9. ІІІ. 1814-10. III. 1861 — 9-10. III. 1941.
"Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну Святого Бога,
За неї душу погублю..."
Чи сьогодні ще можна сказати щось нового про Тараса Шевченка?
За вісімдесять літ по його смерти про нього було стільки сказано й написано, що нині, здається, нема вже чого до того додавати.
А все ж годиться, коли не нове щось промовити, то згадати деякі речі старі, так добре всім відомі й так призабуті, що пригадуванням старих ми ніби вдруге відкриваємо Шевченка, все такого ж нового, свіжого і такого сучасного, як, здається, ніколи ще досі.
Колись у старі демократичні часи ознакою доброго тону було починати похвалу Шевченкові згадкою про його плєбейське походження: "От, мовляв, до якої висоти може дійти син селянина-кріпака, дитина чорного люду, у злиднях народжений, у біді сповитий, на службі панській вирослий — словом дитина народу, а через те саме вже й народолюбець, співець народніх злиднів та горя — поет "демократ".
Потім у бурливі часи, коли палилися старі мости, старі звичаї й традиції, коли горіло все, навіть і те, що треба було незабаром відбудовувати з великими трудами й великим коштом — славили іншу постать.
Поет державник, пророк і провозвісник національної революції, що посіяв насіння, з якого виросли ножі обоюдні й розпанахали гниле серце кволої української демократії, шкідливого українського сентименталізму отого нікчемного старого українофільства.
В міжчасі славлено Шевченка як соціяліста-революціонера, бо ж він боронив засаду, що землю "усім дано", значить, був за соціялізацію землі.
І як гетьманця-монархіста. ("Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали!..." "А в степах України, дай то Боже милий, блисне булава!...").
Згадували його, як українського народнього трибуна, що словом пропікає серця людей, і слинявого сентиментального плакуна (один спритний кацап навіть точно підчислив, скільки разів і на якій сторінці у Шевченка приходять слова "плач" і "сльози"!).
Шевченко був народнім учителем ("І чужому научайтесь — свого не цурайтесь") і навіть... кодифікатором українського права.
Шевченко побожний христіянин і огидний безбожник;
Шевченко — польонофіл ("Ляше, друже, брате") і
Шевченко російський поет-народник, щось в роді Кольцова й Некрасова і, як не явний російський патріот, то в кожнім разі вірний друг цього народу. (Коли ж у його поезіях читається щось цілком противне, то для доказу на це вишукується якісь факти з його життєпису, притягається за свідків його друзів і знайомих та наводиться його в московській мові писаний і щоденник і приватну кореспонденцію).
І т. д., і т. д.:
сьогодні похвала поетові нераз набирає вигляду правдивої образи для його памяти, а його імя уживається часто, як вивіска для брудної реклями різними політичними ґрупами й ґрупками всяшх комбінаторів і спекулянтів.
Забувається, або відходить на задній плян той основний факт, що
Шевченко був, є й на все залишиться українським національним поетом!
Національним (або, як дехто каже: "все національним") не в тому розумінні, що його наука однаково підходить для всіх без виїмку українців, без огляду на їх політичні напрямки, або й моральний стан, аби лиш вони себе звали українцями, — ні, національним поетом він є тому, що ті ідеали й ті почуття, які він виплекав, вистраждав і передав своїм землякам, як заповіт є природніми ідеалами і природніми почуваннями кожного народу, який має своє національне обличчя; українським поетом він тому, що ті ідеали виплекано на ґрунті yкраїнськім.
Сила його слова — його вогненної проповіди — виникає з тої любови, що породила його поезію, цілу його поетичну постать, — тої нетерпимої і нестерпимої тої всепалючої, впрост скаженої любови, що переходить у таку саму скажену ненависть до всіх, хто ставав, стає, чи може стати на перешкоді до осягнення того, всім пригніченим народам зрозумілого й дорогого ідеалу — відродження нації, — до тих, хто не розуміє, поборює або ображає те святе українське національне почуття.
Шевченко любить Україну такою, як вона є: її природу, її минувшину, її нарід з усіма його звичаями, побутом, піснею, одягом, словом — з усіми тими прикметними рисами, що творили й творять той тип народу, що зве себе українським, — з усім тим, що творить душу того типу.
Тим то ні для нього, ні для нікого з його братів немає другої України, немає другого Дніпра! Нема і не сміє бути! Бо у противнім разі той брат, що знайшов собі на чужині "добре добро", перестає бути йому братом, перестає бути українцем. Таким він бажає, щоб вони там і здихали, де поросли!
Для нього все добре є тільки в Україні: Найкращий ранок український, коли соловейко в темнім гаї сонце зустрічає, а вечір також український, коли хрущі над вишнями гудуть. Йому цікаво, чи зоря зійшла вже на Україні. В нього "святий наш Київ великий" — самий вигляд української столиці робить таке вражіння на варнака-запеклого розбійника, але українця, що той плаче і кається у своїх страшних гріхах.
В українській минувшині всі є добрі, хто для "неньки-України" жив і вмер за неї: і "праведні" гетьмани, й козаки, й гайдамаки; над їх долею він журиться і їх він славить. А не є вартні ніякого жалю та найбільшого призирства гідні "раби, підніжки", "всяка грязь", "варшавське сміття" та "потомок гетьмана дурного". — Не про них він думає, коли мріє, що "на Україні, дай то Боже милий, блисне булава!..."
Він апотеозує "козака" і мріє, що в гниле, трудне серце українське він наллє "козацької" тої крови — чистої святої!... Не клясової, станової чи інтернаціональної, тільки лицарської, козацької. Бо над долею українського робітника він болів, але ніде й ніколи не підносив його на пєдестал. У нього честь, воля і слава України стоять світляним ідеалом перед очима, а не годівля батьком таких синів, що їх потім відгодованих та викоханих має він продати чужинцеві у різниці!
У нього батько українець-козак посилає сина в Січ звичаю козацького набиратися, бо без того звичаю годі пристойно прожити. А як треба для добра тої ж України, то батько заріже власних дітей, тому тільки, що їх йому привела ляшка.
В нього дівчина українка сміє любити тільки українця, бо в іншому разі її стріне доля бідної Катерини. І любить вона козака, чи чумака по українськи: мережає, гаптує йому хустку, щоб перевязати нею руку свому судженому, і розплітає в черниці косу, коли по українському звичаєві повішану на хресті її любого хустку вітер в полі розвіває.
В нього все наше рідне: і галушки, і плахточка-червчаточка, й рушники, й козацька люлька, що гасне в роті, і кобзарські пісні та козацькі танки, від яких земля гнеться. Наша ж пісня й дума така голосна та правдива, як Господа слово.
Він мріє про бунчуки, булаву, козацтво, червоні жупани, цілу ту "українофільську бутафорію", до якої з таким призирством ставився перший голова Директорії.
Так, Шевченко разом із незабутньої памяти І. Котляревським були батьками й родоначальниками тої інтеліґентської нашої течії, що звалася колись "українофільством"!...
А теперішнім землякам не від речі було б пригадати та й добре над тим собі розважити: хто більше, таки по правді більше, спричинився до здвигнення сучасного українського світогляду: чи оті старозавітні "українофіли" з їх національним перечуленням та з їх "бутафорією", чи пізніші "тверезі" політичні й соціяльні радикали — всеевропейці і всесвітянці, що "з чужого поля в Україну принесли великих слів, велику силу та й більш нічого..."?
Ще більше, як у любові, виступає національне обличчя Шевченка в його ненависті до ворогів України.
Він ненавидить усіх, хто їй шкодив, чи шкодить, хто ображає її честь і славу: і російських царів, і власне сміття, чи то з чужих прислужників-гетьманів, чи з "міліона свинопасів"; — ляхів і других сусідів (усіх таки гуртом, не розбираючи, де там негідні правителі, а де "ні в чім неповинний і демократичний нарід..."), і татарву, і жидів, а вже чи з ненайбільшим призирством ставиться він таки до власних: "Галаганів, Кисілів і Кочубеїв-Ногаїв'', та й до тих сучасних йому землячків із "цинковими ґузиками", що за "полтіну", або ж шматок гнилої ковбаси, хоть матір у них попроси, то віддадуть.
Нема для нікого більшої ганьби від нього, як для тих невмірущих наших типів, що "в мережаній лівреї, донощики й фарисеї, німії подлії раби кайданами міняються, правдою торгують" та ще й хваляться, що такий громадянин — це "презавзятий патріот" "та й христіянин іще до того" і брат убогих!..."
Як свіжі ще досі фарби на тих безсмертних образках і коли вже вони злиняють?
Оте шляхотне "українофільство" — ота палка любов до свого рідного, без якої кожна державна ідея кожного народу стала би порожньою вияловленою балаканиною, роблять Шевченка рідним, близьким, дорогим і святим кожній живій дитині українського народу, бо в патріотизмі Шевченка вони чують, шанують, люблять свою істоту, свою душу, свою кров.
А так свята ненависть до ворогів і глибоке призирство до власних ренеґатів сьогодні так само, як і вісімдесять літ тому, однаково промовляють до совісти тим, у кого вона ще лишилась...
Тому наш бідний кріпак, у злиднях в мужицькій хаті народжений, все залишиться аристократом духа і для тої всесвітньої громади людей, що має в собі почуття шляхотної людської і національної гідности та тії почуття шанує й у громаді українській.
Тому й нині, в дні наших традиційних свят, ми можемо гідно сказати перед світом, що ми святкуємо память найбільшого українського національного поета!
[Краківські вісті]
09.03.1941