від якогось листя, що росте по ставах чи по мочарах, відмолодїв хлоп, наче на ново на світ народив ся. Повінчав ся з Ориною без всякого стуку-гуку, навіть Шемеляків не просив в старости, хоть старі бездїтники наперед обіцяли справити обоїм гучне весїлє з жидівскими музиками тай ще де-що на нове господарство дарувати... Им ходило, що би яко староста і старостиха обоє їхали четвернею аж під саму церков, — а Павло покінчив тихо, мирно...
По вінчаню новоженцї перенеслись зараз до шопи, поставили піч з комином, зробили вікно, вимастили, вибілили — цїла свьтлиця, — сонїчко боже озірнуло ся в нїй, як би в якій княжій палатї.
— Тимчасом буде для нас, — мовить Павло жінцї Оринї, — небавком побудуємо лїпшу, хоч-би й таку, як колись була у твого небіщика тата... Маю в Бозї надїю, що моє слово сповнить ся...
— Добре, що ти здоров, не калїка, — відзиваєсь Орина, — буде з нас і тої, а як схочеш, то заміняй ся з Темницким, коли так наглить на тебе... Дай єму ті загінцї над рікою, а собі возьми вітцївску хату.
— Зараз зладив ся на єго слово! Перше не хотїв за ті загони навіть і на осїдок менї за стодолою дати, а нинї зробив ся такій щирий, зичливий.. Знаю й я: що єго коле в очи! Там кипячка показала ся, то хотїв мене обдурити. Не змудрує мене з тим Блюмом цируликом і з тим другим, циганом! Я також свій розум маю...
— Я-ж раджу, щоби ти поміняв ся... нехай копає! Послужить єму щастє, то й сестра твоя віджиє, перестане так тяжко гарувати... А тих пятеро дїтей — тілько снасть, заголодували ся цїлком...
— Кожда рука собі крива... Кидати щастєм, коли само в руки пхає ся, не думаю, а пізнав ся на єго зичливости... Серед зими з хати мене виганяв... З царуликом Блюмом мали мене строїти якоюсь бідою... Нї, не згоджу ся... буду сам копати!
Орина змовчала, не хотїла дальше налягати. Однакож Павло недовго обставав при своїм. Прийшла сестра, яла заводити, просити, щоби мав милосердіє хоть над єї бідними дїтьми, бо она довго не подихає... А ту й дивитись не можна: невіста за кождим словом затягає ся... дїйстний кістяк шкірою окритий.
Поглядїв Павло на страдальницю, послухав Орини, згодив ся на заміну: відступив Теменицкому свій пустарик над рікою, а сей єму хату з огородом. При угодї не хотїв Теменицкій дати Сучкови навіть на стілько, щоби мав хоть під оден закіп, так єго той Заграй і Блюм цирулик настроїли добре...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 09.03.1891]
(Дальше.)
IV.
Взяв ся Яць Теменицкій з своїми обома товаришами копати на спілку за нафтою. Угодили ся: єму девять частей, а им десята. Без великого заходу добули в кількох місцях таку благодать, таки під верхом, — аж булькотить кипячка, не можуть перебрати. Люде збігають ся глядїти мов на яке чудо.
Теменицкій лиш числить гроші, ховає, а з шваґра Павла сміє ся, що такій глупий, не знав вартости своєї батьківщини і проміняв, як то кажуть, головицю за дурницю, дав ся змудрувати. На Ганспідровім коло кузнї поставив собі хату і з циганом Заграєм лїпше нїж рідні брати, всюди оба не попускають ся а за ними і Блюм доктор з пущадлом і клїщами також их пантрує.
По якімось часї каже Яць Теменицкій:
— Зле так вічно при ямах стояти, киблї числити... Щоби такі трафив ся купець і заплатив гуртом за все від разу...
— Мудро кажете, — відповідає Заграй, — в день і в ночи сторожити, не оплатить ся... Лїпше попросити Блюма, нехай знайде купцїв і спродамо.
Знайшли ся зараз купцї, дали круглих вісїм тисяч. Страх! такої суми Теменицкій, як жиє, навіть і в снї не бачив... не знає, де дїти ся з ними. Зараз погадав собі на Сучка, що готов колись на него напасти і грабувати єго...
Розказує свій страх Заграєви, а той... также має боя, так само... тремтить о свої три тисячі, хотїв би их... десь в безпечне місце сховати.
— Пождїть панове, не журіть ся, — мовить на се цирулик Блюм, — і способи на різні хороби, знайдесь і на ваш клопіт... Я їду до Самбора здовідати ся, коли там прибуде з Відня той міністер, що гроші робить... Єму найлїпше яку-небудь суму повірити: капітал безпечний, не пропаде, — як то дїєсь по инших, банках.. A прoвізія яка! — за два-три лїта з одної тисячі можна мати десять і стати таким Ротшільдом, котрий навіть цїсарям гроші зичить.
— Щоби так можна, то але! — повідає Теменицкій, — бо до тих банків я якось не маю нїякої віри: заберуть людскі гроші, розкрадуть, а ти шукай потому вітра по поли!..
— То правда, — признавав циган Заграй свому товаришеви, — в такі руки найлїпше повірити свою працю... Наш Блюм Зельман має за всїх людей розуму в своїй голові, нехай же їде до Самбора довідати ся за того міністра...
— Добре, нехай їде, та ми єму й заплатимо за дорогу.
Поїхав Блюм в тій справі paз нa кілька днїв, другій раз... За третим разом приїхав повозом, забрав Теменицкого і Заграя, заїхав з ними аж до сїней в Самборі, перед двері — самого міністра!...
Стали перед дверми всї три, почали порядкувати на собі ліберію, щоби якось представити ся красно перед тим достойником, що то за него Блюм через дорогу тілько нарозповідав чуда, аж страхом проймало. Теменицкій для лїпшого шику виставив з кишенї до половини червону товальню і пів цибуха кишкового... Війшла до середини.
Входять, а там по стїнах самі тілько люстра, як двері, всюда себе видиш, на всї боки. Теменицкій зараз догадав ся, що той на тронї, в позолоченім кабатї — то мусить бути сам міністер: сидить, poзпep ся, а коло него тілько tої бранжі з золотими ковнїрами, що несміливого зараз би в животї заболїло, зараз би єму під грудьми зpoбило ся слабо і мову відоймило. Та ще й того посїпацтво в тих зеркалах виднїєсь і з сего і з того боку, таке поважне, нагороїжене, шаблюками побренькує. Але Теменицкій нїчо не боїть ся, йде просто до мінiстра, а Заграй шепче єму до уха, що такому панови нїчого до рук не прилипне... — можна би єму, видиш, і не знати що повірити...
Міністер поспитав, чи з далеких сторін, кілько має грошей зложених — і якось скривив ся.
— Мало, — говорить, — дуже мало... Наша каса такими дрібними грішми не орудує... треба найменше дванацять тисяч разом, щоби дістати поквітованє міністерске...
— Ми додамо ще чотири тисячі, — каже Блюм, — і нехай все буде записане на имя пана Яця Теменицкого...
— То тілько шляхтичеви можна зробити таку виїмку, негербованим не вільно!
— Власне я шляхтич з дїда прадїда, — відзиває ся Теменицкій, — мій стрик префектом і має дипльоми шляхотскі цїлої нашої родини поховані на подї, в сусїцї...
— Коли так, то що иншого, — мовить дальше міністер, — давайте-ж гроші, бо я ще нинї мушу їхати до Львова..
Взяв міністер гроші, перечислив кілька раз, сховав до калитки, а Теменицкому видав письмо опечатане старанно, і повідає:
— Ту документи важні. Шануйте их, як ока в голові. За три місяцї прийде вам самої провізії шість тисяч. Сли запотребуєте грошей, пійдете по трох місяцях до ураду громадского, — там начальник наш при рядних письмо се розпечатає, перечитає всїм, що ту написано, і прибє свою печатку. Тілько, сли буде писати за грішми, нeхай пише просто до віденьскої каси, до бурґу! слyхайте, до самого бурґу! Будете тямити?
Та чому не буду?.. Або-ж то так тяжко стямити?..
— То йдїть з Богом! А документи не пімнїть за пазухою!
Так разпращав ся Теменицкій з своїм паном міністром. Не ждав навіть на своїх товаришів, тілько пішки аж до дому придралував, і тїшив ся дуже, що тепер Заграй і Блюм мусить убігати ся о єго ласку, наколи схотять взяти гроші з міністрової каси. Дома сховав письмо до скринї, замкнув на ключ, та й просто до священика і єго випробувати, що піп скаже.
— Єгомость, — повідає до старенького духовника, — маю кілька соток, не знаю де дїти? Може би ви менї порадили в тім що?
— А що ж я вам маю радити, коли ви мене не послухаєте, так само як сотки ваших братів? Идете перше до жида, до якого цигана, і там звірюєте ся им, а коли вже всї кути облазите та виобертаєте того попа на всї боки, — тогди навпослїд і до него за порадою... Нарід честний так не поступає... Мов рада для вас така! купіть за тих кілька тисяч грунт красний, де в добрім положеню, хороші забудовати, і господаруйте! То для вас ще найзисковнїйшій интерес...
— Я ще пожду якійсь час, аж більше дрібних призбираю, — каже Теменицкій, а в души тїшить ся, що навіть "попа змудрував", бо що иншого говорить, і що иншого думає...
— Добре, збирайте, збирайте!... тілько, щоби ви не перезбирали... щоби вас жидки не викивали по свому...
— Мене? шляхтича?.. Нїколи в світї! Го, го, го! Я их так знаю, як злий шелюг...
— То можете ще й других остерігати... Бувайте здорові!...
На тім скінчила ся нарада.
(Конец буде.)
[Дѣло, 11.03.1891]
(Конець.)
V.
Щось стало товчи жидами уже й "на Потоцї". То ту, то там против кождого дому на улици стають купами, соймують. Доси був святий спокій в тій перії, тілько на кінци села, де стояла инспекція, міг був і здрячій добачити, що ту хлоп упаде і поляже в борбі нерівній з потомками геройства брихоньского... що ту свої своїх живцем пхають в яму, і то безвідно, не хотячи. Чого-ж они шиють ся ті глумливцї старозаконні? чого так цїкаво оглядають кождїсїньку кучку? Дурно они збавити часу не знають, нї. Навіть тая забава, тая радість, якими хвилево унесуть ся, навіть то обчислене на хосен.
— Що ви туди так снуєте ся, жидики? — питає Павло Сучок одного, що залїз аж до огорода єгo і став просити кілька матин цибулї і одну редьківцю.
— Ми так маємо своє, жидівске... Два хлопи-ямарі вкрали касїрови пять соток і ту десь між хатами скрили ся...
— А може ви шукаєте чого иншого?
— Бігме-ж то, що того! — клене ся жид, а ту не матини, тілько цїле наруче цибулї намикав і посадив знов до громади на улицю, щоби подїлити ся добичею.
Ходить Сучок Павло по-за пліть, надслухує, — а уже розумів добре тоту циганьску мову, — доглупав ся вкінци, що ту не о злодїїв ходило, але таки о важнїйші справи. Стали догадувати ся, що в тім місци, де стоять хати, мусить бути віск, і то в великих покладах, так само, як на "Новім світї". Знатоки, правда перечили сeму рішучо, але жиди мали инших знатоків, неграмотних хлопів, котрі стали приповідати, що Ройтові ямарі пійшли штольнями аж за гостинець під господарскі загороди і з-відтам такі воски беруть! Жиди, як се підхопили, стали наперед уже лазити до господарів з різними орудками, примилювати ся на всїлякі способи, питати: чи не треба грошей на податок, на яку дачку, на чоботи, і т. и.
Дві недїлї вела ся тота розщибанка по улици, тота нерішучість, тото соймованє цїлими днями, — аж зачали і купувати: сей хату, той хлївець, той стоділчину, і зараз завдаток то пять шісток, то реньскій, то пятку... Оден лїпшій від другого, а все то ведуть жартом, сміхом... Глупіє мужик, не знає, що о тім думати. А ту оден прийде, зложить ся як божечка, хоть і за рамки вкладуй, а ту другій прийде і тамтого ганить а себе залицяє. Сей добрий, сей ще лїпшій — маєш недосвідна голово мужицка до вибору приятелїв і дорадників!...
Ходили жиди, тягали ся, нїчого рішучого не казали, тілько все сміхом жартом купують і не купують, хоть нїби гроші пхають в руки. Як же закроїв ся гостинець повітовий на кілька сяжнїв перед самою инспекцією гірничою, приватною, аж пани урядники почала тремтїти о своє житє, щоби не провалити ся в бездонну пропасть, — тогди всї пейсачі як оси на Срулейбу і Мойшейцка:
— "Ґанеф Срулейба! ґанеф Мойшейцко! они беруть воски з під ґойових хат, а нам нїчого не кажуть!..."
А одноокій Гершко Дуна, що тримав шинк на другім боцї инспекції, такій паньсковатий, зараз всї баринята з розольками, бочки з пивом, горівкою винїс на мужицкі ґрунти, розложив ся, як міг широко, і таке кричить-заводить, аж бідним хлопам маркотно.
— Шварце юр им! капойрец тим трефнякам! Они мене на біду привели! они хотїли мене живцем закопати за то, що я в сабаш шинкую! — горлав Дуна і просив господарів, щоби позволили єму якійсь час з бочками розмістити ся на их поли, заким знайде собі прикмету. Розуміє ся, що кілько Дуна Герш заложив і посїв мужицкого ґрунту, тілько нa другій день уже було єго власностію: вже на тім місци стояла хата драницями накрита, в серединї зелїзна піч, а Дуна на причи лежав хорий, постогнував з болю так, що на сей голос був би зрушив ся камінь, не то мягке серце хлопа...
Не так щасливо повело ся Гершковим собратам: ті стали купувати під закони доми, осїдки, навіть переплачувати декотрим, коли их зміркували, що не дадуть ся чим-будь спекати. Купили дім у Шкварка — дали 20 тисяч, купили у Хапковского — дали 35 тисяч... А Павла Сучка хатина стоїть в самій серединї, і Павло собі тихо в нїй сидить, і стоділку доставляє. Вже дають єму 15 тисяч за все, а він каже:
— "Ні, дайте двацять, тілько, що панове Шкваркови!"
Яць Теменицкій не знає, що з собою зробити: лазить за Павлом, просить єго, заклинає, щоби ще стримав ся тиждень, заким промине тримісячний термін, а він буде міг взяти гроші з міністерскої каси.
— Не спродавай шваґре жидам, — просить Теменицкій Сучка, — я сам куплю від тебе, буду копати віск на свою руку...
— Я пристаю! — відповідає Павло Сучок, — ти тілько взяв грошей за тамтой ґрунт, то плати! Для тебе відступлю і за 15 тисяч реньских. Спродати мушу, бо поміж тими мучителями Христовими несиджена година... они би мене ту запропастили разом з жінкою я з дїтьми...
Жде Павло Сучок до умовленого речинця з шваґром Теменицким, а ту жиди не дають єму в хатї осидїти ся... тілько купцїв, що навіть не можуть помістити ся на тім куснику землицї, котру купують. Щастє для Павла, що з одної сторони повітова дорога, з другої потік зь високими берегами, — инакше засипали би єго "лепом", землею, мусїв би втїкати з душею без нїчого. Та й так уже з потока вода стала підбирати беріг туди д хатї, бо по другій сторонї навели землї цїлу гору і нa самім верху виставили якусь буду, нїби до топленя воску. Сум бере чоловіка, коли дивить ся на сю незичливість і захланність людску...
Павло став побоювати ся, почав наглити на Теменицкого, щоби купував, бо він не видержить в хатї...
VI.
Минув тримісячний речинець... Яць Теменицкій взяв свої важні документи из скринї, посунув з ними прямо до уряду громадского. Війт ще був той сам — Микита Дучка, радий то-ж ті самі... они всї дали право приналежности Заграєви і Блюмови та позволили им мешкати в кузни сиріт Ганепідрових.
Теменицкій вручив секретареви громадскому, покійному Тенчи, опечатане письмо і зажадав, щоби написав зараз до Відня, до бурґу по гроші, бо він хоче відкупити хату з огородом від свого шваґра Павла Сучка.
Тенча, гідна людина, досить знав Теменицкого яко лукавого чоловіка; знав, як він постунив не по людски з своїм шваґром, засївши на єго батьківщинї. Він з увагою слухав захланника, аж надхилював ся кілька разів над ним, думаючи, що може де голову загрів і плете нїсенїтницї по нетверезому... Вислухав терпеливо всего, похитав головою. Єму приходило ся бачити різні надужитя різних королїв та міністрів каліфорнійских, котрі видурювали в хлопа кровавицю, вихісновували єго блудні понятя о законах і властях, — але тота комедія, яка стала ся з Теменицким, шляхтичем, так єго розцїкавила, що й циґаро погасло єму в ротї.
— З ким же виїздили до того міністра до Самбора? — питав Тенча.
— Та з сусїдом Заграєм і з Зельманом Блюмом.
— А ви-ж не знаєте, що их від трех місяцїв нема тутки і за ними жандармерія глядає скрізь а на дармо?
— Таж они також зложили чотири тисячі тому міністрови!... Я маю их квіт!
— Коли так, то пождіть, аж посходять ся радні з начальником... Менї самому такі важні документи розпечатувати не годить ся...
Посходили ся радні, — тогди ще всї христіяне-мужики, — засїли на радницких. Начальник Микита Дучка oтворив засїданє. Тенча першій забрав слово:
— Панове радні! — почав поважним голосом, — пан Яць Теменицкій, наш горожанин, як вам відомо, продав жінчину батьківщину жидам під закони, а гроші віддав, як от зізнає, в руки якомусь панови міністрови в Самборі — готівкою дванацять тисяч. Свідками при тім були цирулик Зельман Блюм і циган Базьо Заграй, котрих я не радив приймати до громади, а за котрими жандармерія пapцує. Тепер пан Яць Теменицкій повідає, щоби уряд громадскій писав до Відня, до якоїсь там каси в бурґу, а она виплатить єму капітал з тримісячними відсотками в круглій сумі вісїмнацять тисяч. Ваша річ рішити: чи письмо се розпечатати, чи може пана Яця Теменицкого відправити, нехай собі сам розпечатує свої документи важні... і глядає за товаришами?
— А, розпечатати! чому не розпечатати? — признали всї радні одноголосно, — кум начальник нехай то візьмуть на свою голову...
Взяв кум начальник на свою голову, розпечатав, став обережно розгортати... Єсть оден виказ на льос з якоїсь фірми банкової в Гамбурзї... єсть і другій такій caм, і третій і четвертий, єсть аж сїм. Вкінци з самої середини випадає якась кapточка, старанно звинена... Розвинули: в серединї шістка срібна, а на карточцї напись:
"Маєш дурний Яцю Теменицкій шістку на стричок, щоби-с повісив ся... Війт Микита Дучка з радними нехай собі покупують стрички з того, що взяли від нас за Ганспідрову кузню...
З поважанєм — Знаємі."
Б. 7 марца 1891.
[Дѣло, 12.03.1891]
12.03.1891